Огляд судової практики за лютий 2019 року

ВС про нарахування пені

У постанові від 19.02.2019 у справі № 825/999/17 ВС висловив свою позицію щодо практики нарахування податковими органами пені «за увесь період заниження».

Згідно з обставинами справи, за результатами перевірки податковим органом було виявлено заниження платником податку сум податкових зобов’язань. Відповідно платникові були надіслані податкові повідомлення-рішення. Визначені в них суми платник сплатив вчасно, тобто  у строк встановлений відповідно до пункту 57.3 статті 57 Податкового кодексу України.

Відповідно  платник податку стверджував, що нараховані суми грошових зобов'язань з податку на прибуток та податку на додану вартість сплачені ним у строки, встановлені Податковим кодексом України, тобто протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання відповідних податкових повідомлень - рішень, тому у податкового органу відсутні правові підстави для нарахування пені.

Нагадаємо, що довгий час було проблемою те, що податковий орган наполягав на позиції, що пеня повинна обраховуватися за весь період заниження зобов’язання. Однак ситуація змінилася з 01.01.2017 року, коли із формулювань п. 129.1 ПК України прибрали вказівку про обрахунок пені «за увесь період заниження». Тим не менш, незважаючи на законодавчі зміни, податкові органи не змінювали підхід до нарахування пені.

Однак у даній справі ВС підтримав позицію щодо відсутності підстав для нарахування пені за увесь період заниження.

ВС: «Відповідно до підпункту 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 Податкового кодексу України (у редакції, чинній станом на момент прийняття податкових повідомлень-рішень) нарахування пені розпочинається при нарахуванні суми грошового зобов'язання, визначеного контролюючим органом за результатами податкової перевірки, - починаючи з першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати платником податків податкового зобов'язання, визначеного цим Кодексом (у тому числі за період адміністративного та/або судового оскарження).

Отже, статтею 129 Податкового кодексу України (в редакції, чинній з 01 січня 2017 року) не встановлено нарахування пені у разі виявлення контролюючим органом заниження податкових зобов'язань на суму такого заниження та за весь період заниження.

Водночас, положення статті 129 Податкового кодексу України визначають в якості підстави нарахування пені порушення строків погашення податкового боргу. Об'єктом застосування пені є саме погашена сума податкового боргу, яка в розумінні підпункту 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, є сумою узгодженого грошового зобов'язання, несплаченою платником податків у встановлений цим Кодексом строк.

Вказані положення Податкового кодексу України кореспондуються з наведеними положеннями підпункту 14.1.162 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, оскільки також встановлюють правило, що нарахування пені можливе лише у разі несплати податкового зобов'язання до дня настання строку його погашення. Тобто при сплаті зобов'язання до вказаного дня нарахування пені не може бути розпочато у зв'язку з ненастанням граничного строку погашення податкового зобов'язання як обов'язкової умови для початку нарахування пені.

Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що оскільки позивач в десятиденний строк сплатив всю суму грошових зобов'язань, визначених в податкових повідомленнях-рішеннях… тому в податкового органу відсутні підстави для нарахування пені на суму заниження податкових зобов'язань та за весь період такого заниження».

 

Чи можна нарахувати ПДФО на основі даних Е-декларації: позиція ВС

У постанові від 21.02.2019 у справі № 826/7029/17 ВС ствердив, що використання податковим органом даних е-декларації для визначення доходів особи є фактично непрямим методом контролю, який чинним законодавством не передбачений. Відтак, ВС дійшов висновку, що інформація із декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування не може бути джерелом інформації для визначення податкових зобов'язань платника податків.

Відповідно до обставин справи, податковий орган зробив висновок про наявність в особи доходів, з яких не було сплачено податок на доходи фізичних осіб на основі даних е-декларації.

Так, до висновку про заниження платником податку ПДФО податковий орган дійшов внаслідок аналізу відомостей, зазначених в декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2015 рік (електронна декларація) та порівняння цих відомостей з інформацією, яка міститься в інформаційних базах органів ДФС та, наданих особою документів. Податковий орган  вирахував від загальної суми вартості майна, грошових активів та інших витрат (статків декларанта), інформація про які міститься в його електронній декларації за 2015 рік, суми отриманих ним доходів за 1998 - 2015 роки, інформація про які міститься в наявній податковій інформації та наданих особою документах.

Різниця між вартістю майна та отриманими доходами декларанта, за висновками контролюючого органу, є його загальним річним доходом, з якого не сплачено податок на доходи фізичних осіб та військовий збір.

Однак ВС дійшов висновку про неправомірність донарахування податку.

ВС: «За загальним визначенням непрямі методи при визначенні сум податкових зобов'язань - це визначення контролюючим органом сум податкових зобов'язань платника податків за допомогою побічних, посередницьких показників, отриманих від інших суб'єктів, як правило не пов'язаних з податковим обліком.

