Постанова Верховного Суду України від 12.11.2013 у справі № 21-285а13

Державний герб України

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

12 листопада 2013 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенка В.В.,

суддів: Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., –

розглянувши в порядку письмового провадження справу

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Промкабель-Електрика» (далі – Товариство)

до державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва (далі – ДПІ)

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

в с т а н о в и л а:

У вересні 2009 року Товариство звернулось до суду з позовом, у якому просило визнати протиправним і скасувати податкове повідомлення-рішення ДПІ від 30 липня 2009 року № 0009601504/0 про донарахування земельного податку на загальну суму 38 215 грн 46 коп., з яких 36 395 грн 68 коп. за основним зобов'язанням та 1 819 грн 78 коп. штрафних (фінансових) санкцій.

На обґрунтування позову Товариство вказало, що ДПІ неправомірно донарахувало податкове зобов'язання зі сплати земельного податку, оскільки перше здійснювало нарахування відповідно до статті 7 Закону України від 3 липня 1992 року № 2535-ХІІ «Про плату за землю» (далі – Закон № 2535-ХІІ) в розмірі одного відсотка від грошової оцінки землі. Донарахування податковим органом земельного податку з посиланням на статтю 14 Закону № 2535-ХІІ та пункт 2 рішення Київської міської ради (далі – Міськрада) від 25 грудня 2008 року № 944/944 «Про врегулювання питання користування земельними ділянками в м. Києві» (далі – рішення Міськради) в розмірі трьох відсотків є неправомірним та таким, що суперечить чинному законодавству.

Суди встановили, що ДПІ здійснила камеральну перевірку Товариства щодо правильності розрахунку земельного податку за період з 1 січня по 31 травня 2009 року.

Перевіркою було виявлено заниження позивачем земельного податку, за її результатами складено акт від 30 липня 2009 року № 857/15-310 та прийнято податкове повідомлення-рішення від 30 липня 2009 року № 0009601504/0 на загальну суму 38 215 грн 46 коп., з яких 36 395 грн 68 коп. за основним зобов'язанням та 1 819 грн 78 коп. штрафних (фінансових) санкцій.

Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 10 грудня 2009 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 9 листопада 2010 року, в позові відмовив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 25 березня 2013 року рішення судів попередніх інстанцій залишив без змін.

Не погоджуючись із ухвалою Вищого адміністративного суду України, Товариство звернулось із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

На обґрунтування заяви воно додало копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 1 березня, 31 травня, 17 липня, 27 вересня, 29, 30 жовтня, 6, 19 листопада 2012 року, 6 лютого, 28 березня, 22 травня, 6 червня 2013 року, які, на думку Товариства, підтверджують неоднакове правозастосування.

У справі, яка розглядається, касаційний суд виходив із того, що, зважаючи на відсутність у позивача документів, які підтверджують належним чином оформлені право власності, право постійного користування або оренди земельної ділянки, податковий орган правомірно визначив позивачу розмір податкового зобов'язання відповідно до рішення Міськради у розмірі мінімальної річної орендної плати за земельні ділянки, встановленої статтею 21 Закону України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі – Закон № 161-XIV).

Натомість у судових рішеннях, наданих на підтвердження неоднакового правозастосування, касаційний суд дійшов висновку, що платник податку правомірно обчислював і сплачував податок у порядку частини першої статті 7 Закону № 2535-ХІІ.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції статті 7 Закону № 2535-ХІІ та пункту 2 рішення Міськради, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до пункту 8 статті 14 Закону України від 25 червня 1991 року № 1251-XII «Про систему оподаткування» (який був чинний на час виникнення спірних відносин) до загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів) належить, зокрема, плата за землю (земельний податок, а також орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності) .

Частиною першою статті 2 Закону № 2535-ХІІ передбачено, що використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель.

Відповідно до частин другої та четвертої цієї ж статті власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі, крім орендарів та інвесторів, сплачують земельний податок. За земельні ділянки, надані в оренду, справляється орендна плата.

Отже, законодавець виокремив два різновиди плати за землю: земельний податок та орендну плату.

Ставки земельного податку з земель, грошову оцінку яких встановлено, встановлюються у розмірі одного відсотка від їх грошової оцінки, за винятком земельних ділянок, зазначених у частинах п'ятій–десятій цієї статті та частині другій статті 6 цього Закону (частина перша статті 7 Закону № 2535-ХІІ).

