Додаток
Форма 1
Додаток
Форма 2
Додаток
Форма 3
Додаток
Форма 4
Вхід
|
Реєстрація

Ru

En

Ua

Податкова судова практика

 Фабула справи  Відповідно до даних облікових карток, за платником податку рахується податкова заборгованість перед бюджетом у зв’язку з несплатою акцизного податку за 2011 рік. Платником податку було надіслано платіжні доручення на сплату акцизного податку та податку на додану вартість за 2013. Контролюючий орган, зарахував вказані кошти в рахунок погашення податкового боргу за попередні роки. Контролюючий орган звернувся до адміністративного суду з позовом до платника податку, в якому впросив стягнути з його відкритих банківських рахунків грошові кошти у рахунок погашення податкового боргу. Позовні вимоги мотивовані тим, що контролюючим органом було проведено всі можливі заходи, передбачені ПКУ, з метою погашення податкової заборгованості. Постановою окружного адміністративного суду, залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду, позов задоволено частково:  постановлено стягнути лише частину грошових коштів.

 Правова позиція 

Виходячи із системного аналізу законодавства про банкрутство, якщо податкові зобов'язання набули статусу угоджених до дня порушення провадження у справі про банкрутство та до введення мораторію на задоволення вимог кредиторів, такі зобов'язання є конкурсними, а не поточними.


За правилами ч.2 ст. 14 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», вимоги конкурсних кредиторів, що заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі, - не розглядаються і вважаються погашеними, про що господарський суд зазначає в ухвалі, якою затверджує реєстр вимог кредиторів. Зазначений строк є граничним і поновленню не підлягає.


Оскільки, відповідно до представлених у суді доказів, заборгованість з акцизного збору не включено до суми конкурсної заборгованості, яка увійшла до реєстру вимог кредиторів платника податку, то така заборгованість вважається погашено.


З огляду на викладене, висновок судових інстанцій про те, що сума податкової заборгованості платника податку яка виникла до відкриття провадження у справі про банкрутство, є конкурсною та відповідно до частини другої статті 14 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» - погашеною, ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права. Відтак, зарахування контролюючим органом сум, сплачених згідно з платіжними дорученнями, у рахунок її погашення є безпідставним.


не задоволено

 Фабула справи  Платник податку подав до контролюючого органу декларації з податку на додану вартість, відповідно до яких за останній звітний період підлягало бюджетному відшкодуванню близько мільйона гривень, правомірність чого підтверджена за наслідками контрольних заходів. Контролюючим органом було направлені висновки до управління Міндоходів про відшкодування платнику податків бюджетного відшкодування. Однак, оскільки на момент подання висновків до органу казначейства не надійшов реєстр суб’єктів підприємницької діяльності з визначенням розміру бюджетного відшкодування, то дані дії не могли були виконаними. Платник податку звернувся до адміністративного суду з позовом до контролюючого органу, в якому просив стягнути з Державного бюджету України на його користь бюджетну заборгованість з податку на додану вартість. Постановою окружного адміністративного суду, залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду, позов задоволено повністю.

 Правова позиція 

Нормами законодавства на момент виникнення права на бюджетне відшкодування у платника податку не було передбачено бюджетне відшкодування податку на додану вартість у спосіб судового стягнення безпосередньо (водночас) зі здійсненням судового контролю над рішеннями податкових органів, ухвалених за результатами перевірки сум податку на додану вартість, заявлених до відшкодування, або окремо від здійснення такого контролю. Не передбачає такого способу бюджетного відшкодування й чинне податкове законодавство.


Тому, судові інстанції, стягуючи з Державного бюджету України на користь платника податку спірну суму бюджетної заборгованості з податку на додану вартість, допустили неправильне застосування норм матеріального права з огляду на те, що така вимога товариства не є належним способом захисту прав платника податку на додану вартість.


Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного, зокрема, в постановах від 20.04.2016 у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Аскоп-Україна» до Державної податкової інспекції у Дніпровському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві та Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, стягнення коштів, а також від 07.06.2016 у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю спільного українсько-німецького підприємства «Атем-Франк» до Житомирської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Житомирській області та Головного управління Державної казначейської служби України у Житомирській області про визнання протиправною бездіяльності та стягнення бюджетного відшкодування, який має враховуватись при застосуванні норм права у подібних правовідносинах відповідно до підпункту 8 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України, в розглядуваному випадку правильним способом захисту позивача є вимога про зобов'язання відповідачів до виконання покладених на них законом і підзаконними актами обов'язків.


задоволено частково

 Фабула справи  Контролюючим органом було прийнято рішення про застосування штрафних санкцій за несвоєчасну сплату єдиного внеску щодо платника податку, який перебуває на обліку в органу доходів і зборів, розташованому на території проведення АТО. Прийняття рішення обґрунтоване тим, що платник податку не подав заяву про звільнення від виконання обов’язків та не було надано сертифікату Торгово-промислової палати, про наявність форс-мажорних обставин, яким підтверджується здійснення господарської діяльності безпосередньо в зоні проведення АТО. Неподання цих документів обумовлює притягнення платника до відповідальності. Платник податку оскаржив прийняття рішення, оскільки контролюючим органом неправильно застосовано законодавчі. Зокрема, положеннями ЗУ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» передбачено безумовне звільнення від відповідальності за наявність факту перебування на обліку в органу доходів і зборів, розташованому на території проведення АТО, незалежно від подачі сертифікату ТПП та заяви про звільнення від виконання обов’язків. Окружний адміністративний суд звернувся до Верховного Суду з поданням про розгляд цієї справи як зразкової. Рішенням Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду позов задоволено.

 Правова позиція 

Факт перебування платників єдиного внеску на обліку в органах доходів і зборів, розташованих на території населених пунктів, де проводиться антитерористична операція, є підставою для незастосування до них заходів впливу та стягнення за невиконання обов’язків платника єдиного внеску незалежно від подання сертифікату Торгово-промислової палати та заяви для звільнення від виконання обов'язків з огляду на пряму дію норми Закону України від 8 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», яка забороняє притягнення до відповідальності за невиконання обов’язків платника єдиного внеску.


не задоволено

 Фабула справи  Платник податків звернувся до суду з адміністративним позовом до контролюючого органу, в якому просив скасувати рішення про анулювання реєстрації платника податку на додану вартість, визнати незаконною відмову контролюючого органу від виконання договору про визнання електронних документів, укладеного між платником та контролюючим органом. Постановою окружного адміністративного суду, яка залишена без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду, позов задоволено. Ухвалюючи такі рішення, суди першої та апеляційної інстанцій, виходили з того, що платник податків протягом 12 послідовних місяців до дати анулювання реєстрації платника ПДВ подав контролюючому органу декларації з ПДВ які свідчать про наявність операцій з постачання/придбання товарів у вказаному періоді, за наслідками якого у платника виникли податкові зобов'язання/податковий кредит ПДВ, а тому, за висновком судів, обставини, які зумовлюють анулювання реєстрації платника податку на підставі положень підпункту «г» пункту 184.1 статті 184 ПК України, відсутні. Не погоджуючись із рішенням судів першої та апеляційної інстанцій, контролюючий орган подав касаційну скаргу, в якій просив їх скасувати.

 Правова позиція 

Анулювання реєстрації платника податку за рішенням податкового органу на підставі підпункту «г» пункту 184.1 статті 184 ПК України можливе за таких обставин: неподання платником податку на додану вартість декларацій з податку на додану вартість протягом 12 послідовних податкових місяців та/або подання такої декларації з податку на додану вартість з показниками про відсутність постачання/придбання товарів, здійснених з метою формування податкового зобов'язання чи податкового кредиту.


Такі обставини мають підтверджуватись як самими деклараціями з податку на додану вартість, так і довідкою про подання/неподання платником ПДВ контролюючому органу декларації з ПДВ протягом 12 послідовних податкових місяців та/або реєстром (переліком) податкових декларацій (податкових розрахунків) особи за 12 послідовних податкових місяців, які свідчать про відсутність постачання/придбання товарів, здійснених з метою формування податкового зобов'язання чи податкового кредиту у таких деклараціях.


не задоволено

 Фабула справи  Платник податку звернувся до адміністративного суду з позовом до контролюючого органу, в якому просив: і) визнати протиправною та скасувати індивідуальну податкову консультацію; іі) зобов’язати контролюючий орган надати йому нову індивідуальну податкову консультацію. Позивні вимоги мотивовані тим, що під час надання індивідуальної податкової консультації контролюючим органом не враховано факту зупинення права на заняття адвокатською діяльністю платника податку, та помилково ототожнено поняття «зупинення» та «припинення» адвокатської діяльності, що призвело.  Постановою окружного адміністративного суду, залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду позов задоволено частково: визнано протиправною та скасовано індивідуальну податкову консультацію, в іншій частині позову відмовлено.

 Правова позиція 

Поняття "зупинення" та "припинення" адвокатської діяльності мають різну юридичну природу, та, відповідно, не є тотожними, з огляду на різний процедурний характер та особливості застосування: правовим наслідком зупинення права на заняття адвокатською діяльністю є неможливість заняття адвокатською діяльністю на певний строк, у той час як наслідком припинення права на заняття адвокатською діяльністю є неможливість її подальшого здійснення взагалі, у зв'язку з чим анулюється свідоцтво на заняття адвокатською діяльністю.


Ані ПК України, ані ЗУ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» не врегулювано особливості сплати грошових зобов'язань самозайнятою особою у разі зупинення останньою такої діяльності. Однак, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов'язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи "Серков проти України" (заява № 39766/05), "Щокін проти України" (заяви № 23759/03 та №37943/06).


Враховуючи той факт, право платника податку на заняття адвокатською діяльністю було зупинено, дія положень законодавства, які регулюють особливості саме припинення незалежної професійної діяльності з відповідними зобов'язаннями, не може бути розповсюджено на спірні відносини.


не задоволено

 Фабула справи  За результатами розгляду депутатського звернення про вжиття заходів по припиненню незаконній торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами, контролюючим органом було прийнято наказ  «Про проведення фактичної перевірки» платника податку.  Платник податку звернувся до адміністративного суду з позовом до контролюючого органу, в якому просив визнати вказаний наказ протиправним та скасувати його. Позивні вимоги мотивовані тим, що контролюючим органом не було отримано в установленому порядку жодної інформації про порушення вимог законодавства платником податку, а тому відсутня фактична підстава для проведення фактичної перевірки.  Постановою окружного адміністративного суду позов задоволено повністю, постановою апеляційного адміністративного суду скасовано постанову окружного адміністративного суду та відмовлено у задоволенні адміністративного позову.

 Правова позиція 

Отримання в установленому законодавством порядку інформації про порушення вимог законодавства для призначення фактичної перевірки необхідно в частині проведення контролю за виробництвом, обліком, зберіганням та транспортуванням спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів та цільового використання спирту платниками податків.


Здійснення функцій, визначених законодавством у сфері виробництва і обігу спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, пального (зокрема незаконна торгівля алкогольними напоями та тютюновими виробами) є самостійною обставиною з якою законодавець пов'язує право контролюючого органу проводити фактичні перевірки суб'єктів господарювання за умови дотримання процедурних питань (прийняття наказу, вручення наказу, направлень, пред'явлення службових посвідчень) та не вимагає наявності та/або отримання в установленому законодавством порядку інформації про порушення вимог законодавства.


В даному випадку для правомірного проведення фактичної перевірки достатньо факту покладення на контролюючий орган здійснення контролю за дотриманням норм законодавства у відповідній сфері правовідносин (виробництво і обіг спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, пального).


не задоволено

 Фабула справи  Контролюючим органом було проведено позапланову виїзну перевірку платника податків щодо дотримання правил проведення касових операцій за період 2014-2017 рр., за результатами якої встановлено порушення правил оприбуткування готівки у вересні 2014 року, а саме: неоприбуткування готівки в касі підприємства та видача готівкових коштів під звіт без повного звітування щодо раніше виданих коштів.  Зважаючи на висновки, викладені в акті перевірки, контролюючим органом було прийнято податкове повідомлення-рішення про застосування штрафних санкцій на підставі ст. 1 Указу № 436/95. Платник податку оскаржив правомірність застосування відповідальності. Обґрунтовуючи позовні вимоги, платник податку зазначав, що контролюючим органом було порушено граничні строки застосування штрафних санкцій, встановлені ст.250 Господарського кодексу України (далі – ГК України), а саме протягом 6 місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через 1 рік з дня порушення. Водночас контролюючий орган наполягав, що дія частини першої статті 250 ГК України станом на час виникнення спірних правовідносин не поширюються на штрафні санкції, розмір і порядок стягнення яких визначено Податковим кодексом України та іншими законами, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи (відтак, штраф може бути застосовано з урахуванням строків давності, передбачених Податковим кодексом України, тобто протягом 3 років). Суди першої та апеляційної інстанції погодилися з доводами платника, визнаючи, що контролюючий орган застосував до платника штраф з порушенням визначеного у статті 250 ГК України річного строку

 Правова позиція 

Висновки судів попередніх інстанцій, що штрафні санкції у спірних правовідносинах, за порушення вимог Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні є адміністративно-господарськими санкціями, які мають застосовуватись з урахуванням строків передбачених статтею 250 Господарського кодексу України, є помилковими, з огляду на те, що порушення щодо несвоєчасного оприбуткування готівки допущено позивачем вже після набрання чинності змін до статті 250 Господарського кодексу України.


