Ухвала Вищого адміністративного суду України від 18.06.2015 у справі № 2а-0270/2276/11

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

 "18" червня 2015 р. м. Київ К/9991/87074/11

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Карася О.В. (головуючого),

Олендера І.Я., Рибченка А.О.,

представники сторін в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце судового засідання повідомлені належним чином, -

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Життя"

на постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 05.07.2011

та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 20.09.2011

у справі № 2а-0270/2276/11

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Життя"

до Державної податкової інспекції у м. Вінниці

про скасування податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И В:

Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду, у задоволенні позовних вимог Товариства визнати нечинними та скасувати податкові повідомлення - рішення від 24.11.2010 № 0001192310/0, № 0001202310/0 та наступні в часі податкові повідомлення-рішення, прийняті у порядку адміністративного оскарження через дріб 1, - відмовлено.

Не погодившись із судовими рішеннями, позивач до Вищого адміністративного суду України подав касаційну скаргу, де посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить зазначені судові рішення скасувати та прийняти нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Переглянувши матеріали справи і касаційну скаргу, заслухавши доповідь судді, Вищий адміністративний суд України зазначає наступне.

Судами першої і апеляційної інстанцій встановлено та підтверджено матеріалами справи, що оспорювані позивачем податкові повідомлення - рішення Державна податкова інспекція прийняла на підставі акта від 16.11.2010 про результати планової виїзної перевірки Товариства з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.07.2007 по 30.06.2010, за висновками якого позивачем допущено порушення п. 4.8 ст. 4, пп. 7.3.1 п. 7.3, пп. 7.2.3 п. 7.2, пп. 7.4.4, п. 7.4, п. 7.5 ст.7, пп. 8.1.2, п. 8.1 ст. 8 Закону України від 03.04.1997 № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 168/97-ВР), пп. 1.22.1 п. 1.22 ст. 1, пп. 4.1.6 п. 4.1 ст. 4, пп. 5.2.1, пп. 5.2.8 п. 5.2 ст. 5, пп. 8.1.2 п. 8.1 ст. 8 Закону України від 28.12.1994 № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 334/94-ВР).

З позиції контролюючого органу порушення позивачем положень вказаних Законів полягало у обов'язку платника податків віднести до безповоротної фінансової допомоги кредиторську заборгованість за векселями виданими підприємству, яке визнано банкрутом; безпідставному віднесенні до складу валових витрат коштів, сплачених у якості відсотків за кредитним договором; формуванні валових витрат та податкового кредиту за наслідками господарських операцій, що не пов'язані з господарською діяльністю платника податків, а також за нікчемними правочинами.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з думкою якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що наявна відповідна заборгованість позивача за виданим векселем перед контрагентом, який визнано банкрутом та ліквідовано в судовому порядку, в силу приписів пп. 4.1.6 Закону є доходом з інших джерел, що включається до складу валового доходу платника податків. Також суд погодився з позицією податкового органу про безпідставність віднесення позивачем до складу валових витрат сплачених відсотків у межах кредитного договору, оскільки на думку суду згідно положень пп. 5.3.2 Закону № 334/94-ВР відсотки за кредитом, отриманим на придбання основних засобів, повинні включатися до первісної вартості основних засобів, а не до складу валових витрат. Підтримуючи позицію податкового органу про безпідставність формування позивачем валових витрат та податкового кредиту за наслідками господарських операцій, що не пов'язані з господарською діяльністю платника податків, суд виходив з того, що сплачені кошти позивачем ТОВ "Антар" за надані послуги генерального підряду в ході виконання будівельних робіт по спорудженню будинку є витратами субпідрядних організацій, не позивача. А нікчемність господарських операцій та як наслідок безпідставність формування валових витрат та податкового кредиту за такими операціями вмотивовані відсутністю у контрагента позивача (ТОВ "Продагросервіс") матеріально - технічних можливостей для здійснення відповідної діяльності (облаштування монолітних залізобетонних конструкцій на території ТРЦ), наданими поясненнями директора ТОВ "Продагросервіс" про відсутність будь - якого відношення до спорудження вказаного об'єкта та поясненнями працівників позивача про виконання будівельних робіт їхніми силами.

Однак такі висновки судів першої та апеляційної інстанцій є передчасними.

Відповідно до пп. 4.1.6 п. 4.1 ст. 4 Закону № 334/94-ВР валовий доход включає доходи у вигляді сум безповоротної фінансової допомоги, отриманої платником податку у звітному періоді.

