Огляд практики Європейського Суду справедливості

Аа Аа

Експерти TaxLink підготували черговий огляд цікавих рішень Європейського Суду справедливості у податкових справах.

Свобода руху капіталу в межах ЄС і треті держави

Рішення у Case № С-45/17 від 18 січня 2018 року

Чи має громадянин Франції право на вирахування із суми внесків до фонду соціального страхування у Франції коштів, сплачених як внески до системи соціального страхування третьої держави? Якщо ні – чи не буде це порушенням однієї з основних засад Європейського Союзу – свободи руху капіталу? Саме такі питання постали перед Європейським Судом справедливості у цій справі.

Варто проаналізувати основні положення законодавства ЄС, що регулюють вищезазначені питання.  Основоположним  нормативно-правовим актом є Регламент ЄЕС № 1408/71 Ради ЄС від 14 червня 1971 року щодо застосування  систем соціального забезпечення до робітників та їхніх сімей в межах Співтовариства (поширюється також на держави Європейської економічної зони та Швейцарію). Він застосовується до внесків у систему соціального забезпечення щодо допомоги по безробіттю та материнству, інвалідності, пенсій, нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, смерті та передбачає, що громадяни держав – членів Європейського Союзу, особи без громадянства та громадяни інших держав, які проживають у межах ЄС, сплачують внески лише до соціального фонду однієї держави-члена. Так, Регламент визначає такі прив’язки до держави – місця сплати соціальних внесків:

  • особа, яка працює на території певної держави – члена ЄС – до соціальної системи цієї держави;
  • особа,  яка  обслуговує морське або повітряне судно, яке знаходиться під прапором певної держави – до соціальної системи цієї держави;
  • працівник, який призивається до військової або цивільної служби, – до соціальної системи держави, де за ним зберігається статус працівника;
  • особа, що перебуває на пенсійному забезпеченні, пов’язана  законодавством щодо соціального забезпечення у державі, де вона проживає.

Згідно з французьким законодавством фізичні особи, які є податковими резидентами Франції, сплачують внески до системи соціального забезпечення з прибутку, отриманого від його активів  (ст. L. 136 - 6 Кодексу соціального забезпечення Франції).

Тепер звернімось до фактичних обставин справи.

Фредерік Джахін,  громадянин Франції, проживав у Китаї з 2003 року. Він займався професійною діяльністю та був пов'язаний там недержавною системою соціального страхування. У період з 2012 до 2014 року Франція зобов’язала його сплатити соціальні внески  з прибутку, отриманого від нерухомого майна та продажу нерухомого майна за період його проживання в Китаї.

У той же час в іншій справі, предметом якої були подібні правовідносини, суд постановив, що  фізичні особи, які пов’язані системою соціального забезпечення іншої держави-члена можуть  вимагати повернення соціальних внесків, сплачених у Франції, з прибутку, отриманого від активів таких осіб.

Згодом на основі цього рішення Міністерство фінансів Франції опублікувало розпорядження, яким було сказано, що право на повернення сум, сплачених як соціальні внески, не поширюється на осіб, пов’язаних системою соціального забезпечення третіх держав. У 2016 році Фредерік Джахін подав позов про скасування цього розпорядження, мотивуючи це тим, що він суперечить положенням Регламенту № 883/2004 та принципу свободи руху капіталу, гарантованого статтею 63 Договору про функціонування Європейського Союзу.

Суд проте постановив, що таке обмеження дійсно могло би суперечити принципу свободи руху капіталу, але лише у тому разі, якби воно стосувалось інших держав – членів ЄС, держав Європейської економічної зони та Швейцарії. Проте  у цій справі ідеться про сплату соціальних внесків до третьої держави, Китаю. Це має вирішальне значення, оскільки положення цього Регламенту, які дозволяють сплачувати соціальні внески лише до однієї держави, заохочують вільний рух капіталу саме у Європейському Союзі. Обмеження на повернення коштів, сплачених як соціальні внески до третьої держави, не посягають на свободу руху капіталу в Союзі.

Податковий суверенітет і свобода заснування в Європейському Союзі

Рішення у Case № С-233/16 від 26 квітня 2018 року

Три іспанські автономні області (Каталонія, Аустрія і Арагон) запровадили регіональний податок на крупні площі торговельних будівель, розташованих на їхніх територіях. Точніше сказати, оподаткуванню підлягали не власне такі будівлі, а та площа, якою володіли окремі великі мережі роздрібної торгівлі та яка становила більше 2500 м2. Така площа могла знаходитись як суто у власності такої мережі, так і в межах певного торговельного центру. Відповідно до преамбули закону кошти від цього податку спрямовувались на компенсацію  потенційних негативних наслідків цих об’єктів на територію та навколишнє середовище.

Національна асоціація великих дистриб’юторських організацій оспорювала законність цього податку в суді Іспанії, мотивуючи це тим, що вищезазначений закон становить обмеження на принцип свободи заснування у Європейському Союзі та є державною допомогою для невеликих роздрібних мереж, які не підлягають оподаткуванню. Адміністративний суд Іспанії відмовив у відкритті провадження. Асоціація та Комісія звернулись до Суду, стверджуючи, що цей закон протирічить принципам ЄС.

Перед Судом постало завдання – віднайти грань між податковим суверенітетом, з одної сторони, та основоположним принципом ЄС –  свободою заснування – з іншої.

