Податкова судова практика

 Фабула справи  Працівника Приватного акціонерного товариства (далі-ПрАТ) було звільнено з посади на підставі пункту 3 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).Особа звернулася до суду з позовом до ПрАТ, у якому просила поновити їй пропущений строк для звернення до суду з цим позовом, визнати незаконним і скасувати наказ голови правління ПрАТ про звільнення її з посади , а також поновити її на посаді та стягнути на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу. Суд першої інстанції позов звільненого задовольнив повністю. Суд апеляційної інстанції залишив рішення без змін.

 Правова позиція 

Пунктом 18 постанови Пленуму​​ Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз'яснено, що при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.

Оспорюваний наказ не відповідає вимогам чинного законодавства України, оскільки у ньому не визначено, яким саме документом відповідальність за ведення роботи по питаннях, відображених у щотижневій довідці, покладено на позивача. Крім того, її визнано винною у неналежній організації роботи юридичного відділу, однак Посадовою інструкцією на начальника юридичного бюро не покладено обов'язків щодо організації його роботи. Крім того, роботодавцем суду не надано доказів того, в чому саме полягало невиконання позивачем посадових обов'язків.

Візьмемо до уваги аналіз п. 3 ст. 40 КЗпП України, який показує, що для застосування цієї підстави розірвання трудового договору важливим є невиконання працівником обов'язків, передбачених трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку. При цьому не може вважатися порушенням трудової дисципліни невиконання обов'язків, які виходять за межі трудових або не випливають з трудового договору. Цю підставу не можна застосовувати до працівника, який відмовився виконати незаконне розпорядження роботодавця, або за відмову виконання роботи, яка не входить до кола його посадових обов'язків, а також за дії, що не пов'язані з виконанням службових обов'язків.

не задоволено

 Фабула справи  Заступник прокурора в інтересах держави в особі  ДП НСК «Олімпійський» звернувся до суду із позовною заявою про відшкодування шкоди, посилаючись на те, що внаслідок неправомірних дій у період виконання відповідачем трудових обов’язків на посаді генерального директора ДП НСК «Олімпійський» указаній юридичній особі завдано майнову шкоду у розмірі 249 тис. 123 грн. Особу було звільнено від кримінальної відповідальності на підставі акта про амністію. Оскільки закриття кримінальної справи на підставі амністії не звільняє винну особу від обов'язку відшкодувати шкоду, завдану злочином, заступник прокурора просив стягнути з відповідача на користь ДП НСК «Олімпійський» на відшкодування майнової шкоди 249 тис. 123 грн.

 Правова позиція 

Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди (частина третя статті 233 КЗпП України).

Отже, строк звернення до суду у справах щодо трудових правовідносин врегульовано положеннями КЗпП України. Спірні правовідносини у справі, яка переглядається, регулюються положеннями КЗпП України, статтею 233 якого встановлено строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Як роз'яснено у пункті 20  постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», судам необхідно перевіряти, чи додержаний власником або уповноваженим ним органом встановлений статтею 233 КЗпП  річний строк з дня виявлення заподіяної працівником шкоди для звернення в суд з позовом про її відшкодування. Цей  строк застосовується і при зверненні із заявою прокурора. Днем виявлення шкоди слід вважати день, коли власнику або уповноваженому ним органу стало відомо про наявність шкоди, заподіяної працівником. Днем  виявлення  шкоди,  встановленої в результаті інвентаризації матеріальних цінностей,  при ревізії або перевірці фінансово-господарської  діяльності   підприємства, установи,  організації,  слід вважати день підписання відповідного акта або висновку.

Отже, прийняття постанови про порушення кримінальної справи не усуває юридичного значення доведених до відома юридичної особи або органу державного управління актів, висновків та інших документів, здатних підтвердити початок перебігу встановленого частиною третьою статті 233 КЗпП України строку звернення до суду.

З огляду на викладене слід дійти висновку, що за змістом частини третьої статті 233 КЗпП України день прийняття постанови про порушення кримінальної справи відносно особи, яка є відповідачем у цивільній справі про відшкодування шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на працівника трудових обов'язків, не слід вважати днем виявлення шкоди, заподіяної цим працівником, у разі наявності акта або висновку, складених у результаті інвентаризації матеріальних цінностей, при ревізії або перевірці фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації.

задоволено частково

 Фабула справи  Особа звернулася до суду з позовом до Головного управління Держземагентства, виконавчої дирекції обласного відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та управління Пенсійного фонду України, в якому просила суд визнати недійсними умову п. 2.1 трудової угоди та умову п. 2.1 трудової угоди  щодо визначення розміру оплати праці в сумі 600 грн і визначити, що оплата праці працівника  повинна здійснюватись щомісячно на рівні не менше мінімальної заробітної плати, встановленої законом; зобов'язати правонаступника управління Держкомзему здійснити перерахунок сплаченої за період дії трудових відносин заробітної плати до рівня мінімальної; визнати незаконним утримання управлінням Пенсійного фонду України  єдиного соціального внеску у розмірі 2,6 % з працівника; визнати незаконною бездіяльність управління Пенсійного фонду України  з виконання повноважень з контролю за достовірністю обліку та звітності надходження страхових внесків управління Держкомзему України, що виплачувалась за працівника; визнати незаконною відмову головного управління Держкомзему  в оплаті листків непрацездатності; зобов'язати правонаступника управління Держкомзему та виконавчу дирекцію обласного відділення Фонду соціального страхування з тимчасової працездатності здійснити оплату листків непрацездатності; визнати неправомірною бездіяльність управління Держкомзему  у наданні  відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; стягнути з відповідачів компенсацію моральної шкоди за порушення трудового законодавства (сплата єдиного соціального внеску в меншому розмірі, ніж передбачено законом, виплата заробітної плати на рівні, нижчому мінімальної заробітної плати, не оплата листків тимчасової непрацездатності, ненадання відпустки до досягнення дитиною трирічного віку, нездійснення належного контролю за правильністю відрахувань єдиного соціального внеску за працівника); стягнути невиплачену заробітну плату до рівня мінімальної; з часу звільнення по час поновлення на роботі середню заробітну плату з розрахунку мінімального встановленого законом розміру; стягнути різницю невиплаченої заробітної плати до рівня мінімальної за період після поновлення; визнати звільнення за ч. 1  ст. 104 ЦКУ ​незаконним та поновити на роботі; стягнути заробітну плату за час вимушеного прогулу. 