Відповідно положення частини другої статті 250 Господарського кодексу України слід розуміти таким чином, що дія частини першої вказаної статті не поширюється на штрафні санкції, розмір і порядок стягнення яких визначені в тому числі Указом Президента № 436/95, який має юридичну силу Закону, контроль за дотриманням якого покладено на фіскальні органи.


Тому, Верховний Суд вважає, що застосування до суб'єктів господарювання штрафних (фінансових) санкцій на підставі абзацу третього статті 1 Указу № 436/95 є правомірним. Таке правозастосування відповідає правовій позиції Верховного Суду України, закріпленій у постанові від 2 квітня 2013 року у справі № 21-77а13.


задоволено

 Фабула справи  Конролюючий орган звернувся до суду з посиланням на те, що  суд апеляційної інстанції не врахував фінансового становища податкового органу, наслідком чого стало повторне звернення до суду із апеляційною скаргою з порушенням строку. При цьому Інспекція зазначає, що Кодекс адміністративного судочинства України не передбачає строкових обмежень звернення до суду протягом року у вигляді десятиденного або будь-якого іншого терміну з дня, наступного за днем усунення поважних причин пропуску десятиденного строку апеляційного оскарження. А тому зазначає про необгрунтованість неприйняття їх скарги до розгляду.

 Правова позиція 

Суд вважає, що обставини, пов'язані з фінансуванням установ чи організацій з державного бюджету, відсутністю в ньому коштів, призначених для сплати судового збору тощо не можуть бути підставою для реалізації суб'єктом владних повноважень права на апеляційне/касаційне оскарження у будь-який необмежений час після закінчення такого строку та, відповідно, підставою для поновлення зазначеного строку.


У справі «Рисовський проти України» Європейський Суд з прав людини «... підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи  покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок … і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси…».


Тобто, виходячи з принципу «належного урядування», державні органи загалом, і податкові органи зокрема, зобов'язати діяти вчасно та в належний спосіб, а держава не повинна отримувати вигоду  у вигляді поновлення судами строку на оскарження судових рішень та виправляти допущені органами державної влади помилки за рахунок приватної особи, яка діяла добросовісно (у даному випадку - за рахунок платника податку у зв'язку з порушенням принципу остаточності судового рішення, прийнятого на користь такого платника податку).


У ситуації з пропуском строків державними органами поважними причинами пропуску строку апріорі не може виступати необхідність дотримання внутрішньої процедури виділення та погодження коштів на сплату судового збору податковим органом чи тимчасова відсутність таких коштів. Це пов'язано з тим, що держава має дотримуватись принципу «належного урядування» та не може отримувати вигоду від порушення правил та обов'язків, встановлених нею ж.


не задоволено

 Фабула справи  Контролюючий орган звернувся до суду з посиланням на те, що  суд апеляційної інстанції не врахував фінансового становища податкового органу, наслідком чого стало повторне звернення до суду із апеляційною скаргою з порушенням строку. При цьому Інспекція зазначає, що Кодекс адміністративного судочинства України не передбачає строкових обмежень звернення до суду протягом року у вигляді десятиденного або будь-якого іншого терміну з дня, наступного за днем усунення поважних причин пропуску десятиденного строку апеляційного оскарження. А тому зазначає про необгрунтованість неприйняття їх скарги до розгляду. 

 Правова позиція 

Суд вважає, що обставини, пов'язані з фінансуванням установ чи організацій з державного бюджету, відсутністю в ньому коштів, призначених для сплати судового збору тощо не можуть бути підставою для реалізації суб'єктом владних повноважень права на апеляційне/касаційне оскарження у будь-який необмежений час після закінчення такого строку та, відповідно, підставою для поновлення зазначеного строку.


У справі «Рисовський проти України» Європейський Суд з прав людини «... підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи  покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок … і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси…».


Тобто, виходячи з принципу «належного урядування», державні органи загалом, і податкові органи зокрема, зобов'язати діяти вчасно та в належний спосіб, а держава не повинна отримувати вигоду  у вигляді поновлення судами строку на оскарження судових рішень та виправляти допущені органами державної влади помилки за рахунок приватної особи, яка діяла добросовісно (у даному випадку - за рахунок платника податку у зв'язку з порушенням принципу остаточності судового рішення, прийнятого на користь такого платника податку).


У ситуації з пропуском строків державними органами поважними причинами пропуску строку апріорі не може виступати необхідність дотримання внутрішньої процедури виділення та погодження коштів на сплату судового збору податковим органом чи тимчасова відсутність таких коштів. Це пов'язано з тим, що держава має дотримуватись принципу «належного урядування» та не може отримувати вигоду від порушення правил та обов'язків, встановлених нею ж.


не задоволено

 Фабула справи  Конролюючий орган звернувся до суду з посиланням на те, що  суд апеляційної інстанції не врахував фінансового становища податкового органу, наслідком чого стало повторне звернення до суду із апеляційною скаргою з порушенням строку. При цьому Інспекція зазначає, що Кодекс адміністративного судочинства України не передбачає строкових обмежень звернення до суду протягом року у вигляді десятиденного або будь-якого іншого терміну з дня, наступного за днем усунення поважних причин пропуску десятиденного строку апеляційного оскарження. А тому зазначає про необгрунтованість неприйняття їх скарги до розгляду.

 Правова позиція 

Суд вважає, що обставини, пов'язані з фінансуванням установ чи організацій з державного бюджету, відсутністю в ньому коштів, призначених для сплати судового збору тощо не можуть бути підставою для реалізації суб'єктом владних повноважень права на апеляційне/касаційне оскарження у будь-який необмежений час після закінчення такого строку та, відповідно, підставою для поновлення зазначеного строку.


У справі «Рисовський проти України» Європейський Суд з прав людини «... підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи  покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок … і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси…».


Тобто, виходячи з принципу «належного урядування», державні органи загалом, і податкові органи зокрема, зобов'язати діяти вчасно та в належний спосіб, а держава не повинна отримувати вигоду  у вигляді поновлення судами строку на оскарження судових рішень та виправляти допущені органами державної влади помилки за рахунок приватної особи, яка діяла добросовісно (у даному випадку - за рахунок платника податку у зв'язку з порушенням принципу остаточності судового рішення, прийнятого на користь такого платника податку).


У ситуації з пропуском строків державними органами поважними причинами пропуску строку апріорі не може виступати необхідність дотримання внутрішньої процедури виділення та погодження коштів на сплату судового збору податковим органом чи тимчасова відсутність таких коштів. Це пов'язано з тим, що держава має дотримуватись принципу «належного урядування» та не може отримувати вигоду від порушення правил та обов'язків, встановлених нею ж.


не задоволено

 Фабула справи  Контролюючий орган звернувся до суду з посиланням на те, що  суд апеляційної інстанції не врахував фінансового становища податкового органу, наслідком чого стало повторне звернення до суду із апеляційною скаргою з порушенням строку. При цьому Інспекція зазначає, що Кодекс адміністративного судочинства України не передбачає строкових обмежень звернення до суду протягом року у вигляді десятиденного або будь-якого іншого терміну з дня, наступного за днем усунення поважних причин пропуску десятиденного строку апеляційного оскарження. А тому зазначає про необгрунтованість неприйняття їх скарги до розгляду. 

 Правова позиція 

Особа, яка утримується за рахунок Державного бюджету України, має право в межах бюджетних асигнувань здійснити розподіл коштів, якими можна було б забезпечити сплату судового збору, суд вважає, що обставини, пов'язані з фінансуванням установ чи організацій з Державного бюджету України та відсутністю в ньому коштів, призначених для сплати судового збору суб'єктами владних повноважень, не є підставою для поновлення строку касаційного оскарження. Питання про сплату судового збору державними органами, які позбавляються пільг щодо сплати судового збору, врегульовано пунктом 2 розділу II Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору" від 22.05.2015 №484-VIII, в якому покладено обов'язок щодо забезпечення відповідного фінансування державних органів на Кабінет Міністрів України.


не задоволено

 Фабула справи  Платник податків звернувся до суду з позовом до контролюючого органу, у якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення. Платник податків обґрунтував свої позовні вимоги тим,  що транспортний податок був встановлений Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28.12.2014, який набрав чинності 01.01.2015, з огляду на що місцеві ради отримали повноваження і одночасно набули обов'язку встановлення транспортного податку лише у 2015 році, проте рішення Харківської міської ради від 21.01.2015 «Про внесення змін до рішення 4 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 12.01.2011 «Про врегулювання питань справляння податків на території міста Харкова відповідно до норм Податкового кодексу України»», яким запроваджено транспортний податок у місті Харкові, не могло бути застосоване у 2015 році, оскільки плановим періодом для застосування цього рішення є 2016 рік. Суд першої інстанції позов задовольнив, однак судом апеляційної інстанції постановою рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що дія закону починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце, тобто виходячи із норм статті 267 Податкового кодексу України, транспортний податок як обов'язковий місцевий податок підлягає сплаті, починаючи з 01.01.2015, а рішення сесії органу місцевого самоврядування не може вплинути на підстави нарахування та обов'язок платників сплачувати податки та збори. Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції платник податків подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

1. Місцеві ради мають обов'язково встановити (відповідним рішенням місцевої ради) транспортний податок і вирішити питання (на власний розсуд), чи запроваджувати податок (і в яких розмірах) на майно, відмінне від земельної ділянки. Таке рішення має бути оприлюдненим до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлених місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим.


2. Транспортний податок був встановлений Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28.12.2014 №71-VIII, який набрав чинності 01.01.2015, отже, лише у 2015 році місцеві ради отримали повноваження і одночасно набули обов'язку встановлення транспортного податку.


3. З огляду на неможливість збігу між періодом опублікування рішення та плановим періодом (у якому планується встановити місцевий податок) відповідно до норми підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України, відповідне місцевої ради про встановлення транспортного податку прийняте і оприлюднене у 2015 році, не могло бути застосоване в 2015 році, оскільки плановим періодом для застосування цього рішення є 2016 рік.


4. Наявність у Податковому кодексі України норм, які регулюють правила справляння транспортного податку, не є підставою для його справляння за відсутності відповідного рішення місцевої ради, оскільки Верховна Рада України відповідно до підпункту 12.1.2 пункту 12.1 статті 12 Податкового кодексу України лише встановлює перелік місцевих податків та зборів, установлення яких належить до компетенції сільських, селищних, міських рад та рад об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад.


задоволено

 Фабула справи  Контролюючий орган звернувся до суду із позовом про припинення підприємницької діяльності ФОП, у зв’язку із не поданням платником податку до органу державної податкової служби податкових декларацій та інших документів фінансової звітності. Цими діями ФОП порушила вимоги пп.16.1.3 п.16.1 ст.16 ПКУ (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин). Постановою окружного адміністративного суду, залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду, позов задоволено. [Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суди виходили з того, що відповідно до підпункту 20.1.12 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) органи державної податкової служби мають право у випадках, встановлених законом, звертатися до суду щодо припинення юридичної особи та підприємницької діяльності ФОП. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанції, платник податку подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

1. Положеннями частини другої статті 46 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що підставою для постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця є, зокрема, неподання протягом року органам доходів і зборів податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону


2. Контролюючі органи в установленому законом порядку мають право звертатися до суду про винесення судового рішення щодо припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб – підприємців (пункт 67.2 статті 67 ПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)).


3. Неподання ФОП податкової звітності у даному випадку є триваючим правопорушенням, а обов'язок подання платником податкової звітності закріплений у ст.49 ПКУ та не потребує додаткового доведення до платника з боку контролюючого органу.


не задоволено

 Фабула справи  Між платником податку та контролюючим органом було укладено договір про визнання електронних документів, відповідно до якого платник податку мав право подавати податкові документи в електронному вигляді, а контролюючий орган зобов’язаний приймати їх, та здійснювати комп’ютерну обробку. В березні 2015 року контролюючий орган повідомив платника податку про розірвання договору про визнання електронних документів з посиланням на відсутність платника податку за місцем реєстрації.  Платник податку звернувся до адміністративного суду з позовом до контролюючого органу, в якому просив: і) визнати протиправними дії контролюючого органу щодо розірвання в односторонньому порядку договору про визнання електронних документів; іі) зобов’язати контролюючий орган приймати засобами електронного зв’язку та визнавати податкову звітність, направлену платником. Позивні вимоги мотивовані тим, що відсутні підстави для розірвання договору, а саме: місце реєстрації платника податку не змінювалось та відповідає даним Єдиного державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.  Постановою окружного адміністративного суду позов задоволено повністю; постановою апеляційного адміністративного суду позов задоволено частково: визнав протиправними дії контролюючого органу щодо розірвання в односторонньому порядку договору, в задоволені іншої частини позовним вимог відмови.

 Правова позиція 

В межах спірних правовідносин законодавством встановлено виключні випадки, які дають право органу ДФС розірвати договір про визнання електронних документів в односторонньому порядку, а саме: у випадку ненадання платником податків нового посиленого сертифіката (сертифікатів) відкритого ключа замість скасованих або в разі зміни платником місця реєстрації.


Відповідно до ч.1 ст.18 ЗУ ««Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.


Отже, у випадку відсутності в Єдиному державному реєстрі запису про зміну місця реєстрації платника податку або про його відсутність за місцезнаходженням станом на момент розірвання договору, в контролюючого органу не має права розірвати договір про визнання електронних документів в односторонньому порядку з підстави «зміна платником місця реєстрації».