Згідно із пп. 1.22.1 п. 1.22 ст. 1 цього Закону безповоротна фінансова допомога - це, зокрема: сума коштів, передана платнику податку згідно з договорами дарування, іншими подібними договорами, які не передбачають відповідної компенсації чи повернення таких коштів (за винятком бюджетних дотацій і субсидій), або без укладання таких угод; сума безнадійної заборгованості, відшкодована кредитору позичальником після її списання, якщо така безнадійна заборгованість була попередньо включена до складу валових витрат кредитора; сума заборгованості платника податку перед іншою юридичною чи фізичною особою, що залишилася нестягнутою після закінчення строку позовної давності.

Згідно зі ст. 21 Закону України від 18.06.1991 № 1201-ХІІ "Про цінні папери та фондову біржу" вексель - це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю).

Статтею 4 Закону № 2374-III передбачено, що у разі видачі (передачі) векселя відповідно до договору припиняються грошові зобов'язання щодо платежу за цим договором та виникають грошові зобов'язання щодо платежу за векселем.

Таким чином, у покупця не виникатиме валових доходів у періоді трансформації заборгованості з "товарної" у "вексельну". Чинне законодавство не встановлює жодних обмежень щодо строку, на який видається вексель. При цьому, оскільки зобов'язання за договором вважаються виконаними, з дати видачі векселя почнуть рахуватися нові строки позовної давності - вексельної позовної давності.

В свою чергу строки вексельної позовної давності не мають нічого спільного зі строками позовної давності відповідно до норм Цивільного законодавства, оскільки відносини учасників вексельного обігу регулюються нормами вексельного законодавства.

Відповідно до ст. 77 Уніфікованого закону про переказний та простий векселі, ратифікованого Верховною Радою України згідноЗакону України від 06.07.1999 № 826-XIV "Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі" (дата набуття чинності Україною 06.01.2000) до простих векселів застосовуються такі ж положення, що стосуються переказних векселів, тією мірою, якою вони є сумісними з природою цих документів, а саме положення щодо: індосаменту (статті 11 - 20); строку платежу (статті 33 - 37); платежу (статті 38 - 42); права регресу у разі неплатежу (статті 43 - 50, 52 - 54); платежу у порядку посередництва (статті 55, 59 - 63); копій (статті 67 і 68); змін (стаття 69); позовної давності (статті 70 і 71); неробочих днів, обчислення строків і заборони пільгових строків (статті 72, 73 і 74).

Частина 1 ст. 70 глави XI " Позовна давність" Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі встановлює: "Позовні вимоги до акцептанта, які випливають з переказного векселя, погашаються із закінченням трьох років, які обчислюються від дати настання строку платежу" . Ця норма стосується не тільки векселедержателя, а всіх осіб, що мають право вимагати за векселем.

Наведене дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності у три роки щодо погашення грошових зобов'язань за простим векселем пов'язується з настанням строку платежу за таким векселем. І тільки після закінчення такого строку позовної давності непогашена заборгованість відноситься до безповоротної фінансової допомоги, а у платника податку виникає обов'язок збільшити валовий доход на суму такої допомоги згідно із вимогами пп. 4.1.6 п. 4.1 ст. 4 Закону № 334/94-ВР.

Посилання судів на положення ч. 3 ст. 205 Господарського кодексу України, за яким господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі ліквідації суб'єкта господарювання, якщо не допускається правонаступництво за цим зобов'язанням, та висновок про те, що у такому випадку перебіг строку позовної давності за векселями зупиняється, є слушним.

Поряд з цим, вексель як платіжний засіб може використовуватись для погашення заборгованості між ринковими суб'єктами, запобігаючи платіжній кризі. Водночас вексель є інструментом комерційного кредиту, що виступає у вигляді відстрочення платежу за надані товари та послуги.

Відповідно до статей 43, 77 Уніфікованого закону держатель може використати своє право регресу проти індосантів, трасанта та інших зобов'язань осіб при настанні строку платежу, якщо останній не був здійснений, а також до настання строку платежу за таких умов: якщо мала місце повна або часткова відмова здійснити акцепт; у разі банкрутства трасата (незалежно від того, здійснив він акцепт чи ні), або у разі припинення ним платежів, навіть якщо ця обставина не була встановлена судовим рішенням, або у разі безрезультатного звернення стягнення на його майно; у разі банкрутства трасанта за векселем, що не підлягає акцепту.

