Податкова судова практика

 Фабула справи  Контролюючий орган провів перевірку платника податків заявлених у декларації з ПДВ даних та підтвердив заявлену суму разом з заявою про повернення суми бюджетного відшкодування. Але у 5-ти денний строк податковий орган не подав до органу казначейства висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню. Платник податків, вважаючи таку бездіяльність органу протиправною, звернувся до органу, яким просив визнати протиправною бездіяльність щодо неповернення платнику бюджетного відшкодування ПДВ; зобов`язати прийняти висновок із зазначенням суми бюджетної заборгованості з ПДВ; здійснити повернення суми бюджетного відшкодування, стягнути з Державного бюджету пеню за несвоєчасне перерахування бюджетного відшкодування. Суд першої інстанції своїм рішенням, залишеним без змін ухвалою апеляційної інстанції, позов задовольнив.  

 Правова позиція 

Права Товариства на бюджетне відшкодування ПДВ, а також з огляду на відсутність механізму реального відшкодування платнику податків узгодженої суми бюджетного відшкодування вказаного податку, такі способи захисту порушеного права як зобов`язання контролюючого органу надати висновок про підтвердження заявленої платником податків суми бюджетного відшкодування або внести заяву товариства до Тимчасового реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування не призведуть до ефективного відновлення права платника податків.

Європейський суд з прав людини наголошував, що поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно» (див. mutatis mutandis рішення у справі «Бейелер проти Італії» від 05 січня 2000 року) (Beyeler v. Italy, заява № 33202, § 100)).

За певних обставин «легітимне очікування» на отримання «активу» також може захищатися статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, якщо суть вимоги особи пов`язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «легітимне очікування», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя (див. mutatis mutandis рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України» від 26 червня 2014 року (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine, заяви № 68385/10 та № 71378/10, § 35)).

Оскільки податкове законодавство України передбачає право Товариства на повернення суми бюджетного відшкодування ПДВ, Товариство у цій справі має майновий інтерес щодо відшкодування з бюджету ПДВ, яка охоплюються поняттям «майно» в аспекті частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.Відтак ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам (а саме, повернення суми бюджетного відшкодування).

не задоволено

 Фабула справи  Особа (приватний нотаріус) звернулася до суду з позовом до контролюючого органу, яким просила визнати протиправним та скасувати рішення органу про застосування штрафних санкцій та нарахування пені за несплату / несвоєчасну сплату ЄСВ. Також, приватний нотаріус подав заяву про визнання причин пропущення строку для звернення до суду поважними та поновлення пропущеного строку, обґрунтовуючи  тим, що КАС України передбачає можливість встановлення іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, а також спеціального податку обчислення таких строків. Суд першої інстанції ухвалою, залишеною без змін апеляційним судом, повернув позовну заяву позивача.

 Правова позиція 

Облік платників єдиного внеску, їх права та обов`язки, порядок нарахування, обчислення і строки сплати єдиного внеску, його розмір, повноваження органів доходів і зборів, а також відповідальність за порушення законодавства про збір та облік єдиного внеску визначає виключно Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування».

Положення пункту 1.3 ст.1 Податкового кодексу України свідчать про те, що ПК України не поширюються на відносини щодо порядку сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, як і відповідальність за порушення такого порядку.

Відтак, при оскарженні рішення податкового органу, прийнятого в межах Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування», строк звернення до адміністративного суду тривалістю 1095 днів не застосовується.

не задоволено

 Фабула справи  Контролюючим органом було надіслано платнику податків письмові запити щодо надання пояснень та їх документального підтвердження стосовного господарських взаємовідносин з контрагентами. Платник податків відмовився надавати пояснення та документальне підтвердження, оскільки всупереч положенням п. 73.3 ст. 73 ПК України письмові запити не містили підстав для їх надіслання із зазначенням інформації, яка це підтверджує. Контролюючим органом було прийнято наказ про проведення перевірки платника на підставі ненадання відповіді на надісланий запит. Платник податків звернувся до адміністративного суду з позовом до контролюючого органу, в якому просив скасувати наказ про проведення перевірки, оскільки його винесено у спосіб, не передбачений ПК України. Рішенням суду першої інстанції позов задоволено повістю. Постановою апеляційного адміністративного рішення ухвалено нове, яким у позові відмовлено.  

 Правова позиція 

Посилання платника на окремі дефекти запитів про надання інформації  (окрім сутнісних) не впливають на обов'язок позивача надати всю необхідну інформацію за запитами, оскільки відсутність або неповнота посилань на конкретні джерела отримання податкової інформації не повинні розглядатися як підстава для визнання запитів такими, що не відповідають вимогам п. 73.3 ПК України, та, як наслідок, бути підставою для визнання наказу про проведення податкової перевірки протиправним.

не задоволено

 Фабула справи  Контролюючим органом було встановлено нікчемність правочинів між контрагентами (договорів аутсорсингу), з огляду на те, що їх укладення не спрямоване на настання реальних правових наслідків, а спрямоване лише на фіктивне заниження податкового зобов'язання. Зважаючи на результати перевірки було прийняте податкове повідомлення-рішення, яким збільшено грошове зобов'язання з ПДВ. Платник податків оскаржив правомірність прийняття цих рішень, оскільки сторони виконали умови договору, а саме передали належне обладнання та провели розрахунки, що підтверджено відповідними накладними. Суд першої інстанції та апеляційний суд позов задовольнили.

 Правова позиція 

Підстави нікчемності правочину встановлюються законом, а встановлення актом перевірки нікчемності правочину знаходиться за межами компетенції податкового органу, не належить до функції контролю дотримання платниками податків податкового законодавства. Не вимагається визнання такого договору і в суді. За наявності відповідних обставин предметом розгляду та дослідження є податкові наслідки вчинення відповідних дій без урахування наявності цивільно-правового договору та реальність господарських операцій, як підстава виникнення права на формування платником податку своїх даних податкового обліку.

Виходячи з принципу індивідуального застосування відповідальності за порушення правил оподаткування, негативні наслідки, зокрема, у вигляді позбавлення права на формування платником даних свого податкового обліку, можуть бути застосовані саме до того платника податків, який їх припустився, а не до іншої особи.

Так само і саме собою невиконання контрагентами своїх податкових обов'язків не може бути безумовним свідченням відсутності ділової мети та/або обізнаність платника податків із протиправним характером діяльності його контрагентів та відповідно недостовірності задекларованих даних податкового обліку платника податків.

Контролюючі органи можуть звертатись до судів з позовами про стягнення в дохід держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність.

не задоволено

 Фабула справи  НБУ звернувся із позовом до платника податків про стягнення до Державного бюджету штрафу за порушення валютного законодавства згідно постанови про притягнення до відповідальності за порушення валютного законодавства. Суд першої інстанції ухвалою, залишеною без змін рішення апеляційного суду, позовну заяву повернув.

 Правова позиція 

Положеннями пункту 8 частини 4 статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України врегульовано підставу для повернення позовної заяви позивачеві у випадку порушення процесуальних строків, а саме - коли суб'єкт владних повноважень подав позовну заяву із вимогою про стягнення грошових коштів, яка ґрунтується на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, до закінчення строку встановленого у частині другій статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України.

При цьому, для застосування положень пункту 8 частини 4 статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України, слід виходити з того, що днем виникнення підстав, які дають право суб'єкту владних повноважень на звернення до адміністративного суду із позовом про стягнення грошових коштів, яка ґрунтується на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, є день закінчення шестимісячного строку, встановленого у абзаці 1 частини другої статті 122  Кодексу адміністративного судочинства України.

Отже, право на звернення суб'єкта владних повноважень до суду із позовом про стягнення грошових коштів, який грунтується на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, може були реалізоване лише після закінчення строку, встановленого у абзаці 1 частини другої статті 122  Кодексу адміністративного судочинства України.

не задоволено

 Фабула справи  Контролюючим органом здійснено вихід на документальну позапланову виїзну перевірку платника податків. Платник податків відмовився від отримання копії наказу та направлення на проведення перевірки, про що контролюючим органом складені акти. Також платник не допустив фахівця контролюючого органу до проведення перевірки з підстав дії мораторії на проведення планових та позапланових перевірок у 2018 році про що складено акт відмови в допуску до проведення перевірки. Контролюючим органом було прийняте рішення, яким застосовано умовний адміністративний арешт майна платника податків. Після цього контролюючий орган звернувся до суду із позовом до платника податків, у якому просило накласти арешт на кошти, які перебувають на рахунках платника, відкритих у банківських установах. Суд першої інстанції позов задовольнив. Суд апеляційної інстанції скасував рішення попередньої інстанції і ухвалив нове, яким у задоволенні позову контролюючого органу відмовив.

 Правова позиція 

Згідно з пунктом 94.4 статті 94 ПК (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) арешт може бути накладено контролюючим органом на будь-яке майно платника податків, крім майна, на яке не може бути звернено стягнення відповідно до закону, та коштів на рахунку платника податків.

Підстави для застосування як адміністративного арешту майна, так і арешту коштів на рахунках платника податків, є універсальними та визначені пунктом 94.2 статті 94 ПК (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Обидва види арешту, за загальним правилом, застосовуються з однакових підстав і розрізняються лише процедурою застосування - або за рішенням керівника податкового органу (щодо майна, відмінного від коштів), або за рішенням суду (арешт коштів).

Із системного тлумачення положень статті 94 ПК НЕ встановлено, що адміністративний арешт коштів платника податків є похідним від адміністративного арешту майна, відмінного від коштів, і може бути застосований судом виключно у випадку існування рішення контролюючого органу про накладення арешту на майно платника податків.

Положення статті 94 ПК НЕ визначають послідовності процедур застосування адміністративного арешту майна та адміністративного арешту коштів. Натомість, приписи статті викладаються в єдиному контексті та відповідні правові норми регулюють як правовідносини, що виникають при накладенні адміністративного арешту майна, так і арешту коштів платника податків.

Виходячи з аналізу наведеного вище, арешт на кошти платника податків накладається за наявності підстав, визначених пунктом 94.2 статті 94 ПК, та не залежить від наявності рішення контролюючого органу про накладення арешту на майно платника податків.

Непідтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків в судовому порядку не обмежує право податкового органу на звернення до суду про застосування арешту коштів на рахунках платника податків, але за умови наявності відповідних підстав, визначених ПК.

Відповідно до підпункту 94.2.3 ПК (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) арешт майна може бути застосовано, якщо платник податків відмовляється від проведення документальної або фактичної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб контролюючого органу.

Таким чином, посилання на підставу відмови у позові на те, що недопуск перевіряючих до проведення перевірки не є правовою підставою для накладення арешту на кошти платника податків, що знаходяться у банку, є необґрунтованим.

задоволено

 Фабула справи  За результатами проведеної перевірки платника податку контролюючим органом було не підтверджено факт реального здійснення спірних господарських операцій, оскільки в контрагентів не було належних матеріально-технічних умов та трудових ресурсів, які б підтверджували реальність виконання робіт з влаштування з’їзду з автодороги на накопичувальний майданчик. На підставі акту перевірки було прийняте рішення про зменшення бюджетного відшкодування з ПДВ та застосування штрафних санкцій. Платник податку оскаржив прийняття рішення, мотивуючи недотриманням порядку призначення контрольного заходу, а також наявності інших договорів та інших документів первинного бухгалтерського обліку, які підтверджують правомірність формування даних податкового обліку. Постановою суду першої інстанції позовні вимоги залишено без задоволення. Рішенням апеляційного суду скасовано постанову суду першої інстанції, а позов задоволено.

 Правова позиція 

До первинних документів бухгалтерського обліку, що підтверджують показники, відображені платником податків у податковій звітності, належать усі документи в їх сукупності, складені щодо господарської операції, які за змістом відповідають вимогам закону та які відображають реальні господарські операції.

До таких документів, слід відносити: договори, специфікації, акти приймання-передачі, видаткові накладні, товарно-транспортні накладні, рахунки на оплату, документи про договірні ціни, локальні кошториси, довідки про вартість виконаних робіт, відомості витрачених ресурсів, виписки з банківських рахунків.

При цьому, єдиним документом, який підтверджує податковий кредит з податку на додану вартість є податкова накладна, зареєстрована в Єдиному реєстрі податкових накладних.

задоволено частково

 Фабула справи  Платник податку звернувся до адміністративного суду з позовом до контролюючого органу, в якому просив скасувати податкове-повідомлення рішення, яким йому нараховано ПДВ. Позовні вимоги мотивував тим, що висновки податкової про нереальність господарських операцій з контрагентами є безпідставними, оскільки ним правомірно сформовано дані свого податкового обліку на підставі первинних бухгалтерських документів Рішенням окружного адміністративного суду, залишеним без змін постановою апеляційного адміністративного суду, позов задоволено.

 Правова позиція 

Аналіз наведених норм ПК України свідчить, що у податковому обліку господарські операції та витрати за ними мають бути підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, які містять відомості про господарську операцію, підтверджують її фактичне здійснення та понесення витрат. Податковий кредит має бути обов'язково підтверджений податковою накладною.

Податкова накладна вважається недійсною у разі її заповнення іншою особою, ніж зазначена в цьому пункті.

Наведене дає підстави для висновку, що підписані невідомими особами документи не можуть бути підставою для формування платниками податків своїх даних податкового обліку за наявності фактів, що ставлять під сумнів реальність надання послуг та поставки товарів; за відсутності інших достатніх та належних доказів, які б підтверджували реальне здійснення господарських операцій, на підставі яких задекларовано податковий кредит та валові витрати за спірними господарськими операціями, самі по собі податкові накладні не підтверджують право платника на їх формування.

Отже, оскільки у справі, яка розглядається, судами попередніх інстанцій проігноровано те, що засновник та директор платника податку заперечують свою участь у створенні та фінансово - господарської діяльності вказаного товариства, то перевірка та встановлення такої обставини має значення для правильного вирішення спору, й тому справу слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

задоволено частково

 Фабула справи  Контролюючий орган звернувся до суду з позовною заявою про стягнення на коштів з банківських рахунків органу управління платника податків. На обґрунтування зазначених позовних вимог контролюючий орган послалася на те, що здійснені контролючим органом заходи у вигляді направлення подання про погашення податкового боргу до органу управління підприємства, не призвело до погашення такого боргу. Суд першої інстанції позов задовольнив. Апеляційний адміністративний суд рішення суду першої інстанції скасував у ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив. У зв’язку з вищезазначеним контролюючий орган звернувся з касаційною скаргою.

 Правова позиція 

Обов'язок контролюючого органу на звернення із позовною заявою до органу місцевого самоврядування, в управлінні якого перебуває таке комунальне підприємство або його майно, виникає виключно після продажу внесеного в податкову заставу майна такого підприємства і лише за умови недостатності суми коштів, отриманих від такого продажу, для погашення податкового боргу.

не задоволено

 Фабула справи  Контролюючим органом було проведено перевірку платника податку, за результатами якої встановлено порушення пункту 2.6 Положення про ведення касових операцій, затвердженого постановою Правління НБУ від 15.12.2004 № 637, яке полягало у неоприбуткуванні готівкових коштів, оскільки в книзі обліку розрахункових операцій відсутні записи про оприбуткування зазначеної суми. На підставі акту перевірки прийнято податкове-повідомлення рішення, яким застосовано штрафні санкції за вказане правопорушення. Платник податку оскаржив рішення контролюючого органу, мотивуючи позов тим, що ним фактично проведено розрахункові операції з наявними документами, а відсутність записів про рух коштів у книзі обліку свідчить про порушення ведення книги обліку розрахункових операцій, а не про неоприбуткування готівки. Постановою окружного адміністративного суду позовні вимоги задоволено. Постановою апеляційного адміністративного суду скасовано рішення суду першої інстанції і ухвалено нове, яким у задоволення позову відмовлено.

 Правова позиція 

Згідно з абзацом третім пункту 2.6 Положення про ведення касових операцій, затвердженого постановою Правління НБУ від 15.12.2004 № 637 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), у разі проведення готівкових розрахунків із застосуванням реєстратора розрахункових операцій або використанням розрахункової книги оприбуткуванням готівки є здійснення обліку зазначених готівкових коштів у повній сумі їх фактичних надходжень у книзі обліку розрахункових операційна підставі фіскальних звітних чеків реєстратора розрахункових операцій (даних розрахункової книги).

Здійснюючи системне тлумачення вказаної норми, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку, що у разі проведення готівкових розрахунків із застосуванням реєстратора розрахункових операцій або використанням розрахункової книги оприбуткуванням готівки є сукупність таких дій: фіксація повної суми фактичних надходжень готівки у фіскальних звітних чеках реєстратора розрахункових операцій (даних розрахункової книги) та відображення на їх підставі готівки у книзі обліку розрахункових операцій. Невиконання будь-якої із цих дій є порушенням порядку оприбуткування готівки, за яке встановлена відповідальність згідно абзацу третього статті 1 Указу Президента України «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Таким чином, відсутність фіксації фактичних надходжень у розрахунковій книзі є порушенням порядку оприбуткування готівки, а оскільки факт нездійснення таких записів платником податку не заперечувався, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права.

не задоволено

 Фабула справи  Платник податків звернувся до суду з адміністративним позовом до контролюючого органу про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення. Позовні вимоги обґрунтовані посиланням на те, що розрахунки в іноземній валюті в межах торговельного обороту здійснюються лише через уповноважені банки, тому попереднє зарахування на розподільчий валютний рахунок коштів в іноземній валюті згідно з нормативно - правовими актами НБУ, що надійшли на адресу резидента у межах зовнішньоекономічного контракту, а не на поточний рахунок товариства не може розцінюватися як порушення строків зарахування виручки у іноземній валюті від експорту продукції. Апеляційний адміністративний суд постановою рішення суду першої інстанції скасував, позов задовольнив. Не погодившись із висновком суду апеляційної інстанції контролюючий орган подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

1. Надходження в іноземній валюті із-за кордону на користь юридичних осіб, які не є уповноваженими банками, фізичних осіб - підприємців, іноземних представництв (крім офіційних представництв) підлягають обов'язковому продажу на міжбанківському валютному ринку України, у тому числі безпосередньо Національному банку України, у розмірі 65 відсотків. Решта надходжень в іноземній валюті залишається в розпорядженні резидентів та нерезидентів і використовується ними відповідно до правил валютного регулювання.

2. Датою зарахування валютної виручки вважається зарахування її на розподільчий рахунок. Подальший рух коштів з валютного на поточний рахунок юридичної особи, в тому числі і з використанням розподільчого рахунку, свідчить про використання коштів вже на території України і не може вважатись первинним надходженням коштів внаслідок виконання зовнішньоекономічних контрактів.

не задоволено

 Фабула справи  Контролюючий орган при проведенні планової виїзної перевірки видав податкові повідомлення-рішення про визначення податку на прибуток підприємств за основним платежем та податкове повідомлення-рішення про зменшення розміру від'ємного значення податку на додану вартість. Платник податку подав позов до суду із проханням скасувати дані податкові повідомлення-рішення, посилаючись на те, що фактичне вчинення господарських операцій підтверджується належним чином оформленими первинними та іншими документами. При цьому контролюючий орган не врахував використання товарів та послуг в господарській діяльності, висновки сформував тільки на підставі інформації з актів перевірок контрагентів. Суд першої інстанції позов задовольнив повністю. Суд апеляційної інстанції рішення залишив без змін.

 Правова позиція 

Аналіз пункту 5.1 статті 5, підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств, пункту 138.2, підпункту139.1.9 пункту 139.1 статті 139, пункту 7.2, підпунктів 7.4.1, 7.4.3, 7.4.5 пункту 7.4, підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», пунктів 198.2, 198.6 статті 198 Податкового кодексу України свідчить, що у податковому обліку господарські операції та витрати за ними мають бути підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, які містять відомості про господарську операцію, підтверджують її фактичне здійснення та понесення витрат. Податковий кредит має бути обов'язково підтверджений податковою накладною, виданою платником податку на додану вартість.

Щодо висновку контролюючого органу про нереальне вчинення господарських операцій позивача з контрагентами, який обґрунтовується тільки інформацією акта перевірки контрагентів щодо його господарських операцій, то такі обґрунтування є недостатніми за відсутності аналізу самих господарських операцій та первинних документів.

не задоволено

 Фабула справи  Контролюючим органом було проведено позапланову виїзну перевірку платника податків щодо дотримання правил проведення касових операцій, за результатами якої встановлено порушення правил оприбуткування готівки та прийнято податкове повідомлення-рішення про застосування штрафних (фінансових) санкцій. Платник податку звернувся до адміністративного суду з позовом до контролюючого органу, в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення. Обґрунтовуючи позовні вимоги, платник податку зазначає, що не допустив порушення норм з регулювання обігу готівки, а саме порядку подачі звіту про використання коштів, а також те, що контролюючим органом було порушено граничні строки застосування штрафу за порушення. Постановою окружного адміністративного суду,  залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду, позов задоволено повністю.

 Правова позиція 

Відносини стосовно відповідальності суб'єктів господарювання за такі порушення як неоприбуткування готівки в касі підприємства та видача готівкових коштів під звіт без повного звітування щодо раніше виданих коштів не врегульовані Податковим кодексом України, прийнятим у часі пізніше, ніж видано Указ № 436/95. На час виникнення спірних відносин не було прийнято й будь-яких інших законів, сфера дії яких би охоплювала такі відносини. Тому, до суб'єктів господарювання за порушення норм з регулювання обігу готівки на час виникнення спірних правовідносин контролюючі органи вправі застосувати відповідальність, встановлену в Указі № 436/95.

Законом України  «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Податкового кодексу України» від 02.12.2010 № 2756-VI (набрав чинності з 01.01.2011) доповнено статтю 250 Господарського кодексу України частиною другою, згідно з якою зі сфери її дії виключено штрафні санкції, розмір і порядок стягнення яких визначаються Податковим кодексом України та іншими законами, контроль за дотриманням яких покладено на органи державної податкової служби та митні органи.

Таким чином, з 01.01.2011 санкції за порушення законів, які не є законами з питань оподаткування, не належать до адміністративно-господарських санкцій, застосування яких було б можливим лише в межах строків, встановлених статтею 250 зазначеного Кодексу, тобто не пізніше шести місяців з дня виявлення порушення і не пізніше року з дня його вчинення. Це саме стосується і санкцій, які передбачені Указом № 436/95.

Тому, судами було порушено зазначену норму матеріального права, оскільки безпідставно поширили на спірні правовідносини частини першу статті 250 Господарського кодексу України і не застосували частину другу цієї статті, в результаті чого дійшли помилкових висновків про те, що контролюючий орган порушив строки застосування санкцій за порушення.

задоволено частково

 Фабула справи  31.08.2010 року платник податку здійснив реєстрацію двох автомобілів, внаслідок чого повинен був сплатити податку з власників транспортних засобів. Контролюючий орган скерував на адресу платника повідомлення про необхідність підтвердження сплати податку, оскільки від нього не надійшли кошти до бюджету. Опісля ігнорування повідомлення, контролюючий орган звернувся до адміністративного суду з позовом до платника податку, в якому просив стягнути суму податкового зобов’язання. Постановою окружного адміністративного суду, залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суд, у задоволені позову відмовлено.

 Правова позиція 

Системний аналіз законодавства дає підстави для висновку, що дотримання платником податку вимог Порядку № 1388 під час реєстрації/перереєстрації транспортного засобу виключає його відповідальність за відсутність сплати податку з власників транспортних засобів, оскільки проведення реєстрації /перереєстрації транспортних засобів підрозділами Державтоінспекції МВС без попередньої сплати податку не може бути здійснено.

Постановою окружного адміністративного суду в справі  № 2а-4362/11/1370 постановлено скасування державної реєстрації транспортного засобу, оскільки платник податку не подавав заяви про державну реєстрацію транспортного засобу, що є вирішальною дією для її проведення.

Отже, відсутність обов’язкових дій, передбачених чинним законодавством для державної реєстрації транспортного засобу, виключає обов'язок платника податку сплачувати відповідні податки і збори (платежі), передбачені законодавством.

не задоволено

 Фабула справи  Рішенням міської ради від 21.01.2015 було встановлено транспортний податок, а також затвердженні особливості його справляння, відповідно до норм Податкового кодексу України. У відповідності до вказаного рішення, контролюючим органом було сформовано та надіслано платнику податку податкове повідомлення-рішення, яким визначено податкове зобов’язання з транспортного податку з фізичних осіб за 2015 рік, оскільки за ним зареєстроване право власності на транспортний засіб, який є об’єктом оподаткування транспортного податку. Платник податку звернувся до адміністративного суду з позовом до контролюючого органу, в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення рішення. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що встановлення міською радою транспортного податку 21.01.2015 року не може бути застосовано у 2015 році, оскільки встановлення податку або зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Тому встановлення такого податку 21.01.2015 року матиме застосування в 2016 році, який є плановим періодом для застосування цього рішення. Постановою окружного адміністративного суду, залишеною без змін постановою апеляційного адміністративного суду позовні вимоги задоволені.

 Правова позиція 

Зі змісту норм Податкового кодексу України випливає, місцеві ради мають обов'язково встановити (відповідним рішенням місцевої ради) транспортний податок і вирішити питання (на власний розсуд), чи запроваджувати податок (і в яких розмірах) на майно, відмінне від земельної ділянки. Таке рішення має бути оприлюдненим до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлених місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим.

При цьому, законодавчо розрізнено період опублікування рішення ради (це період, який передує плановому), плановий період (у якому планується встановити місцевий податок) і наступний період, (тобто період, який є наступним за плановим).

Кожен із цих періодів має самостійне правове значення. При цьому такі періоди не можуть співпадати в часі. Зокрема, не може бути плановим період, у якому було прийняте та опубліковане відповідне рішення ради. Плановим у будь-якому разі може бути лише той період, який є наступним після періоду опублікування рішення ради.

Якщо таке рішення не буде опубліковано до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому підлягає застосуванню відповідний податок, таке рішення застосовується з початку наступного бюджетного періоду за тим, у якому планувалося запровадити відповідний податок.

З огляду на неможливість збігу між періодом опублікування рішення та плановим періодом (у якому планується встановити місцевий податок) відповідно до норми підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України, застосування контролюючим органом положень Закону України від 28.12.2014 №71-VIII з метою оподаткування може мати місце не раніше наступного бюджетного періоду, тобто не раніше 2016 року.

Наявність у Податковому кодексі України норм, які регулюють правила справляння транспортного податку, не є підставою для його справляння за відсутності відповідного рішення місцевої ради, оскільки Верховна Рада України відповідно до підпункту 12.1.2 пункту 12.1 статті 12 Податкового кодексу України лише встановлює перелік місцевих податків та зборів, установлення яких належить до компетенції сільських, селищних, міських рад та рад об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад.

не задоволено

 Фабула справи  Контролюючим органом було сформовано та надіслано платнику податку податкове повідомлення-рішення, яким визначено податкове зобов’язання з транспортного податку з фізичних осіб за 2015 рік, оскільки за ним зареєстроване право власності на транспортний засіб, який є об’єктом оподаткування транспортного податку. Платник податку сплатив транспортний податок до бюджету. Платник податку звернувся до адміністративного суду з позовом до контролюючого органу, в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення рішення. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що  встановлення податку або зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Оскільки міською радою було встановлено податок в січні 2015 року, то застосування відповідних норм настає в наступному плановому періоді, тобто не раніше 2016 року.  Постановою окружного адміністративного суду, залишеною без змін постановою апеляційного адміністративного суду, у задоволені позову відмовлено.

 Правова позиція 

Зі змісту норм Податкового кодексу України випливає, що встановлення податку на майно, зокрема в частині транспортного податку, є обов'язком місцевої ради, який повинен бути виконаний шляхом прийняття відповідного рішення до початку наступного бюджетного періоду.

Пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПКУ регламентовано порядок опублікування та застосування рішень місцевої ради про встановлення місцевих податків. Зазначені рішення офіційно оприлюднюються відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

Разом з цим, норма розрізняє період опублікування рішення ради (це період, який передує плановому), плановий період (у якому планується встановити місцевий податок) і наступний період, (тобто період, який є наступним за плановим).

Кожен із цих періодів має самостійне правове значення. При цьому такі періоди не можуть співпадати в часі. Зокрема, не може бути плановим період, у якому було прийняте та опубліковане відповідне рішення ради. Плановим у будь-якому разі може бути лише той період, який є наступним після періоду опублікування рішення ради.

Якщо таке рішення не буде опубліковано до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому підлягає застосуванню відповідний податок, таке рішення застосовується з початку наступного бюджетного періоду за тим, у якому планувалося запровадити відповідний податок.

З огляду на неможливість збігу між періодом опублікування рішення та плановим періодом (у якому планується встановити місцевий податок) відповідно до норми підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України, застосування контролюючим органом положень Закону України від 28.12.2014 №71-VIII з метою оподаткування може мати місце не раніше наступного бюджетного періоду, тобто не раніше 2016 року.

Зважаючи на викладене, підстави для справляння транспортного податку у 2015 році відсутні. Законодавчою перешкодою для цього є норми підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України.

задоволено

 Фабула справи  Платник податків подав позов до суду до контролюючого органу, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення контролюючого органу про анулювання реєстрації платника податку на додану вартість та зобов'язати контролюючий орган поновити реєстрацію платника податку на додану вартість шляхом внесення запису про скасування (відміни) анулювання реєстрації до Реєстру платників податку на додану вартість з дня скасування реєстрації. Обґрунтовуючи позовні вимоги, платник зазначає, що контролюючий орган не вжив усіх передбачених законодавством заходів із встановлення місцезнаходження платника податків, тому були відсутні підстави для внесення запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців про відсутність місцезнаходження юридичної особи. Окружний адміністративний суд постановою позов задовольнив частково. Визнав протиправним та скасував рішення контролюючого органу про анулювання реєстрації платника податку на додану вартість. У задоволенні іншої частини позову відмовив. Апеляційний адміністративний суд ухвалою залишив без змін постанову окружного адміністративного суду. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що висновки про відсутність платника за місцезнаходженням контролюючим органом зроблені за відсутності проведених заходів щодо встановлення фактичного місцезнаходження юридичної особи. Не погоджуюсь із рішеннями суду першої та апеляційної інстанції контролюючий орган подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

Обов'язковою передумовою направлення органом доходів і зборів до державного реєстратора повідомлення встановленого зразка про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням є проведених заходів щодо встановлення фактичного місцезнаходження юридичної особи.

Щодо кожного платника податків, стосовно якого виявлена відсутність його за місцезнаходженням (місцем проживання) та нез'ясоване його фактичне місцезнаходження (місце проживання), підрозділ органу державної податкової служби, який з'ясував зазначений факт, готує та передає підрозділам податкової міліції запит на встановлення місцезнаходження (місця проживання) платника податків за встановленою формою.

Якщо за результатами заходів щодо встановлення фактичного місцезнаходження юридичної особи підрозділами податкової міліції буде підтверджено відсутність такої особи за місцезнаходженням або встановлено, що фактичне місцезнаходження юридичної особи не відповідає зареєстрованому місцезнаходженню, керівник (заступник керівника) органу державної податкової служби приймає рішення про направлення до відповідного державного реєстратора повідомлення про відсутність юридичної особи за місцезнаходженням за ф. № 18 - ОПП.

не задоволено

 Фабула справи  За результатами перевірки контролюючим органом було встановлено, що платником податків були порушені вимоги постанови Кабінету Міністрів України від 30.10.2008 № 957 «Про встановлення розміру мінімальних оптово-відпускних і роздрібних цін на окремі види алкогольних напоїв» (зі змінами та доповненнями) та застосовано санкцію у вигляді штрафу. Платник податків звернувся до суду із позовом про визнання протиправним та скасування відповідного рішення контролюючого органу, і суд першої інстанції у задоволені позову відмовив. Суд апеляційної інстанції скасував рішення першої інстанції та ухвалив нове, яким скасував рішення контролюючого органу.

 Правова позиція 

Визнання акта суб'єкта владних повноважень нечинним означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта.

Дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (пункт 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99) .

задоволено

 Фабула справи  Платником податку було подано контролюючому органу податкову декларацію з податку на додану вартість, а згодом надано уточнюючий розрахунок до неї. Разом з цим, у платника податку виникли труднощі з електронним декларуванням, оскільки не було забезпечено автоматичне збільшення реєстраційної суми на величину від’ємного значення, на яку він має право реєструвати податкові накладні в ЄРПН. Платник податку звернувся до адміністративного суду з позовом до контролюючого органу, в якому просив визнати протиправною бездіяльність контролюючого органу по незабезпеченню автоматичної зміни реєстраційної суми, на яку платник податку має право реєструвати розрахунки коригування у системі електронного адміністрування на додану вартість. Постановою окружного адміністративного суду у задоволенні позову відмовлено. Постановою апеляційного адміністративного суду скасовано рішення суду першої інстанції і ухвалено нове, яким позовні вимоги було задоволено. 

 Правова позиція 

За змістом підпункту 4 пункту 34 підрозділу 2 розділу XX ПКУ визначальним фактором для автоматичного збільшення реєстраційної суми у системі електронного адміністрування податку на суму від'ємного значення, що зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного періоду, є зазначення такої суми саме в податковій звітності з податку на додану вартість платника податку.

В свою чергу, до податкової звітності з податку на додану вартість згідно положень пункту 8 розділу 1 Порядку заповнення і подання податкової звітності з податку на додану вартість, затвердженого     наказом Міністерства фінансів України 23 вересня 2014 року № 966, належать: податкова декларація з податку на додану вартість з додатками; уточнюючий розрахунок податкових зобов'язань з податку на додану вартість у зв'язку з виправленням самостійно виявлених помилок з додатками; розрахунок податкових зобов'язань, нарахованих отримувачем послуг, не зареєстрованим як платник податку на додану вартість, які постачаються нерезидентами, у тому числі їх постійними представництвами, не зареєстрованими платниками податків, на митній території України.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанцій дійшов правомірного висновку про те, що уточнюючий розрахунок податкових зобов'язань з податку на додану вартість за звітний період, поданий платником податку до контролюючого органу, є однією з форм податкової звітності з податку на додану вартість, а отже сформовані у ньому показники мали бути враховані ДФС при визначенні суми, на яку    платник  має право зареєструвати податкові накладні та/або розрахунки коригування, на величину від'ємного значення за червень 2015 року.

не задоволено

 Фабула справи  Конролюючий орган звернувся до суду з посиланням на те, що  суд апеляційної інстанції не врахував фінансового становища податкового органу, наслідком чого стало повторне звернення до суду із апеляційною скаргою з порушенням строку. При цьому Інспекція зазначає, що Кодекс адміністративного судочинства України не передбачає строкових обмежень звернення до суду протягом року у вигляді десятиденного або будь-якого іншого терміну з дня, наступного за днем усунення поважних причин пропуску десятиденного строку апеляційного оскарження. А тому зазначає про необгрунтованість неприйняття їх скарги до розгляду.

 Правова позиція 

Суд вважає, що обставини, пов'язані з фінансуванням установ чи організацій з державного бюджету, відсутністю в ньому коштів, призначених для сплати судового збору тощо не можуть бути підставою для реалізації суб'єктом владних повноважень права на апеляційне/касаційне оскарження у будь-який необмежений час після закінчення такого строку та, відповідно, підставою для поновлення зазначеного строку.

У справі «Рисовський проти України» Європейський Суд з прав людини «... підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи  покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок … і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси…».

Тобто, виходячи з принципу «належного урядування», державні органи загалом, і податкові органи зокрема, зобов'язати діяти вчасно та в належний спосіб, а держава не повинна отримувати вигоду  у вигляді поновлення судами строку на оскарження судових рішень та виправляти допущені органами державної влади помилки за рахунок приватної особи, яка діяла добросовісно (у даному випадку - за рахунок платника податку у зв'язку з порушенням принципу остаточності судового рішення, прийнятого на користь такого платника податку).

У ситуації з пропуском строків державними органами поважними причинами пропуску строку апріорі не може виступати необхідність дотримання внутрішньої процедури виділення та погодження коштів на сплату судового збору податковим органом чи тимчасова відсутність таких коштів. Це пов'язано з тим, що держава має дотримуватись принципу «належного урядування» та не може отримувати вигоду від порушення правил та обов'язків, встановлених нею ж.

не задоволено

 Фабула справи  Контролюючий орган звернувся до суду з посиланням на те, що  суд апеляційної інстанції не врахував фінансового становища податкового органу, наслідком чого стало повторне звернення до суду із апеляційною скаргою з порушенням строку. При цьому Інспекція зазначає, що Кодекс адміністративного судочинства України не передбачає строкових обмежень звернення до суду протягом року у вигляді десятиденного або будь-якого іншого терміну з дня, наступного за днем усунення поважних причин пропуску десятиденного строку апеляційного оскарження. А тому зазначає про необгрунтованість неприйняття їх скарги до розгляду. 

 Правова позиція 

Суд вважає, що обставини, пов'язані з фінансуванням установ чи організацій з державного бюджету, відсутністю в ньому коштів, призначених для сплати судового збору тощо не можуть бути підставою для реалізації суб'єктом владних повноважень права на апеляційне/касаційне оскарження у будь-який необмежений час після закінчення такого строку та, відповідно, підставою для поновлення зазначеного строку.

У справі «Рисовський проти України» Європейський Суд з прав людини «... підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи  покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок … і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси…».

Тобто, виходячи з принципу «належного урядування», державні органи загалом, і податкові органи зокрема, зобов'язати діяти вчасно та в належний спосіб, а держава не повинна отримувати вигоду  у вигляді поновлення судами строку на оскарження судових рішень та виправляти допущені органами державної влади помилки за рахунок приватної особи, яка діяла добросовісно (у даному випадку - за рахунок платника податку у зв'язку з порушенням принципу остаточності судового рішення, прийнятого на користь такого платника податку).

У ситуації з пропуском строків державними органами поважними причинами пропуску строку апріорі не може виступати необхідність дотримання внутрішньої процедури виділення та погодження коштів на сплату судового збору податковим органом чи тимчасова відсутність таких коштів. Це пов'язано з тим, що держава має дотримуватись принципу «належного урядування» та не може отримувати вигоду від порушення правил та обов'язків, встановлених нею ж.

не задоволено

 Фабула справи  Конролюючий орган звернувся до суду з посиланням на те, що  суд апеляційної інстанції не врахував фінансового становища податкового органу, наслідком чого стало повторне звернення до суду із апеляційною скаргою з порушенням строку. При цьому Інспекція зазначає, що Кодекс адміністративного судочинства України не передбачає строкових обмежень звернення до суду протягом року у вигляді десятиденного або будь-якого іншого терміну з дня, наступного за днем усунення поважних причин пропуску десятиденного строку апеляційного оскарження. А тому зазначає про необгрунтованість неприйняття їх скарги до розгляду.

 Правова позиція 

Суд вважає, що обставини, пов'язані з фінансуванням установ чи організацій з державного бюджету, відсутністю в ньому коштів, призначених для сплати судового збору тощо не можуть бути підставою для реалізації суб'єктом владних повноважень права на апеляційне/касаційне оскарження у будь-який необмежений час після закінчення такого строку та, відповідно, підставою для поновлення зазначеного строку.

У справі «Рисовський проти України» Європейський Суд з прав людини «... підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи  покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок … і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси…».

Тобто, виходячи з принципу «належного урядування», державні органи загалом, і податкові органи зокрема, зобов'язати діяти вчасно та в належний спосіб, а держава не повинна отримувати вигоду  у вигляді поновлення судами строку на оскарження судових рішень та виправляти допущені органами державної влади помилки за рахунок приватної особи, яка діяла добросовісно (у даному випадку - за рахунок платника податку у зв'язку з порушенням принципу остаточності судового рішення, прийнятого на користь такого платника податку).

У ситуації з пропуском строків державними органами поважними причинами пропуску строку апріорі не може виступати необхідність дотримання внутрішньої процедури виділення та погодження коштів на сплату судового збору податковим органом чи тимчасова відсутність таких коштів. Це пов'язано з тим, що держава має дотримуватись принципу «належного урядування» та не може отримувати вигоду від порушення правил та обов'язків, встановлених нею ж.

не задоволено

 Фабула справи  Платник податків звернувся до суду з позовом до контролюючого органу, у якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення. Платник податків обґрунтував свої позовні вимоги тим,  що транспортний податок був встановлений Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28.12.2014, який набрав чинності 01.01.2015, з огляду на що місцеві ради отримали повноваження і одночасно набули обов'язку встановлення транспортного податку лише у 2015 році, проте рішення Харківської міської ради від 21.01.2015 «Про внесення змін до рішення 4 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 12.01.2011 «Про врегулювання питань справляння податків на території міста Харкова відповідно до норм Податкового кодексу України»», яким запроваджено транспортний податок у місті Харкові, не могло бути застосоване у 2015 році, оскільки плановим періодом для застосування цього рішення є 2016 рік. Суд першої інстанції позов задовольнив, однак судом апеляційної інстанції постановою рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що дія закону починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце, тобто виходячи із норм статті 267 Податкового кодексу України, транспортний податок як обов'язковий місцевий податок підлягає сплаті, починаючи з 01.01.2015, а рішення сесії органу місцевого самоврядування не може вплинути на підстави нарахування та обов'язок платників сплачувати податки та збори. Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції платник податків подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

1. Місцеві ради мають обов'язково встановити (відповідним рішенням місцевої ради) транспортний податок і вирішити питання (на власний розсуд), чи запроваджувати податок (і в яких розмірах) на майно, відмінне від земельної ділянки. Таке рішення має бути оприлюдненим до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлених місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим.

2. Транспортний податок був встановлений Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28.12.2014 №71-VIII, який набрав чинності 01.01.2015, отже, лише у 2015 році місцеві ради отримали повноваження і одночасно набули обов'язку встановлення транспортного податку.

3. З огляду на неможливість збігу між періодом опублікування рішення та плановим періодом (у якому планується встановити місцевий податок) відповідно до норми підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України, відповідне місцевої ради про встановлення транспортного податку прийняте і оприлюднене у 2015 році, не могло бути застосоване в 2015 році, оскільки плановим періодом для застосування цього рішення є 2016 рік.

4. Наявність у Податковому кодексі України норм, які регулюють правила справляння транспортного податку, не є підставою для його справляння за відсутності відповідного рішення місцевої ради, оскільки Верховна Рада України відповідно до підпункту 12.1.2 пункту 12.1 статті 12 Податкового кодексу України лише встановлює перелік місцевих податків та зборів, установлення яких належить до компетенції сільських, селищних, міських рад та рад об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад.

задоволено

 Фабула справи  Контролюючий орган звернувся до суду із позовом про припинення підприємницької діяльності ФОП, у зв’язку із не поданням платником податку до органу державної податкової служби податкових декларацій та інших документів фінансової звітності. Цими діями ФОП порушила вимоги пп.16.1.3 п.16.1 ст.16 ПКУ (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин). Постановою окружного адміністративного суду, залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду, позов задоволено. [Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суди виходили з того, що відповідно до підпункту 20.1.12 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) органи державної податкової служби мають право у випадках, встановлених законом, звертатися до суду щодо припинення юридичної особи та підприємницької діяльності ФОП. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанції, платник податку подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

1. Положеннями частини другої статті 46 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що підставою для постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця є, зокрема, неподання протягом року органам доходів і зборів податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону

2. Контролюючі органи в установленому законом порядку мають право звертатися до суду про винесення судового рішення щодо припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб – підприємців (пункт 67.2 статті 67 ПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)).

3. Неподання ФОП податкової звітності у даному випадку є триваючим правопорушенням, а обов'язок подання платником податкової звітності закріплений у ст.49 ПКУ та не потребує додаткового доведення до платника з боку контролюючого органу.

не задоволено

 Фабула справи  Платник податку подав до суду позов, в якому просив  визнати протиправними дії контролюючого органу та скасування податкового повідомлення-рішення  про застосування штрафних санкцій та нарахування пені за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску. Обґрунтовуючи позовні вимоги, платник зазначає, що він зареєстрований на території, яка входить до переліку населених пунктів, де проводилась антитерористична операція, тому штраф та пеня з відповідного періоду не повинні були бути нараховані. Окружний адміністративний суд, з яким погодився і суд апеляційної інстанції позов платника податку задовольнив частково. Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, контролюючий орган подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

Платник єдиного внеску, який перебував на обліку органу доходів і зборів, розташованому на території населеного пункту, де проводилася така операція, звільнений від відповідальності за несвоєчасну сплату єдиного внеску з 14.04.2014 і до закінчення антитерористичної операції.

не задоволено

 Фабула справи  Контролюючий орган звернувся з позовом до платника податку про надання дозволу на погашення суми податкового боргу за рахунок майна платника податків, що перебуває у податковій заставі. Зверення до суду обґрунтовувалось тим, що відповідач має податковий борг, а вжиті контролюючим органом з метою стягнення боргу заходи до позитивного результату не призвели. Суди першої та апеляційної інстанції позовні вимоги задовольнили. Відповідач подав касаційну скаргу. Він мотивував її тим, що суди не врахували, що право власності на кошти підприємства не вичерпується лише коштами на розрахунковому рахунку (рахунках), та не дослідили наявність коштів в касі підприємства та дебіторської заборгованості. Контролюючий орган доводив, що платник податку не надав докази доказів на підтвердження факту наявності готівки в касі підприємства готівки, а дебіторська заборгованість продовжує залишатися активом платника податків, що має податковий борг, до надходження коштів до бюджету за рахунок стягнення цієї дебіторської заборгованості.

 Правова позиція 

Лише сукупність відповідних обставин є підставою для контролюючого органу звернутися до суду із позовом про надання дозволу на погашення суми податкового боргу за рахунок майна платника податків, а саме: наявність податкового боргу; наявність майна платника податків, описаного у податкову заставу; минуло 60 календарних днів з дня надіслання (вручення) платнику податку податкової вимоги; відсутність коштів на рахунках платника податків в обслуговуючих банках.

не задоволено

 Фабула справи  Платник податку (комітент) передав товари на комісію товариству з обмеженою відповідальністю (комісіонеру). Комісіонер здійснив продаж товару покупцеві із низькоподаткової юрисдикції. Податковий орган наполягав, що обов’язок з подання звіту про контрольовану операцію з продажу товару покладається на комітента. Платник податку заперечував таку позицію податкового органу, за захистом своїх прав він звернувся до суду. Постановою суду першої інстанції позов платника податку було задоволено. Постановою суду апеляційної інстанції у задоволенні позову відмовлено. Платник податку подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

Операція з продажу товару через комісіонера є контрольованою для комітента, якщо виконуються вартісні критерії контрольованості операції, та якщо покупець товару наділений ознаками такого, операції з яким визнаються контрольованими.

не задоволено

 Фабула справи  Контролюючим органом була проведена камеральна перевірка задекларованих платником податку в декларації сум бюджетного відшкодування. Перевіркою було встановлено порушення платником пункту 185.1 статті 185, пункту 188.1 статті 188, пункту 193.1 статті 193, статті 194, пункту 195.1 статті 195 Податкового кодексу України (далі – ПК України), що призвело до заниження бази оподаткування податком на додану вартість за ставкою 20% та завищення бази оподаткування по операціям з вивезення товарів за межі митної території України, що оподатковуються за нульовою ставкою на суму, розраховану виходячи з перевищення собівартості над фактичною ціною при здійсненні операцій з вивезення товарів за межі митної території України. Платник звернувся до суду з позовом про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, задовольнив позовні вимоги платника податку та визнав, що висновки контролюючого органу, щодо заниження платником бази оподаткування ПДВ за ставкою 20% на суму, розраховану з урахуванням перевищення собівартості над фактичною ціною при здійсненні операцій з експорту, є такими, що не відповідають правильному застосуванню норм чинного законодавства. Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій контролюючий орган подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

Податкове законодавство не містить такої окремої складової бази оподаткування ПДВ як «перевищення собівартості самостійно виготовлених товарів над фактичною ціною постачання (експорту)», база оподаткування операцій з постачання самостійно виготовлених товарів/послуг нижче їх собівартості застосовується для розрахунку бази оподаткування усієї операції без поділу її на окремі частини.

Операції з вивезення товарів за межі митної території України оподатковуються за нульовою ставкою, незалежно від того за якою ціною товари були експортовані, оскільки ставка податку залежить від виду операції, а не від ціни реалізації товару.

не задоволено

 Фабула справи  Платником ЄСВ було подано до банку платіжні доручання прро сплату ЄСВ в останній день граничного строку сплати. Оскільки за одним із доручень сума грошового зобов'язання була фактично зарахована на наступний день, тобто із простроченням на 1 день, то ним було нараховано пеню та застосований штраф (20%) за несвоєчасну сплату ЄСВ. Платник ЄСВ оскаржив застосування штрафних санцій, мотивуючи це тим, що ним було своєчасно сплачено ЄСВ, оскільки подання платіжних доручень до банку зі штампами банку та банківською випискою підтверджує належне виконання обов'язку, а несвоєчасне перерахування виникло не з вини платника.  Окружний адміністративний суд у задоволені позову відмовив. Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції і задовольнив позов частково. Контролюючий орган подав касаційну скаргу. В обґрунтування вимог касаційної скарги скаржник посилається на те, що банківські установи можуть здійснювати перерахування коштів у вечірній час, у зв'язку з чим кошти не встигнуть надійти на відповідні рахунки податкового органу в той же день. 

 Правова позиція 

Пунктом 1 частини десятої статті 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що у разі перерахування сум єдиного внеску з рахунку платника на відповідні рахунки органу доходів і зборів днем сплати єдиного внеску вважається день списання банком або центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, суми платежу з рахунку платника незалежно від часу її зарахування на рахунок органу доходів і зборів.

Таким чином, своєчасне списання банком суми платежу унеможливлює застосування штрафних санкцій за несвоєчасну сплату, незалежно від часу її зарахування на рахунок органу доходів і зборів

не задоволено

 Фабула справи  Платник податку зверувся до суду  позовом до контролюючого органу про визнання недійсним та скасування податкового повідомлення-рішення, яким до нього застосовано штрафні санкції за порушення строків розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності на суму 263 703,22 грн. Фактичною підставою для застосування до позивача штрафних (фінансових) санкцій (пені) згідно з податковим повідомленням - рішенням, з приводу правомірності якого виник спір стали висновки контролюючого органу, викладені в акті перевірки про порушення позивачем строків зарахування виручки на рахунок в уповноваженому банку у сумі 24 709,59,00 дол. США у межах контракту з контрагентом. Позовні вимоги обґрунтовані посиланням на застосування контролюючим органом фінансових санкцій до товариства поза межам строків, встановлених статтею 250 Господарського кодексу України, статтею 102 Податкового кодексу України, та висновком, що штрафна (фінансова) санкція і пеня є різними поняттями, що пеня за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності не штрафною санкцією, тому на таку фінансову санкцію поширюється дія статті 250 ГКУ щодо граничних строків застосування у шість місяців.  Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив. Суд апеляційної інстанції змінив постанову в мотивувальній частині, в іншій частині – залишив без змін. Контролюючий орган подав касаційну скаргу посилаючись на те, що порушення строків прийняття податкового повідомлення - рішення не є безумовною підставою для висновку про його протиправність, якщо таке рішення прийнято контролюючим органом у межах компетенції.

 Правова позиція 

Податковий кодекс України обумовлює два випадки для визначення грошових зобов'язань контролюючим органом: не пізніше закінчення 1095 дня, що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації; не пізніше закінчення 1095 дня з граничного строку сплати грошових зобов'язань, нарахованих контролюючим органом. Контролюючий орган має право самостійно визначити суму грошових зобов'язань (у тому числі штрафну (фінансову) санкцію, а також санкції за порушення законодавства у сфері ЗЕД) платника податків не пізніше закінчення 1095 дня, що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації та/або граничного строку сплати грошових зобов'язань, нарахованих контролюючим органом.

не задоволено

 Фабула справи  Платник податків звернувся до суду з позовом  в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення контролюючого органу. Посадові особи контролюючого органу провели фактичну перевірку з питань додержання суб'єктами господарювання вимог, встановлених законодавством України, які є обов'язковими до виконання при здійсненні оптової і роздрібної торгівлі алкогольними напоями та/або тютюновими виробами, за висновками якої платником були порушені вимоги частини 36 статті 15 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів», які полягали у зберіганні платником алкогольних напоїв з метою подальшої реалізації в місці, не внесеному до Єдиного державного реєстру місць зберігання роздрібних партій алкогольних напоїв. Фактів реалізації алкогольних напоїв перевіркою не встановлено. На підставі вказаного акту перевірки контролюючий орган прийняв податкове повідомлення-рішення рішення, яким на підставі підпункту 54.3.3 пункту 54.3 статті 54 Податкового кодексу України, абзацу одинадцятого частини другої статті 17 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» застосувала до платника фінансові санкції. Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою суду апеляційної інстанції, позов задоволено повністю. Не погодившись з судовими рішеннями контролюючий орган звернувся до Суду касаційної інстанції з касаційною скаргою.

 Правова позиція 

Підставою для внесення місця зберігання алкогольних напоїв та тютюнових виробів до Єдиного реєстру є саме встановлення факту зберігання алкогольних напоїв та тютюнових виробів в приміщенні, яке використовується для зберігання алкогольних напоїв та тютюнових виробів, кафе у якому здійснює господарську діяльність платник, за своїм цільовим призначенням є місцем реалізації, а не  місцем зберігання алкогольних напоїв, оскільки в ньому безпосередньо здійснюється роздрібна торгівля алкогольними напоями, що не підпадає під ознаки місця зберігання алкогольних напоїв, а тому не потребує внесення до Єдиного реєстру.