не задоволено

 Фабула справи  Позивач звернулася до суду з позовом, в якому просила: визнати неправомірною відмову об'єднаного управління ПФУ у поверненні збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі - продажу нерухомого майна, зобов'язати об'єднане управління ПФУ сформувати та подати до управління Держказначейства подання про повернення позивачу пенсійного збору, а також зобов'язати управління Держказначейства повернути позивачу помилково зараховані кошти. Позивач позов обґрунтувала тим, що вона не є платником пенсійного збору в розумінні пункту 9 статті 1 Закону України від 26 червня 1997 року № 400/97-ВР «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування», оскільки придбавала житло вперше, тому зазначений збір підлягає поверненню. Суд першої інстанції постановою, залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду, частково задовольнив позовні вимоги: зобов'язати об'єднане управління ПФУ сформувати та подати до управління Держказначейства подання про повернення позивачу пенсійного збору. В решті позовних вимог - відмовив. Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що позивач звільнена від сплати пенсійного збору, як така, що придбаває житло вперше, а тому помилково сплачений нею пенсійний збір, під час укладання договору купівлі-продажу квартири, підлягає поверненню. Не погодившись із рішеннями суду першої та апеляційної інстанції об'єднане управління ПФУ подала касаційну скаргу.

 Правова позиція 

1. Нотаріальне посвідчення договорів купівлі-продажу нерухомого майна здійснюється лише за наявності документального підтвердження сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі-продажу нерухомого майна, однак, громадяни, які придбавають житло вперше, не є платниками збору на обов'язкове державне пенсійне страхування.


2. Оскільки повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету, здійснюється за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, а таким органом є ПФУ, то саме на об'єднане управління ПФУ покладено обов'язок щодо формування та надання до органів Державної казначейської служби подання про повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету.


3. В Україні відсутній механізми перевірки інформації про те, чи вперше особа придбала нерухомість. За відсутності відповідного правового механізму перевірки інформації про факт придбання нерухомості вперше саме держава в особі Пенсійного фонду України як уповноваженого суб'єкта владних повноважень зобов'язана доводити той факт, що у кожному конкретному випадку особа, що зобов'язана сплачувати збір на обов'язкове державне пенсійне страхування, придбала житло не вперше. Держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов'язана забезпечити його реалізацію. В протилежному випадку всі негативні наслідки відсутності належного правового регулювання покладаються саме на державу.


4. Відсутність в Україні єдиної системи реєстрації прав на нерухоме майно та позбавлення можливості ПФУ та його територіальних відділень встановити придбання квартир конкретною особою вперше не може ставитись в провину особі, оскільки невизначення порядку виконання законодавчо закріплених норм не може призводити до порушення чи обмеження прав громадян, які наділені такими правами.


не задоволено

 Фабула справи  Судом вирішувалось питання про можливість касаційного оскарження рішень суб’єкта владних повноважень, на підставі яких ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що не перевищує п’ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

 Правова позиція 

Рішення суб’єкта владних повноважень, на підставі яких ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що не перевищує п’ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, ухвалені у цій справі судові рішення касаційному оскарженню не підлягають, за винятком випадків, передбачених пунктом другим частини п’ятої статті 328 КАС України. 


не задоволено

 Фабула справи  Позивач звернувся до суду про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень – рішень з мотивів безпідставності їх прийняття. Між позивачем та резидентом Чехії було укладено контракт на реалізацію комплексу будівельних об’єктів. Предмет контракту - - перелік і вартість робіт, які виконує позивач. Контракт був виконаний, що підтверджується актами виконаних робіт. НБУ видав позивачу індивідуальну ліцензію на розміщення валютних цінностей на рахунках за межами України. Згідно з умовами зазначеної ліцензії від 01.12.2016 №159 Національний банк України дозволив позивачу розмістити на поточному рахунку в чеських кронах в «Raiffeisenbank a.s.» (Чеська Республіка) кошти з рахунку в уповноваженому банку  в Україні » в сумі, що не перевищує протягом строку дії ліцензії 1069120,00 чеських крон. На цей рахунок також підлягали застосуванню  кошти від нерезидентів України за виконання власником ліцензії будівельно-монтажних робіт щодо об'єктів, розташованих на території Чеської Республіки; кошти, що є відсотками, нарахованими на залишок коштів на рахунку; податки та інші обов'язкові платежі, що повертаються згідно із законодавством Чеської Республіки; кошти, що повертаються від нерезидентів України у зв'язку з невиконанням ними зобов'язань перед власником ліцензії та від працівників структурного підрозділу власника ліцензії у Чеській Республіці не використані на відрядження та виплату заробітної плати у сумі, що не перевищує протягом строку дії ліцензії 360252 чеських крони. Згодом, НБУ повідомив ДФС України, що на поточний рахунок позивача у «Raiffeisenbank a.s.» (Чеська Республіка) зараховано кошти як «повернення застави під податок» у сумі 867874,00 чеських крон, що призвело до перевищення ліміту по зарахуванню податків та інших обов'язкових платежів, які повертаються згідно із законодавством Чеської Республіки, встановленого ліцензією на суму 507622,00 чеських крон. Позивач не погоджувався із встановленим під час перевірки фактом перевищення ліміту по зарахуванню податків та інших обов'язкових платежів, визначеного умовами ліцензії на розміщення валютних цінностей на рахунках за межами України, які повертаються згідно із законодавством Чеської Республіки, оскільки вважає що кошти в розмірі 1200781,00 чеських крон є гарантійним внеском, 867874,00 чеських крон з якого повернуто позивачу, а 332907,00 чеських крон має бути повернуто позивачу в майбутньому. Зазначена сума, на думку представників позивача, є гарантією сплати податку, а не податком, та обліковується як виручка, отримана за виконання будівельно-монтажних робіт.  Наступне податкове повідомлення – рішення стосувалось застосування штрафних санкцій за порушення строку розрахунку у сфері зовнішньоекономічної діяльності та невиконання зобов'язань, штрафних санкцій за порушення вимог валютного законодавства. Позивач не оспорював порушення строку розрахунків, проте стверджував, що ЗУ «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» не застосовується до розрахунків, за його контрактом з чеським контрагентом, оскільки цей Закон не поширюються на експорт послуг. Ще одне податкове повідомлення – рішення стосувалось порушення вимог Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». А саме  несвоєчасного здійснення обов'язкового продажу коштів у сумі 2718,00 чеських крон, що надійшли на поточний рахунок, відкритий в «Raiffeisenbank a.s» (Чехія) та несвоєчасне подання звітності про валютні операції. Допущення цього порушення позивач пояснював труднощами проходження SWIFT-переказу та накладенням арешту на грошові кошти, які знаходились на банківському рахунку позивача в українському банку, що спричинило невчасний продаж вищевказаних коштів та невчасне подання позивачем до Національного банку України на паперових носіях копії банківської виписки за рахунком. Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив частково. Суд апеляційної інстанції позов повністю задовольнив. Контролюючий орган подав касаційну скаргу. Податковий орган обґрунтовував її тим, що труднощі із SWIFT- переказом пов’язані виключно з небажанням позивача сплачувати додаткові 500 крон відповідно до вимог банку, а наявність ухвали про накладення арешту на рахунки позивача не є поважною причиною несвоєчасного продажу валюти, оскільки ухвала була прийнята після граничного строку такого продажу і не передбачала арешт коштів саме на цьому рахунку. Щодо несвоєчасного розрахунку позивачем за зовнішньоекономічним контрактом, то податковий орган зазначає, що роботи і послуги – це різні поняття, відтак частина друга статті 1 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» не застосовується до спірних правовідносин, крім того, відповідач вважає, що необхідно застосовувати скорочений строк розрахунків, встановлений пунктом 2 Постанов № 386 та № 410. Крім того, податківці доводили, що судами попередніх інстанцій було  неправильно визначено правову природу коштів, перерахованих на валютний рахунок платника податків як «повернення застави під податок», а відтак не поширено на них дію обмежень, передбачених індивідуальною ліцензією.

 Правова позиція 

Спірним у цій справі є правова природа повернутих позивачеві коштів, які, виходячи зі змісту параграфу 38 е Закону Чеської Республіки «Про податок на прибуток» №586/1992 є частиною від доходу іноземного суб'єкта, походженням з країни, що не входить в ЄС / ЄЕЗ, і підлягає поверненню після виконання всіх податкових зобов’язань щодо сплати податку на прибуток.  Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо протиправності повідомлення-рішення та недоведеності податковим органом складу валютного правопорушення. З метою встановлення факту наявності валютного правопорушення податковим органом не використано можливості щодо обміну податковою та іншою інформацією з компетентними органами Чеської Республіки, яка передбачена статтею 26 Конвенції.


Інші строки (ніж ті, що передбачені ЗУ «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»), які встановлювались Національним Банком України розповсюджуються виключно на експорт товарів, натомість в межах спірних відносин має місце експорт робіт, стосовно яких застосовуються строки розрахунків, передбачені законом та дотримані позивачем.


Поняття «послуги» та «роботи» є відмінними за своїм змістовним навантаженням - послуга споживається в момент її надання, а виконання робіт пов’язане із отриманням замовником певного матеріального результату. Дія частини другої статті 1 ЗУ«Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» розповсюджується виключно на експорт послуг (крім транспортних і страхових), прав інтелектуальної власності, авторських та суміжних прав, і не поширюється на експортні роботи. Суд погодився  також з висновком суду апеляційної інстанції щодо необхідності застосування до означених правовідносин загального строку, встановленого частиною першою статті 1 ЗУ«Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», з підстав того, що Національним банком України встановлено інший (скорочений) строк винятково для розрахунків за товар.


Щодо порушення положень про обов’язковий продаж валюти через накладення арешту, Суд вказав, що оцінюючі спір у цій частині суди попередніх інстанцій висновувалися на складі валютного правопорушення та по різному його оцінили, натомість вбачається необхідним оцінити повноваження (компетенцію) податкового органу щодо застосування штрафу спірним податковим повідомленням-рішенням, правозастосування якого належить Національному банку України та його територіальним управлінням на місцях з огляду на аналіз норм, покладених в основу його застосування. Разом із тим суд апеляційної інстанції спір по суті виріши вірно.


не задоволено

 Фабула справи  Контролюючим органом проведено позапланову виїзну документальну перевірку платника податків, результати якої викладені в акті призначеної на виконання постанови старшого слідчого слідчого відділу з ОВС слідчого управління фінансових розслідувань ГУ Міндоходів в області у кримінальному провадженні. Керівником контролюючого органу, на підставі акта перевірки прийняті спірні податкові повідомлення-рішення, протягом десяти робочих днів з дня, наступного за днем отримання відповідного судового рішення, що набрало законної сили. Податковим повідомленням рішенням платнику збільшено суму грошового зобов’язання з податку на додану,  збільшено суму грошового зобов’язання з податку на доходи фізичних осіб, що сплачується фізичними особами за результатами річного декларування. Платник податків звернувся до суду з адміністративним позовом до контролюючого органу, в якому просив визнати протиправними і скасувати податкові повідомлення – рішення. Рішенням окружного адміністративного суду, залишеним без змін постановою апеляційного адміністративного позов задоволено частково. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, контролюючий орган та платник податків подали касаційну скаргу.

 Правова позиція 

1. Не доведення податковим органом складу податкового правопорушення покладеного в основу прийняття спірного податкового повідомлення-рішення відповідно до статті 109 Податкового кодексу України, невизначеність ним норми на підставі якої застосований штраф та підпункт пункту 54.3 статті 54 Податкового кодексу України згідно якого воно прийняте, обумовлює його протиправність.


2. Прийняття контролюючим органом податкового повідомлення - рішення яким платнику застосовані штрафні (фінансові) санкції за порушення законодавства про патентування, норм обігу готівки та застосування реєстраторів розрахункових операцій є безпідставним, з огляду на те, що на час прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення чинним законодавством не передбачалась відповідальність за порушення порядку отримання та використання торгового патенту.


не задоволено

 Фабула справи  Особа звернулася до суду з позовом до Житомирського об’єднаного Управління Пенсійного фонду України в Житомирській області у якому просить визнати дії заступника начальника Житомирського об’єднаного Управління Пенсійного фонду України в Житомирській області, у відповіді на його звернення у відмові йому у перерахунку розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці та виплаті його з 01.06.2018 року без обмеження граничним розміром – протиправними. Окрім цього здійснити перерахунок та виплачувати позивачу, як судді апеляційного суду Житомирської області у відставці, вищевказане щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що в Законі України “Про судоустрій і статус суддів” від 02.06.2016 йдеться лише про діючих суддів та кандидатів на посаду судді, які в майбутньому набудуть статусу судді у відставці. Закон не поширюється на суддів, які вийшли у відставку до набрання ним чинності. Відповідач вийшов за межі п.п. 22 і 25 розділу XII Закону України “Про судоустрій і статус суддів. Доводи відповідача позивач вважає протиправними, оскільки вони не стосуються суддів у відставці, які вже набули право на щомісячне грошове утримання до прийняття Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 02.06.2016.