Вказані норми закріплюють право векселедержателя на дострокову реалізацію права вимоги за векселем за рахунок солідарно зобов'язаних осіб у разі, якщо до настання строку платежу відбудуться визначені Уніфікованим законом події, що унеможливлюють погашення такого векселя прямим боржником. При цьому векселедержатель може використовувати простий вексель у розрахунках зі своїми контрагентами, при цьому переводячи власну заборгованість на векселедателя. У такому випадку припиняється право вимоги одного кредитора і виникає право вимоги у іншого кредитора. Отже, вексель може і надалі використовуватися в обігу до закінчення строку платежу за ним.

Судами під час вирішення спору наведене не було враховано.

Про необґрунтованість права на податковий кредит та валові витрати можуть свідчити підтверджені доказами наявність таких обставини, зокрема, неможливість реального здійснення платником податків господарських операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна; відсутність необхідних умов для досягнення відповідної підприємницької діяльності, економічної діяльності в силу відсутності матеріально - технічних умов; облік для цілей оподаткування тільки тих господарських операцій, які безпосередньо пов'язані з виникненням податкової вигоди, якщо для даного виду діяльності також потрібне здійснення й облік інших господарських операцій.

При цьому сама по собі наявність або відсутність матеріально - технічної бази у контрагентів позивача не є передумовою для визначення господарської компетенції господарюючого суб'єкта.

Процесуальна діяльність суду із встановлення обґрунтованості права платника податку на податковий кредит повинна включати факт встановлення здійснення господарської операції, що полягає у дотриманні платником податку спеціальних вимог щодо документального підтвердження сум податкового кредиту, перевірці фізичних, технічних та технологічних можливостей певної особи до вчинення тих чи інших дій, що становлять зміст господарської операції. Встановлення спеціальної податкової правосуб'єктності учасників господарської операції. При цьому в обов'язковому порядку необхідно з'ясувати можливу необізнаність платника податку щодо дефектів у правовому статусі його контрагента, зокрема, з використанням даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. Встановити зв'язок між фактом придбання товарів (послуг) і господарською діяльністю платника податку. Також необхідно досліджувати наявність господарської мети при вчиненні відповідних дій позивача. Перевірці підлягають наявність ділової мети у діях платника податку, яка полягає в економічному ефекті від подальшого використання/продажу придбаного товару чи послуг, використання яких передбачає позитивний вплив на результати господарської діяльності платника податку тощо. При цьому слід врахувати, що для підтвердження відповідного права платника податку достатньо наявності мети використання товарів/ послуг, що ним придбані, незалежно від результатів такого використання.

Отже, висновок суду про реальність господарської операції для цілей податкового обліку, тобто про відповідність даних, зазначених у первинних документах об'єктивним обставинам вчинення господарської операції, повинен бути результатом належного аналізу зібраних у справі доказів у їх сукупності, що судами під час вирішення спору у цій справі зроблено не було, що є порушенням ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України.

Також під час вирішення спору суди не врахували, що відповідно до п. 1.10 ст. 1 Закону № 334/94-ВР проценти - це дохід, який сплачується (нараховується) позичальником на користь кредитора у вигляді плати за використання залучених на визначений строк коштів або майна. До процентів включається, зокрема, платіж за використання коштів або товарів (робіт, послуг), отриманих у кредит.

При обліку процентів слід керуватися пп. 5.5.1 п. 5.5 ст. 5 зазначеного Закону, де визначено, що до складу валових витрат відносяться будь-які витрати, пов'язані з виплатою або нарахуванням процентів за борговими зобов'язаннями (у тому числі за будь-якими кредитами, депозитами) протягом звітного періоду, якщо такі виплати або нарахування здійснюються у зв'язку з веденням господарської діяльності платника податку.

Невстановлення та ненадання правової оцінки обставинам, які мають суттєве значення у справі, виключає можливість для висновку суду касаційної інстанції щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні даного спору.

Оскільки передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями, судове рішення підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду та вирішення спору по суті і, в залежності від встановленого, правильно визначити норми матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Життя" задовольнити частково.

Постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 05.07.2011 та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 20.09.2011 у справі № 2а-0270/2276/11 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237-2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.В. Карась

Судді І.Я. Олендер, А.О. Рибченко

comments powered by HyperComments
close icon
Інформація про документ

Дата ухвалення
18.06.2015
ПІБ судді:
Карась О.В.
Реєстраційний № рішення
2а-0270/2276/11
Інстанція
Касаційна
Резолютивна частина
Касаційну платника задоволено частково. Постанову окружного адміністративного суду та ухвалу апеляційного адміністративного суду скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Подальше оскарження
Рішення Вищого адміністративного суду не переглядалося Верховним Судом України.
Замовити персональну презентацію