Огляд судової практики за травень 2018 року

ВС про строки давності

У травневій постанові від 10.05.2018 у справі № 820/3544/17 ВС навів позицію щодо обрахування строку давності для застосування штрафу за несвоєчасну сплату податкового зобов’язання.

Ця справа є цікавою і з точки зору позиції судів нижчих інстанцій, і з точки зору самих тверджень ВС.

Звернемося до обставин справи. Підприємством були самостійно визначені податкові зобов'язання з екологічного податку шляхом подання податкових декларацій за певні податкові періоди, починаючи ще з IV кварталу 2011 року. Однак, як було виявлено в ході перевірки,  платник податку несвоєчасно сплатив узгоджені податкові зобов’язання з екологічного податку за цими деклараціями. Податковий борг, що виник у зв'язку з їх несплатою, був погашений підприємством у період з 30 жовтня 2015 року по 31 травня 2017 року. Штрафні санкції за несвоєчасно сплачене самостійно визначене податкове зобов'язання були застосовані до платника податку податковими повідомленнями - рішеннями від 08 серпня 2017 року (було застосовано п. 126.1 статті 126 ПК України, яким передбачено відповідальність за несплату узгодженої суми грошового зобов’язання протягом строків, визначених ПК України).

Підприємство вирішило оскаржити ППР, наполягаючи, що штрафні санкції були застосовані до нього поза межами строків давності: податковий орган не мав право застосовувати штрафні санкції за несплату узгоджених податкових зобов'язань за 2011-2013 роки, оскільки на штрафні санкції поширюється строк давності (1095 днів).

При розгляді цієї справи у центрі уваги судів опинилося питання, з якого моменту слід починати обраховувати перебіг строку давності.

Суди першої та апеляційної інстанцій

Суди попередній інстанцій вирішили, що перебіг строку давності для застосування штрафних санкцій починається з дня, наступного за днем фактичної сплати узгодженої суми податкового зобов'язання.

Суди аргументували це тим, що несплата податкового зобов’язання є триваючим порушенням, яке закінчується у день фактичної сплати суми такого зобов’язання. 

Суд першої інстанції: «…несплата суми податкового зобов'язання є триваючим порушенням (з початком наступного дня після збігу встановленого законом граничного терміну сплати та із закінченням у день фактичної сплати) з врахуванням положень ч. 7 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України щодо застосування аналогії закону перебіг строку давності для визначення платнику податків податкового зобов'язання за платежем із штрафних санкцій, застосованих на підставі ст.126 ПК, починається з дня, наступного за днем фактичної сплати узгодженої суми податкового зобов'язання.

…штрафні санкції за порушення граничних строків нараховуються по особовій картці платника в автоматичному режимі в день погашення податкового боргу. У зв'язку із цим, контролюючий орган може самостійно визначити суму грошових зобов'язань платника тільки після факту погашення податкового боргу.

Судом встановлено, що відповідно до результатів перевірки штрафні санкції виникли в день погашення боргу, а саме з 30 жовтня 2015 року по 31 травня 2017 року, починаючи з дня наступного за днем фактичної сплати узгодженої суми податкового зобов'язання відбулося нарахування оскаржених штрафних санкцій.

Суд вважає за необхідне зазначити, що нарахування контролюючим органом штрафних санкцій за несвоєчасну сплату узгодженого податкового зобов'язання по екологічному податку, визначеного самостійно в період з 30.10.2015 року по 31.05.2017 року не перевищує 1095 днів, а тому нарахування штрафних санкцій на суму податкового боргу є правомірним та у рамках закону».

Позиція ВС

Однак позиція ВС була іншою.

ВС наголосив, що «норма пункту 102.1. статті 102 Податкового кодексу України пов'язує відлік строку давності саме із останнім днем граничного строку подання податкової декларації та/або граничного строку сплати грошових зобов'язань».

ВС підкреслив, що позиція, згідно з якою відлік строку давності пов’язується із фактичною сплатою суми узгодженого зобов’язання, є помилковою. Однак  у цій справі ВС фактично пов’язав початок перебігу строку давності із граничним строком сплати зобов’язання, яке платник податків самостійно визначив у поданій ним податковій декларації.

Для аналізу позиції ВС, перш за все, слід навести текстуальне формулювання аналізованої норми.

