Постанова Верховного Суду України від 10.06.2014 у справі № 21-135а14

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

10 червня 2014 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенка В.В.,

суддів: Гриціва М.І., Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., –          

розглянувши в порядку письмового провадження справу

за позовом державної податкової інспекції в Ічнянському районі Чернігівської області (далі – ДПІ) (на сьогодні – Прилуцька об'єднана державна податкова інспекція Головного управління Міністерства доходів і зборів України в Чернігівській області; далі – ОДПІ)

до закритого сільськогосподарського акціонерного товариства «Імені О.М. Агеєва» (далі – Товариство)

про стягнення заборгованості зі сплати податку з доходів фізичних осіб,

в с т а н о в и л а:

У березні 2010 року ДПІ звернулася до суду з позовною заявою до Товариства.

На обґрунтування позовних вимог ДПІ зазначила, що Товариство має статус юридичної особи та взяте на облік як платник податків та зборів і зобов'язане сплачувати в установленому порядку податок з доходів фізичних осіб (працівників). З жовтня 2006 року і по вересень 2009 року включно відповідач такі податки не сплачував, внаслідок чого виникла сума заборгованості.

Суд установив, що в ході проведення ДПІ планової виїзної перевірки з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за

період з 1 жовтня 2006 року по 30 вересня 2009 року встановлено, що Товариство за вказаний період часу виплачувало своїм працівникам заробітну плату в повному обсязі, утримувало з них податок з доходів фізичних осіб, однак до

Справа № 21-135а14

Суддя-доповідач: Прокопенко О.Б

місцевого бюджету його не перераховувало, внаслідок чого виникла заборгованість у розмірі 326 662 грн 82 коп.

Не перераховуючи утриманий з працівників податок, відповідач відображав заборгованість у щоквартальних звітах, які направляв на адресу позивача.

Чернігівський окружний адміністративний суд постановою від 15 квітня 2010 року позов задовольнив частково: постановив стягнути з Товариства 933 грн 7 коп. заборгованості зі сплати податку з доходів фізичних осіб. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що, звернувшись у березні 2010 року до суду з позовною заявою про стягнення з відповідача боргу, початком виникнення якого є жовтень 2006 року, позивач пропустив строк звернення до суду з позовною заявою, встановлений статтею 99 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), у зв'язку з чим заборгованість, що виникла в період з жовтня 2006 року по березень 2009 року, не підлягає стягненню.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від
17 лютого 2011 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 18 лютого 2014 року, рішення суду першої інстанції скасував та прийняв нове – про відмову в задоволенні позовних вимог. Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив із того, що відповідно до пункту 1.3 статті 1 Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-ІІІ «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (чинного на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 2181-ІІІ) податковий борг (недоїмка) – це податкове зобов'язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), самостійно узгоджене платником податків або узгоджене в адміністративному чи судовому порядку, але не сплачене в установлений строк, також пеня, нарахована на суму такого податкового зобов'язання. Таким чином, для набуття статусу податкового боргу сума податкового зобов'язання платника податків має бути самостійно узгодженою або узгодженою в адміністративному чи судовому порядку. Оскільки податкове повідомлення-рішення, яким би відповідачу було визначено суму податкового зобов'язання зі сплати податку з доходів фізичних осіб, податковим органом не приймалося, суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 лютого 2014 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 КАС, ОДПІ просить ухвалу суду касаційної інстанції, рішення судів апеляційної та першої інстанцій скасувати і стягнути заборгованість зі сплати податку з доходів фізичних осіб у розмірі 326 662 грн 82 коп.

На обґрунтування мотивів перегляду судового рішення ОДПІ послалася на неоднакове застосування судом касаційної інстанції Закону № 2181-ІІІ та Закону України від 22 травня 2003 року № 889-ІV «Про податок з доходів фізичних осіб» (чинного на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 889-ІV), а також додала копію ухвали Вищого адміністративного суду України від 4 квітня 2013 року, яка, на її думку, підтверджує неоднакове правозастосування касаційним судом.

У наданому заявником для порівняння рішенні касаційний суд у подібних правовідносинах, скасовуючи постанову апеляційного суду про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача 24 574 грн податку з доходів фізичних осіб та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, дійшов висновку, що оскільки відповідач не є платником податку в розумінні законів №№ 889-ІV, 2181-ІІІ, позивач не повинен приймати податкове повідомлення-рішення або рішення чи направляти податкову вимогу відповідачу.

Проте суд касаційної інстанції у справі, що розглядається, дійшов висновку про таке: оскільки податкове повідомлення-рішення, яким би позивачу було визначено суму податкового зобов'язання зі сплати податку з доходів фізичних осіб, податковим органом не приймалося, підстав для стягнення із нього заборгованості зі сплати податку з доходів фізичних осіб до місцевого бюджету немає.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про неоднакове застосування касаційним судом у подібних правовідносинах норм законів №№ 889-ІV, 2181-ІІІ.

Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, колегія суддів виходить із такого.

Згідно з пунктом 1.15 статті 1 Закону № 889-ІV податковий агент (юридична особа) зобов'язаний нараховувати, утримувати та сплачувати податок до бюджету від імені та за рахунок платника податку, вести податковий облік та подавати податкову звітність податковим органам відповідно до закону, а також нести відповідальність за порушення норм цього Закону.

У підпунктах 16.3.4 та 16.3.5 пункту 16.3 статті 16 Закону № 889-ІV зазначено, що контроль за правильністю та своєчасністю сплати податку здійснює податковий орган за місцезнаходженням юридичної особи або її уповноваженого підрозділу. Відповідальність за своєчасне та повне перерахування сум податку до відповідного місцевого бюджету несе юридична особа або її уповноважений підрозділ, що нараховує (виплачує) оподатковуваний дохід.

За змістом пункту 17.2 статті 17 Закону № 889-ІV особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з інших доходів, є, зокрема, податковий агент.

Відповідно до пункту 19.2 статті 19 Закону № 889-ІV особи, які згідно із цим Законом мають статус податкового агента, зобов'язані: своєчасно та повністю нараховувати, утримувати та сплачувати (перераховувати) до бюджету податок з доходу, який виплачується на користь платника податку та оподатковується до або під час такої виплати та за її рахунок; надавати у строки, встановлені законом для податкового кварталу, якщо інше не визначено нормами цього Закону, податковий розрахунок сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, а також сум утриманого з них податку податковому органу за місцем свого розташування.

Статтею 20 Закону № 889-ІV передбачена відповідальність за порушення норм зазначеного Закону. За змістом цієї норми фінансово відповідальними за порушення норм Закону № 889-ІV при порушенні правил нарахування, утримання та сплати до бюджету податку з доходів платника податку, що здійснюються особами, визначеними цим Законом як податкові агенти, є такі особи. Крім того, особою, відповідальною за погашення податкового зобов'язання або податкового боргу, є, зокрема, податковий агент.

Пунктом 1.3 статті 1 Закону № 2181-ІІІ визначено, що податковим боргом є податкове зобов'язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), самостійно узгоджене платником податків або узгоджене в адміністративному чи судовому порядку, але не сплачене в установлений строк, а також пеня, нарахована на суму такого податкового зобов'язання.

У пункті 5.1 статті 5 Закону № 2181-ІІІ зазначено, що податкове зобов'язання, самостійно визначене платником податків у податковій декларації, вважається узгодженим з дня подання такої податкової декларації.

Відповідно до підпункту 5.3.1 пункту 5.3 статті 5 Закону № 2181-ІІІ платник податків зобов'язаний самостійно сплатити суму податкового зобов'язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом десяти календарних днів, наступних за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого підпунктом 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 цього Закону для подання податкової декларації.

Згідно з підпунктом 3.1.1 пункту 3.1 статті 3 Закону № 2181-ІІІ активи платника податків можуть бути примусово стягнені в рахунок погашення його податкового боргу виключно за рішенням суду.

На підставі аналізу зазначених норм права, які повністю узгоджуються між собою, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла такого правового висновку.

Податкове зобов'язання платника податку, в тому числі зі сплати податку з доходів фізичних осіб, самостійно визначене у поданих до податкового органу податкових деклараціях і не сплачене до бюджету, є податковим боргом, який може бути примусово стягнутий податковим органом за рішенням суду.

Винесення податкового рішення-повідомлення в цьому випадку законодавством не вимагалося. За змістом пункту 6.1 статті 6 Закону № 2181-ІІІ винесення податкового повідомлення вимагалося у разі, коли сума податкового зобов'язання розраховується контролюючим органом відповідно до статті 4 цього Закону.

Оскільки при вирішенні спору касаційний суд допустив неправильне застосування норм матеріального права до встановлених у справі обставин, заяву ОДПІ слід задовольнити частково – скасувати ухвалу суду касаційної інстанції, а справу направити на новий касаційний розгляд.

Ураховуючи наведене та керуючись статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву Прилуцької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міністерства доходів і зборів України в Чернігівській області задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від

18 лютого 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.В. Кривенко

Судді: М.І. Гриців, М.Б. Гусак, О.А. Коротких, О.В. Кривенда, В.Л. Маринченко, П.В. Панталієнко, О.Б. Прокопенко, Ю.Г. Тітов, О.О. Терлецький

comments powered by HyperComments
close icon
Інформація про документ

Дата ухвалення
10.06.2014
ПІБ судді:
Кривенко В.В.
Реєстраційний № рішення
21-135а14
Резолютивна частина
Заяву контролюючого органу задоволено частково, скасовано рішення суду касаційної інстанції, до якого справу направлено на новий розгляд.
Подальше оскарження
Це рішення Верховного Суду України є остаточним і оскарженню не підлягає.
Замовити персональну презентацію