Чинним законодавством не передбачено застосування податковим органом методів непрямого контролю, внаслідок чого наразі відсутнє нормативне регулювання щодо використання таких методів.

Зважаючи на вимоги наведених норм, касаційний суд вбачає правові підстави погодитись з висновком апеляційного суду, що визначальною ознакою доходу платника податку, як об'єкта та бази оподаткування податком з доходу фізичних осіб, є фактичне отримання такого доходу платником податків. База оподаткування для розрахунку податку на доходи фізичних осіб визначається виключно прямими методами та дорівнює сумі всіх отриманих платником податку-фізичною особою доходів за звітний період, відомості про які прямо зазначені в офіційних інформаційних базах (або інших офіційних джерелах інформації). Використання контролюючим органом непрямих методів контролю не відповідає вимогам чинного законодавства.

Поруч з цим, цілком обґрунтованим є висновок про неправомірність покладення контролюючим органом в основу спірних рішень висновків, які спираються на припущеннях, адже задекларовані дані не є абсолютно підтверджуючими відомостями про набуття або припинення певного права чи обов'язку, позаяк показниками декларації засвідчуються вчинені правочини у встановленому законодавством України порядку.

Як наслідок, оскільки, акт перевірки не містить інформації про отримання останнім конкретних доходів за конкретними операціями, у тому числі за 2015 рік, відтак відсутні підстави стверджувати про наявність у позивача обов'язку щодо подання податкової декларації за 2015 рік».

 

Про строки подачі заперечень на акт перевірки: динаміка норм

У постанові від 13.02.2019 у справі № 814/213/17 П'ятий апеляційний адміністративний суд розтлумачив, як слід розуміти зміну редакції законодавчих положень щодо строку на подання заперечень на акт перевірки.

Так, суд не погодився з позицією податкового органу, що до 2017 року першим днем строку для подання заперечень та документів вважався день отримання платником акту перевірки.

Суд послався на те, що зміни, що набули чинності з 2017 року були покликані лише уточнити формулювання норми, однак її зміст, на думку суду, як до 2017, так і з 2017 року слід розуміти однаково.

Так, платник податку стверджував, що ним було подано заперечення на акт перевірки у встановлений ПК України строк. Однак податковий орган наполягав, що п. 86.7 ст. 86 ПК України в редакції чинній на момент подання заперечень передбачав строк для подачі заперечень та документів протягом п'яти робочих днів з дня отримання акта, а відтак, першим днем строку для подання заперечень та документів слід вважати день отримання платником акту перевірки).

Однак суд встав на бік платника податку.

Суд: «Суд не приймає до увагу доводи апелянта  про те, що першим днем строку для подання заперечень та документів є 30.12.2016 (день отримання позивачем акту перевірки), з огляду на наступне.

У редакції Податкового кодексу України, чинній станом на 30.12.2016р., 31.12.2016р., було встановлено, що платник податків має право подати заперечення та документи протягом п'яти робочих днів з дня отримання акта.

Також, у редакції Податкового кодексу України, чинній з 01.01.2017р. і станом на день подання заперечень та документів (10.01.2017), було встановлено, що платник податків має право подати заперечення та документи протягом п'яти робочих днів з дня, наступного за днем отримання акта.

Згідно п. 86.7 ст. 86 та п. 44.7 ст. 44 ПК України викладеного з 01.01.2017р. у новій редакції Законом України від 21.12.2016 р. № 1797-VIII "Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні", в пояснювальній записці до проекту якого зазначено, що законопроектом пропонується внести ряд змін до Податкового кодексу України, якими передбачається "уточнення порядку обрахунку строків для надання заперечення на акт (довідку) про результати перевірки та копій документів до нього - з наступного дня, за днем отримання акту (довідки)".

Таким чином, викладаючи п. 86.7 ст. 86 та п. 44.7 ст. 44 ПК України у новій редакції, законодавець виходив з того, що він саме уточнює порядок обрахунку строків для надання заперечення на акт про результати перевірки та копій документів до нього (з наступного дня, за днем отримання акту), а не встановлює новий (більш тривалий) строк».

 

Відповідальність за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних

У постанові від 12.02.2019 у справі № 826/110/17 ВС ствердив, що відсутність затвердженого підзаконним нормативним актом порядку застосування штрафних санкцій не звільняє платника від відповідальності за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних та дає підстави контролюючому органу застосовувати штраф у розмірі, передбаченому податковим законодавством.

До платника податку було застосовано штрафні санкції за несвоєчасну реєстрацію податкової накладної. Однак платник наполягав на неправомірності рішення податкового органу, оскільки на його думку, до 01.01.2016 фіскали не могли  застосовувати штрафні санкції, передбачені статтею 120-1 ПК України, з огляду на те, що порядку застосування штрафних санкцій, який затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує та реалізує державну податкову і митну політику, не існувало.

