Огляд судової практики за листопад - грудень 2018 року

Чи застосовується штраф за ст. 126 ПК України при поданні уточнюючої декларації щодо зменшення податкових зобов'язань минулих періодів?

У своїй постанові від 14.08.2018 у справі № 818/1507/17 Верховний Суд (далі – ВС) дійшов висновку, що зменшення платником податку абсолютного значення суми самостійно визначених грошових зобов'язань шляхом подання уточнюючої податкової декларації не свідчить про погашення податкового боргу, а відтак відсутні підстави для застосування штрафу відповідно до положень статті 126 Податкового кодексу України (далі – ПК України).

Звернемося до обставин справи. Податковим органом було застосовано до платника податку штраф за ст. 126 ПК України. Фіскали стверджували, що якщо грошове зобов'язання з податку на прибуток, самостійно визначене в податковій декларації з податку на прибуток, не сплачене протягом строків, визначених ПК України, та платником податків подана уточнююча декларація з податку на прибуток щодо зменшення податкових зобов'язань минулих податкових періодів (здійснюється погашення податкового боргу), такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу, передбаченого пунктом 126.1 статті 126 ПК України, з урахуванням загального строку затримки сплати суми податкового боргу.

Натомість платник податку заперечував такі аргументи, стверджуючи, що подача уточнюючих податкових декларацій з податку на прибуток, якими зменшено суми самостійно визначених грошових зобов'язань, не є сплатою боргу з податку на прибуток, а тягне за собою лише зміну раніше задекларованих податкових зобов'язань, у даному випадку шляхом їх зменшення, і ніяким чином не може бути прирівняне до погашення податкового боргу для цілей нарахування штрафу відповідно до положень статті 126 ПК України.

ВС погодився з доводами платника податку.

ВС: "Правовою підставою для застосування до Підприємства штрафу контролюючим органом визначено статтю 126 ПК України, пунктом 126.1 якої передбачено, що у разі якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов'язання протягом строків, визначених цим Кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу у розмірах в залежності від кількості календарних днів затримки.

Аналіз зазначеної норми дозволяє дійти висновку про те, що об'єктом застосування штрафу є несвоєчасно сплачена сума узгодженого грошового зобов'язання.

Відповідно до пункту 50.1 статті 50 ПК України у разі якщо у майбутніх податкових періодах (з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу) платник податків самостійно виявляє помилки, що містяться у раніше поданій ним податковій декларації (крім обмежень, визначених цією статтею), він зобов'язаний надіслати уточнюючий розрахунок до такої податкової декларації за формою чинного на час подання уточнюючого розрахунку.

Як правильно встановлено судами попередніх інстанцій, позивачем на виконання вимог статті 50 ПК України подано уточнюючу декларацію, якою зменшено суму податкового зобов'язання, зокрема на ту суму, яка за позицією ГУ ДФС несвоєчасно сплачена Підприємством до бюджету.

Отже, контролюючим органом застосовано штраф за несвоєчасну сплату позивачем податкового зобов'язання на суму, яка зменшена Підприємством шляхом подання уточнюючої декларації. Відтак, об'єкт застосування штрафу в межах спірних правовідносин відсутній.

Враховуючи вищевикладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що в діях Підприємства відсутній склад податкового правопорушення, передбачений статтею 126 ПК України, а тому відповідачем протиправно застосовано до позивача штрафні санкції…

Натоміть доводи касаційної скарги колегія суддів вважає неприйнятними, оскільки зменшення абсолютного значення суми самостійно визначених грошових зобов'язань шляхом подання уточнюючої податкової декларації не свідчить про погашення податкового боргу для цілей нарахування штрафу відповідно до положень статті 126 ПК України».

Аналогічна позиція викладена в постанові ВС від 31.07.2018 у справі №824/2675/14-а.

Чи може платник податку підняти питання відповідності переліку низькоподаткових юрисдикцій нормам ПК України?

Постановою від 30.10.2018 ВС вирішив справу № 826/18737/16, у якій платником податку було піднято питання про правомірність включення Кабінетом міністрів України певної юрисдикції до переліку низькоподаткових.

Звернемося до деталей справи.

Податковий орган застосував до товариства з обмеженою відповідальністю штраф за неподання звіту про контрольовані операції за 2015 рік.

Однак платник податку стверджував, що не мав обов’язку подавати звіт про контрольовані операції. Аргументація платника податків була побудована наступним чином.

Контрольованими вважаються, зокрема операції, здійснені із контрагентами, що належать до юрисдикцій, які входять до переліку низькоподаткових. Такий перелік затверджується Кабміном.

Водночас підпунктом 39.2.1.2 ПК України передбачено, що під час визначення переліку таких держав (територій) Кабінет Міністрів України повинен враховувати певні критерії. Серед них підпункт 39.2.1.2 ПК України називає критерій, який передбачає, що у державі (території) ставка податку на прибуток підприємств (корпоративний податок) на 5 і більше відсоткових пунктів нижча, ніж в Україні.