Так, згідно з положеннями пункту 102.1. статті 102 ПК України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин), контролюючий орган, крім випадків, визначених пунктом 102.2 цієї статті, має право провести перевірку та самостійно визначити суму грошових зобов'язань платника податків у випадках, визначених цим Кодексом, не пізніше закінчення 1095 дня що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації та/або граничного строку сплати грошових зобов'язань, нарахованих контролюючим органом, а якщо така податкова декларація була надана пізніше, - за днем її фактичного подання.

В частині вказівки на початок перебігу строку давності ця норма містить аналогічні положення і сьогодні.

ВС акцентував, що нарахування податковим органом штрафних санкцій має відбуватись з урахуванням строків давності, встановлених статтею 102 ПК України (власне на це прямо вказує і пункт 114.1 статті 114 ПК України).

ВС пов’язав початок перебігу строку давності із граничним строком сплати грошового зобов’язання.

ВС: «Як встановлено судами попередніх інстанцій позивачем визначені податкові зобов'язання у поданих підприємством податкових деклараціях з екологічного податку за певні податкові періоди, починаючи ще з IV кварталу 2011 року, відтак і граничні строки їх сплати підпадають в тому числі і на певні місяці 2012, 2013, 2014 років.

Враховуючи дату прийняття відповідачем податкових повідомлень-рішень (08 серпня 2017 року), якими до позивача застосовані штрафні санкції (які законодавець відносить до визначення поняття «грошове зобов'язання»), а також дати граничних строків сплати грошових зобов'язань, Суд дійшов висновку про те, що податкові повідомлення-рішення в частині сум штрафу прийняті податковим органом поза межами 1095 днів.

Суд зазначає, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків, пов'язуючи  відлік строку давності у 1095 днів із фактичною сплатою позивачем узгодженої у минулих роках (2012, 2013, 2014, 2015, 2016, 2017 роки) суми податкового зобов'язання.

В той час, як норма пункту 102.1. статті 102 Податкового кодексу України пов'язує відлік строку давності саме із останнім днем граничного строку подання податкової декларації та/або граничного строку сплати грошових зобов'язань.

Оскільки суди першої та апеляційної інстанції не встановили того, з якого часу податкові зобов'язання з екологічного податку у різні податкові періоди є узгодженими, не визначили граничні строки сплати грошових зобов'язань за поданими підприємством податковими деклараціями з екологічного податку за IV квартал 2011 року, І-ІV квартали 2013 року, І-ІV квартали 2014 року, І-ІV квартали 2015 року та І-ІІІ квартали 2016 року, Суд позбавлений можливості здійснити розрахунок штрафних санкцій, які застосовані до підприємства за межами 1095 днів».

Коментар

Водночас, на нашу думку, із формулювання статті 102 ПК України, все-таки випливає, що строк давності починає обраховуватися з дня наступного за останнім днем граничного строку сплати грошових зобов’язань, коли це стосується тих грошових зобов’язань, що визначаються контролюючим органом. В свою чергу строки сплати зобов'язання, нарахованого контролюючим органом, регулюються пунктами 57.2, 57.3 ст. 57 ПК України. Водночас підстави для визначення контролюючим органом зобов’язань перераховані у п.54.3.1 статті 54 ПК України (зокрема, це і той випадок, коли податковий орган є відповідальним за нарахування податкових зобов’язань з окремих податків). Водночас у даній справі (що стосувалася екоподатку) платник визначив свої податкові зобов’язання самостійно у поданих ним деклараціях.  Відтак, видається, що перебіг строку давності у цьому випадку (коли визначення зобов’язання здійснюється платником, а не податковим органом) мав би обраховуватися з дня що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації.

ВС зазначив, що : «…норма пункту 102.1. статті 102 Податкового кодексу України пов'язує відлік строку давності саме із останнім днем граничного строку подання податкової декларації та/або граничного строку сплати грошових зобов'язань.», поставивши на цьому крапку та ігноруючи зворот «нарахованих контролюючим органом».

 

ВС: вина як елемент податкового правопорушення?



У травневій постанові від 03.05.2018 у справі № 818/1070/17 ВС назвав вину обов’язковим елементом податкового правопорушення.