 Правова позиція 

У контексті спору ключовим правовим питання є питання щодо “відповідної” посади, зокрема чи є “відповідною” для перерахування щомісячного довічного грошового утримання позивача посада судді апеляційного суду Житомирської області, який пройшов кваліфікаційне оцінювання. Так, Встановлення різних правових підстав для отримання довічного грошового утримання суддями (які пішли або підуть у відставку) за критеріями проходження ними кваліфікаційного оцінювання та підтвердження своєї відповідності займаній посаді засновано на конституційних приписах та вимогах Закону “Про судоустрій і статус суддів” від 02.06.2016, якими ці приписи реалізовані. Без проходження кваліфікаційного оцінювання на відповідність критеріям компетентності та доброчесності, а також без дотримання інших обов’язкових умов, передбачених Законом України “Про судоустрій і статус суддів” від 02.06.2016 на протязі щонайменше трьох років, суддя, навіть за наявності підстав для виходу у відставку, не може отримувати довічне утримання у розмірі, визначеному в статті 142 цього Закону. Різниця у правах суддів, які вийшли у відставку до 30.09.2016, і суддів, які вийдуть у відставку, відпрацювавши в нових умовах щонайменше через три роки після проходження кваліфікаційного оцінювання, має конституційну основу та випливає з різних вимог, за яких особа набуває (підтверджує) статус судді та у яких здійснюється правоуддя. Відтак, посада судді, який вийшов у відставку до 30.09.2016, не є “відповідною”, рівнозначною посаді судді того самого суду, який пройшов кваліфікаційне оцінювання, підтвердив здатність здійснювати судочинство і продовжує працювати у цьому суду.


не задоволено

 Фабула справи  Платник податку звернувся до суду з позовом до контролюючого органу, в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення, яким визначено платнику суму грошового зобов'язання за платежем «транспортний податок з фізичних осіб» у розмірі 25000,00 грн. Обґрунтовуючи позовну заяву, платник зазначав, що справляння транспортного податку за 2015 рік на підставі положень статті 267 Податкового кодексу України (далі - ПК України) не є правомірним та суперечить основним засадам податкового законодавства, а тому нарахування оскаржуваним рішенням суми грошового зобов'язання зі сплати транспортного податку з фізичних осіб вважає незаконним. Постановою окружного адміністративного суду позов задоволено; визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що застосування контролюючим органом положень статті 267 ПК України щодо оподаткування транспортним податком може мати місце не раніше наступного бюджетного періоду, тобто не раніше 2016 року, а тому обов'язок його сплати у позивача відсутній. Постановою апеляційного адміністративного суду скасовано постанову адміністративного суду першої інстанції та прийнято нову постанову, якою у задоволенні позову відмовлено. Ухвалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач є власником легкового автомобіля 2013 року випуску із об'ємом циліндрів двигуна понад 3000 куб. см., а тому у відповідності до положень статті 267 ПК України у 2015 році був платником транспортного податку та зобов'язаний його сплачувати. При цьому зазначив, що рішення сесії органу місцевого самоврядування не може вплинути на підстави нарахування та обов'язок платників сплачувати податки та збори, оскільки такі прямо закріплені нормами ПК України. Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, платник подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

1. Наявність у ПК України норм, які регулюють правила справляння транспортного податку, не є підставою для його справляння за відсутності відповідного рішення місцевої ради, оскільки Верховна Рада України відповідно до підпункту 12.1.2 пункту 12.1 статті 12 ПК України лише встановлює перелік місцевих податків та зборів, установлення яких належить до компетенції сільських, селищних, міських рад та рад об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад.


2. Рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.


3. Якщо рішення місцевої ради про встановлення місцевих податків не буде опубліковано до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому підлягає застосуванню відповідний податок, таке рішення застосовується з початку наступного бюджетного періоду за тим, у якому планувалося запровадити відповідний податок.


4. Європейським судом з прав людини неодноразово наголошувалося у своїх рішеннях, що введене державою законодавство, на підставі якого відбувається втручання у мирне володіння майном, має бути чітким, зрозумілим та передбачуваним для громадян, що також підтверджує обґрунтованість висновку щодо неможливості збігу у часі періоду опублікування рішення про встановлення податку та плановим періодом (у якому планується встановити місцевий податок).


задоволено

 Фабула справи  Платник податку звернувся до суду із адміністративним позовом до контролюючого органу, в якому просив, з врахуванням відмови та збільшення частини позовних вимог, визнати незаконними податкові повідомлення-рішення, стягнути з відповідача понесені матеріальні збитки та стягнути моральну немайнову шкоду. В обґрунтування позовних вимог платник посилався на безпідставність донарахування контролюючим органом суми грошового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб та визначення суми грошового зобов'язання з військового збору з фізичних осіб, пені, оскільки відповідачем не доведено, що отримання платником у власність або володіння земельною часткою (пай) може дозволити будь-яким законним шляхом отримати його умовну оцінку вартості протягом одного календарного звітного року. Зазначав, що контролюючий орган, зобов'язуючи сплатити податок за недійсну, умовну, нереалізовану оцінку вартості земельної частки (пай) фактично спричиняє значні моральні страждання. Постановою окружного адміністративного суду, яка ухвалою апеляційного адміністративного суду залишена без змін, у задоволені позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з чим погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що податковим органом правомірно визначено позивачу суму грошового зобов'язання за платежем «податок на доходи фізичних осіб» і донарахована сума військового збору, із застосуванням штрафних санкцій та пені. Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, платник подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

1. Дохід у вигляді вартості успадкованого майна (кошти, майно, майнові чи немайнові права) у межах, що підлягає оподаткуванню, і зазначається в річній податковій декларації, крім спадкоємців-нерезидентів, які зобов'язані сплатити податок до нотаріального оформлення об'єктів спадщини та спадкоємців, які отримали у спадщину об'єкти, що оподатковуються за нульовою ставкою податку на доходи фізичних осіб, а також іншими спадкоємцями - резидентами, які сплатили податок до нотаріального оформлення об'єктів спадщини.


2. Платник має обов’язок зі сплати податку на доходи з фізичних осіб, у зв’язку з отриманням доходу у вигляді спадщини від фізичної особи, яка не є членом сім’ї першого ступеня споріднення.


3. Тимчасово, до набрання чинності рішенням Верховної Ради України про завершення реформи Збройних Сил України, встановлюється військовий збір, платником якого є фізична особа - резидент, яка отримує доходи як з джерела їх походження в Україні, так і іноземні доходи.


не задоволено

 Фабула справи  Позивач звернувся до суду з позовом про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення про визначення  податкового зобов'язання зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за 2015 рік в сумі 13990,07 грн. Позовні вимоги мотивовані тим, що податок на нерухоме майно, відмінний від земельної ділянки не може бути визнаним обов’язковим до сплати в 2015 році, у зв’язку з тим, що сільська рада не приймала та не могла прийняти і офіційно оприлюднити до 15 липня 2014 року рішення про встановлення на території сільської ради такого податку, як податок на нерухоме майно, відмінний від земельної ділянки. Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив. Суд апеляційної інстанції рішення скасував та відмовив у задоволенні позову. Позивач подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

Встановлення податку на майно, зокрема в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є повноваженням місцевої ради, яке виконується шляхом прийняття відповідного рішення.


Податковим кодексом передбачено обов’язок місцевої ради опублікувати рішення про встановлення місцевого податку, а також наслідки несвоєчасного опублікування відповідного рішення. Разом з цим, норма розрізняє період опублікування рішення ради (це період, який передує плановому), плановий період (у якому планується встановити місцевий податок) і наступний період, (тобто період, який є наступним за плановим). Кожен із цих періодів має самостійне правове значення. При цьому такі періоди не можуть співпадати в часі. Зокрема, не може бути плановим період, у якому було прийняте та опубліковане відповідне рішення ради. Плановим у будь-якому разі може бути лише той період, який є наступним після періоду опублікування рішення ради. Якщо таке рішення не буде опубліковано до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому підлягає застосуванню відповідний податок, таке рішення застосовується з початку наступного бюджетного періоду за тим, у якому планувалося запровадити відповідний податок.


Отже, лише в 2015 році місцеві ради отримали повноваження щодо встановлення податку на майно, відмінне від земельної ділянки. Відповідно, лише після цієї дати місцеві ради мали юридичні підстави для прийняття рішення про встановлення податку на майно, відмінне від земельної ділянки.


При цьому, виходячи з неможливості збігу між періодом опублікування рішення та плановим періодом, в 2015 році не можна було визначити плановим періодом 2015 рік.


задоволено

 Фабула справи  Судом вирішувалось питання про можливість касаційного оскарження рішень суб’єкта владних повноважень, на підставі яких ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що не перевищує п’ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

 Правова позиція 

Рішення суб’єкта владних повноважень, на підставі яких ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що не перевищує п’ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, ухвалені у цій справі судові рішення касаційному оскарженню не підлягають, за винятком випадків, передбачених пунктом другим частини п’ятої статті 328 КАС України.


не задоволено

 Фабула справи  Контролюючий орган звернувся до суду з позовом до квартирно – експлуатаційного відділу про стягнення суми податкового боргу по земельному податку з юридичних осіб. Обґрунтовуючи позовну заяву, податківці зазначили, що за відповідачем обліковується непогашена заборгованість по земельному податку з юридичних осіб, яка виникла внаслідок самостійно узгоджених сум грошових зобов’язань з урахуванням пені. Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив. Суд апеляційної інстанції погодився з рішенням. Відповідач подав касаційну скаргу. Він посилився на помилковість висновків судів попередніх інстанцій про наявність підстав для стягнення податкового боргу, оскільки КЕВ фінансується виключно за рахунок коштів державного бюджету та являється неприбутковою установою, а тому не повинно нести відповідальності за зобов’язаннями держави, у тому числі за відсутності бюджетного фінансування; КЕВ належить до сфери управління Міністерства оборони України і в умовах особливого періоду, в яких перебуває держава на даний момент, звільняється від сплати земельного податку до закінчення такого періоду.

 Правова позиція 

Суд погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій щодо такого. Доводи ж КЕВ про те, що останнє фінансується виключно за рахунок коштів Державного бюджету України та відсутність у нього матеріальних ресурсів для сплати спірних податкових зобов’язань не спростовують зазначених висновків судових інстанцій, адже відсутність або обмежене фінансування відповідно до податкового законодавства не є підставою для звільнення платника від обов’язку сплати узгодженої суми грошового зобов’язання.


Безпідставними є й твердження відповідача з посиланням на частину 8 статті 4 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» про звільнення його від сплати земельного податку до закінчення особливого періоду, оскільки наведена норма передбачає зупинення на час особливого періоду дії нормативно-правових актів, які скорочують чисельність, обмежують комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, та жодним чином не поширюється на відносини з питань сплати податків і зборів, врегульованих нормами ПК України.


не задоволено

 Фабула справи  Платник податку звернувся до суду з  позовом до контролюючого органу, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення про застосування фінансових санкцій.  На обґрунтування позову платник податку зазначає, що контролюючий орган неправомірно застосував фінансові санкції за порушення ст. 15-3 Закону України 19 грудня 1995 року № 481/95-ВР «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів,  а також  оскаржуване ППР не відповідає вимозі щодо його обґрунтованості. Постановою окружного адміністративного суду, залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду позов платника податку задоволено повністю. Суд першої інстанції дійшов висновку про наявність обґрунтованих підстав для застосування до платника податку фінансових санкцій у вигляді штрафу, однак скасував рішення, що було предметом спору, оскільки контролюючий орган та час виникнення спірних правовідносин не був повноважений приймати рішення про застосування фінансових санкцій. З цими висновками погодився і суд апеляційної інстанції. Не погоджуючись з рішенням суду першої та апеляційної інстанції, платник податків подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

1. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 15-3 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» забороняється продаж пива (крім безалкогольного), алкогольних, слабоалкогольних напоїв, вин столових та тютюнових виробів: особам, які не досягли 18 років.


2. Заборона продажу слабоалкогольних напоїв особам, які не досягли 18-ти років та наділення продавця правом отримувати у покупця документи, які підтверджують його вік, спонукає суб'єкта господарювання дотримуватися відповідного рівня обачності, який би унеможливлював порушення чітко визначеної заборони продавати неповнолітній особі зазначену продукцію, а відсутність у продавця сумніву щодо віку покупця та продаж, у зв'язку з цим, забороненого товару неповнолітній особі не може бути підставою звільнення суб'єкта господарювання від відповідальності.


3. При цьому, Закон України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» не пов'язує відповідальність суб'єкта господарювання з тим, хто саме здійснив продаж алкогольного напою неповнолітній особі (офіціант, бармен, реалізатор чи інший працівник господарської одиниці), а достатнім є встановлення факту продажу забороненого товару неповнолітньому особою, яка перебуває у трудових відносинах із суб'єктом господарювання.


не задоволено

 Фабула справи  Платник податку звернувся до суду з  адміністративним позовом до контролюючого органу, в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення про визначення їй податкового зобов'язання зі сплати транспортного податку. Платник податку мотивував позовні вимоги тим, що справляння транспортного податку за 2015 рік на підставі положень статті 267 ПКУ є неправомірним та суперечить основним засадам податкового законодавства, зокрема, принципу стабільності, який зумовлює неможливість внесення змін до будь-яких елементів податків та зборів пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, а тому нарахування оскаржуваним рішенням суми грошового зобов'язання зі сплати транспортного податку з фізичних осіб вважає незаконним. Постановою окружного адміністративного суду, залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду, позов задоволено. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційної інстанції, дійшов висновку, що застосування контролюючим органом положень ПК України щодо оподаткування транспортним податком може мати місце не раніше наступного бюджетного періоду, тобто не раніше 2016 року, а тому обов'язок його сплати у платника податків відсутній. Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, контролюючий орган подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

1. У відповідності до пункту 10.3 статті 10 ПК України місцеві ради в межах повноважень, визначених цим Кодексом, вирішують питання відповідно до вимог цього Кодексу щодо встановлення податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) та встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору.


