Ухвала Вищого адміністративного суду України від 29.04.2015 у справі № 2а/0470/13568/12

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"29" квітня 2015 р. м. Київ К/800/19787/13

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Лосєва А.М.,

Бившевої Л.І., Шипуліної Т.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження

касаційну скаргу Лівобережної міжрайонної державної податкової інспекції міста

Дніпропетровська Дніпропетровської області Державної податкової служби

на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23.11.2012

та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 19.03.2013

у справі № 2а/0470/13568/12

за позовом Лівобережної міжрайонної державної податкової інспекції міста

Дніпропетровська Дніпропетровської області Державної податкової служби

до Приватного підприємства «Терек»

про застосування арешту рахунків платника податків,

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2012 року Лівобережна міжрайонна державна податкова інспекція міста Дніпропетровська Дніпропетровської області Державної податкової служби (далі по тексту - позивач, Лівобережна МДПІ м. Дніпропетровська) звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Приватного підприємства «Терек» (далі по тексту - відповідач, ПП «Терек»), в якому просила застосувати арешт коштів відповідача, які знаходяться на його розрахункових рахунках.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23 листопада 2012 року в задоволенні позову відмовлено.

За результатами перегляду зазначеного рішення ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 19 березня 2013 року апеляційна скарга позивача залишена без задоволення, а постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23 листопада 2012 року - без змін.

Посилаючись на невідповідність висновків судів положенням чинного законодавства та дійсним обставинам справи, Лівобережна МДПІ м. Дніпропетровська звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувані судові акти попередніх інстанцій та задовольнити позов.

Відповідач письмових заперечень на касаційну скаргу не надав, що не перешкоджає її розгляду.

Частиною першою статті 222 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд касаційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами у разі, зокрема, неприбуття жодної з осіб, які беруть участь у справі, у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

У зв'язку з неприбуттям у судове засідання жодної з осіб, які беруть участь у справі, що були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вирішила розглядати справу у порядку письмового провадження.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Як вбачається із матеріалів справи, звертаючись до суду з відповідним позовом Лівобережна МДПІ м. Дніпропетровська посилається на положення підпункту 20.1.17 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України, якою, на переконання позивача, встановлено самостійну процедуру арешту коштів платника податків, яка не є різновидом адміністративного арешту коштів, передбаченогостаттею 94 Податкового кодексу України, оскільки має інші умови (підстави) для його застосування.

На обґрунтування адміністративного позову, податковий орган посилається на наявність у відповідача на момент звернення до суду заборгованості перед бюджетом у сумі 866,71 грн. та відсутність у останнього майна за рахунок якого така заборгованість може бути погашена.

Відмовляючи у задоволенні позову суди першої та апеляційної інстанції виходили з того, що арешт коштів платника податків на рахунку у банківській установі може бути застосований виключно за обставин, визначених пунктом 94.2 статті 94 Податкового кодексу України, наявність яких щодо відповідача не встановлена.

Переглянувши рішення суду першої та апеляційної інстанції у межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.

Основним нормативно-правовим актом, що врегульовує спірні правовідносини є Податковий кодекс України у відповідній редакції (далі по тексту - ПК України).

В силу приписів підпункту 20.1.17 пункту 20.1 статті 20 названого Кодексу органи державної податкової служби мають право звертатися до суду щодо накладення арешту на кошти та інші цінності такого платника податків, що знаходяться в банку, у разі, якщо у платника податків, який має податковий борг, відсутнє майно та/або його балансова вартість менша суми податкового боргу, та/або таке майно не може бути джерелом погашення податкового боргу.

Питання адміністративного арешту майна платника податків врегульовані статтею 94 ПК України.

Так, пункт 94.3 вказаної статті передбачає, що арешт майна полягає у забороні платнику податків вчиняти щодо свого майна, яке підлягає арешту, дії зазначені у пункті 94.5 цієї статті.

