Постанова Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 816/754/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

Київ

26 лютого 2019 року

справа №816/754/16

адміністративне провадження №К/9901/28731/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Ханової Р.Ф.(суддя-доповідач),

суддів: Гончарової І.А., Олендера І.Я.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Полтаві Головного управління ДФС у Полтавській області

на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 10 червня 2016 року у складі судді Єресько Л.О.,

та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2016 року у складі суддів Бартош Н.С., Донець Л.О., Яковенко М.М.,

у справі №816/754/16

за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1

до Державної податкової інспекції у м. Полтаві Головного управління ДФС у Полтавській області

про визнання протиправними та скасування вимоги, податкового повідомлення-рішення, -

У С Т А Н О В И В :

23 травня 2016 року Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі - Підприємець, платник податків, позивач у справі) звернувся до суду з позовом до Державної податкової інспекції у м. Полтаві Головного управління ДФС у Полтавській області (далі - податковий орган, відповідач у справі) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення податкового органу від 19 травня 2016 року №б/н про збільшення суми грошового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб за податковим зобов'язанням у сумі 19040 грн. 10 коп., застосування штрафних (фінансових) санкцій у сумі 9520 грн. 05 коп. та вимоги про сплату боргу недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у сумі 41179 грн. 93 коп. від 25 квітня 2016 року №Ф-0023301305, з мотивів безпідставності їх прийняття.

10 червня 2016 року постановою Полтавського окружного адміністративного суду, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2016 року, задоволено позов Підприємця, визнано протиправним та скасоване податкове повідомлення - рішення від 19 травня 2016 року № 0031611305, яким збільшено суму грошового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб, що сплачується фізичними особами за результатами річного декларування в загальному розмірі 28 560,15 грн., з яких за основним платежем - 19 040,10 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями - 9 520,05 грн., визнано протиправною та скасовано вимогу від 25 травня 2016 року № Ф - 0023301305 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску в розмірі 41 179,93 грн.

Ухвалюючи судові рішення, суди попередніх інстанцій висновувалися на недоведеності податковим органом складу правопорушень покладених в основу прийняття податкового повідомлення-рішення та вимоги.

16 грудня 2016 року податковим органом подано касаційну скаргу до Вищого адміністративного суду України, в якій відповідач, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким в задоволенні позовних вимог Підприємця відмовити у повному обсязі.

В обґрунтування касаційної скарги відповідач наводить обставини справи, шляхом відтворення частини акта перевірки та нормативно-правове обґрунтування вимог касаційної скарги шляхом викладення тексту норм покладених в основу прийняття спірних податкового повідомлення - рішення та вимоги.

19 грудня 2016 року ухвалою Вищого адміністративного суду України відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою податкового органу та витребувана справа з Полтавського окружного адміністративного суду №816/754/16.

Позивачем заперечення або відзив на касаційну скаргу податкового органу до Вищого адміністративного суду України не надавались, що не перешкоджає розгляду касаційної скарги по суті.

05 січня 2017 року справа №816/754/16 надійшла до Вищого адміністративного суду України.

26 лютого 2018 року справа №816/754/16 разом із матеріалами касаційного провадження передані до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Зазначеним вимогам закону судові рішення відповідають.

Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що фізична особа-підприємець ОСОБА_1 з 04 листопада 2003 року перебуває на обліку платників податків в податковому органі на загальній системі оподаткування.

Податковим органом у березні - квітні 2016 року проведено документальну планову виїзну перевірку Підприємця щодо своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків і зборів за період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2015 року, дотримання законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками, правильності нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, виконання вимог валютного та іншого законодавства за період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2015 року, результати якої викладені в акті № 1286/16-01-13-05-10/НОМЕР_3 від 25 квітня 2016 року (далі - акт перевірки).