Щодо аргументу про обмеження свободи заснування. Суд вказав, що відповідно до статей 49, 54 Договору про функціонування ЄС свобода заснування означає право громадян держав – членів ЄС на території іншої держави-члена проводити економічну діяльність та створювати компанії без будь-яких обмежень чи дискримінації та на рівних умовах з громадянами цієї держави.

У цій справі не існує будь-яких дискримінаційних обмежень між іспанськими та національними компаніями чи між великими та малими роздрібними мережами. Законом встановлюється «поріг» для оподаткування у 2500 м2, проте це не означає, що всі великі роздрібні мережі будуть обкладатись податком, адже вони можуть займати й меншу площу, ніж 2500 м2  і тоді у них не виникне податкового обов’язку. Тому не може йтись про створення менш сприятливого становища для певних роздрібних мереж… Такою була аргументація Суду.

Щодо доцільності цього податку. Суд визнав, що цей закон накладає певний тягар на роздрібні мережі великої площі. Проте таке рішення ґрунтується на припущенні, що вони провокують величезний трафік покупців та товарів. Такий трафік може спричиняти надмірний шум та забруднення повітря і, таким чином, негативно впливати на навколишнє середовище. Суд підтримав мотиви іспанського законодавця, вказавши, що запровадження додаткового податкового тягаря є стимулом для ведення роздрібної торгівлі на менших площах, що відповідно скоротить викиди у повітря та позитивно позначиться на містоплануванні.

Інше питання, на яке Суд повинен був дати відповідь – чи є запровадження цього податку державною допомогою, забороненою статтею 107(1) ДФЄС. Обґрунтовуючи свою позицію, Суд пояснив, що дії держави з установлення певного податку не можуть вважатись державною допомогою, оскільки не надають «selective advantage» (вибіркової переваги) певним особам і не спотворюють конкуренцію.

Таким чином, Суд дійшов висновку, що критерій, обраний для визначення об’єктів оподаткування цим податком, не спричиняє прямої дискримінації та не ставить у невигідне становище  громадян або компаній з інших держав-членів. Його прийняття обумовлене мотивами турботи про навколишнє середовище та поліпшення міської інфраструктури.

Оподаткування операцій з торгівлі квотами на викиди парникових газів суперечить законодавству Європейського Союзу

Рішення у Case № С-302/17  від 12 квітня 2018 року

Ця справа стосувалась  неправомірного оподаткування квот на викиди парникових газів підприємствами, що брали участь у торгівлі відповідними квотами. Механізм торгівлі такими квотами передбачався Директивою 2003/87/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 13 жовтня 2003 року, яка створила систему торгівлі квотами на викиди парникових газів в межах Європейського Співтовариства, прийнятою з метою стимулювання розвитку енергозберігаючих технологій таким чином, щоб зменшення викидів парникових газів здійснювалось підприємствами без втрати конкурентоздатності. На виконання Директиви держави – члени ЄС  протягом 2008 – 2012 років повинні були безоплатно надавати підприємствам не менше 90 % квот на такі викиди. З якою метою? Коли підприємство починає розвивати зелені технології задля зменшення негативного впливу на навколишнє середовище, що може бути фінансово затратним, у його розпорядженні є надана квота на викид парникових газів, яку таке підприємство може продати, отримавши «певну компенсацію» за турботу про екологію, і, таким чином, зберегти свої позиції на ринку.

З першого січня 2011 року Словаччина запровадила податок на реалізацію цих квот за ставкою 80 %. Передбачалося, що оподаткування буде здійснюватися авансовими внесками двічі протягом року на основі середньої ринкової вартості квоти, визначеної Міністерством фінансів.

Податковий орган зобов’язав  платника податку, Державну енергетичну корпорацію сплатити 300 000 євро за перше півріччя 2011 року. Позивач виконав податковий обов’язок, проте невдовзі оскаржив рішення податкового органу в адміністративному порядку, посилаючись на протиріччя цього податку законодавству Європейського Союзу. Після відмови він звернувся до суду.

Суд, дослідивши обставини справи, зупинив провадження та звернувся до Європейського Суду справедливості для отримання преюдиційного висновку щодо тлумачення законодавства ЄС. Перед Судом постало питання: чи повинна Директива 2003/87 тлумачитись як така, що забороняє державам-членам встановлювати оподаткування вищезазначених квот на викиди в рамах системи торгівлі квотами?

Суд вказав, що основна мета Директиви полягала в економічному  заохоченні зменшення  парникових викидів, а створення системи торгівлі безоплатно наданими квотами є перехідним етапом задля недопущення втрати конкурентоспроможності окремими підприємствами. Директива дозволяє державі-члену встановлювати певні податкові заходи у такій системі, проте її дії не повинні підривати основну мету цього документа. Економічна цінність є наріжним каменем у системі торгівлі квотами на викиди парникових газів, оскільки потенційний дохід від продажу невикористаних квот стимулює компанії інвестувати у технології, які дозволять знизити рівень забруднення повітря. Для належного функціонування цієї системи необхідно, щоб податок, встановлений державою, не позбавляв продаж квот економічної привабливості.

Введення податку на торгівлю квотами на викиди у розмірі 80 % від її вартості фактично позбавляє зацікавлених осіб будь-якого економічного стимулу для зменшення парникових викидів та нівелює сенс Директиви в цілому.

З огляду на це Суд дійшов висновку, що Директива 2003/87/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 13 жовтня 2003 року, яка створює систему торгівлі квотами на викиди парникових газів в межах Європейського Співтовариства, вважається такою, що забороняє оподаткування реалізації цих квот.

 

Попередня стаття Наступна стаття
comments powered by HyperComments