Товариство вказувало, що здійснювало операції із контрагентом із кантону Цюріх Швейцарської Конфедерації. Платник наполягав, що ставка податку на прибуток у цьому кантоні  є більшою ніж в Україні, а не меншою на 5 відсоткових пунктів, як то передбачено пп. 39.2.1.2   пп. 39.2.1 п. 39.2 ст. 39 ПК України.

Таким чином, на думку платника, висновки акту перевірки суперечать положенням чинного податкового законодавства України та є безпідставними. Платник наполягав, що розпорядження Кабінету Міністрів України, якими було затверджено перелік низькоподаткових юрисдикцій (до якого потрапила Швейцарія)  прямо суперечать нормам пп. 39.2.1.2   пп. 39.2.1 п. 39.2 ст. 39 ПК України, а тому застосуванню підлягають норми, які мають вищу юридичну силу (тобто норми ПК України, а не розпорядження).

Однак ВС не погодився з таким аргументами платника податку, визнавши, що перелік низькоподаткових юрисдикцій, затверджений Кабміном підлягає застосуванню. ВС ствердив, що визначальним для питання про контрольованість операції є факт перебування держави у переліку. Питання правомірності формування переліку у відповідності до норм ПК України ВС відкинув.

ВС: «Суди правильно зазначили, що розпорядження Кабінету Міністрів України від 15.12.2013 № 1042-р та від 14.05.2015 №449-р, якими затверджено перелік держав (територій), у яких ставки податку на прибуток (корпоративний податок) на 5 і більше відсоткових пунктів нижчі, ніж в Україні, до якого зокрема було включено і Швейцарську Конфедерацію, не були скасовані чи визнані нечинними у судовому порядку, обставини відповідності Швейцарської Конфедерації критеріям, установленим пп. 39.2.1.2 пп. 39.2.1 п. 39.2 ст. 39 Податкового кодексу України та правомірність включення такої до Переліку держав (територій), які відповідають критеріям, установленим пп. 39.2.1.2 пп. 39.2.1 п. 39.2 ст. 39 Кодексу, не є предметом доказування і у цій справі, а отже посилання Товариства на безпідставне включення Кабінетом Міністрів України до відповідного переліку Швейцарської Конфедерації не заслуговує на увагу та не спростовує факту наявності вказаної держави у такому Переліку, що є однією з визначальних умов для кваліфікації операції як контрольованої».

Предмет камеральної перевірки

У постанові від 30.10.2018 у справі № 806/2419/16 ВС нагадав про те, що до 2017 року предметом камеральної перевірки не охоплювалась своєчасність сплати грошових зобов’язань. Відтак, навіть за виявлення відповідних порушень, така перевірка не має правових наслідків.

Так, відповідно до обставин справи, у 2016 році посадовою особою податкового органу було проведено камеральну перевірку товариства з обмеженою відповідальністю. За результатами перевірки до платника податку були застосовані штрафні санкції за несвоєчасність сплати податку на додану вартість.

Однак ВС визнав проведення такої перевірки незаконним, оскільки податкові органи до 2017 року не були наділені правом перевіряти своєчасність справляння платниками податків узгоджених сум грошового зобов'язання в рамках камеральної перевірки.

Так, було встановлено що в ході камеральної перевірки податковим органом, окрім даних, зазначених у податкових деклараціях та уточнюючих розрахунках з ПДВ за відповідні періоди були використані також і інші відомості.

Водночас проведення перевірки своєчасності сплати грошового зобов'язання у межах камеральної перевірки чинним законодавством у 2016 році не було передбачено. Відтак, камеральна перевірка повинна бути проведена виключно на підставі даних, зазначених у податкових деклараціях (розрахунках) платника податків. Нарахування штрафних санкцій платникові податку за наслідками проведення камеральної перевірки було б  можливим, лише у разі виявлення помилок у звітності, поданій таким платником. В іншому ж випадку підставою для визначення штрафних санкцій щодо сплати податків та зборів повинні були бути дані саме документальних перевірок.

ВС: «Як вбачається з акту перевірки, камеральна перевірка проводилась 23.06.2016, предметом якої було питання своєчасної сплати узгоджених податкових зобов'язань. Контролюючий орган (до 01.01.2017) не був наділений правом перевіряти своєчасність справляння платниками податків узгоджених сум грошового зобов'язання в рамках камеральної перевірки.

Відповідно до висновку Верховного суду України, викладеного у постанові від 27.01.2015 по справі №21-425а14, невиконання вимог Податкового кодексу України при проведенні перевірки призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зважаючи на викладене, суд попередньої інстанції дійшов до вірного висновку, що акт камеральної перевірки своєчасності сплати податку на додану вартість від 23.06.2016 не може бути підставою для прийняття податковим органом рішень щодо застосування штрафних санкцій до позивача за порушення граничного строку сплати сум грошових зобов'язань».

Чи застосовується штраф за ст. 126 ПК України, якщо податковий борг погашається податковим органом, згідно з черговістю його виникнення?

У постанові від 11.09.2018 у справі № 813/3722/17 ВС навів позицію щодо можливості застосування штрафу за порушення строку сплати грошового зобов’язання, у разі якщо направлені платником кошти зараховуються податковим органом на погашення податкового боргу, що виник у минулих періодах.

Окреслимо деталі справи. Товариством з обмеженою відповідальністю протягом 2016-2017 років направлялися кошти на сплату податку на додану вартість. У відповідних платіжних дорученнях платник зазначав як призначення платежу сплату податку за податкові періоди 2017 року. Однак податковим органом було встановлено, що у товариства існує податковий борг із сплати самостійно визначеного податкового зобов'язання з податку на додану вартість за податкові періоди минулих років.  Відповідно отримані протягом 2016-2017рр. кошти податковий орган на підставі приписів статті 87.9 ПК України зарахував в рахунок погашення податкового боргу, що виник у податкових періодах минулих років та  застосував штраф за несвоєчасну сплату суми самостійно визначеного грошового зобов'язання згідно з приписами статті 126 ПК України. Натомість платник податку наполягав, що положення ПК України не надають контролюючому органу право застосовувати передбачений статтею 126 ПК України штраф при виконанні п.87.9 ст.89 ПК України в разі зарахування коштів, що сплачує такий платник податків, в рахунок погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення незалежно від напряму сплати, визначеного платником податків.

Однак ВС погодився із правомірністю накладення штрафу.

ВС: «У разі наявності у платника податків податкового боргу контролюючі органи зобов'язані зарахувати кошти, що сплачує такий платник податків, в рахунок погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення незалежно від напряму сплати, визначеного платником податків, про що зазначено пунктом 87.9 статті 87 Податкового кодексу України.

З тексту акта перевірки від 28.07.2017 вбачається, що платежі, які надходили від Товариства у вересні 2016 - липні 2017 років ДФС зараховувала у рахунок погашення податкового боргу позивача, що виник у грудні 2010 року та березні, червені, липні 2012 року.

Відповідно до п.126.1 ст.126 Податкового кодексу України у разі якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов'язання (крім випадків, передбачених пунктом 126.2 цієї статті) протягом строків, визначених цим Кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу, при затримці більше 30 календарних днів, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов'язання, - у розмірі 20 відсотків погашеної суми податкового боргу.

Аналіз наведеної норми доводить, що об'єктом застосування штрафу є погашена сума податкового боргу, спосіб такого погашення значення не має (є це самостійна сплата чи примусове стягнення).

Погашення податкового боргу за положеннями підпункту 14.1.152 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України це зменшення абсолютного значення суми такого боргу, підтверджене відповідним документом. 

Відповідальність у вигляді штрафу не поставлена в залежність від способу та порядку погашення податкового боргу (добровільного чи примусового, в повній сумі або частинами).

З огляду на це, незалежно від того, в який спосіб було погашено податковий борг Товариства - із застосуванням приписів пункту 87.9 статті 87 Податкового кодексу України, шляхом зарахування коштів сплачених боржником, в рахунок погашення податкового боргу, чи в інший спосіб, чинне законодавство не звільняє платника податків від відповідальності за затримку сплати узгодженого грошового зобов'язання».

Аналогічну позицію ВС висловив також у постанові від 11.09.2018 у справі № 809/165/17.

Податковий орган не має права визнавати правочини нікчемними

Незмінною залишається позиція ВС щодо того, що податковий орган не наділений повноваженнями стверджувати нікчемність правочинів платника податку та його контрагентів в рамках податкової перевірки.

Така позиція висловлена в ряді постанов ВС.

Постанова ВС від 17.01.2018 у справі № 2а-9880/12/1370, постанова ВС від 24.01.2018 у справі № 2а-11097/12/2070:

ВС: «…суди, оцінюючи висновки податкового органу про нікчемність правочинів, укладених позивачем з контрагентами, дійшли правильних висновків про те, що факт нікчемності правочинів бо визнання їх такими, що не відповідають закону, в тому числі вимогам статей 203, 215, 228 Цивільного кодексу України, має бути визнаний недійсним в судовому порядку».

Постанова ВС від 21.08.2018 у справі № 2а-882/11/0970, постанова ВС від 31.10.2018 у справі № 2а-12329/09/0470:

ВС: «Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що надаючи оцінку господарським правовідносинам і стверджуючи про нікчемність правочинів, податковий орган виходить тим самим за межі своєї компетенції щодо права визнання недійсності (нікчемності) таких правочинів. Висновки про наявність тих чи інших ознак недійсності (нікчемності) правочинів може зробити суд, а податковому органу законодавством таких повноважень не надано».

Попередня стаття Наступна стаття
comments powered by HyperComments