Керівником податкового органу згідно з підпунктом 54.3.2 пункту 54.3 статті 54 Податкового кодексу України, на підставі акта перевірки 19 травня 2016 року прийняте податкове повідомлення-рішенням б/н, яким збільшено суму грошового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб, що сплачується фізичними особами за результатами річного декларування, 11010500» у загальному розмірі 28560,15 грн., з них: 19040,10 грн. - основний платіж за порушення пунктів 138.1, 138.4 статті 138, підпункту 139.1.4 пункту 139.1 статті 139, пункту 177.2, підпункту 177.4.4 пункту 177.4 статті 177 Податкового кодексу України, що призвело до заниження податку на доходи фізичних осіб загалом у розмірі 19040,10 грн., у т.ч. за 2014 рік - 10936,87 грн., за 2015 рік - 8103,23 грн., та застосовані штрафні (фінансові) санкції у сумі 9520,05 грн., на підставі абзаців 3, 4 пункту 123.1 статті 123 цього кодексу.

25 квітня 2016 року керівником податкового органу сформовано та надіслано позивачу вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-0023301305, на підставі якої позивача зобов'язано сплатити суму єдиного соціального внеску загалом у розмірі 41179,93 грн., відповідно до статті 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», за порушення підпункту 2 частини 1 статті 7 та частини 11 статті 8 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», що призвело до заниження єдиного соціального внеску за 2014 рік 23 040,11 грн., за 2015 рік 18 139,82 грн.

Оцінюючи спір в частині складу правопорушень судами попередніх інстанцій встановлено, що ПАТ КБ «Приватбанк» (лізингодавець) опублікований публічний договір фінансового лізингу, яким публічно запропоновано необмеженому колу осіб можливість отримання послуг фінансового лізингу, до якого на підставі заяви від 25 листопада 2011 року Підприємець приєднався (надав згоду на приєднання) як лізингоодержувач.

Суди першої та апеляційної інстанцій проаналізували пункт 2.1, підпункт 14.1.1 Публічного договору про надання фінансового лізингу, Специфікації та акт приймання-передачі цього договору, за умовами якого позивач одержав на умовах фінансового лізингу автомобіль - MITSUBISHI L200 2011 р.в. д.н.з. НОМЕР_4, вартістю 236 772,00 грн. з податком на додану вартість, на умовах, визначених у Заявці від 25 листопада 2011 року, строк лізингу становить 36 місяців з моменту підписання Графіку лізингових платежів (додаток 2 до Договору фінансового лізингу) , а щомісячні платежі включають в себе платіж з відшкодування частини вартості предмета лізингу; винагороду за користування предметом лізингу; платіж з відшкодування інших витрат лізингодавця, пов'язаних з виконання договору.

За договором фінансового лізингу Підприємцем у період з січня по листопад 2014 року сплачено лізингодавцю (ПАТ КБ «ПриватБанк») лізингові платежі у загальному розмірі 69173,40 грн., що враховані при визначенні витрат за 2014 рік.

Доводи податкового органу полягають у тому, що фізичні особи-підприємці не мають право здійснювати фінансовий лізинг та відносити на витрати суми сплачених лізингових платежів згідно фінансового договору, оскільки для них, відповідно до статті 177 Податкового кодексу України, не передбачено ведення балансового обліку придбаного рухомого та нерухомого майна.

Судами попередніх інстанцій здійснений системний аналіз підпункту 14.1.36 пункту 14.1 статті 14, пунктів 177.1, 177.2, 177.4 статті 177 Податкового кодексу України, який зумовив висновок про те, що при визначенні фізичною особою-підприємцем об'єкта оподаткування податком на прибуток можуть враховуватися лише документально підтверджені витрати, пов'язані з господарською діяльністю такої фізичної особи-підприємця, які включаються до витрат операційної діяльності згідно з розділом III цього кодексу.

За висновком контролюючого органу позивач збільшив витрати, внаслідок чого занизив суму чистого оподатковуваного доходу за 2014 рік у розмірі 69173,40 грн., включивши до складу витрат кошти на погашення кредиту (фактично лізингові платежі) у загальному розмірі 69173,40 грн., за договором фінансового лізингу.