Водночас податковий орган наполягав, що відсутність у період дії пункту 120-1.3 статті 120-1 ПК  України затвердженого Міністерством фінансів України порядку застосування штрафних санкцій, не є підставою для звільнення платника від відповідальності за порушення термінів реєстрації податкових накладних, з огляду на визначеність порядку застосування штрафних санкцій самим ПК України.

ВС погодився з позицією податкового органу.

ВС: «Виходячи із системного аналізу вищевказаних норм права, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що на час виникнення у позивача відповідного обов'язку щодо реєстрації спірних податкових накладних, норми пункту 120-1.1 статті 120-1 Податкового кодексу України, якими встановлена відповідальність за порушення граничних термінів реєстрації податкових накладних, були чинними, тому, враховуючи наявність факту порушення позивачем термінів реєстрації податкової накладної відповідачем правомірно застосовано штрафні санкції у відповідності до пункту 120-1.1 статті 120-1 Податкового кодексу України, оскільки така відповідальність у вигляді застосування штрафних санкцій передбачена Податковим кодексом України.

У відповідності до пункту 120-1.3 (в редакції, що діяла до 1 січня 2016 року) порядок застосування штрафних санкцій, передбачених цією статтею, затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році» від 24 грудня 2015 року № 909-VII зазначений пункт виключено.

Колегія суддів вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що відсутність до 1 січня 2016 року Порядку застосування штрафних санкцій, затвердженого на виконання пункту 120-1.3 статті 120-1 ПК України, унеможливлює застосування до позивача штрафних санкцій, оскільки відсутність відповідного  порядку застосування штрафних санкцій не звільняє позивача від відповідальності, передбаченої Податковим кодексом України за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних та не свідчить про відсутність у контролюючого органу повноважень щодо застосування штрафних санкцій за вказане порушення».

 

ВС про застосування методу порівняльної неконтрольованої ціни та дату переходу права власності на товар

Постановою від 05.03.2019 у справі № 815/3424/17 ВС вирішив спір по суті трансфертного ціноутворення.

Відповідно до обставин справи, компанія продавала товар британському партнерству і компанії, зареєстрованій в Об’єднаних Арабських Еміратах. За цими операціями контролюючим органом і було зафіксовано порушення податкового законодавства стосовно відхилення ціни застосованої в контрольованих операціях. Податковий орган наполягав, що платник занизив ціну, застосовуючи метод порівняльної неконтрольованої ціни.
Однак ВС став на бік платника податку та ствердив, що фіскали не довели заниження цін платником. Суд підкреслив, що контролюючий орган не врахував всіх умов операцій і скористався лише одним джерелом інформації (сайтом Аграрної біржі).

Крім того, у даній справі ВС наголосив, що дата здійснення контрольованої операції не може бути ототожнена з датою переходу права власності на товар.

 

 

Право кінцевого бенефіціара юридичної особи оскаржити судове рішення, винесене не на її користь

У постанові від 19.02.2019 у справі № 810/4438/16 ВС дійшов висновку про можливість оскарження кінцевим бенефіціаром юридичної особи-платника податку рішення суду у справі, що стосувалася донарахування такій особі податкових зобов’язань.

Так, спершу позивачем у судовому процесі щодо оскарження спірних ППР виступав сам платник податку-юридична особа. В суді першої інстанції платник податку програв справу. За результатами апеляційного перегляду вимоги платника були задоволені лише частково, заяви про перегляд справи в касаційному порядку подали, як платник, так і контролюючий орган. Суд касаційної інстанції передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (в частині правомірності скасування винесених ППР). На цьому етапі у процес вступив кінцевий бенефіціар юридичної особи-платника податку.

Так, громадянином США, який є власником 100 % статутного капіталу платника податку (тобто його кінцевим бенефіціаром) було подано апеляційну скаргу, в якій він просив судове рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким повністю задовольнити позовні вимоги платника податку щодо скасування ППР.

ВС визнав право бенефіціара на апеляційне оскарження. Так, Суд погодився, що одноосібний власник юрособи не брав участь у справі, однак рішенням суду першої інстанції було вирішено питання про його права, свободи та інтереси.

Так, ВС ствердив, що грошові зобов’язання юридичної особи – платника податку впливають на обсяг корпоративних прав та обов'язків засновника такого платника податків, зокрема на його право брати участь в розподілі прибутків юридичної особи та одержання частки її майна. Водночас ВС підкреслив, що право на дивіденди та одержання частки є правом на майно в розумінні статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

ВС: «Наявність грошових зобов'язань Товариства у такій сумі суттєво впливає на обсяг корпоративних прав та обов'язків особи як єдиного власника Товариства, зокрема на його право щодо участі в розподілі прибутку Товариства та одержанні його частки, тобто право на майно, яке закріплено у статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції кожна фізична особа або юридична особа має право на вільне володіння своїм майном. Жодна особа не може бути позбавлена свого майна, окрім як в інтересах держави та на умовах, передбачених законодавством і загальними принципами міжнародного права.»

 

 

Попередня стаття Наступна стаття
comments powered by HyperComments

Останні новини: