Постанова Верховного Суду України від 30.05.2012 у справі № 6-48цс12
Державний герб України

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 травня 2012 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Яреми А.Г.,

суддів:Патрюка М.В.,Жайворонок Т.Є.,Охрімчук Л.І.,Григор'євої Л.І., Гуменюка В.І.,Лященко Н.П., Онопенка В.В.,Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л.,

розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_1

про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

від 30 січня 2012 року

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3

про стягнення боргу за договором позики,

в с т а н о в и л а :

У листопаді 2009 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення 10 000 доларів США боргу за договором позики, 2 % від суми позики помісячно за користування позиченими грошовими коштами за період з 1 березня 2008 року по 31 серпня 2009 року, що становить 3 800 доларів США, 28 % щомісячно за порушення строку виконання зобов'язання за період з серпня 2009 року по серпень 2010 року, що становить 3 864 доларів США, 16 318 грн. упущеної вигоди за період з серпня 2009 року по серпень 2010 року, 6 000 грн. витрат на правову допомогу, а також 10 000 грн. на відшкодування моральної шкоди, посилаючись на неповернення відповідачами отриманої за договором суми в обумовлений договором позики строк та заподіяння їй цим моральних переживань.

Рішенням Овідіопольського районного суду від 4 липня 2011 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 по 39 862 грн. 50 коп. з кожного боргу за договором позики, 5 580 грн. 75 коп. з кожного відсотків за користування чужими грошовими коштами, 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов'язання, що становить по 1 196 грн. 25 коп. з кожного, та по 3 000 грн. з кожного витрат на правову допомогу. У задоволенні решти позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Одеської області 7 листопада 2011 року рішення суду першої інстанції в частині стягнення по 5 580 грн. 75 коп. з кожного з відповідачів за користування чужими грошовими коштами та по 3 000 грн. з кожного витрат з оплати правової допомоги скасовано. Ухвалено в цій частині нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на її користь процентів за користування чужими грошовими коштами та витрат на правову допомогу відмовлено.

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 січня 2012 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1

У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 січня 2012 року та передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Зокрема, ОСОБА_1 вказує, що в інших судових рішеннях у справах за аналогічними правовідносинами суд касаційної інстанції вважав обґрунтованими вимоги позивачів про стягнення з відповідачів процентів від суми позики, оскільки сплата таких відповідачами передбачена укладеним сторонами договором позики.

Для прикладу наявності підстав для перегляду зазначеного судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвалу Верховного Суду України та рішення Верховного Суду України від 1 вересня 2010 року та 23 листопада 2011 року як суду касаційної інстанції відповідно, постанову Верховного Суду України від 26 грудня 2011 року, а також ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2012 року, в яких, на її думку, при застосуванні одних і тих самих правових норм зроблені інші правові висновки, ніж у судовому рішенні, яке переглядається.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.

Відповідно до змісту ст. 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, у разі, якщо установить, що це рішення є незаконним.

Задовольняючи позов у частині стягнення відсотків за користування позиченими грошовими коштами за зазначеним договором суд першої інстанції виходив із обґрунтованості вимоги позивача про стягнення з відповідачів процентів за користування чужими грошовими коштами, оскільки сплата таких відповідачами передбачена укладеним сторонами договором позики, а добровільно взятих на себе зобов'язань за договором відповідачі не виконали.

Такий висновок є правильним.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в стягненні процентів за користування чужими грошовими коштами апеляційний суд, з висновками якого погодився суддя суду касаційної інстанції, вказав, що в силу п. 6 ст. 4, п. 5 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», який підлягає застосуванню до правовідносин сторін, надання позики зі сплатою процентів особами, які не є фінансовими установами або суб'єктом підприємницької діяльності, не допускається.

Однак з таким висновком погодитися не можна.

Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг.

Аналіз цього закону дає підстави для висновку, що він належить до нормативного акту спеціальної дії та регулює відносини, пов'язані з функціонуванням фінансових ринків та наданням фінансових послуг споживачам.

В законі зазначено, що його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

У частинах 1, 2 ст. 2 закону, які визначають сферу його дії, вказано, що він регулює відносини, що виникають між учасниками ринків фінансових послуг під час здійснення операцій з наданням фінансових послуг.

Фінансові установи в Україні діють відповідно до цього закону з урахуванням норм законів України, які встановлюють особливості їх діяльності.

Визначення фінансових установ дано у п. 1 ст. 1 закону.

У п. 7 ст. 1 закону наведено вичерпний перелік суб'єктів, на яких поширюється дія цього закону. Це - учасники ринків фінансових послуг, до яких відносяться юридичні особи та фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України та споживачі таких послуг. При цьому закон розповсюджує свою дію не на усі юридичні особи, а лише на ті, які є професійними учасниками ринку фінансових послуг.