Окреслимо деталі справи. До підприємства було застосовано штраф за порушення граничних термінів реєстрації податкових накладних. Платник податку вирішив оскаржити відповідні ППР. Платник податку наполягав, що затримка реєстрації податкових накладних відбулась не з його вини, а внаслідок бездіяльності Державної фіскальної служби України, яка виразилась у не збільшенні суми поповнення електронного рахунку підприємства в системі електронного адміністрування податку на додану вартість. Платник також підкреслював, що неправомірність дій Державної фіскальної служби України щодо не поповнення його електронного рахунку та збільшення суми податку була встановлена судовим рішенням.

Однак податковий орган наполягав, що, незважаючи на це, платник мав можливість своєчасно виконати свій обов'язок щодо реєстрації податкових накладних. Крім того, фіскали відстоювали, що відповідальність за порушення платником податку на додану вартість граничних термінів реєстрації податкових накладних носить безумовний характер, та наявність його вини не потребує доказування.

Однак ВС встав на бік платника податку. Суд назвав вину необхідною складовою податкового правопорушення. Відтак, за відсутності вини платника податку неможливим є його притягнення до відповідальності.

ВС: «Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що судовим рішенням встановлено факт бездіяльності Державної фіскальної служби України, що призвело до негативного впливу на господарську діяльність позивача, а саме неможливості реєстрації податкових накладних, виписаних у жовтні-листопаді 2015 року, в межах граничних термінів.

Суд зауважує, що відповідно до пункту 109.1 статті 109 Податкового кодексу України податковими правопорушеннями є протиправні діяння (дія чи бездіяльність) платників податків, податкових агентів, та/або їх посадових осіб, а також посадових осіб контролюючих органів, що призвели до невиконання або неналежного виконання вимог, установлених цим Кодексом та іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

В межах спірних правовідносин суди попередніх інстанцій установили, що неналежне виконання вимог податкового законодавства стосовно своєчасної реєстрації підприємством податкових накладних відбулось з вини контролюючого органу, що виключає протиправність діянь платника податку, та як наслідок, притягнення його до відповідальності.

Відсутність вини платника податків, як необхідної складової податкового правопорушення, обумовила протиправність застосування штрафних (фінансових) санкцій спірними податковими повідомленнями-рішеннями».

Не можна не погодитися, що таке рішення ВС справедливе, втім позиція Суду є спірною з точки зору букви закону.

Так, визначення податкового правопорушення, наведене у п. 109.1 статті 109 ПК України, не передбачає, що ним є винні протиправні діяння. Тобто, згідно з визначенням, вина платника податку не є обов’язковим елементом податкового правопорушення. ПК України містить лише один склад правопорушення, для застосування відповідальності за яке необхідна наявність вини платника (відсутність з вини платника акцизного податку реєстрації акцизної накладної в Єдиному реєстрі акцизних накладних/розрахунку коригування протягом більш як 120 календарних днів після дати, на яку платник податку зобов’язаний скласти акцизну накладну/розрахунок коригування).

Крім того, у цій справі ВС звернув увагу і на належну форму ППР, визнаючи їх протиправними.

ВС: «…дев'ять податкових повідомлень-рішень не утримують чітку підставу їх прийняття, а саме підпункт пункту 54.3 статті 54 Податкового кодексу України. Сам пункт 54.3 не є самостійною підставою, а передбачає чітко визначені шість випадків, які мають бути визначені податковим повідомленням-рішенням».

 

ВС про підстави арешту коштів на рахунку платника податків

У травневій постанові від 15.05.2018 у справі № 820/2312/17 ВС розмежував підстави для накладення адміністративного арешту на майно платника податку та на кошти на його рахунку. Справа, безумовно, цікава з точки зору співвідношення процедур накладення арешту на майно, на кошти на рахунку платника податку та зупинення видаткових операцій.

Окреслимо деталі справи і позиції та аргументи кожної з судових інстанцій.

Податковий орган звернувся до суду з 1) вимогою підтвердити обґрунтованість умовного адміністративного арешту майна товариства з обмеженою відповідальністю, застосованого на підставі рішення керівника податкового органу (рішення про арешт було прийнято, оскільки платник податків відмовився від проведення перевірки та від допуску посадових осіб контролюючого органу) та 2) вимогою накласти арешт на кошти, які перебувають на рахунках товариства, відкритих в банківських установах, шляхом зупинення видаткових операцій на таких рахунках.

Суд першої інстанції

Суд першої інстанції задовольнив вимогу щодо накладення арешту на кошти. Вимога про підтвердження арешту майна не була задоволена, оскільки вже сплив 96 - годинний строк, протягом якого податковий орган мав звернутися до суду для підтвердження арешту майна (у випадку пропуску цього строку арешт вважається припиненим).

Аргументи суду першої інстанції щодо можливості накладення арешту на кошти на рахунку платника податку.

Суд першої інстанції відмітив, що підстави для застосування як адміністративного арешту майна, так і арешту коштів на рахунках платника податків, є «універсальними» та визначені пунктом 94.2 статті 94 ПК України. Обидва види арешту, за загальним правилом, застосовуються з однакових підстав (передбачених пунктом 94.2 ПК України), але розрізняються процедурою застосування - або за рішенням керівника податкового органу (щодо майна, відмінного від коштів), або за рішенням суду (арешт коштів).

При задоволенні вимоги щодо арешту коштів суд першої інстанції висновувався на тому, що недопуск перевіряючих до перевірки, є передбаченою підставою для накладання арешту на кошти, які перебувають на рахунках платника податку (тобто наявна одна з підстав, що передбачена пунктом 94.2 ПК України). При цьому можливість накладення арешту на кошти не залежить від накладення арешту на майно (заходи є самостійними).

Суд апеляційної інстанції

Рішення суду апеляційної інстанції щодо можливості накласти арешт на кошти було іншим – суд відмовив у задоволенні цієї вимоги.

Аргументи суду апеляційної  інстанції щодо неможливості накладення арешту на кошти на рахунку платника податку.

Суд висловив позицію, що арешт коштів на рахунку є складовою «загального» арешту майна (тобто ці заходи не є самостійними). Суд вирішив, що без накладення арешту на майно, арешт коштів неможливий.

Суд: «Враховуючи вимоги ст. 94 ПК України, які визначають арешт коштів на рахунках платника податків у якості складової загального арешту майна, що відрізняється виключно процедурою застосування, застосування арешту коштів є можливим лише у разі існування арешту майна, застосованого згідно з п. 94.2 ст. 94 ПК України.

Отже, враховуючи те, що арешт майна платника податків, застосованого на підставі рішення начальника Головного управління ДФС …, не підтверджено судом, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для застосування арешту коштів на рахунках відповідача, оскільки такий арешт є складовою загального арешту майна».

ВС

ВС також вирішив, що арешт на кошти на рахунках платника податку не може бути накладено. Проте аргументи суду касаційної інстанції на обґрунтування цієї позиції були іншими.

Аргументи ВС щодо неможливості накладення арешту на кошти на рахунку платника податку.

ВС вирішив, що арешт майна і арешт коштів є самостійними заходами. При цьому, на думку суду касаційної інстанції, вони відрізняються не лише процедурами застосування, але і підставами.

Так, згідно з позицією ВС, підстави, передбачені п. 94.2 статті 94 ПК України, є підставами саме для арешту майна. Водночас арешт коштів здійснюється не з цих підстав.

Підставами для арешту коштів, як вказав ВС, є ті, що наведені у підпункті 20.1.33 пункту 20.1 статті 20 ПК України (а саме: або наявність податкового боргу, у разі якщо у такого платника податків відсутнє майно та/або, якщо його балансова вартість менша суми податкового боргу, та/або таке майно не може бути джерелом погашення податкового боргу). Тобто недопуск перевіряючого є підставою для арешту майна, однак не є підставою для арешту коштів.

Варто зауважити, що позиція ВС з цього питання все ж залишає багато запитань.

Так, у статті 20 ПК України справді визначено право податкового органу звертатися до суду щодо накладення арешту на кошти на рахунках платника, у разі якщо у нього відсутнє майно та/або його балансова вартість менша суми податкового боргу, та/або таке майно не може бути джерелом погашення податкового боргу.

Однак у цій же статті передбачені і інші права податкового органу.

Так, згідно з п. 20.1.31 ПК України, податковий орган може звертатися до суду щодо зупинення видаткових операцій платника податків на рахунках такого платника податків у банках та інших фінансових установах (крім операцій з видачі заробітної плати та сплати податків, зборів, єдиного внеску, а також визначених контролюючим органом грошових зобов’язань платника податків, погашення податкового боргу), у тому числі при недопущенні посадових осіб контролюючих органів до обстеження територій та приміщень.