2. Наявність у ПК України норм, які регулюють правила справляння транспортного податку, не є підставою для його справляння за відсутності відповідного рішення місцевої ради, оскільки Верховна Рада України відповідно до підпункту 12.1.2 пункту 12.1 статті 12 ПК України лише встановлює перелік місцевих податків та зборів, установлення яких належить до компетенції сільських, селищних, міських рад та рад об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад.


3. Якщо сільська, селищна або міська рада не прийняла рішення про встановлення відповідних місцевих податків і зборів та акцизного податку в частині реалізації суб'єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, що є обов'язковими згідно з нормами цього Кодексу, такі податки до прийняття рішення справляються виходячи з норм цього Кодексу із застосуванням їх мінімальних ставок, а плата за землю справляється із застосуванням ставок, які діяли до 31 грудня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування плати за землю (підпункт 12.3.5 пункту 12.3 статті 12 ПК України).


не задоволено

 Фабула справи  Контролюючим органом було проведено перевірку платника податку, в результаті якої встановлено неправомірне заниження податку на прибуток підприємств та податку на додану вартість. Заниження відбулося внаслідок укладення декількох правочинів між платником та його контрагентами, які не були спрямовані на реальне настання правових наслідків.  Актом перевірки було  зафіксовано нікчемність вказаних правочинів внаслідок порушення ними публічного порядку, на підставі чого було прийнято податкове-повідомлення рішення про збільшення суми грошового зобов’язання з податку на прибуток та ПДВ, а також застосовано штрафні санкції. Контролюючий орган звернувся до адміністративного суду з позовом до платника податків, в якому просив застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину (такого що порушує публічний порядок) та стягнути в дохід держави кошти, одержані за таким правочином. Постановою окружного адміністративного суду, залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду в задоволені позову відмовлено.

 Правова позиція 

Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства передбачені частиною 3 статті 228, а саме: у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.


Аналогічні приписи містяться в частині 1 статті 208 ГК України, - якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.


За таких обставин, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що позивачем не доведено наявність у відповідачів умислу на укладення договору від 03 жовтня 2008 року №0310/2008 з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, підстави для висновку про нікчемність цього договору відсутні, відповідно є відсутніми правові підстави для задоволення позову позивача про застосування наслідків визнання господарського зобов'язання недійсним.


Суд також відзначає, що надаючи оцінку господарським правовідносинам і стверджуючи про нікчемність правочинів, податковий орган виходить тим самим за межі своєї компетенції щодо права визнання недійсності (нікчемності) таких правочинів. Висновки про наявність тих чи інших ознак недійсності (нікчемності) правочинів може зробити суд, а податковому органу законодавством таких повноважень не надано.


не задоволено

 Фабула справи  ДФС звернулась з позовом до суду про скасування рішень судів попередніх інстанцій, якими скасовано ППР. ДФС на підставі пункту 78.1.1 ПК України провела позапланову невиїзну податкову перевірки, оскільки позивачем на запит контролюючого органу  не було надано письмові пояснення та їх документальні підтвердження.  Предметом перевірки була інформація у декларації за 2015 рік, подана позивачем відповідно до Закону України «Про запобігання корупції». За наслідками перевірки позивачеві було донараховано податкове зобов'язання з ПДФО, військового збору та штрафні санкції за неподачу податкової декларації. Висновок контролюючого органу про порушення позивачем зазначених законодавчих норм мотивовано невідповідністю між задекларованими витратами позивача та одержаними ним доходами за період з 1998 -2015 рік, різниця між якими склала 10000000,00 грн. Суди попередніх інстанції підтримали позицію платника податків і зазначили, що перевірка проводилась за межами податкового періоду. 

 Правова позиція 

Відповідно до пункту 102.1 статті 102 Податкового кодексу України контролюючий орган, крім випадків, визначених пунктом 102.2 цієї статті, має право самостійно визначити суму грошових зобов'язань платника податків у випадках, визначених цим Кодексом, не пізніше закінчення 1095 дня (2555 дня у разі проведення перевірки контрольованої операції відповідно до статті 39 цього Кодексу), що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації, звіту про використання доходів (прибутків) неприбуткової організації, визначеної пунктом 133.4 статті 133 цього Кодексу, та/або граничного строку сплати грошових зобов'язань, нарахованих контролюючим органом, а якщо така податкова декларація була надана пізніше, - за днем її фактичного подання. Якщо протягом зазначеного строку контролюючий орган не визначає суму грошових зобов'язань, платник податків вважається вільним від такого грошового зобов'язання, а спір стосовно такої декларації та/або податкового повідомлення не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку.


Випадки, при яких контролюючий орган зобов'язаний самостійно визначити суму грошових зобов'язань, встановлені пунктом 54.3 статті 54 Кодексу, серед яких: неподання в установленні строки декларації; виявлення заниження або завищення суми податкових зобов'язань; визнання особи винною в ухиленні від сплати податків та інше.


Однак, контролюючий орган під час проведення перевірки та складення акту перевірки вийшов за межі перевірки та відомостей про майно та доходи позивача, які були отримані ОСОБА_3 поза межами періоду, що перевірявся, а саме з 1998 по 2015 рік.


не задоволено

 Фабула справи  Платник податку не сплатив у терміни, визначені законодавством, грошове зобов’язання з податку на прибуток, оскільки банком не були повністю перераховані кошти платника податку до  бюджету, у зв'язку із введенням в установі банку тимчасової адміністрації. Контролюючий орган звернувся до адміністративного суду з позовом до платника податку, в якому просив стягнути податковий борг з його банківських рахунків. Позовні вимоги мотивовані тим, що платник податку не сплатив узгоджене грошове зобов’язання з податку на прибуток у термін, визначений законодавством, а тому сума податкового боргу підлягає стягненню у судовому порядку. Постановою окружного адміністративного суду, залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду, в задоволенні позову відмовлено.

 Правова позиція 

Виконання платником податкового обов'язку по перерахуванню в бюджет суми податкового зобов'язання та його сплати, пов'язане саме з моментом подання в банк платіжного доручення на перерахування відповідних сум податкових зобов'язань, а ініціювання переказу вважається остаточно завершеним і за подальший переказ сум податкового зобов'язання відповідальність несе банк. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції з вини банку.


За наявності в платника відповідних доказів, що підтверджують виконання усіх передбачених законодавством умов для визнання його добросовісним платником, обов’язок зі сплати відповідної суми податкового (грошового) зобов’язання слід визнати виконаним, незалежно від фактичного зарахування платежу до бюджетної системи України.


не задоволено

 Фабула справи  Контролюючим органом було проведено позапланову виїзну перевірку платника податку, за результатами якої було зроблено висновки, що платник податку неправомірно занизив суму грошового зобов’язання з податку на додану вартість та податку на прибуток. На підставі акту перевірки винесено податкові повідомлення-рішення про збільшення грошового зобов’язання з вказаних податків, а також застосовано штрафні (фінансові) санкції. Платник податку звернувся до адміністративного суду з позовом до контролюючого органу, в якому просив скасувати податкові повідомлення-рішення. Позовні вимоги мотивовані тим, що контролюючим органом не було дотримано вимог ПКУ щодо строків прийняття податкового повідомлення-рішення за результатами перевірки, призначеної в рамках кримінального провадження. Постановою окружного адміністративного суду в задоволенні позовних вимог відмовлено. Постановою апеляційного адміністративного суду рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове, яким позов задоволено.

 Правова позиція 

Якщо грошове зобов'язання розраховується контролюючим органом за результатами перевірки, проведеної з обставин, визначених підпунктом 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 цього Кодексу, щодо кримінального провадження, у якому розслідується кримінальне правопорушення стосовно посадової особи (посадових осіб) платника податків (юридичної особи) або фізичної особи - підприємця, що перевіряється, предметом якого є податки та/або збори, податкове повідомлення-рішення за результатами такої перевірки приймається таким контролюючим органом протягом 10 робочих днів з дня, наступного за днем отримання цим контролюючим органом відповідного судового рішення (обвинувальний вирок, ухвала про закриття кримінального провадження за нереабілітуючими підставами), що набрало законної сили.


Таким чином, матеріали документальної позапланової виїзної перевірки, проведеної на підставі постанови слідчого, можуть бути підставою для прийняття податкового повідомлення-рішення лише після винесення судом обвинувального вироку, що набрав законної сили, або винесення рішення про закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами.


Тому, при встановленні факту закриття кримінального провадження за реабілітуючими підставами (пункту 2 частина перша статті 212 Кримінального кодексу України), вимоги пункту 86.9 статті 86 Податкового кодексу України не може бути застосовано до спірних правовідносин, а тому прийняття контролюючим органом податкових повідомлень-рішень є протиправним.


не задоволено

 Фабула справи  Контролюючим органом було проведено позапланову невиїзну перевірку платника податку з питання неподання Звіту про контрольовані операції за 2015 рік. За результатами перевірки зроблено висновки про те, що платник податку порушив свій податковий обов’язок, передбачений пп. 39.4.2 п. 39.4 ст. 39 Податкового кодексу України в частині неподання звіту про контрольовані операції. На підставі цього було винесено податкове-повідомлення рішення про застосування фінансових санкцій (штрафу). Платник податку звернувся до адміністративного суду з позовом до контролюючого органу, в якому просив визнати протиправними та скасувати податкове повідомлення-рішення про застосування штрафу. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що контролюючим органом не враховано обставину щодо невідповідності Швейцарської Конфедерації критеріям установленим пп. 39.4.2 п. 39.4 ст. 39 Податкового кодексу України, зокрема щодо ставки оподаткування податку на прибуток, який є вищий ніж в Україні, а тому операції платника податку з резидентом Швейцарської Конфедерації не підпадають під критерії контрольованості, що виключає обов’язок платника податку подавати відповідну звітність. Рішенням окружного адміністративного суду, залишеним без змін постановою апеляційного адміністративного суду, у задоволенні позову відмовлено.

 Правова позиція 

На момент розгляду справи Розпорядження Кабінету Міністрів України від 15.12.2013 №1042-р та від 14.05.2015 №449-р, якими затверджено перелік держав (територій), у яких ставки податку на прибуток (корпоративний податок) на 5 і більше відсоткових пунктів нижчі, ніж в Україні не було скасоване чи визнане нечинним у судовому порядку, та до нього включено Швейцарську Конфедерацію. При цьому контролюючий орган не наділений повноваженнями надавати правову оцінку розпорядженням Кабінету Міністрів України про затвердження такого переліку держав.


Тому, обставини неправомірності включення  Швейцарської Конфедерації до Переліку держав (територій), які відповідають критеріям, установленим пп. 39.2.1.2 пп. 39.2.1 п. 39.2 ст. 39 Кодексу не заслуговують на увагу та не спростовують факту наявності вказаної держави у такому Переліку, що є однією з визначальних умов для кваліфікації операції як контрольованої.


Виключення з 16 вересня 2015 року Швейцарської Конфедерації з Переліку держав (територій), які відповідають критеріям, установленим пп. 39.2.1.2 пп. 39.2.1 п. 39.2 ст. 39 Кодексу, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16.09.2015 № 977-р, не є підставою для звільнення платника податку від обов'язку подати звіт про контрольовані операції за звітний 2015 рік, оскільки виключення не має ретроспективної дії та спрямоване на звільнення від обов’язку подавати звіт, що міг би виникнути в майбутньому.


не задоволено

 Фабула справи  За результатами камеральної перевірки несвоєчасності сплати податку на додану вартість, контролюючий орган склав акт. На підставі цього акту контролюючий орган прийняв податкове повідомлення-рішення, яким за затримку сплати грошового зобов’язання з податку на додану вартість зобов’язано платника податків сплатити штраф. Платник подав до суду позов про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення контролюючого органу. Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив повністю, а суд апеляційної інстанції залишив рішення попередньої інстанції без змін.

 Правова позиція 

Камеральна перевірка є одним з видів податкових перевірок та являється формою поточного документального контролю за дотриманням платником вимог податкового законодавства при складанні та поданні декларацій. При цьому, будь-якого окремого рішення для проведення даного виду перевірки не вимагається, оскільки подання фіскально-зобов'язаною особою податкової звітної документації автоматично виступає юридичним фактом для перевірки її достовірності.


Зауважимо, що проведення перевірки своєчасності сплати грошового зобов'язання у межах камеральної перевірки чинним законодавством у 2016 році не передбачено. Камеральна перевірка повинна бути проведена виключно на підставі даних, зазначених у податкових деклараціях (розрахунках) платника податків. Нарахування штрафних санкцій платникові податку за наслідками проведення камеральної перевірки є можливим лише у разі виявлення помилок у звітності, поданій таким платником. В іншому ж випадку підставою для визначення штрафних санкцій щодо сплати податків та зборів є дані саме документальних перевірок.


Як вбачається з акту перевірки, камеральна перевірка проводилась 23.06.2016, предметом якої було питання своєчасної сплати узгоджених податкових зобов'язань. Контролюючий орган (до 01.01.2017) не був наділений правом перевіряти своєчасність справляння платниками податків узгоджених сум грошового зобов'язання в рамках камеральної перевірки.


Пунктом 209.2 статті 209 ПК України (у редакції, яка діяла з 09.07.2015 по 29.07.2015) визначено, що згідно із спеціальним режимом оподаткування сума податку на додану вартість, нарахована сільськогосподарським підприємством на вартість поставлених ним сільськогосподарських товарів/послуг, не підлягає сплаті до бюджету та повністю залишається в розпорядженні такого сільськогосподарського підприємства для відшкодування суми податку, сплаченої (нарахованої) постачальнику на вартість виробничих факторів, за рахунок яких сформовано податковий кредит, а за наявності залишку такої суми податку - для інших виробничих цілей.


