Чи всі судові витрати є додатковим благом? (коментар до роз’яснення ДПІ в Оболонському районі м. Києва)

Наприкінці минулого тижня ДПІ в Оболонському районі м. Києва (далі - ДПІ) на сайті опублікувало роз’яснення щодо оподаткування ПДФО судових витрат, що відшкодовуються позивачу – фізичній особі, на користь якого прийняте судове рішення в цивільній справі. Роз’яснення знаходиться за посиланням http://kyiv.sfs.gov.ua/okremi-storinki/arhiv1/259516.html.

Суть роз’яснення полягає в тому, що на думку ДПІ сума судових витрат, які за рішенням суду відшкодовуються юридичною особою фізичній особі, на користь якої прийнято судове рішення, є додатковим благом такої особи, а тому включається до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу такої особи і оподатковується ПДФО за ставкою 18%.

Вважаємо, що контролюючий орган до цього питання підійшов досить формалістично, без надання належної оцінки суті правових відносин та правової природи платежів, що є предметом розгляду вказаного роз’яснення.

Якщо проаналізувати відповідні правові норми, що регулюють порядок сплати судових витрат в межах цивільного судочинства, то можна зрозуміти, що термін «судові витрати» є категорією дуалістичною, оскільки складається з двох елементів (різних видів платежів), а саме:

  • судового збору в розумінні в ст. 1 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011р. № 3674-VI (далі - Закон №3674) та
  • витрат, пов’язані з розглядом справи у розумінні ст. 79 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

І саме від того, відшкодування яких з цих двох видів судових витрат здійснюється юридичною особою на користь фізичної особи-платника податку, має залежати, на наш погляд, наявність/відсутність обов’язку оподатковувати ПДФО суми такого відшкодування.

Відповідно до ч. 3 ст. 79 ЦПК України до витрат, пов’язаних із розглядом судової справи належать:

  • витрати на правову допомогу;
  • витрати сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду;
  • витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз;
  • витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи;
  • витрати, пов'язані з публікацією в пресі оголошення про виклик відповідача.

Як бачимо з наведеного вище переліку, здійснення особою зазначених витрат спрямоване на (і) підтвердження і обґрунтування належними доказами її вимог та (іі) забезпечення ведення справи. Вказані витрати особа несе за власною ініціативою і лише в тих випадках, коли вважає, що це необхідно та доцільно для доведення своєї позиції по справі. Такі витрати спрямовуються на оплату послуг відповідних спеціалістів або спеціальних організацій, що залучаються особою до участі у розгляді справи.

Таким чином, вважаємо, що у випадку, коли за рішенням суду особі компенсується вартість понесених та документально підтверджених судових витрат вказаного вище виду, включення суми такої компенсації (відшкодування) до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу особи є обґрунтованим. В такому випадку сума доходу підпадає під визначення додаткового блага згідно пункту «г» підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України, а отже підлягає оподаткуванню ПДФО за ставкою 18%.

В той же час, якщо проаналізувати інший вид судових витрат, а саме - судовий збір, то приходимо до дещо інших висновків.

Так, відповідно до визначення, наведеного в ст. 1 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011р. № 3674-VI (далі - Закон №3674) судовий збір - це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом.

Із самого визначення вбачаються наступні ознаки такого виду платежу:

  • загальнообов’язковість. Судовий збір справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, а також за отримання документів від суду, з умовою вчинення на користь платника юридично значимих дій, визначених законодавством;
  • наявність об’єкту справляння, який визначений ст. 3 Закону №3674;
  • коло суб’єктів, на яких покладається обов’язок зі сплати збору;
  • наявність визначених законом ставок збору;
  • наявність бази справляння збору, якою є ціна позову (розмір позовних вимог).

З вказаного вище, бачимо, що за своєю правовою природою судовий збір дуже близький до податкових платежів, у зв’язку з чим деякі науковці зазначають, зокрема, про подвійну суть такого обов'язкового платежу: з однієї сторони - як збору у розумінні п. 6.2 Податкового кодексу України, з іншої - як виду судових витрат. Вказане означає, що цьому платежу притаманні функції як збору, так і інституту судових витрат[1].

Ведучи мову, про судовий збір, слід відзначити також, що науковцями зроблено висновок про те, що судовий збір носить публічно-правовий характер[2].

І з цією позицією важко не погодитись. Так, відповідно до ст. 9 Закону №3674 судовий збір – це платіж, що має цільове призначення та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України. Кошти, що надходять від сплати судового збору, спрямовуються на забезпечення судочинства та функціонування органів судової влади.

Публічно-правовий характер проявляється, зокрема, в тому, що без сплати судового збору особа не отримає «доступу до правосуддя», оскільки на стадії допущення справи до розгляду визначальним моментом є встановлення судом факту виконання позивачем обов’язку зі сплати судового збору або підтвердження наявності права на відстрочення/розстрочення сплати збору або взагалі звільнення від його сплати.

