Суд ЄС визначив, чи залежить право платника ПДВ на податковий кредит від наявності адреси, за якою контрагент здійснює господарську діяльність

Аа Аа

15 листопада 2017 року Європейський суд справедливості ухвалив рішення у об’єднаній справі Geissel і Butin. в якій визначив, що Директива ЄС № 2006/112/EC від 28 листопада 2006 року про спільну систему ПДВ має тлумачитись як така, що виключає дію національного законодавства, відповідно до якого право платника ПДВ на віднесення сум сплаченого ПДВ до податкового кредиту пов’язане з наявністю у податковій накладній вказівки щодо місця здійснення господарської діяльності контрагента.

У двох окремих справах Вищий податковий суд Німеччини звернувся до Європейського суду з питанням про те чи достатньо наявності в податковій накладній лише юридичної адреси контрагента для того, щоб платник ПДВ отримав право на віднесення сум сплаченого ПДВ до податкового кредиту.

Справи пов’язані з двома компаніями- дилерами авто, які подали заяву на відшкодування від’ємного значення з ПДВ на підставі виданих контрагентом податкових накладних. В першому випадку податкові накладні були видані «компанією-невидимкою», а у другому випадку компанією, яка була зареєстрована за адресою масової реєстрації.

Стаття 226 Директиви № 2006/112/EC перераховує реквізити, які повинні міститись у податковій накладній. Стаття 226 (5) встановлює, зокрема, вимогу зазначати повне ім'я та адресу платника податку та контрагента. Європейський суд зауважив, що звичайне значення терміна "адреса" є широким та, посилаючись на висновок Генерального адвоката, звичайний зміст цього терміну охоплює будь-який тип адреси, включаючи адресу "поштової скриньки", за умови, що до особи можна звернутися за цією адресою.

Крім того, Суд зазначив, що з положень статей 220 та 226 Директиви № 2006/112/EC випливає, що держави-члени не можуть встановлювати жорсткіші вимоги до змісту податкової накладної, ніж вимоги Директиви і не можуть ставити здійснення права на податковий кредит в залежність від дотримання умов, що прямо не передбачені положеннями Директиви. (В цьому Суд також посилався на рішення від 15 вересня 2016 року, Barlis 06 - Investimentos Imobiliários e Turísticos, C-516 / 14)

Також Суд послався на своє рішення від 15 вересня 2016 року у справі Senatex (C-518/14), в якому Суд зазначав, що право на податковий кредит не може бути обмежено, якщо виконуються основні вимоги для його здійснення, навіть якщо платники податку не дотрималися певних формальних умов. Таким чином, Суд дійшов до висновку, що правило стосовно зазначення адреси платника, який видав податкову накладну, не може бути визначальною умовою для отримання права на податковий кредит.

На думку Суду, метою зазначення адреси, імені та ідентифікаційного номера платника ПДВ, який видав податкову накладну є надати можливість податковим органам встановити зв'язок між конкретною економічною угодою та конкретним контрагентом, і таким чином встановити, чи має право платник ПДВ на податковий кредит. Суд зазначив, що ідентифікаційний номер платника ПДВ постачальника товарів або послуг також є важливою частиною інформації в цій ідентифікації, і ця цифра є легкодоступною для її перевірки податковими органами. (Тут Суд також звернув увагу на те, що для отримання ідентифікаційного номера ПДВ підприємства повинні заповнити процес реєстрації, в якому вони зобов'язані подати реєстраційну форму платника ПДВ і надати підтверджуючу документацію).

Таким чином, Суд дійшов до висновку, що той факт, що жодна економічна діяльність не може бути здійснена на зареєстрованому офісі постачальника, не означає, що ця діяльність не може бути здійснена в інших місцях, зокрема, коли ці заходи здійснюються віддалено через використання нових комп'ютерних технологій.

А тому для цілей реалізації права на податковий кредит одержувачем товарів або послуг не вимагається, щоб господарська діяльність постачальника здійснювалася за адресою, вказаною в рахунку-фактурі, виданому цей постачальник.

Попередня стаття Наступна стаття