Положення пункту 94.2 статті 94 ПК України визначають, що арешт майна може бути застосовано, якщо з'ясовується одна з таких обставин:

- платник податків порушує правила відчуження майна, що перебуває у податковій заставі;

- фізична особа, яка має податковий борг, виїжджає за кордон;

- платник податків відмовляється від проведення документальної перевірки за наявності законних постав для її проведення або від допуску посадових осіб органу державної податкової служби;

- відсутні дозволи (ліцензії») на здійснення господарської діяльності, торгові патенти, а також у разі відсутності реєстраторів розрахункових операцій, зареєстрованих у встановленому законодавством порядку, крім випадків, визначених законодавством;

- відсутня реєстрація особи як платника податків в органі державної податкової служби, якщо така реєстрація є обов'язковою відповідно до цього Кодексу, або коли платник податків, що отримав податкове повідомлення або має податковий борг, вчиняє дії з переведення майна за межі України, його приховування або передачі іншим особам;

- платник податків відмовляється від проведення перевірки стану збереження майна, яке перебуває у податковій заставі; платник податків не допускає податкового керуючого до складення акта опису майна, яке передається в податкову заставу.

Згідно з підпунктами 94.6.1 та 94.6.2 пункту 94.6 статті 94 ПК України керівник органу державної податкової служби (його заступник) за наявності однієї з обставин, визначених у пункті 94.2 цієї статті, приймає рішення про застосування арешту майна платника податків, яке надсилається: платнику податків з вимогою тимчасово зупинити відчуження його майна; іншим особам, у володінні, розпорядженні або користуванні яких перебуває майно такого платника податків, з вимогою тимчасово зупинити його відчуження.

Частиною другою пункту 94.6 названої статті встановлено, що арешт коштів на рахунку платника податків здійснюється виключно на підставі рішення суду шляхом звернення органу державної податкової служби до суду.

За змістом наведених правових норм законодавець передбачив два види арешту майна в залежності від підстав та порядку його застосування:

1) арешт на кошти та інші цінності платника податків, що знаходяться у банку, який застосовується за рішенням суду як спосіб забезпечення погашення податкового боргу, підставою для застосування якого є відсутність або недостатність у платника податків майна для погашення податкового боргу;

2) адміністративний арешт майна, в тому числі грошових коштів на банківському рахунку, як спосіб забезпечення виконання платником податків його обов'язків, визначених законом (не виключно обов'язку сплатити податкове зобов'язання) , який застосовується за адміністративним або судовим рішенням (в залежності від виду майна) .

При цьому накладення арешту на кошти платника податків у банку обмежене сумою податкового боргу такого платника.

Відмовляючи у задоволенні позову про накладення арешту на грошові кошти на банківських рахунках відповідача, суди попередніх інстанцій, застосувавши вказані правові норми, зробили висновок, що арешт коштів платника податків на рахунку у банківській установі може бути застосований виключно за обставин, визначених пунктом 94.2 статті 92 ПК України, які, однак, не були встановлені в судовому процесі по відношенню до відповідача.

Висновок судів попередніх інстанцій щодо необхідності дотримання норм названого пункту при накладенні адміністративного арешту на майно є правильним. Разом з тим, поза увагою судів залишились норми підпункту 20.1.17 пункту 20.1 статті 20 ПК України, які є спеціальними по відношенню до норм пункту 94.2 статті 94 цього Кодексу та якими встановлені окремі підстави застосування арешту коштів на рахунку платника податків.

Суди попередніх інстанцій не звернули увагу на такий зміст правового регулювання, встановленого підпунктом 20.1.17 пункту 20.1статті 20 ПК України, та зробили помилковий висновок про обмеженість підстав для накладення арешту на кошти відповідача нормами пункту 94.2 статті 94 ПК України.

Тим часом положення зазначеного підпункту визначають як право податкового органу на звернення до суду з вимогою про накладення арешту на кошти платника податків, так і підстави для реалізації цього повноваження.

Такими підставами є: 1) відсутність майна, за рахунок якого може бути погашений податковий борг; 2) недостатність такого майна для погашення суми податкового боргу через те, що балансова вартість цього майна менша за відповідну суму податкового боргу; 3) майно не може бути джерелом погашення податкового боргу у відповідній сумі.

Умовою застосування норми підпункту 20.1.17 пункту 20.1 статті 20 ПК України є відсутність у платника податків майна, яке може бути використане для погашення податкового боргу.

