Постанова Верховного Суду від 15.02.2019 у справі № 826/9948/16

Державний герб України

ПОСТАНОВА

Іменем України

15 лютого 2019 року Київ справа № 826/9948/16
адміністративне провадження № К/9901/42287/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Пасічник С.С.,

суддів: Васильєвої І.А., Юрченко В.П.,

розглянувши у письмовому провадженні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м. Києві

на постанову Київського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів:

головуючого судді Мельничука В.П.,

суддів Лічевського І.О., Мацедонської В.Е.

від 18 травня 2017 року

у справі за позовом ОСОБА_2

до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м. Києві

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

В С Т А Н О В И В:

У червні 2016 року ОСОБА_2 (далі - позивач/ОСОБА_2.) звернулась до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м. Києві (далі - відповідач/Інспекція) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 25 квітня 2016 року №621-1305.

В обґрунтування позовних вимог посилалась на неправомірне нарахування Інспекцією грошового зобов'язання із земельного податку, оскільки вважає, що відповідно до пункту 4 частини першої статті 297 Податкового кодексу України (далі - ПК України) фізична особа - підприємець, який обрав спрощену систему оподаткування, звільняється від нарахування та сплати земельного податку за земельну ділянку, що використовується ним в господарській діяльності.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 лютого 2017 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення обґрунтовано тим, що з набуттям ознак (якості) суб'єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов'язку сплати земельного податку, тому суд дійшов висновку, що оскаржуване податкове повідомлення-рішення прийнято в межах та у спосіб, визначених законодавством.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 18 травня 2017 року скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нову постанову, якою позов задовольнив; визнав протиправним та скасував податкове повідомлення-рішення від 25 квітня 2016 року №621-1305.

Ухвалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції виходив з того, що фізична особа - підприємець, який у процесі своєї господарської діяльності використовує належне йому на праві власності нежиле приміщення, на підставі підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 Податкового кодексу України (далі - ПК України) звільняється від сплати податку за земельну ділянку, на якій розташоване це приміщення.

Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, Інспекція подала касаційну скаргу, в якій просила його скасувати, залишивши в силі рішення суду першої інстанції.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу, посилалась на неправильне застосування апеляційним судом підпунктів 14.1.34, 14.1.71 пункту 14.1 статті 14, статей 269, 270, пункту 286.1 статті 286 ПК України та неузгодження його позиції із правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року. Вважає, що позивач не звільнений від сплати земельного податку, оскільки, будучи суб'єктом господарювання на спрощеній системі оподаткування, фактично використовує в господарській діяльності належні йому нежилі приміщення (будівлі), а не земельні ділянки.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 28 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

Позивач у запереченнях на касаційну скаргу проти доводів та вимог останньої заперечив, вважаючи їх безпідставними, а рішення апеляційного суду, яке просить залишити без змін, - обґрунтованим та законним.

В подальшому справа передана до Верховного Суду, як суду касаційної інстанції в адміністративних справах відповідно до підпункту 4 пункту 1 Розділу VІІ «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і дотримання норм процесуального права, касаційний суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з такого.

Із встановлених судами обставин справи випливає, що ОСОБА_2 як фізична особа з грудня 2003 року є власником нежилого приміщення №-1 (один) 1-го поверху (в літ. А), загальною площею 59, 40 (п'ятдесят дев'ять цілих сорок сотих), квадратних метра, яке знаходиться у будинку АДРЕСА_1. Право власності на нежиле приміщення підтверджується Договором купівлі-продажу від 10 грудня 2003 року, державну реєстрацію прав на об'єкт нерухомого майна проведено 19 грудня 2003 року за №3238-П, а право користування земельною ділянкою, на якій розташоване це приміщення, - витягом з технічної документації №Ю-21147/2008.

05 квітня 2002 року ОСОБА_2 була зареєстрована як суб'єкт господарювання - фізична особа - підприємець, діяльність якого полягала у наданні в оренду й експлуатації власного чи орендованого нерухомого майна. У січні 2012 ФОП обрав спрощену систему оподаткування.

З 09 червня 2015 року ФОП на підставі договору надав у найм (оренду) належне йому на праві власності нежиле приміщення.

В подальшому Інспекцією позивачу як фізичній особі, в користуванні якої є земля, надіслано (вручено) оскаржене податкове повідомлення-рішення від 25 квітня 2016 року №621-1305 з вимогою сплатити земельний податок за 2016 рік у сумі 31372,77 грн.