Відповідно до положень пункту 40 Підрозділу 2 "Особливості справляння податку на додану вартість" Перехідних положень Податкового кодексу України штрафні санкції та пеня, передбачені цим Кодексом, за порушення строків, установлених цим Кодексом для самостійної сплати податкових зобов'язань з податку на додану вартість, не застосовуються за умови наявності у такі строки коштів на рахунках платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість у сумах, достатніх для сплати узгоджених податкових зобов'язань з податку на додану вартість до бюджету або на спеціальні рахунки платників - сільськогосподарських підприємств, що обрали спеціальний режим відповідно до статті 209 цього Кодексу, а у разі нарахування протягом перехідного періоду системи електронного адміністрування податку на додану вартість зазначених штрафних санкцій такі штрафні санкції підлягають списанню контролюючим органом за місцем реєстрації платника податку на додану вартість протягом 14 робочих днів.


не задоволено

 Фабула справи  Платник податку звернувся до суду з позовом до контролюючого органу, в якому просив зобов'язати відновити в АС «Податковий блок» та в інформаційних базах  стан, який був до внесення висновків акту перевірки. Обґрунтовуючи позовну заяву, платник зазначив, що висновки контролюючого органу викладені у акті перевірки базуються на припущеннях і не підтверджуються об'єктивними даними. Суд першої та другої інстанції відмовив платнику у задоволенні позову відмовив повністю. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що дії контролюючого органу по відображенню в інформаційно-аналітичних базах інформації щодо проведеної перевірки відповідають повноваженням такого органу та не створюють для платника податків наслідків у вигляді виникнення, зміни або припинення його прав та не породжують для нього будь-яких обов'язків; Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, платник подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

1. Дії контролюючого органу щодо внесення до електронної бази даних інформації, отриманої внаслідок здійснення заходів податкового контролю, є лише службовою діяльністю працівників податкового органу на виконання своїх професійних обов'язків по збиранню доказової інформації щодо наявності чи відсутності документального підтвердження даних податкового обліку платників податків, які не створюють для платника податків самостійного юридичного наслідку.


2. Інформація, отримана податковим органом за результатами податкового контролю, використовується для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючого органу. Це в однаковій мірі стосується і дій податкового органу щодо внесення такої інформації до існуючих інформаційних систем.


3. Інформація, що надійшла за результатами податкового контролю, не може бути виключена з баз даних, якщо дії зі здійснення такого контролю не визнані протиправними в установленому порядку.


не задоволено

 Фабула справи  Платник податків звернувся до суду з позовом до контролюючого органу про стягнення з Державного бюджету України пені, нарахованої на суму заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ. Судом першої інстанції позов платника податків залишено без розгляду через порушення платником шестимісячного строку на звернення до суду, встановленого ст.99 КАС України. Судом апеляційної інстанції рішення попередньо інстанції залишено без змін.

 Правова позиція 

Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку по справах з подібними правовідносинами (справа № 816/1369/17 та справа № 812/103/15.)  щодо застосування статті 102 ПК України, з огляду на таке.


Держава в особі відповідних державних органів, виконуючи певний комплекс дій, зобов'язана повернути платнику податку на додану вартість суму бюджетного відшкодування протягом законодавчо встановленого строку після дня набуття відповідною сумою статусу узгодженої. Якщо ж протягом згаданого строку необхідних дій для відшкодування податку здійснено не було, невідшкодовані суми перетворюються на бюджетну заборгованість, на яку в силу положень пункту 200.23 статті 200 ПК України нараховується пеня.


Факт нарахування пені нерозривно пов'язується із фактом існування заборгованості бюджету, що дозволяє стверджувати про пеню як про міру відповідальності держави перед платником за порушення нею обов'язку вчасного відшкодування від'ємного значення суми податку на додану вартість. Така пеня нараховується рівно стільки часу, скільки триває зазначене порушення держави у вигляді нездійснення відповідними державними органами необхідного комплексу дій по відшкодуванню податку, а відтак її нарахування і виплата є похідним зобов'язанням від основного - відшкодувати бюджетну заборгованість з податку на додану вартість. На дату погашення заборгованості з бюджету державою має бути сплачена і пеня, нарахована на таку заборгованість.


ПК України не містить прямої норми, яка б визначала строки звернення до суду із вимогами, спрямованими на захист та відновлення порушених прав платників податків у відносинах, що виникають у зв'язку із несвоєчасним відшкодуванням податку на додану вартість державою. Положення пункту 102.5 статті 102 ПК України не регулюють питань строків звернення до адміністративного суду, а встановлюють лише строк для подання платником податків заяви до контролюючого органу про повернення надміру сплачених грошових зобов'язань або про їх відшкодування у випадках, передбачених цим Кодексом.


Відсутні підстави для врахування й положень норми пункту 56.18 статті 56 ПК України, оскільки остання, встановлюючи спеціальні строки звернення до суду, є відсильною до статті 102 ПК України та регулює виключно правовідносини щодо оскарження податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу.


У разі ж несвоєчасного відшкодування заборгованості з податку на додану вартість та/або пені, нарахованої на таку заборгованість, платник, звертаючись до суду, фактично просить захистити його право на отримання зазначених коштів, які залишаються невиплаченими у зв'язку із невиконанням суб'єктом владних повноважень комплексу покладених на нього обов'язків. Відтак предметом оскарження у такому випадку є відповідна бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а отже положення статті 102 ПК України, до яких відсилає пункт 56.18 статті 56 цього кодексу, застосовуватись не можуть.


Тому  стаття 102 ПК України, у тому числі й пункт 102.5 цієї статті, не є тим «іншим законом», яким встановлені спеціальні строки звернення до суду із вимогами, спрямованими на захист та відновлення порушених прав платників податків у відносинах, що виникають у зв'язку із несвоєчасним відшкодуванням бюджетної заборгованості з податку на додану вартість та/або пені, нарахованої на таку заборгованість, а тому підлягають застосуванню положення частини другої статті 99 КАС України, якою встановлений загальний шестимісячний строк звернення до адміністративного суду.


невідомо

 Фабула справи  Позивач звернувся до суду з позовом до контролюючого органу про визнання протиправним та скасування податкового – повідомлення рішення, яким йому було збільшено суму грошового зобов'язання за платежем акцизний податок із ввезених на митну територію України підакцизних товарів, податку на додану вартість з мотивів безпідставності їх прийняття. Судами було встановлено, що під час документальної невиїзної перевірки контролюючими органами було виявлене податкове правопорушення, яке полягало у безпідставному застосуванню при здійсненні розмитнення транспортного засобу знижених ставок акцизного збору, передбачених пунктом 15 підрозділу 5 розділу ХХ Податкового кодексу України. Абзацом другим цього пункту визначено, що ставки акцизного податку, встановлені цим пунктом, не застосовуються для легкових автомобілів, серед іншого, якщо вони ввозяться на митну територію України особою для власного використання або на користь інших осіб за договорами купівлі-продажу, міни, поставки, дарування, комісії, доручення, поруки, інших господарських та цивільно-правових договорів або за рішенням суду в кількості понад один легковий автомобіль протягом календарного року. Безпідставність застосування ставок акцизного збору, визначених цим пунктом доводилась тим, що ввезений нерезидентом транспортний засіб є другим транспортним засобом, ввезеним цією особою у 2016 році. Протягом календарного року зазначеним нерезидентом ввезено декілька легкових автомобілів за дорученнями громадян України та митне оформлення яких проведене із застосуванням норм, які передбачають ставки акцизного податку, передбачені п.15 підрозділу 5 розділу ХХ Податкового кодексу України  Підтвердженням цього факту була наявність митних декларацій, які підтверджували ввезення цією особою інших транспортних засобів протягом року. Позивач посилався на те, що реєстрація автомобіля повинна була здійснюватись на нього, крім того, він не знав, що уповноважена ним особа ввозила на територію України  транспортні засоби для інших осіб. Суди першої та апеляційної інстанції позовні вимоги не задовольнили. Позивач подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

Абзацом другого пункту 15 підрозділу 5 розділу ХХ Податкового кодексу України встановлено обмеження, які не дозволяють недобросовісним декларантам зловживати наданими пільговими преференціями та завдавати шкоди суспільним інтересам. До таких обмежень віднесено ввезення на митну територію України легкових автомобілів особою на користь інших осіб за договорами купівлі-продажу, міни, поставки, дарування, комісії, доручення, поруки, інших господарських та цивільно-правових договорів в кількості понад один легковий автомобіль протягом календарного року, що і було виявлено податковим органом під час проведення перевірки та підтверджено судами за наслідком судового розгляду.


Суд вказав, що доводи, про неврахування судами попередніх інстанцій факту першої реєстрації автомобіля на ім'я позивача, а також того, що платник податків не міг знати і не повинен знати про те, що уповноважена ним особа ввозила на територію України інші транспортні засоби для інших осіб, є неприйнятними, виходячи з такого. Ці обставини не впливають на наявність чи відсутність складу податкового правопорушення, оскільки абзацом другим пункту 15 підрозділу 5 розділу ХХ Податкового кодексу України не встановлено жодних винятків. Крім того, відповідно до законодавства декларант несе відповідальність за достовірність усіх відомостей, зазначених у митній декларації.


Декларант під час здійснення процедури розмитнення діє в інтересах та за рахунок клієнта. Подання декларантом недостовірних відомостей до митного органу, якщо це не охоплювалося умислом довірителя, не позбавляє останнього права звернутися до суду з відповідним регресним позовом в порядку цивільного судочинства.


не задоволено

 Фабула справи  Платник податку подав до суду позов, в якому просив  визнати протиправними дії контролюючого органу та скасування податкового повідомлення-рішення  про застосування штрафних санкцій та нарахування пені за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску. Обґрунтовуючи позовні вимоги, платник зазначає, що він зареєстрований на території, яка входить до переліку населених пунктів, де проводилась антитерористична операція, тому штраф та пеня з відповідного періоду не повинні були бути нараховані. Окружний адміністративний суд, з яким погодився і суд апеляційної інстанції позов платника податку задовольнив частково. Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, контролюючий орган подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

Платник єдиного внеску, який перебував на обліку органу доходів і зборів, розташованому на території населеного пункту, де проводилася така операція, звільнений від відповідальності за несвоєчасну сплату єдиного внеску з 14.04.2014 і до закінчення антитерористичної операції.


не задоволено

 Фабула справи  Контролюючим органом було проведено документальну невиїзну перевірку платника податку щодо документального підтвердження господарських відносин із третьою особою, їх реальності та повноти відображення в обліку за відповідний період, якою встановлено порушення платником вимог пунктів 198.1, 198.2, 198.6 статті 198 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). За результатами проведеної перевірки контролюючим органом складено акт та прийнято податкові повідомлення-рішення, яким платнику збільшено суму грошового зобов'язання з ПДВ та накладено штрафні (фінансові) санкції. Платник податку звернувся до суду з адміністративним позовом до контролюючого органу про скасування податкових повідомлень-рішень. Суд першої та апеляційної інстанції позов повністю задовільнили. Задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що висновок контролюючого органу про безтоварність господарських операцій позивача з третьою особою з огляду на неможливість проведення зустрічної звірки по ланцюгу постачання до кінцевого виробника є неправомірним. Суди спростували доводи суб'єкта владних повноважень стосовно формування платником валових витрат та податкового кредиту із порушенням норм податкового законодавства, оскільки первинними документами підтверджено настання реальних правових наслідків, зміну майнового стану сторін, а також безпосередній зв'язок проведених операцій із господарською діяльністю позивача, що підтверджується належними первинними документами

 Правова позиція 

1. Податкове законодавство не ставить у залежність податковий облік (стан) певного платника податку від інших осіб, зокрема, від фактичної сплати контрагентами податку до бюджету по всьому ланцюгу товарообігу.


2. Допущені попередніми постачальниками у ланцюгу постачання товару певні порушення податкового законодавства тягнуть негативні наслідки саме для таких постачальників та не впливають на право позивача на віднесення до складу податкового кредиту сплаченого податку на додану вартість постачальникам товару.


3. Лише встановлення в ході судового розгляду факту узгодженості дій платника податків з недобросовісними платниками податків (постачальниками) з метою незаконного отримання податкової вигоди або його обізнаності з такими діями постачальників чи сприяння ухиленню постачальниками товару у ланцюгу постачання від виконання податкових зобов'язань може слугувати підставою для позбавлення платника податку-покупця права на отримання ним передбаченої законом податкової вигоди.