Відповідно до пункту 91.3 статті 91 ПК України податковий керуючий описує майно платника податків, що має податковий борг, в податкову заставу, здійснює перевірку стану збереження майна, яке перебуває у податковій заставі, проводить опис майна, на яке поширюється право податкової застави, для його продажу у випадках, передбачених цим Кодексом, одержує від боржника інформацію про операції із заставленим майном, а в разі його відчуження без згоди контролюючого органу (за умови, коли наявність такої згоди має бути обов'язковою згідно з вимогами цього Кодексу) вимагає пояснення від платника податків або його службових (посадових) осіб.

У разі продажу в рахунок погашення податкового боргу майна платника податків, на яке поширюється право податкової застави, податковий керуючий має право отримувати від такого платника податків документи, що засвідчують право власності на зазначене майно.

Пунктом 3.6 Порядку призначення та звільнення податкового керуючого, а також перелік його функцій та повноважень, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24 жовтня 2012 року № 1112, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 14 листопада 2012 року за № 1908/22220 передбачено, що однією з основних функцій та повноважень податкового керуючого щодо податкової застави є складання акта про відсутність майна, що має бути описане у податкову заставу.

Однак, позивачем до адміністративного позову не надано, а судами не витребувано та не встановлено складення податковим керуючим акту про відсутність у відповідача майна, що має бути описано у податкову заставу та є обов'язковою умовою для звернення до суду з відповідним позовом.

Додатково колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на наступне.

Відповідно до підпункту 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковий борг - це сума грошового зобов'язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності) самостійно узгодженого платником податків або узгодженого в порядку оскарження, але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов'язання.

Тобто сума узгодженого грошового зобов'язання набуває якості податкового боргу у разі її несплати у встановлений цим Кодексом строк, з наступного дня після граничного строку її сплати.

Аналогічне визначення було закріплено і у пункту 1.3 статті 1 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21 грудня 2000 року №2181-ІІІ (далі по тексту - Закон України від 21 грудня 2000 року №2181-ІІІ).

Порядок стягнення податкового боргу платників податків, крім фізичних осіб, на момент звернення податкового органу до суду з відповідним позовом, регулюється статті 95 - 99 ПК України.

У відповідності до пункту 95.1 статті 95 названого Кодексу орган державної податкової служби здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі.

Стягнення коштів та продаж майна платника податків провадиться не раніше ніж через 60 календарних днів з моменту надіслання такому платнику податкової вимоги (пункт 95.2 статті 95 ПК України).

Отже, право на стягнення коштів у рахунок погашення податкового боргу виникає у контролюючого органу на наступний день після закінчення 60 днів з дня надіслання платникові податків податкової вимоги.

Тим часом, як вбачається із матеріалів справи в обґрунтування позовних вимог Лівобережна МДПІ м. Дніпропетровська посилається на направлення відповідачу першої та другої податкових вимог датованих 02 червня 2010 року та 16 вересня 2010 року, коли відповідні правовідносини врегульовувались положеннями Закону України від 21 грудня 2000 року №2181-ІІІ.

Відповідно до підпункту 6.2.3 пункту 6.2 статті 6 названого Закону податкові вимоги надсилаються:

а) перша податкова вимога - не раніше першого робочого дня після закінчення граничного строку сплати узгодженої суми податкового зобов'язання. Перша податкова вимога містить повідомлення про факт узгодження податкового зобов'язання та виникнення права податкової застави на активи платника податків. обов'язок погасити суму податкового боргу та можливі наслідки непогашення його у строк;

б) друга податкова вимога - не раніше тридцятого календарного дня від дня направлення (вручення) першої податкової вимоги, у разі непогашення платником податків суми податкового боргу у встановлені строки. Друга податкова вимога додатково до відомостей, викладених у першій податковій вимозі, може містити повідомлення про дату та час проведення опису активів платника податків, що перебувають у податковій заставі, а також про дату та час проведення публічних торгів з їх продажу.