Оцінюючи спірні правовідносини суди попередніх інстанцій висновувалися на тому, що порядок оподаткування операцій лізингу визначено пунктом 153.7 статті 153 Податкового кодексу України, відповідно до якого передача майна у фінансовий лізинг (оренду) для цілей оподаткування прирівнюється до його продажу в момент такої передачі. При цьому орендодавець збільшує доходи, а в разі передачі у фінансовий лізинг майна, що на момент такої передачі перебувало у складі основних засобів орендодавця, - прирівнює до нуля балансову вартість відповідного об'єкта основних засобів згідно з правилами, визначеними статтею 146 цього Кодексу для їх продажу, а орендар включає вартість об'єкта фінансового лізингу (без урахування процентів, нарахованих або таких, що будуть нараховані, відповідно до договору) до складу основних засобів з метою амортизації, за наслідками податкового періоду, в якому відбувається така передача.

При нарахуванні лізингового платежу орендодавець збільшує доходи, а орендар збільшує витрати на таку частину лізингового платежу, яка дорівнює сумі процентів або комісій, нарахованих на вартість об'єкта фінансового лізингу (без урахування частини лізингового платежу, що надається в рахунок компенсації частини вартості об'єкта фінансового лізингу) , за наслідками податкового періоду, у якому здійснюється таке нарахування.

Відтак, повна сума вартості придбаного у фінансовий лізинг майна повинна включатися покупцем до балансової вартості основних засобів та підлягає амортизації.

Вищенаведені правила оподаткування операцій лізингу стосуються юридичних осіб, для яких є обов'язковим ведення обліку основних засобів та амортизаційних відрахувань. Порядок оподаткування доходів, отриманих фізичною особою - підприємцем від провадження господарської діяльності, визначено статтею 177 Податкового кодексу України та для фізичних осіб-підприємців не є обов'язковим ведення обліку основних засобів та амортизаційних відрахувань, і позивачем такий облік не здійснювався.

Витрати понесені позивачем за договором фінансового лізингу від 25 листопада 2011 року, помилково кваліфіковані податковим органом, як витрати на погашення основної суми отриманих позик, кредитів, що відповідно до приписів підпункту 139.1.4 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що на підставі договору оренди № 7/2014 від 10 жовтня 2014 року, укладеного між Полтавською обласною організацією Товариства сприяння обороні України, як орендодавцем та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1, як орендарем, позивач отримав у строкове платне користування частину нежитлового приміщення у будинку літ. А-4, загальною площею 193,4 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 з метою здійснення орендарем господарської діяльності. Крім плати за користування приміщенням орендар за умовами договору сплачує орендодавцю компенсацію вартості комунальних послуг (електропостачання, водопостачання і водовідведення, опалення, вивіз та знешкодження ТПВ), а також відшкодування орендної плати за землю.

Протягом періоду з листопада 2014 року по грудень 2015 року позивачем сплачено за оренду приміщення кошти у розмірі 57760,64 грн., у тому числі за 2014 рік - 3739,07 грн., за 2015 рік - 54021,57 грн., що підтверджується копіями платіжних доручень та актів надання послуг, ці суми включені до складу витрат та враховані при визначенні оподатковуваного доходу за відповідні звітні (податкові) періоди.

Порушення вимог податкового законодавства в цій частині відповідач по справі пов'язує з тим, що позивачем здійснювалася оплата послуг оренди нежитлового приміщення та комунальних послуг з подальшим їх включенням до складу витрат із відображенням у Книзі обліку доходів і витрат, але ніякого доходу позивачем у перевіряємий період отримано не було, що за висновком перевіряючих свідчить про завищення позивачем величини витрат безпосередньо пов'язаних із отриманням доходу від здійснення господарської діяльності.

Судовими рішеннями викладені визначення господарської діяльності в розумінні частини першої, другої статті 3 Господарського кодексу України та підпункту 14.1.36 статті 14 Податкового кодексу України.

Відповідач доводить, що орендоване позивачем приміщення для здійснення діяльності фітнес-центру, яка ним не здійснювалася внаслідок чого ним не отримувався дохід від надання фітнес послуг.

Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що значення господарської діяльності в межах господарського та податкового законодавства має різне правове навантаження.