не задоволено

 Фабула справи  Контролюючим органом було проведено позапланову виїзну перевірку платника податку з питань правомірності формування податкового кредиту та податкових зобов'язань, валових доходів та валових витрат, а також доходів та витрат, що враховуються при визначенні об'єкта оподаткування з податку на прибуток по взаємовідносинам з контрагентами. За результатом перевірки було складено акт та прийнято податкові повідомлення-рішення, яким платнику збільшено суму грошового зобов'язання з ПДВ  та з податку на прибуток. Платник податку звернувся до суду з адміністративним позовом до контролюючого органу про скасування податкових повідомлень-рішень. Суд першої та апеляційної інстанції позов повністю задовільнили. Задовольняючи позовні вимоги суди попередніх інстанцій виходили з правомірності формування позивачем валових витрат та податкового кредиту за взаємовідносинами з контрагентами, з огляду на те, що факт вчинення спірних операцій підтверджується належними первинними документами складеними за результатом дійсних, реально виконаних правочинів. Суди спростували доводи суб'єкта владних повноважень стосовно формування позивачем валових витрат та податкового кредиту із порушенням норм податкового законодавства. Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, контролюючий орган подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

1. Чинне законодавство не ставить умовою дійсності правочинів, а також виникнення податкових зобов'язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів, знаходженням їх за місцем реєстрації, наявності чи відсутності основних фондів у останніх. Платник не може нести відповідальність за невиконання його контрагентами своїх податкових зобов'язань, адже поняття «добросовісний платник», яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов'язку з контролю за дотриманням його контрагентами правил оподаткування, а сам платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентом податкових зобов'язань.


2. Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, яка передбачає економічну виправданість дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність у бухгалтерській та податковій звітності платника.


задоволено частково

 Фабула справи  За результатами перевірки платника податку податковий орган дійшов висновку про порушення ним вимог податкового законодавства, оскільки платником не було задекларовано дохід у вигляді додаткового блага (анулювання (прощення) боргу) за кредитним договором та не сплачено з такого доходу податок на доходи фізичних осіб. Платник заперечував таку позицію податкового органу, вказуючи на те, що відсотки за користування кредитом та пеня, нараховані банком відповідно до умов договору та анульовані за його рішенням, не є доходом платника податків у розумінні Податкового кодексу України, який підлягає оподаткуванню в порядку абз. "д" пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України. За захистом своїх прав платник податку звернувся до суду. Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду позов задоволено. Податковий орган подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

Проценти нараховані за користування кредитними коштами включаються до оподаткованого доходу, що отриманий платником податку як додаткове благо у вигляді суми боргу платника податку, анульованого (прощеного) кредитором, оскільки нараховані проценти за користування кредитом, є платою за надану послугу з користування кредитними коштами, а тому анулювання таких (процентів) - звільнення від оплати за таку послугу для позивальника є додатковим благом, при цьому обов'язок сплати таких передбачено умовами кредитного договору як невід'ємної частини домовленостей досягнутих між сторонами та не є засобом забезпечення їх виконання.


Доходом платника податку у розумінні норм Податкового кодексу України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) є основна сума боргу та відсотки за кредитним договором, які були анульовані (прощені) кредитором, натомість анульовані (прощені) пеня, штраф чи підвищені відсотки (за прострочення платежу) не є доходом платника податку, а відповідно і не є об'єктом оподаткування податком з доходу фізичних осіб.


задоволено частково

 Фабула справи  Між платником податку та контрагентом було укладено договори поставки товару та виготовлення готової продукції з давальницької сировини. За письмовою домовленості сторін, розрахунки за договорами можуть здійснюватися цінними паперами емітентів, у тому числі векселями. Розрахунок за вказаними договорами проводився у векселях. Контролюючим органом в ході перевірки дійшов до висновку, що зобов’язання за вказаними векселями мають обліковуватись як довгострокові векселі, а не короткострокові, оскільки вони є не погашеними та не пред’явлені до сплати. Як наслідок, платник відповідно до П(с)БО 13,12,28, вирішив, що позивач повинен був включити до складу доходу фінансовий дохід від дисконтування кредиторської заборгованості за векселем, в цілях податку на прибуток. На підставі вищевикладеного, контролюючий орган прийняв податкове повідомлення-рішення, яким донарахував податкове зобов’язання з податку на прибуток. Платник податку оскаржив правомірність прийняття рішення, мотивуючи це тим, що векселі для оплати цінних паперів є короткостроковими і безпроцентними, що у свою чергу виключає підстави для дисконтування заборгованості за такими векселями.

 Правова позиція 

Відповідно до п.п. 4, 5, 6 Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 11 «Зобов'язання» (далі - П(С)БО 11), затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31.01.2000 р. № 20 (що зареєстрований в Міністерстві юстиції України 11.02.2000 р. за № 85/4306), яке визначає методологічні засади формування в бухгалтерському обліку інформації про зобов'язання та її розкриття у фінансовій звітності, з метою бухгалтерського обліку зобов'язання поділяються на: довгострокові; поточні; непередбачені зобов'язання; доходи майбутніх періодів.


Зобов'язання визнається, якщо його оцінка може бути достовірно визначена та існує ймовірність зменшення економічних вигод у майбутньому внаслідок його погашення. Якщо на дату балансу раніше визнане зобов'язання не підлягає погашенню, то його сума включається до складу доходу звітного періоду.


В розумінні цього П(С)БО 11, зокрема: довгострокові зобов'язання - всі зобов'язання, які не є поточними зобов'язаннями, а поточні зобов'язання - зобов'язання, які будуть погашені протягом операційного циклу підприємства або повинні бути погашені протягом дванадцяти місяців, починаючи з дати балансу.


Сума погашення - недисконтована сума грошових коштів або їх еквівалентів, яка, як очікується, буде сплачена для погашення зобов'язання в процесі звичайної діяльності підприємства.


Теперішня вартість - дисконтована сума майбутніх платежів (за вирахуванням суми очікуваного відшкодування), яка, як очікується, буде необхідна для погашення зобов'язання в процесі звичайної діяльності підприємства.


За змістом п. 7, 8 і 10 П(С)БО 11 до довгострокових зобов'язань належать: довгострокові кредити банків; інші довгострокові зобов'язання; відстрочені податкові зобов'язання; довгострокові забезпечення.


Зобов'язання, на яке нараховуються відсотки та яке підлягає погашенню протягом дванадцяти місяців з дати балансу, слід розглядати як довгострокове зобов'язання, якщо первісний термін погашення був більше ніж дванадцять місяців та до затвердження фінансової звітності існує угода про переоформлення цього зобов'язання на довгострокове.


​Довгострокові зобов'язання, на які нараховуються відсотки, відображаються в балансі за їх теперішньою вартістю. Визначення теперішньої вартості залежить від умов та виду зобов'язання.


Поряд з цим, п. 11 і 12 П(С)БО 11 визначено, що поточні зобов'язання включають: короткострокові кредити банків; поточну кредиторську заборгованість за довгостроковими зобов'язаннями, за товари, роботи, послуги, за розрахунками з бюджетом, у тому числі з податку на прибуток, за розрахунками зі страхування, за розрахунками з оплати праці, за розрахунками з учасниками, за розрахунками із внутрішніх розрахунків; короткострокові векселі видані; поточні забезпечення; інші поточні зобов'язання.


Поточні зобов'язання відображаються в балансі за сумою погашення.


З контексту наведених положень П(С)БО 11 можна дійти висновку, що зобов'язання, які виникли за простими векселями позивача, виписаними на погашення заборгованості по оплаті товару за договорами за своєю суттю відносяться до поточних зобов'язань. Такі зобов'язання в бухгалтерському обліку платника відображаються не за теперішньою вартістю, а за сумою погашення.


При цьому, та обставина, що зобов'язання за векселями відображалися позивачем на бухгалтерському рахунку для довгострокових виданих векселів, не змінює сутті самих векселів та зобов'язань, що за ними виникли.Відповідно до назви п. 141.2 ст. 141 ПК України норми названого пункту Кодексу регулюють питання щодо оподаткування різниці щодо операцій з продажу або іншого відчуження цінних паперів, а також операцій з інвестиційною нерухомістю і біологічними активами, які оцінюються за справедливою вартістю. Між тим, операції щодо видачі векселів в рахунок оплати товару не відносяться до операцій з продажу та відчуження цінних паперів.


задоволено

 Фабула справи  Протягом двох місяців особа працювала на посаді продавця, проте трудовий договір із товариством з обмеженою відповідальністю ( далі ТОВ) не підписувала. Вона була повідомлена про те, що договір буде укладений пізніше. Обумовлену заробітну плату не отримувала, частково заробітну плату отримала на картковий рахунок, відкритий на її ім'я після припинення трудових відносин. Особа звернулася до суду із позовом про встановлення факту перебування в трудових відносинах зі ТОВ; зобов’язання внести відповідні записи до трудової книжки; стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсацію за несвоєчасну виплату та упущену вигоду. Суд першої інстанції позовні вимоги особи задовольнив повністю. Крім того суд дійшов висновку про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Суд апеляційної інстанції рішення першої інстанції залишив без змін.

 Правова позиція 

Основною ознакою, яка відрізняє трудові відносини є те, що трудове законодавство регулює процес трудової діяльності, її організації, а за цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається поза його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату. На відміну від працівника, виконавець не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, він сам організовує і виконує свою роботу.


При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум (стаття 116 КЗпП України).


За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.


не задоволено

 Фабула справи  На підставі документальної позапланової виїзної перевірки платника податків, призначеної на підставі ухвали слідчого судді в рамках кримінального провадження було складено акт та винесено податкове повідомлення-рішення про збільшення суми грошового зобов'язання з податку на прибуток  підприємств та податку на додану вартість з мотивів нереальності здійснених господарських операцій.  Це, зокрема, підтверджувалось вироком директора контрагента у злочинні фіктивного підприємництва. Платник податку звернувся до суду про оскарження вказаного податкового повідомлення-рішення, мотивуючи свої вимоги тим, що  наявністю самого кримінального провадження не є підставою для визнання операції з контрагентом фіктивною. Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив. Суд апеляційної інстанції рішення скасував та відмовив у задоволенні позову. Позивач подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

Сам факт наявності вироку, ухваленого на підставі угоди у кримінальному провадженні, не дає підстав для автоматичного висновку про нереальність господарських операцій, внаслідок чого є нагальна необхідність перевіряти доведеність кожного податкового правопорушення і здійснювати комплексне дослідження усіх складових господарських операцій, з врахуванням обставин, встановлених вироком, який набрав законної сили, періоду часу, за який такі обставини встановлені, а також конкретної особи та наслідки її дій.


Верховний Суд враховує, що у цій справі перевірку було проведено після винесення відповідного вироку, яким встановлено обставини, які мають значення для підтвердження нереальності спірних господарських операцій. Обставини, встановлені у вироку, мають значення для правильного вирішення цієї адміністративної справи і повинні бути оціненими судами попередніх інстанцій в силу дії принципу офіційного з'ясування обставин справи.


не задоволено

 Фабула справи  Контролюючий орган подав до суду позов до платника податків про стягнення з платника податкового боргу з рахунків у банках, обслуговуючих такого платника. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва, з мотивів обґрунтованості заявлених вимог позовні вимоги податкового органу задоволено повністю. Постановою апеляційного адміністративного суду  скасовано постанову суду першої інстанції та ухвалено нову постанову, якою контролюючому органу в задоволенні позовних вимог до платника податків про стягнення заборгованості відмовлено в повному обсязі, з мотивів того, що контролюючим органом, уповноваженим на стягнення податкового боргу з Приватного акціонерного товариства «Укранафта» в тому випадку є Міжрегіональне головне управління Міндоходів - Центрального офісу з обслуговування великих платників. Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції контролюючий орган подав до суду касаційну скаргу.

 Правова позиція 

1. Місце обліку платника плати за користування надрами не може бути місцем реєстрації, у зв'язку з тим, що така реєстрація для плати за надра не передбачена діючим законодавством


2. В разі непогашення добровільно  податкового боргу, зазначеного в податковій вимозі, орган стягнення має право на погашення за рахунок коштів або майна платника податків всієї суми боргу, що виникла після надіслання податкової вимоги, тобто боргу перед бюджетом юридичної особи, а не її філій по окремих податках та зборах. Реалізація таких повноважень, в зазначеному контексті, можлива лише з юридичною особою, оскільки філія не є суб'єктом господарювання в розумінні Господарського кодексу України, а є частиною юридичної особи.


3. Органами стягнення є виключно контролюючі органи, уповноважені здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску у межах повноважень, а також державні виконавці у межах своїх повноважень.


не задоволено

 Фабула справи  Позивач звернувся до суду з позовом до роботодавця про незаконне звільнення. Зі справи випливало, що позивач працював за сумісництвом, його було звільнено на Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженого наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43, у зв'язку з прийняттям на роботу працівника, який не є сумісником. Крім того, на час звільнення позивач перебував на лікарняному, про що було повідомлено керівництво підприємства як в усній, так і у письмовій формі. Зазначеними діями роботодавця було порушено його трудові права та йому завдано моральної шкоди. Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив. Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позову. Позивач подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

Законодавство, яке встановлює недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці стосується як передбачених ст. ст. 40, 41 КЗпП України, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не може бути визнано обгрунтованим, якщо в день звільнення працівнику видано лікарняний листок (довідку в установлених законом випадках) про його тимчасову непрацездатність.


Посилання відповідача на те, що постанова Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 року № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» стосується й комунальних підприємств безпідставні, оскільки зазначена постанова стосується роботи за сумісництвом працівників лише державних підприємств, установ і організацій.


задоволено

 Фабула справи  Верховний Суд розглядав  касаційну скаргу платинка податку на ухвалу суду апеляційної інстанції, якою відмовлено у відкритті апеляційного провадження за його апеляційною скаргою на ухвалу слідчого судді про призначення позапланової документальної перевірки з питань дотримання позивачем вимог податкового законодавства України. Відмова у відкритті апеляційного провадження мотивувалась тим, що вказана ухвала слідчого судді апеляційному оскарженню не підлягає. На обґрунтування своїх вимог скаржник зазначав про  відсутність у Кримінальному процесуальному кодексі норми, яка передбачає можливість звернення прокурора і розгляду слідчим суддею клопотань про призначення позапланової перевірки. Стверджує, що за відсутності норми, яка передбачає можливість оскарження стороною кримінального провадження такого рішення в апеляційному порядку, судом повинні застосовуватися положення Конституції України, загальні засади КПК, ЄКПЛ та практика Європейського суду з прав людини і Верховного Суду України, а тому відмовивши у відкритті провадження за його апеляційною скаргою, апеляційним судом було обмежено право платника на доступ до правосуддя.