 Правова позиція 

1) За результатами аналізу вказаних норм матеріального права суд дійшов до висновку, що мінімальна заробітна плата гарантується державою за умови виконання встановлених норм тривалості робочого часу та інтенсивності праці, і розмір заробітної плати може бути нижчим за встановлений мінімальний розмір заробітної плати у випадках, передбачених законодавством. Вирішуючи спір в указаній частині, як суд першої інстанції так, і суд апеляційної інстанції вказаних норм матеріального права не врахували, не вирішили питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджені, зокрема не перевірили, які саме трудові обов'язки виконував позивач, яка норма тривалості його робочого часу, інтенсивність праці, характер виконуваної роботи, чи властива така робота основній діяльності галузі (підгалузі) роботодавця, не визначилися, у яких випадках можлива оплата праці у меншому розмірі, ніж передбачено законодавством про оплату працю, у зв'язку з чим не вирішили питання про те, чи за характером роботи позивача у роботодавця виник обов'язок з оплати його праці у розмірі, не нижчому мінімальної заробітної плати.

2) У випадку, коли працівника звільнено без законних підстав або з порушенням встановленого порядку, але поновити його на роботі неможливо внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, суд визнає звільнення неправильним і зобов'язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника) виплатити цьому працівникові заробітну плату за час вимушеного прогулу (ч. 2 ст. 235 КЗпП). Одночасно суд визначає працівника звільненим за п. 1 ст. 40 КЗпП у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації. Вважаючи, що звільнення позивача за ч. 1 ст. 104 ЦК України є правильним, суди не врахували, що звільнення може бути проведено лише з підстав, передбачених КЗпП України, зокрема ст. ст. 36-41 цього Кодексу, не перевірили відповідність такого звільнення закону, не врахували порядок звільнення працівників у зв'язку з реорганізацією шляхом ліквідації, не перевірили, чи відбувалося на підприємстві скорочення чисельності або штату працівників, наявність або відсутність підстав для продовження з позивачем трудового договору.

задоволено частково

 Фабула справи  Особа звернулася в суд із позовом до роботодавця, в якому просила стягнути з відповідача несплачені їй при звільненні суми, які складаються з: оплати часу простою; компенсації за невикористані відпустки; оплати лікарняних; вихідної допомоги при звільненні; середнього заробітку за час несплати грошової суми за рішенням  районного суду у та моральної шкоди. Рішенням  районного суду  позов  задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь відповідача вихідну допомогу, у решті позовних вимог відмовлено. Рішенням апеляційного суду  рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову  у задоволенні позову.

 Правова позиція 

Згідно з нормою ч. 2 ст. 233 КЗпП Українина зазначені вимоги позивачки, які стосуються виплат, що входять до структури заробітної плати (ст. ст. 1, 2 Закону України “Про оплату праці”, п. п. 1.2, 1.4., 2.23 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Міністерства статистики     України  від   11   грудня   1995   року     № 323   (зареєстрованої в   Міністерстві     Юстиції   України   21   грудня   1995   року   за   № 465/1001), не поширюється норма ч. 1 ст.233 КЗпП України щодо обмеження строку звернення до суду, оскільки відповідно до ч. 2 цієї норми право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати не обмежено будь-яким строком. У зв'язку з чим рішення апеляційного суду підлягає скасуванню.

задоволено частково

 Фабула справи  Прокурор  звернувся в суд з позовом в інтересах працівника до  УВП “УТОС” про стягнення компенсації втрати частини заробітної плати в зв'язку з порушенням термінів її виплати. Прокурор зазначав, що під час роботи  УВП “УТОС”  працівнику несвоєчасно виплачувалась заробітна плата. Оскільки після звільнення працівника з роботи підприємство не виплатило йому належну до сплати компенсацію заробітної плати, зокрема, і на час здійснення прокурорської перевірки, прокурор просив стягнути з відповідача  компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку із затримкою її виплати. Рішенням районного суду позов задоволено: стягнуто з відповідача компенсацію втрати частини заробітної плати в зв'язку з порушенням термінів її виплати. Рішенням апеляційного суду  рішення місцевого суду скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові.

 Правова позиція 

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України "Про оплату праці"  заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Структура заробітної плати визначена статтею 2 цього Закону і складається з основної і додаткової заробітної плати, а також інших заохочувальних і компенсаційних виплат. Зокрема, додаткова заробітна плата включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Статтею 34 Закону гарантовано працівникові право на виплату компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати. На підставі вище наведених норм суд зробив висновок, що нарахована, але не виплачена позивачеві компенсація втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати є складовою його заробітної плати.

задоволено
close icon
Інформація про документ
Замовити персональну презентацію