Таким чином, однією з відмінностей судового збору від витрат, пов’язаних із розглядом судової справи є різний характер правовідносин: в першому випадку сплата такого платежу є безумовною і не залежить від волі особи, в іншому – особа самостійно приймає рішення щодо здійснення таких витрат.

Ще одним аргументом на користь того, що такий платіж як судовий збір не можна ототожнювати з витратами, пов’язаними із розглядом судової справи, є визначення платника відповідного платежу «de facto» і «de jure».

Фактично судовий збір сплачує особа – ініціатор судового розгляду (позивач). В той же час, в залежності від того, на чию користь буде прийняте судове рішення, відбуватиметься перерозподіл судових витрат, в тому числі і судового збору (згідно ст. 88 Цивільного процесуального кодексу України), і як наслідок можлива перекваліфікація платника збору, а саме юридично платником збору може бути визначено іншу особу - відповідача.

У випадку понесення витрат, пов’язаних із розглядом судової справи, особа - платник таких витрат не змінюється, а суд лише вирішує питання про наявність/відсутність підстав для відшкодування суми витрат цій особі.

Отже, лише після вирішення судом справи по суті, остаточно буде визначено, хто саме із сторін процесу є належним платником судового збору. У випадку, коли таким платником є відповідач (в повній сумі або в частині), то сплачена позивачем - фізичною особою сума судового збору має бути повернута такому позивачу, як особі, що за законом не несе обов’язок зі сплати збору, тобто є неналежним платником.

В такому випадку, виплата позивачу суми судового збору на підставі судового рішення фактично є виконанням відповідачем свого обов’язку щодо його сплати, але здійснюється таке виконання не шляхом перерахування судового збору безпосередньо до бюджету (оскільки потрібна сума вже до державного бюджету зарахована у зв’язку із її сплатою позивачем на стадії подачі позовної заяви), а шляхом його перерахування позивачу.

Таким чином, фактично відбувається повернення позивачу суми, як платнику, що сплатив її помилково/надміру, тому у позивача не виникає доходу як такого, а отже відсутня і база оподаткування ПДФО.

Оскільки судовий збір є загальнообов’язковим платежем, і має багато спільного з обов’язковими платежами, встановленими Податкового кодексу України (надалі – ПК України), вважаємо, що в даному випадку можна застосувати аналогію з порядком повернення помилково або надміру сплачених грошових зобов’язань.

Так, відповідно до підп.14.1.182. п. 14.1 ст. 14 ПК України помилково сплачені грошові зобов'язання – це суми коштів, які на певну дату надійшли до відповідного бюджету від юридичних осіб (їх філій, відділень, інших відокремлених підрозділів, що не мають статусу юридичної особи) або фізичних осіб (які мають статус суб'єктів підприємницької діяльності або не мають такого статусу), що не є платниками таких грошових зобов'язань.

Надміру сплаченими грошовими зобов'язаннями є суми коштів, які на певну дату зараховані до відповідного бюджету понад нараховані суми грошових зобов'язань, граничний строк сплати яких настав на таку дату (підп. 14.1.115. п.14.1 ст. 14 ПК України)

Пунктом 43.1. ст. 43 ПК України передбачено, що помилково та/або надміру сплачені суми грошового зобов'язання підлягають поверненню платнику крім випадків наявності у такого платника податкового боргу. До того ж, жодною нормою ПК України не передбачено, що помилково сплачені суми податку, які повертаються особі, є доходом такої особи.

Отже, застосовуючи подібний підхід і щодо випадку повернення судового збору, сума повернутого позивачу судового збору також не є його доходом взагалі (а отже, не є доходом у вигляді додаткового блага, зокрема) а, тому не підлягає оподаткуванню ПДФО.

Враховуючи викладене, вважаємо, що висловлена ДПІ в Оболонському районі м. Києва, позиція щодо необхідності оподаткування ПДФО судових витрат в широкому розумінні цього поняття не в повній мірі відповідає суті таких витрат та законодавству України та не повинна застосовуватись до сплати судового збору тій фізичній особі, на користь якої судом прийнято рішення.

Експерт Taxlink
Наталія БОЙКО


[1] Богомол О.В. Судові витрати у господарському судочинстві України/О.В.Богомол// Монографія. — Київ: Центр учбової літератури, 2015. — 168 с.

[2] Сакара Н. Ю. Про правову природу судового збору/Н.Ю.Сакара // Проблеми законності. - Національний університет «Юридична академія Украини ім. Ярослава Мудрого»; 2016; випуск 132/2016; стр. 135-146

Попередня стаття Наступна стаття
comments powered by HyperComments