Постанова Верховного Суду України від 08.10.2013 у справі № 21-305а13

Державний герб України

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

8 жовтня 2013 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенка В.В.,

суддів: Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В.,Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., –

розглянувши в порядку письмового провадження справу

за позовом закритого акціонерного товариства «Гліцинія-2001» (далі – ЗАТ)

до державної податкової інспекції у м. Ялті Автономної Республіки Крим Державної податкової служби України (на сьогодні державна податкова інспекція у м. Ялті Головного управління Міністерства доходів і зборів України; далі – ДПІ)

про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення,

в с т а н о в и л а:

У січні 2008 року ЗАТ звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати нечинним податкове повідомлення-рішення від 30 листопада 2007 року № 0000182200/2 (далі – рішення) про визначення податкового зобов'язання за платежем податок на прибуток іноземних юридичних осіб в сумі 121 083 грн 18 коп., у тому числі 40 361 грн 6 коп. основного зобов'язання та 80 722 грн 12 коп. штрафних санкцій.

На обґрунтування позову ЗАТ зазначило, що відповідно до вимог статті 11 Конвенції між Урядом України і Урядом Республіки Австрія про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доходи і на майно, яку ратифіковано Законом України від 17 березня 1999 року № 500-ХІV (далі – Конвенція), відсотки, які виникають в одній Договірній Державі і сплачуються резиденту другої Договірної Держави будуть оподатковуватись у цій другій Державі, а тому ДПІ необґрунтовано прийняла оскаржуване рішення.

Суди встановили, що між ЗАТ та товариством з обмеженою відповідальністю Фірма «RTI Holding Gmb» [Республіка Австрія (далі – Австрія)] (далі – ТОВ) 1 грудня 2003 року укладено кредитний договір, який зареєстровано у Головному управлінні Національного банку України в Автономній Республіці Крим.

Статус контрагента як резидента Австрії підтверджується довідкою Федерального міністерства фінансів Австрії. 25 січня 2007 року позивач отримав лист від ТОВ, згідно з яким останній обрав місцем оподаткування відсотків країну свого резиденства – Австрію. Платіжним дорученням від 1 лютого 2007 року № 2 позивач за користування позиковими коштами сплатив контрагенту відсотки в сумі 159 845,77 доларів США.

З 12 липня по 8 серпня 2007 року ДПІ провела виїзну планову перевірку ЗАТ з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період із 1 квітня 2006 року по 1 квітня 2007 року.

У ході перевірки встановлено порушення позивачем вимог підпункту «а» пункту 13.1 статті 13 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (чинного на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 334/94-ВР), внаслідок чого занижено податок на доходи нерезидента з джерелом їх походження з України за І квартал 2007 року на суму 40 361 грн 6 коп. За результатами перевірки складено акт від 10 серпня 2007 року № 1919/23-1/31683355/116, на підставі якого винесено спірне рішення.

Господарський суд Автономної Республіки Крим постановою від 5 серпня 2008 року, яку залишено без змін ухвалою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2008 року, позов задовольнив – визнав нечинним спірне рішення.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 10 грудня 2012 року рішення судів першої й апеляційної інстанцій залишив без змін.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 10 грудня 2012 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), ДПІ зазначає, що в доданій до заяви постанові суду касаційної інстанції по-іншому, ніж в оскаржуваній ухвалі, застосовано положення пункту 2 статті 11 Конвенції. Просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 10 грудня 2012 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в доданому до заяви рішенні суду касаційної інстанції по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано положення статті 11 Конвенції.

У справі, рішення суду касаційної інстанції в якій від 25 квітня 2013 року додано до заяви, цей суд дійшов висновку, що системний аналіз статей 11, 23 Конвенції свідчить на користь висновку про те, що проценти, сплачені позивачем за кредитним договором резиденту Австрії, можуть оподатковуватись в Україні відповідно до її законодавства з урахуванням норм міжнародних угод щодо максимального розміру ставки податку та інших особливостей оподаткування за цими угодами. Положення статті 11 Конвенції не можуть трактуватися як такі, що надають платнику податку право вибору, в якій саме з двох договірних держав здійснюватиметься оподаткування одержаного доходу, оскільки таке тлумачення не відповідає дійсному змісту вказаних міжнародних угод та суті податку, наведеному у статті 2 Закону № 334/94-ВР.