В аспекті заявлених вимог, з огляду на фактичні обставини, установлені судами, Верховний Суд дійшов висновку про таке.

У відповідності до статті 206 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - ЗК України) використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

За змістом підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 ПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Як визначено підпунктами 14.1.72 і 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК України, земельним податком визнається обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Згідно підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 ПК України платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, установлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Відповідно до підпунктів 269.1.1 і 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 ПК України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК України об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

Відповідно до пункту 286.1 статті 286 ПК України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

За пунктом 287.7 статті 287 ПК України у разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та землекористувачами, податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин).

Згідно з пунктом 287.8 цієї ж статті власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

У частинах першій та другій статті 120 ЗК України встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

За статтями 125 і 126 цього Кодексу право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав, яка оформляється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Аналогічним чином перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, унормовують положення статті 377 Цивільного кодексу України.

Наведене дає підстави для висновку про те, що власник нежилого приміщення у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно. Фізична особа - власник нежилого приміщення у багатоквартирному жилому будинку є платником земельного податку з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Відповідно до пункту 291.3 статті 291 ПК України юридична особа чи фізична особа - підприємець може самостійно обрати спрощену систему оподаткування, якщо така особа відповідає вимогам, встановленим цією главою, та реєструється платником єдиного податку в порядку, визначеному цією главою.

За пунктом 291.2 статті 291 ПК України спрощена система оподаткування, обліку та звітності полягає в запровадженні особливого механізму справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених пунктом 297.1 статті 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.

У пункті 269.2 статті 269 ПК України також передбачено, що суб'єкти господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, сплачують земельний податок в особливому порядку, передбаченому главою 1 розділу XIV цього Кодексу (за спрощеною системою оподаткування, обліку та звітності).

За підпунктом 4 пункту 297.1 статті 297 ПК України платники єдиного податку звільняються від обов'язку нарахування, сплати та подання податкової звітності із податку на майно (в частині земельного податку) , крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються платниками єдиного податку першої - третьої груп для провадження господарської діяльності та платниками єдиного податку четвертої групи для ведення сільськогосподарського товаровиробництва.

У значенні наведених норм права спрощена система оподаткування не звільняє суб'єкта господарювання від виконання податкових зобов'язань зі сплати податків, встановлених у пункті 297.1 частини 297 ПК України, а запроваджує інші умови, порядок та механізм їх сплати, а також встановлює можливість відновлення їх сплати на загальних підставах у разі недотримання умов оподаткування за спрощеною системою.

Умовою несплати земельного податку за зазначеною системою оподаткування є те, що суб'єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності. Можливість звільнення від сплати цього податку за інших умов, наприклад, коли окремо надається в найм будівля, її частина чи нежиле приміщення без земельної ділянки, на якій розміщена перелічена нерухомість, не встановлена.

Тобто у розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 291.2 статті 291, підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 ПК України платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов'язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.

Правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов'язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб'єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності. Тобто з набуттям ознак (якості) суб'єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов'язку сплати земельного податку.

Надання в найм (оренду) нежилого приміщення не означає, що механічно (автоматично) разом з майном наймачу передається й обов'язок сплати податку за земельну ділянку, на якій воно розташоване.

Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права була висловлена Верховним Судом України у постанові від 24 листопада 2015 року (справа №21-2352а15), а також Верховним Судом у постановах від 13, 19 та 26 червня 2018 року (справи №№ 826/14615/16, 814/3427/13-а та 826/10930/13-а відповідно).

Наведене в контексті змісту встановлених фактичних обставин у цій справі свідчить про неправильне застосування апеляційним судом згаданих норм матеріального права й дає підстави для задоволення касаційної скарги Інспекції.

Згідно статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 352, 355, 359 КАС України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м. Києві задовольнити.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2017 року скасувати, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 лютого 2017 року залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття і оскарженню не підлягає.

Судді Верховного Суду С.С. Пасічник

І.А. Васильєва, В.П. Юрченко

comments powered by HyperComments
close icon
Інформація про документ

Дата ухвалення
15.02.2019
ПІБ судді:
Пасічник С.С.
Реєстраційний № рішення
826/9948/16
Інстанція
Касаційна
Ключові статті:
  • [>>>] 297
  • Резолютивна частина
    Касаційну скаргу контролюючого органу задоволено.
    Подальше оскарження
    Відповідно до ч.5 ст.355 КАСУ постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
    Замовити персональну презентацію