Підпунктом 6.2.4 названого пункту закріплено, що податкова вимога вважається надісланою (врученою) юридичній особі, якщо її передано посадовій особі такої юридичної особи під розписки або надіслано листом з повідомленням про вручення.

У разі коли податковий орган або пошта не може вручити платнику податків податкове повідомлення або податкові вимоги у зв'язку з незнаходженням посадових осіб, їх відмовою прийняти податкове повідомлення або податкову вимогу, незнаходженням фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків, податковий орган розміщує податкове повідомлення або податкові вимоги на дошці податкових оголошень, встановленій на вільному для огляду місці біля входу до приміщення податкового органу. При цьому день розміщення такої податкової вимоги вважається днем її вручення.

Пункт 6.3 статті 6 Закону України від 21 грудня 2000 року №2181-ІІІ закріплює, що податкова вимога повинна містити загальну суму податкового боргу та суми податкового боргу за кожним окремим податком, збором (обов'язковим платежем) .

У разі коли у платника податків, якому було надіслано першу податкову вимогу, виникає новий податковий борг, друга податкова вимога має містити суму консолідованого боргу. При цьому окрема податкова вимога щодо такого нового податкового боргу не виставляється.

Також підпунктом 6.4.1 пункту 6.4 статті 6 Закону України від 21 грудня 2000 року №2181-ІІІ визначено, що податкові вимоги вважаються відкликаними, якщо, зокрема, сума податкового зобов'язання або податкового боргу, а також пені та штрафних санкцій (за їх наявності) самостійно погашається платником податків.

Аналіз наведених вище положень податкового законодавства дає підстави для висновку, що обов'язковою умовою для звернення до суду з позовом про застосування арешту коштів платника податків є встановлення узгодженості суми грошового зобовязання та дотримання податковим органом встановленої процедури такого узгодження.

Однак, за відсутності в матеріалах справи податкових вимог, на які посилається позивач, встановлення правомірності звернення до суду є неможливим.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що під час судового розгляду справи судом першої та апеляційної інстанцій помилково залишено поза увагою та не досліджено обставини виникнення податкового боргу відповідача, зокрема, обставин надіслання позивачем податкових вимог платнику податку та обставин їх відкликання з огляду на надання податковим органом облікової картки платника податків із зазначенням наявності переплати.

З огляду на усе вищевикладене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України не вбачає, що судові рішення винесені з дотриманням принципів законності та обґрунтованості у відповідності до приписів статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України.

Вищевказані обставини та фактичні дані залишилися поза межами дослідження судами першої та апеляційної інстанцій, що, з урахуванням повноважень касаційного суду (які не дають касаційній інстанції права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні), виключає можливість перевірити Вищим адміністративним судом України правильність висновків судів попередніх інстанцій в цілому по суті спору.

Згідно частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

З огляду на викладене, а також враховуючи той факт, що судами попередніх інстанцій не було з'ясовано належним чином обставини справи, у той час як їх встановлення впливає на правильність вирішення спору, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи судам слід взяти до уваги вищевикладене, встановити повно і правильно фактичні обставини відповідно до заявлених позовних вимог та предмету доказування у справі та, в залежності від встановленого й у відповідності до норм матеріального та процесуального права, вирішити даний спір.

Керуючись ст.ст. 210, 214, 215, 220, 222, 223, 227, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

1. Касаційну скаргу Лівобережної міжрайонної державної податкової інспекції міста Дніпропетровська Дніпропетровської області Державної податкової служби задовольнити частково.

2. Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23.11.2012 та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 19.03.2013 у справі №2а/0470/13568/12 скасувати.

Справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

3. Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя (підпис) А.М. Лосєв

Судді: (підпис) Л.І. Бившева (підпис) Т.М. Шипуліна

З оригіналом згідно помічник судді А.Р. Окунський

comments powered by HyperComments
close icon
Інформація про документ

Дата ухвалення
29.04.2015
ПІБ судді:
Лосєв А.М.
Реєстраційний № рішення
2а/0470/13568/12
Інстанція
Касаційна
Резолютивна частина
Суд касаційної інстанції задовольнив частково касаційну скаргу контролюючого органу, рішення судів попередніх інстанцій скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Замовити персональну презентацію