За висновками суддів попередніх інстанцій мета отримання доходу як кваліфікуюча ознака господарської діяльності кореспондує з вимогою щодо наявності розумної економічної причини (ділової мети) під час здійснення господарської діяльності. Оскільки господарська діяльність складається із сукупності господарських операцій платника податку (які є формою здійснення господарської діяльності) , то розумна економічна причина має бути наявною в кожній господарській операції. Лише в такому разі та чи інша операція може вважатися вчиненою в межах господарської діяльності платника податків. І лише за таких умов платник податків має право на врахування у податковому обліку наслідків відповідних господарських операцій. Таким чином, лише господарські операції, здійснені за наявності розумних економічних причин (ділової мети) є такими, що вчинені в межах господарської діяльності.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до витягу з ЄДР юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців одними із видів діяльності Підприємця за КВЕД є діяльність спортивних клубів (93.12) та діяльність фітнес-центрів (93.13), в ході розгляду справи в суді першої інстанції встановлено, що орендовані у Полтавської обласної організації Товариства сприяння обороні України нежитлові приміщення спочатку використовувались позивачем для роботи юнацької секції, потім для зберігання майна, а у подальшому - для облаштування фітнес-зали, на підтвердження понесених витрат за договором оренди позивачем надано акти надання послуг та платіжні доручення, видаткові накладні та товарний чек на купівлю спортивного інвентарю та будівельних матеріалів і меблів для ремонту та обладнання орендованого приміщення.

Оцінюючи спір у цій частині суди попередніх інстанцій здійснили системний аналіз пунктів 138.1, 138.2 статті 138 Податкового кодексу України, частини першої та другою статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», дійшли до висновку, що позивачем підтверджено належними та допустимими доказами факт понесення ним витрат, у зв'язку з орендою нежитлового приміщення, яке використовувалося ним для здійснення господарської діяльності, що свідчить про те, що позивач при здійсненні господарської операції з оренди зазначеного приміщення мав на меті отримання прибутку і здійснював свою діяльність у відповідності із визначеними цілями.

Доводи податкового органу про те, що неотримання підприємцем доходу від окремої господарської операції не свідчить про те, що така операція не пов'язана з його господарською діяльністю, оскільки при здійсненні господарських операцій існує звичайний комерційний ризик не отримати дохід від конкретної операції, не прийняті судами попередніх інстанцій з врахуванням правової позиції викладеної у постанові Верховного Суду України від 28 лютого 2011 року у справі № 21-13а11.

Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про безпідставність висновків податкового органу про заниження позивачем зобов'язання зі сплати податку на доходи фізичних осіб за 2014-2015 роки у загальному розмірі 19040,10 грн.

Безпідставність висновків податкового органу про заниження податку на доходи обумовлює протиправність висновків цього органу про наявність підстав про нарахування та сплату позивачем єдиного соціального внеску за 2014-2015 роки, внаслідок його заниження у загальному розмірі 41179,93 грн., у т.ч. за 2014 рік - 23040,11 грн., за 2015 рік - 18139,82 грн.

Суд визнає недоведеними податковим органом порушення Підприємцем, як платником єдиного соціального внеску положень пункту 2 частини першої статті 7, пункту 11 статті 8 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», що обумовлює безпідставність формування спірної вимоги за правилами статті 25 цього закону.

Верховний Суд визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень, внаслідок чого касаційна скарга відповідача залишається без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Полтаві Головного управління ДФС у Полтавській області залишити без задоволення.

Постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 10 червня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2016 року у справі №816/754/16 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Р.Ф. Ханова

Судді: І.А. Гончарова, І.Я. Олендер

comments powered by HyperComments
close icon
Інформація про документ

Дата ухвалення
26.02.2019
ПІБ судді:
Ханова Р.Ф.
Реєстраційний № рішення
816/754/16
Інстанція
Касаційна
Ключові статті:
  • [>>>] 153
  • [>>>] 177
  • [>>>] 14
  • Резолютивна частина
    Касаційну скаргу контролюючого органу залишено без задоволення.
    Подальше оскарження
    Відповідно до ч.5 ст.355 КАСУ постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.