В ч. 4 ст. 5 закону вказано, що можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції.

Визначення фінансової послуги наведено у п. 5 ч. 1 ст. 1 закону як операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Перелік видів фінансових послуг міститься у ст. 4 закону, до яких, зокрема, належать надання коштів у позику та надання поручительства.

З аналізу зазначених правових норм вбачається, що сфера дії закону за суб'єктним складом учасників є обмеженою і не поширюється на: по-перше, юридичних осіб, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами; по-друге, фізичних осіб, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Позивач ОСОБА_1 за своїм правовим статусом не відноситься ні до юридичних осіб, ні до суб'єктів підприємницької діяльності, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України, а відтак відсутні підстави застосування положень цього закону до спірних правовідносин.

У свою чергу поняття «фінансова послуга» не пов'язане лише із фінансовими установами.

Аналіз норм чинного законодавства (зокрема п.п. 6, 7 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ст.ст. 553, 1046 ЦК України) дає підстави для висновку, що окремі послуги, які відносяться до фінансових послуг (наприклад, надання коштів у позику, поручительство) можуть надаватися не тільки фінансовими установами, які є учасниками ринку з надання фінансових послуг або юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але і фізичними особами, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Якщо Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» регулює відносини лише за участю учасників ринків фінансових послуг, то регулювання відносин між фізичними особами, зокрема щодо договорів позики, поруки регулюються нормами ЦК України (ст.ст. 553 -559, 1046 - 1053 ).

Договір позики, як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки ЦК України не містить жодного виключення як щодо суб'єктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок їх одержання встановлюється договором (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).

Таким чином, Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб'єктів - учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб - суб'єктів договору позики, правовідносини яких регулюються нормами ст.ст. 1046 - 1048 ЦК України.

До зазначеного висновку слід дійти і з урахуванням дії темпоральних правил (принцип дії закону у часі), виходячи з яких у випадку колізії законів (суперечність один одному двох або більше чинних нормативних актів, прийнятих стосовно одного і того ж питання) застосовується акт, виданий пізніше, як у випадку, коли про скасування старих норм прямо зазначено у новому законі, так і у випадку, коли таких застережень у новому законі немає.

Враховуючи, що ОСОБА_1 не відноситься до суб'єктів, на яких поширюється дія Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (не є учасником ринку фінансових послуг) спір має вирішуватися на підставі норм ЦК України (ст.ст. 1046-1048).

Саме такого таку правову позицію висловив Верховний Суд України як суд касаційної інстанції в ухвалі від 1 вересня 2010 року та рішенні від 23 листопада 2011 року й Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 18 січня 2012 року, на які як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_1

Таким чином, в частині стягнення процентів за користування чужими грошима судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одну і ту саму норму матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах і відповідно до п. 1 ст. 355 ЦПК України є підставою для скасування постановленої ним ухвали і направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Відмовляючи в позові про відшкодування витрат з оплати юридичної допомоги, суд апеляційної інстанції, з висновком якого в цій частині погодився суд касаційної інстанцій, виходив із того, що відповідно до ст.ст. 84, 88 ЦПК України судові витрати на правову допомогу - це фактично понесені стороною і документально підтверджені витрати, пов'язані з наданням цій стороні правової допомоги адвокатом або іншим спеціалістом в галузі права під час вирішення цивільної справи. В матеріалах справи відсутні дані про кількість годин, які затратив для надання правової допомоги адвокат по даній справі. Крім угоди між адвокатом та ОСОБА_4 про надання правової допомоги ОСОБА_1 та ксерокопії квитанції сплати ОСОБА_4 адвокату ОСОБА_5 6 000 грн. інших доказів, що ОСОБА_1 як позивач, на користь, якої ухвалено рішення, понесла витрати на правову допомогу в матеріалах справи немає.

Прикладів іншого застосування цієї норми матеріального права ОСОБА_1 в своїй заяві не вказала, а тому в цій частині заяву слід відхилити.

Керуючись п. 1 ст. 355, ч. 1 ст. 360-4, п. 1 ч. 1 ст. 360-3 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 січня 2012 року в частині залишення без змін рішення апеляційного суду Одеської області 7 листопада 2011 року про відмову в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення процентів за користування чужими грошима скасувати і направити справу в цій частині на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

ГоловуючийА.Г. Ярема Судді: М.В. Патрюк Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко В.В. Онопенко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін

comments powered by HyperComments
close icon
Інформація про документ

Дата ухвалення
30.05.2012
ПІБ судді:
Ярема А.Г.
Реєстраційний № рішення
6-48цс12
Резолютивна частина
Заява позивача було частково задоволена, а справа направлена на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Подальше оскарження
В подальшому рішення суду не оскаржувалося.
Замовити персональну презентацію