 Правова позиція 

Суд апеляційної інстанції під час вирішення питання про відкриття провадження за апеляційною скаргою на рішення слідчого судді про надання дозволу на проведення позапланових перевірок, яке не передбачене КПК, повинен керуватися приписами ч. 6 ст. 9 КПК щодо застосування загальних засад кримінального провадження, визначених ч. 1 ст. 7 КПК, зокрема, забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності (п. 17 ч. 1 ст. 7, ст. 24 КПК). (Правова позиція Великої Палати Верховного Суду)


Апеляційні суди зобов'язані відкривати апеляційне провадження за скаргами на ухвали слідчих суддів про надання дозволу на проведення позапланових перевірок.    


задоволено

 Фабула справи  Між платником податку та контрагентом було укладено договір купівлі-продажу цінних паперів. На виконання умов зазначеного договору та в рахунок оплати цінних паперів, платник виписав векселі. Контролюючим органом в ході перевірки дійшов до висновку, що зобов’язання за вказаними векселями є довгостроковими, а тому платник відповідно до П(с)БО 13,12,28, вирішив, що позивач повинен був включити до складу доходу фінансовий дохід від дисконтування кредиторської заборгованості за векселем, в цілях податку на прибуток. Як наслідок, контролюючий орган прийняв податкове повідомлення-рішення, яким донарахував податкове зобов’язання з податку на прибуток. Платник податку оскаржив правомірність прийняття рішення, мотивуючи це тим, що векселі для оплати цінних паперів є короткостроковими і безпроцентними, що у свою чергу виключає підстави для дисконтування заборгованості за такими векселями. Рішенням суду першої інстанції, позов платника податку задоволено.  

 Правова позиція 

Відповідно до п.п. 4, 5, 6 Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 11 «Зобов'язання» (далі - П(С)БО 11), затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31.01.2000 р. № 20 (що зареєстрований в Міністерстві юстиції України 11.02.2000 р. за № 85/4306), яке визначає методологічні засади формування в бухгалтерському обліку інформації про зобов'язання та її розкриття у фінансовій звітності, з метою бухгалтерського обліку зобов'язання поділяються на: довгострокові; поточні; непередбачені зобов'язання; доходи майбутніх періодів.


Зобов'язання визнається, якщо його оцінка може бути достовірно визначена та існує ймовірність зменшення економічних вигод у майбутньому внаслідок його погашення. Якщо на дату балансу раніше визнане зобов'язання не підлягає погашенню, то його сума включається до складу доходу звітного періоду.


В розумінні цього П(С)БО 11, зокрема: довгострокові зобов'язання - всі зобов'язання, які не є поточними зобов'язаннями, а поточні зобов'язання - зобов'язання, які будуть погашені протягом операційного циклу підприємства або повинні бути погашені протягом дванадцяти місяців, починаючи з дати балансу.


Сума погашення - недисконтована сума грошових коштів або їх еквівалентів, яка, як очікується, буде сплачена для погашення зобов'язання в процесі звичайної діяльності підприємства.


Теперішня вартість - дисконтована сума майбутніх платежів (за вирахуванням суми очікуваного відшкодування), яка, як очікується, буде необхідна для погашення зобов'язання в процесі звичайної діяльності підприємства.


За змістом п. 7, 8 і 10 П(С)БО 11 до довгострокових зобов'язань належать: довгострокові кредити банків; інші довгострокові зобов'язання; відстрочені податкові зобов'язання; довгострокові забезпечення.


Зобов'язання, на яке нараховуються відсотки та яке підлягає погашенню протягом дванадцяти місяців з дати балансу, слід розглядати як довгострокове зобов'язання, якщо первісний термін погашення був більше ніж дванадцять місяців та до затвердження фінансової звітності існує угода про переоформлення цього зобов'язання на довгострокове.


Довгострокові зобов'язання, на які нараховуються відсотки, відображаються в балансі за їх теперішньою вартістю. Визначення теперішньої вартості залежить від умов та виду зобов'язання.


Поряд з цим, п. 11 і 12 П(С)БО 11 визначено, що поточні зобов'язання включають: короткострокові кредити банків; поточну кредиторську заборгованість за довгостроковими зобов'язаннями, за товари, роботи, послуги, за розрахунками з бюджетом, у тому числі з податку на прибуток, за розрахунками зі страхування, за розрахунками з оплати праці, за розрахунками з учасниками, за розрахунками із внутрішніх розрахунків; короткострокові векселі видані; поточні забезпечення; інші поточні зобов'язання.


Поточні зобов'язання відображаються в балансі за сумою погашення.


З контексту наведених положень П(С)БО 11 можна дійти висновку, що зобов'язання, які виникли за простими векселями позивача, виписаними на погашення заборгованості по оплаті товару за договорами за своєю суттю відносяться до поточних зобов'язань. Такі зобов'язання в бухгалтерському обліку платника відображаються не за теперішньою вартістю, а за сумою погашення.


При цьому, та обставина, що зобов'язання за векселями відображалися позивачем на бухгалтерському рахунку для довгострокових виданих векселів, не змінює сутті самих векселів та зобов'язань, що за ними виникли.Відповідно до назви п. 141.2 ст. 141 ПК України норми названого пункту Кодексу регулюють питання щодо оподаткування різниці щодо операцій з продажу або іншого відчуження цінних паперів, а також операцій з інвестиційною нерухомістю і біологічними активами, які оцінюються за справедливою вартістю. Між тим, операції щодо видачі векселів в рахунок оплати товару не відносяться до операцій з продажу та відчуження цінних паперів.


не задоволено

 Фабула справи  Позивач звернувся до суду з позовом до відповідачів про стягнення боргу за використання не облікованої електричної енергії. Позов було задоволено частково. З одного відповідача була стягнута заборгованість  в розмірі  18 053,05 грн та 1 378 грн судового збору. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішенням суду апеляційної інстанції позивачу було відмовлено у задоволенні цих вимог. Справа була передана до Верховного Суду, який задовольнив касаційну скаргу позивача.  Рішення суду першої інстанції було залишено в силі. Пізніше  позивач звернувся до Верховного Суду з заявою про ухвалення додаткового рішення, в якій просив вирішити питання щодо розподілу судового збору за подачу касаційної скарги. В обґрунтування заяви вказував, що при задоволення його касаційної скарги, судом касаційної інстанції не вирішено питання щодо розподілу судових витрат, у зв'язку з чим просив ухвалити додаткове рішення з цього питання. Заявник також просить зарахувати судовий збір на конкретний розрахунковий рахунок.

 Правова позиція 

Повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету податків, зборів, пені, платежів та інших доходів бюджетів здійснюється за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, а при поверненні судового збору (крім помилково зарахованого) - за ухвалою суду, яка набрала законної сили. У разі повернення судового збору (крім помилково зарахованого) до органу Казначейства подається оригінал або належним чином засвідчена копія ухвали суду.


Ухвала суду подається платником до органу Казначейства разом з його заявою про повернення коштів з бюджету та оригіналом або копією документа на переказ або паперовою копією електронного розрахункового документа, які підтверджують перерахування коштів до бюджету (у разі знаходження оригіналу документа на переказ, який підтверджує зарахування судового збору до бюджету, в матеріалах судової справи та зазначення про це в ухвалі суду).


задоволено частково

 Фабула справи  Контролюючий орган звернувся з позовом до платника податку про надання дозволу на погашення суми податкового боргу за рахунок майна платника податків, що перебуває у податковій заставі. Зверення до суду обґрунтовувалось тим, що відповідач має податковий борг, а вжиті контролюючим органом з метою стягнення боргу заходи до позитивного результату не призвели. Суди першої та апеляційної інстанції позовні вимоги задовольнили. Відповідач подав касаційну скаргу. Він мотивував її тим, що суди не врахували, що право власності на кошти підприємства не вичерпується лише коштами на розрахунковому рахунку (рахунках), та не дослідили наявність коштів в касі підприємства та дебіторської заборгованості. Контролюючий орган доводив, що платник податку не надав докази доказів на підтвердження факту наявності готівки в касі підприємства готівки, а дебіторська заборгованість продовжує залишатися активом платника податків, що має податковий борг, до надходження коштів до бюджету за рахунок стягнення цієї дебіторської заборгованості.

 Правова позиція 

Лише сукупність відповідних обставин є підставою для контролюючого органу звернутися до суду із позовом про надання дозволу на погашення суми податкового боргу за рахунок майна платника податків, а саме: наявність податкового боргу; наявність майна платника податків, описаного у податкову заставу; минуло 60 календарних днів з дня надіслання (вручення) платнику податку податкової вимоги; відсутність коштів на рахунках платника податків в обслуговуючих банках.


не задоволено

 Фабула справи  Контролюючим органом було проведено камеральну перевірку платника податку, в результаті якої встановлено наявність податкового боргу з земельного податку та з орендної плати за минулі податкові періоди років.  Не оспорюючи наявність податкового боргу, платник податку, за результатами господарської діяльності в 2014-2016 році, подавав податкові  декларації із земельного податку та своєчасно сплачував податкові зобов’язання, які були визначені у вказаних деклараціях. Контролюючий орган, відповідно до приписів статті 87 ПК України, спрямовував сплачені кошти в рахунок погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення, а також застосував до платника штрафні санкції за несвоєчасну сплату узгоджених сум грошових зобов'язань. Платник податку звернувся до адміністративного суду з позовом до контролюючого органу, в якому просив скасувати рішення про застосування штрафних санкцій, на підставі того, що положення ПК України не надають контролюючому органу право застосовувати передбачений статтею 126 ПК України штраф при застосуванні процедури погашення податкового боргу згідно з черговістю його виконання. Постановою окружного адміністративного суду позовні вимоги задоволені частково. Постановою апеляційного адміністративного суду рішення суду першої інстанції скасовано, та прийнято нове, яким у задоволенні позову відмовлено.

 Правова позиція 

Аналіз ст.126 ПК України доводить, що об'єктом застосування штрафу є погашена сума податкового боргу, спосіб такого погашення значення не має (є це самостійна сплата чи зарахування сплачених коштів контролюючим органом в рахунок погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення). Погашення податкового боргу за положеннями підпункту 14.1.152 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України це зменшення абсолютного значення суми такого боргу, підтверджене відповідним документом.


Відповідальність у вигляді штрафу не поставлена в залежність від способу та порядку погашення податкового боргу (добровільного чи примусового, в повній сумі або частинами).


З огляду на це, незалежно від того, в який спосіб було погашено податковий борг Товариства - із застосуванням приписів пункту 87.9 статті 87 Податкового кодексу України, шляхом зарахування коштів сплачених боржником, в рахунок погашення податкового боргу, чи в інший спосіб, чинне законодавство не звільняє платника податків від відповідальності за затримку сплати узгодженого грошового зобов'язання».


не задоволено

 Фабула справи  За наслідками проведеної перевірки щодо своєчасності сплати узгодженої суми податкового зобов'язання з податку на додану вартість, контролюючим органом складено акт, в якому викладено висновки про несвоєчасність сплати платником податків узгодженої суму податкового зобов'язання. Платник податків звернувся до суду з позовом про визнання нечинним податкове повідомлення-рішення контролюючого органу. Платник вважає, що сума грошового зобов’язання сплачено своєчасно і тому контролюючий орган неправомірно застосовував штраф за несвоєчасну сплату суми самостійно визначеного грошового зобов’язання. Суд першої інстанції позов задовольнив повністю, а суд апеляційної інстанції рішення попередньої інстанції залишив без змін.

 Правова позиція 

У разі наявності у платника податків податкового боргу контролюючі органи зобов'язані зарахувати кошти, що сплачує такий платник податків, в рахунок погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення незалежно від напряму сплати, визначеного платником податків, про що зазначено пунктом 87.9 статті 87 Податкового кодексу України.


Відповідно до п.126.1 ст.126 Податкового кодексу України об'єктом застосування штрафу є погашена сума податкового боргу, спосіб такого погашення значення не має (чи це самостійна сплата чи примусове стягнення).


Погашення податкового боргу - це зменшення абсолютного значення суми такого боргу, підтверджене відповідним документом (відповідно до підпункту 14.1.152 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України).


Відповідальність у вигляді штрафу не поставлена в залежність від способу та порядку погашення податкового боргу (добровільного чи примусового, в повній сумі або частинами).


Тому, незалежно від того, в який спосіб було погашено податковий борг платника податків - із застосуванням приписів пункту 87.9 статті 87 Податкового кодексу України, шляхом зарахування коштів сплачених боржником, в рахунок погашення податкового боргу, чи в інший спосіб, чинне законодавство не звільняє платника податків від відповідальності за затримку сплати узгодженого грошового зобов'язання.


Аналогічну позицію щодо застосування положень статей 87 та 126 Податкового Кодексу України викладено в постанові Верховного Суду від 13.02.2018 у справі №808/2290/17.


задоволено частково
◄◄ 1 2... 4 5 6 7 8... 107 108 ►►
close icon
Інформація про документ