Також згідно з п. 20.1.32 ПК України, податковий орган може звертатися до суду, якщо платник податків перешкоджає виконанню податковим керуючим повноважень, визначених цим Кодексом, щодо зупинення видаткових операцій на рахунках платника податків шляхом накладення арешту на цінні папери та/або кошти та інші цінності такого платника податків, що знаходяться в банку (крім операцій з видачі заробітної плати та сплати податків, зборів, єдиного внеску, а також визначених контролюючим органом грошових зобов’язань платника податків, погашення податкового боргу), та зобов’язання такого платника податків виконати законні вимоги податкового керуючого, передбачені ПК України.

Крім того, згідно зі статтею 59 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 № 2121-III, зупинення видаткових операцій за рахунками юридичних або фізичних осіб здійснюється в разі накладення арешту.

Тобто вищенаведені норми можна тлумачити такими чином, що недопуск перевіряючого є підставою для зупинення видаткових операцій на рахунках платника, водночас останнє здійснюється шляхом накладення арешту на кошти на рахунках.

ВС: «… на законодавчому рівні положеннями норм податкового законодавства розрізненні правові поняття щодо арешту майна та арешту на кошти, що знаходяться в банківських установах платника податків.

Не зважаючи на те, що кошти є також складовою майна платника податків, що складає загальний об'єкт, вони мають свої особливості та різницю виникнення підстав для вчинення відповідних дій, пов'язаних із встановленням певного виду обмеження щодо такого майна (коштів) у вигляді арешту, а також можливим порядком його застосування.

Обидва види арешту розрізняються процедурою застосування - або за рішенням керівника податкового органу (щодо майна, відмінного від коштів), або за рішенням суду (арешт коштів). В зв'язку з чим, має місце різна правова природа виникнення та регулювання цих предметів, які не можна вважати тотожними в межах спірних правовідносинах.

Відповідно до підпункту 20.1.33 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України, контролюючі органи мають право звертатися до суду щодо накладення арешту на кошти та інші цінності, що знаходяться в банку, платника податків, який має податковий борг, у разі якщо у такого платника податків відсутнє майно та/або його балансова вартість менша суми податкового боргу, та/або таке майно не може бути джерелом погашення податкового боргу.

З огляду на правовий зміст та аналіз наведених норм матеріального права у їх взаємному зв'язку, Суд дійшов висновку, що законодавством чітко встановлена не тільки процесуальна можливість на звернення до суду з законодавчо визначеним предметом позову, що складає суть вимог, але ж і за наявністю підстав (умов), за яких існує правова можливість для задоволення таких вимог.

В даному випадку такими правовими підставами (умовами) є саме, або наявність податкового боргу, у разі якщо у такого платника податків відсутнє майно та/або його балансова вартість менша суми податкового боргу, та/або таке майно не може бути джерелом погашення податкового боргу.

В той же час, для звернення з позовними вимогами щодо накладення арешту на кошти, що знаходяться в банку платника податків, з підстав не допуску перевіряючих до перевірки, не є передбаченою правовою підставою серед визначених положеннями податкового законодавства для накладання арешту на кошти, які перебувають на рахунках товариства, відкритих в банківських установах. 

Відтак, висновки суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог податкового органу в частині накладення арешту на кошти, які перебувають на рахунках товариства, відкритих в банківських установах, шляхом зупинення видаткових операцій на таких рахунках, є помилковими».

 

ВС про умови накладення арешту на кошти на рахунку платника податку

У травні ВС розглянув ще одну справу, що стосувалася накладення арешту на кошти на рахунках платника податку. У цій постанові від 15.05.2018 у справі № 820/7896/14 ВС висловився щодо умов застосування цієї процедури.

Так, податковий орган звернувся до суду з вимогою про накладення арешту на кошти та інші цінності, що знаходяться в банківських установах та належать платнику, до повного погашення його заборгованості по сплаті податків.

Суд задовольнив вимогу фіскалів, з огляду на положення підпункту 20.1.33 пункту 20.1 статті 20 ПК України, яким передбачено, що контролюючі органи мають право звертатися до суду щодо накладення арешту на кошти та інші цінності, що знаходяться в банку, платника податків, який має податковий борг, у разі якщо у такого платника податків відсутнє майно та/або його балансова вартість менша суми податкового боргу, та/або таке майно не може бути джерелом погашення податкового боргу.