Розмір орендної плати за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, визначений статтею 21 Закону № 161-XIV.

Водночас необхідною умовою справляння плати за землю у вигляді орендної плати є наявність договірних відносин, оформлених відповідно до чинного законодавства, зокрема Закону № 161-XIV.

У справі, яка розглядається, суди встановили, що позивач є землекористувачем у Святошинському районі м. Києва земельної ділянки площею 17 208, 1 кв. метра (землі змішаного використання) по вул. Пшенична, 8. Документи, що посвідчують право власності чи право оренди на зазначену земельну ділянку в установленому законом порядку, не оформлено, грошову оцінку земельної ділянки проведено.

За таких обставин колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що позивач як землекористувач правомірно відповідно до статті 14 Закону № 2535-ХІІ розрахував і сплатив земельний податок у розмірі одного відсотка грошової оцінки земельної ділянки, як це передбачено частиною першою статті 7 цього ж Закону, а не у розмірі трьох відсотків, як це передбачено статтею 21 Закону № 161-XIV.

Крім цього, колегія суддів не може погодитись із висновком суду касаційної інстанції про наявність у Міськради повноважень встановлювати або змінювати ставки земельного податку з огляду на те, що частиною другою статті 4 Закону № 2535-ХІІ передбачена пряма заборона встановлювати або змінювати ставки земельного податку, порядок обчислення і сплати земельного податку іншими законодавчими актами, крім як цим Законом. Єдиним же органом законодавчої влади в Україні, який уповноважений приймати закони, як це визначено у Конституції України, є Верховна Рада України.

Натомість пунктом 2 рішення Міськрада встановила, що з 1 квітня 2009 року плата за земельні ділянки (крім земель, які використовуються державними та комунальними підприємствами, установами, організаціями для ведення лісового господарства, для водогосподарських потреб, та земель, зайнятих зеленими насадженнями загального користування, житловим фондом, об'єктами інженерно-транспортної інфраструктури, крім присадибних і садових земельних ділянок, а також визначених Міськрадою земельних ділянок, які використовуються підприємствами, що забезпечують життєдіяльність міста, та земельних ділянок, щодо яких Міськрадою прийняті рішення про їх передачу у власність або в користування, але документи, що посвідчують права на такі земельні ділянки, не зареєстровані), які використовуються суб'єктами господарської діяльності, але право власності на які або право оренди яких у встановленому законодавством порядку не оформлено (не переоформлено), справляється в розмірі мінімальної річної орендної плати за земельні ділянки, встановленої статтею 21 Закону № 161-XIV.

Проаналізувавши положення законів № 2535-ХІІ та № 161-XIV, колегія суддів дійшла висновку, що визначення інших категорій платників та іншого розміру плати за землю, ніж встановлені цими законодавчими актами, до повноважень Міськради не відноситься, приймаючи це рішення остання діяла з перевищенням владних повноважень.

Крім того, рішення Міськради є підзаконним нормативним актом, яке суперечить приписам Закону № 2535-ХІІ, а отже, виходячи із пріоритету дії законів над підзаконними нормативними актами, застосуванню підлягає саме останній.

Колегія суддів також зазначає, що постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 27 вересня 2010 року, яка набрала законної сили, вказаний вище пункт рішення Міськради визнано незаконним і нечинним з моменту його прийняття.

За таких обставин колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що Вищий адміністративний суд України при вирішенні справи неправильно застосував норми матеріального права, а відтак його судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Промкабель-Електрика» задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 25 березня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.В. Кривенко

Судді: М.Б. Гусак, О.В. Кривенда, О.А. Коротких, В.Л. Маринченко, П.В. Панталієнко, О.Б. Прокопенко, О.О. Терлецький, Ю.Г. Тітов

comments powered by HyperComments
close icon
Інформація про документ

Дата ухвалення
12.11.2013
ПІБ судді:
Кривенко В.В.
Реєстраційний № рішення
21-285а13
Резолютивна частина
Заяву платника задоволено.
Подальше оскарження
Постанова Верховного суду України є остаточною і оскарженню не підлягає.
Замовити персональну презентацію