Натомість у справі, що розглядається, Вищий адміністративний суд України дійшов іншого висновку та зазначив в оскаржуваній ухвалі, що статтею 19 Закону України від 25 червня 1991 року № 1251-ХІІ «Про систему оподаткування» встановлено, що якщо міжнародним договором України, ратифікованим Верховною Радою України, встановлено інші правила ніж ті, що їх містять закони України про оподаткування, то застосовуються правила міжнародного договору. Аналогічні положення містяться у статті 18 Закону № 334/94-ВР. Згідно з пунктами 1, 2 статті 11 Конвенції проценти, що виникають в одній Договірній Державі та сплачуються резиденту другої Договірної Держави, будуть оподатковуватися у цій другій Державі. Однак, такі проценти можуть також оподатковуватися у Договірній Державі, в якій вони виникають. Зі змісту наведених положень, як зазначив суд, прямо випливає висновок про наявність у нерезидента права обрання місця оподаткування відсотків, джерелом походження яких є Україна.

Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстави вважати, що цей суд неоднаково застосував зазначені норми права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до пункту 13.1 статті 13 Закону № 334/94-ВР будь-які доходи, отримані нерезидентом із джерелом їх походження з України, від провадження господарської діяльності (у тому числі на рахунки нерезидента, що ведуться в гривнях) оподатковуються у порядку і за ставками, визначеними цією статтею.

Для цілей цієї статті під доходами, отриманими нерезидентом із джерелом їх походження з України, слід розуміти, зокрема, проценти, дисконтні доходи, що сплачуються на користь нерезидента, у тому числі проценти за борговими зобов'язаннями, випущеними (виданими) резидентом.

Пунктом 13.2 статті 13 цього Закону передбачено, що резидент або постійне представництво нерезидента, що здійснюють на користь нерезидента або уповноваженої ним особи будь-яку виплату з доходу з джерелом його походження з України, отриманого таким нерезидентом від провадження господарської діяльності (у тому числі на рахунки нерезидента, що ведуться в гривнях), крім доходів, зазначених у пунктах 13.3–13.6, зобов'язані утримувати податок з таких доходів, зазначених у пункті 13.1 цієї статті, за ставкою у розмірі 15 відсотків від їх суми та за їх рахунок, який сплачується до бюджету під час такої виплати, якщо інше не передбачене нормами міжнародних угод, які набрали чинності.

Нормами міжнародного права, а саме пунктами 1, 2 статті 11 Конвенції, визначено, що проценти, які виникають в одній Договірній Державі і сплачуються резиденту другої Договірної Держави, будуть оподатковуватись у цій другій Державі. Однак такі проценти можуть також оподатковуватись у Договірній Державі, в якій вони виникають, і відповідно до законодавства цієї Держави, але якщо одержувач є фактичним власником процентів, податок, що стягується, не повинен перевищувати розміру, встановленого пунктом 2 статті 11 Конвенції. При цьому механізм усунення подвійного оподаткування передбачено статтею 23 цієї Конвенції.

Випадки, коли проценти, які виникають у Договірній Державі, мають звільнятися від оподаткування в цій Державі, передбачено пунктом 7 статті 11 Конвенції. Зокрема, це стосується процентів, якщо вони одержуються Урядом другої Договірної Держави або її політико-адміністративним підрозділом, або будь-яким агентством, або за допомогою цього Уряду чи політико-адміністративного підрозділу і дійсно належать Уряду другої Договірної Держави або її політико-адміністративному підрозділу, або будь-якому агентству.

Аналізуючи зазначені норми матеріального права, колегія суддів доходить правового висновку, який полягає у тому, що проценти, сплачені позивачем за кредитним договором резиденту Австрії, можуть також оподатковуватись в Україні відповідно до її законодавства з урахуванням норм міжнародних угод щодо максимального розміру ставки податку та інших особливостей оподаткування за цими угодами. Положення статті 11 Конвенції не можуть трактуватися як такі, що надають платнику податку право вибору, в якій саме з двох договірних держав здійснюватиметься оподаткування одержаного доходу, оскільки таке тлумачення не відповідає дійсному змісту вказаних міжнародних угод та суті податку, наведеному у статті 2 Закону № 334/94-ВР.

За наведених обставин ухвала Вищого адміністративного суду України від 10 грудня 2012 року не узгоджується з вимогами чинного законодавства і підлягає скасуванню.

Керуючись статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву Державної податкової інспекції у м. Ялті Автономної Республіки Крим Державної податкової служби України задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 10 грудня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.В. Кривенко

Судді: М.Б. Гусак, О.А. Коротких, О.В. Кривенда, В.Л. Маринченко, П.В. Панталієнко, О.Б. Прокопенко, О.О. Терлецький, Ю.Г. Тітов

comments powered by HyperComments
close icon
Інформація про документ

Дата ухвалення
08.10.2013
ПІБ судді:
Кривенко В.В.
Реєстраційний № рішення
21-305а13
Резолютивна частина
Заяву контролюючого органу задоволено. Ухвалу Вищого адміністративного суду України скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Подальше оскарження
Постанова Верховного суду України є остаточною і оскарженню не підлягає.
Замовити персональну презентацію