Судом було встановлено наявність податкового боргу, а також те, що балансова вартість майна підприємства менша його суми. Останнє підтверджувалося довідкою про балансову вартість активів.

Однак платник наполягав, що накладення арешту на його кошти є протиправним, оскільки суд не встановив відповідну суму, щодо якої накладено арешт на кошти платника податку.

ВС не погодився з такими запереченнями підприємства.

ВС: «…право звертатися до суду з позовом про накладення арешту на кошти, виникає у податкового органу в разі одночасної наявності двох умов: наявність у платника податків податкового боргу та відсутність майна/або його балансова вартість менша суми податкового боргу.

Разом з тим, податкове законодавство не обумовлює право контролюючого органу на звернення до суду з позовом про накладення арешту на кошти обов'язком встановлення наявності коштів на банківських рахунках платника податків».

 

ВС про оформлення договорів, укладених фізичними особами – підприємцями, повіреними страхової компанії

У постанові від 08.05.2018 у справі № 826/12686/16 ВС висловився щодо оформлення договорів, укладених ФОП від імені страхової компанії.

Звернемося до фабули справи. Між страховою компанією та рядом фізичних осіб-підприємців було укладено договори доручення, за якими повірені повинні були рекламувати, пропонувати страхові послуги довірителя; проводити консультаційну та роз'яснювальну роботу серед потенційних споживачів страхових послуг, проводити ідентифікацію, верифікацію та вивчення клієнтів до укладення договору страхування у відповідності до вимог законодавства, проводити роботу, пов'язану з укладанням договорів страхування (полісів); підписувати договори страхування (поліси) в межах повноважень, наданих договором та інше. Страхова компанія сплачувала підприємцям винагороду.

За результатами перевірки платника податковий орган дійшов висновку, що такі послуги підприємцями фактично не надавалися. Приводом для цього послугувало те, що у договорах страхування, які укладалися підприємцями, не зазначалася інформація про те, що договір укладено за сприяння повіреного.

Відтак, податковий орган вирішив, що страховою компанією невірно визначено фінансовий результат до оподаткування у частині врахування при його розрахунку винагород на користь ФОП за послугами, що фактично не підтверджені первинними документами, а також протиправно не нараховано ПДФО на суми винагороди, виплачувані підприємцям, оскільки остання мала вважатися іншим доходом фізичної особи.

Однак ВС не погодився з міркуваннями податківців. Суд зазначив, що у договорах страхування, укладених між страховиком та страхувальником, не повинна наводитися інформація про сприяння повіреним в укладенні цих договорів.

ВС: «Відповідачем зроблено хибний висновок, що відповідно до умов договорів доручення, укладеними між товариством та суб'єктами підприємницької діяльності, вбачається, що останні зобов'язані надавати, зокрема, послуги з укладанням договорів (полісів, сертифікатів) страхування від імені страховика та /або сприяти в укладанні договорів  (полісів, сертифікатів) страхування, тобто відображати зазначену інформацію в укладених договорах (полісах, сертифікатах) страхування між страховиком та страхувальником.

Договором доручення не передбачено, що в разі залучення потенційного споживача страхових послуг, шляхом консультування, роз'яснення умов страхування, є обов'язок Повіреного відображати інформацію, що договір укладено за сприянням повіреного. В договорах страхування (полісах) Повірений лише виключно при підписанні договору страхування повинен зазначити «Від імені … відповідно до Договору доручення …

Крім того, договір доручення це-цивільно-правовий договір, а не трудовий договір. Згідно укладених договорів доручення з фізичними особами-підприємцями Повірений отримує винагороду лише виключно за виконані роботи та надані послуги, що оформлюється актами виконаних робіт.

…на договорах міжнародного  обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності «Зелена Картка» в розділі  підпис страховика, проставляється  факсиміле підпису керівника страхової компанії, від імені якої укладений договір міжнародного страхування  типографським способом. Тому, не можливо внесення змін, шляхом приписання, реквізитів договору доручення  в затвердженні типові договори, уповноваженими органами».

Попередня стаття Наступна стаття
comments powered by HyperComments