не задоволено

 Фабула справи  Платник податку звернувся до суду з позовом до контролюючого органу про підготовку висновку про повернення з бюджету надмірно сплаченого податку на прибуток у розмірі 315000,00 грн. та подання такого висновку органу, що здійснює казначейське обслуговування. На обґрунтування зазначених позовних вимог позивач посилався на наявність у нього переплати з податку на прибуток, яку він просив повернути на його поточний рахунок.  З матеріалів справи випливало, що позивач подав до контролюючого органу уточнюючу податкову декларацію з прибутку підприємства, згідно з якою задекларувало збитки у вказаному періоді, з огляду на що сплачені позивачем у вказаному періоді авансові внески з податку на прибуток є сумою надміру сплаченого грошового зобов'язання. У зв'язку з цим, він звертався до контролюючого органу з відповідними заявами, проте інспекція не здійснила  будь-яких дій щодо повернення позивачу наявної у нього переплати з податку на прибуток. У запереченнях на позов контролюючий орган визнав наявність  в інтегрованій картці позивача переплати з податку на прибуток, проте зазначив, що достовірність виникнення переплати можливо підтвердити лише документальною перевіркою, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених законодавством податків та зборів, тоді як наявна в інтегрованій картці переплата без проведення відповідної перевірки є непідтвердженою. Суди першої та апеляційної інстанцій позовні вимоги задовольнили. Контролюючий орган звернувся з касаційною скаргою.

 Правова позиція 

Обов'язковою умовою для подання інспекцією органу, що здійснює казначейське обслуговування, висновку про повернення коштів, є подання платником податків податковому органу заяви про повернення коштів протягом 1095 днів від дня виникнення помилково та/або надміру сплаченої суми.

Суд зазначив, що норми чинного законодавства не ставлять передумовою для надання відповідного висновку про перерахування помилково або надміру сплачених до бюджету коштів обов'язкового проведення документальної перевірки.

не задоволено

 Фабула справи  Позивач звернувся до суду з позовом до контролюючого органу про визнання протиправними його дій щодо проведення камеральної перевірки та визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень. Позовні вимоги платник податку мотивував відсутністю у контролюючого органу правових підстав для проведення перевірки, посилаючись на ЗУ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи», яким передбачається обмеження  на проведення усіх видів податкових перевірок у 2015 та 2016 роках підприємств, установ та організацій, фізичних осіб-підприємців, обсяг доходів яких не перевищує 20 мільйонів гривень за попередній рік. Контролюючий орган стверджував, що запроваджені вищезгаданим Законом обмеження не розповсюджуються на проведення камеральних перевірок. Суд першої інстанції позов задовольнив. Суд апеляційної інстанції погодився з рішенням. Контролюючий орган звернувся з касаційною скаргою.

 Правова позиція 

Верховний Суд вважає, що запроваджені цим Законом обмеження не стосуються камеральних перевірок, які є функцією здійснення повноважень контролюючим органом, об'єктом камеральної перевірки є виключно дані, які знаходяться в розпорядженні податкового органу, будь-які інші дані не можуть бути предметом дослідження податковим органом під час проведення камеральної перевірки.

Особливості камеральної перевірки полягають у тому, що для її проведення не потрібен наказ керівника податкового органу або інший спеціальний дозвіл чи направлення, не потрібно згоди платника податків, а також його присутності. Мета камеральної перевірки - виявити в поданій звітності, інших даних систем електронного адміністрування, єдиних реєстрів, арифметичні та/або методологічні помилки, або інші відомості, які призвели до заниження або завищення податкового зобов'язання або посвідчують інші реєстраційні порушення, які доводять склад податкового правопорушення. Камеральна перевірка проводиться на систематичній основі, тобто перевіряються всі без винятку податкові декларації та уточнюючі розрахунки, подані платником, якого перевіряють.

Верховний Суд вважає, що запроваджені цим Законом обмеження не стосуються камеральних перевірок, які є функцією здійснення повноважень контролюючим органом, об'єктом камеральної перевірки є виключно дані, які знаходяться в розпорядженні податкового органу, будь-які інші дані не можуть бути предметом дослідження податковим органом під час проведення камеральної перевірки.

Суд вказав, що метою цього Закону було зменшення адміністративного навантаження на суб'єктів господарювання з річним оборотом менше 20 мільйонів грн., та ефективного використання ресурсів фіскальних органів. З огляду на зазначене, було тимчасово обмежено здійснення щодо таких платників податків окремих видів податкових перевірок, проведення яких потребувало значних зусиль як із боку контролюючих органів, так і платників податків. Разом із тим, проведення камеральних перевірок через їх спрощену процедуру, яка не вимагало від платників податків будь-яких витрат часу та ресурсів, не створювало для платників будь-якого додаткового адміністративного навантаження, не заважало нормальному перебігу їх господарської діяльності.

Верховний Суд вважає, що у будь-якому випадку запроваджені Законом № 71-VII  обмеження не стосуються камеральних перевірок, які є функцією здійснення повноважень контролюючим органом. Разом з тим, об'єктом камеральної перевірки є виключно дані, які знаходяться в розпорядженні податкового органу, будь-які інші дані не можуть бути предметом дослідження податковим органом.

Суд вказав, що метою цього Закону було зменшення адміністративного навантаження на суб'єктів господарювання з річним оборотом менше 20 мільйонів грн., та ефективного використання ресурсів фіскальних органів. З огляду на зазначене, було тимчасово обмежено здійснення щодо таких платників податків окремих видів податкових перевірок, проведення яких потребувало значних зусиль як із боку контролюючих органів, так і платників податків. Разом із тим, проведення камеральних перевірок через їх спрощену процедуру, яка не вимагало від платників податків будь-яких витрат часу та ресурсів, не створювало для платників будь-якого додаткового адміністративного навантаження, не заважало нормальному перебігу їх господарської діяльності.

Відтак, передчасними є висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо безпідставності проведення відповідачем спірної камеральної перевірки та відсутності правових наслідків останньої, зокрема, визнання протиправними прийнятих на підставі такої перевірки податкових повідомлень-рішень, з огляду на те, що суд також має враховувати мету та завдання запровадження мораторію на здійснення податкових перевірок.

Верховний Суд вважає, що належним способом для розгляду даної справи у судовому порядку є необхідність дослідження на предмет законності винесення спірного податкового повідомлення-рішення ДФС, якому суди першої та апеляційної інстанцій не надали правову оцінку взагалі.

Відтак, передчасними є висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо безпідставності проведення відповідачем спірної камеральної перевірки та відсутності правових наслідків останньої, зокрема, визнання протиправними прийнятих на підставі такої перевірки податкових повідомлень-рішень, з огляду на те, що суд також має враховувати мету та завдання запровадження мораторію на здійснення податкових перевірок.

задоволено частково

 Фабула справи  Фізична особа-підприємець звернулась до суду з позовом до контролюючого органу про скасування податкового повідомлення – рішення у частині збільшення суми грошового зобов'язання за платежем: «податок на доходи фізичних осіб, що сплачується за результатами річного декларування» на загальну суму 78702,50 грн.  Як випливає з матеріалів справи, між позивачем та його контрагентом був укладений договір щодо здійснення транспортно – експедиційного обслуговування. Відповідно до умов договору експедитор (позивач) зобов'язувався за дорученням замовника за винагороду укладати від свого імені і за рахунок замовника договори спрямовані на забезпечення виконання робіт з організації транспортно-експедиційного обслуговування експортно-імпортних вантажів замовника автомобільним транспортом у міжміському та міжнародному сполученні. Позивачем було виконано умови договору, а його контрагентом здійснено оплату наданих послуг у сумі 2058070,00 грн. шляхом перерахування відповідних коштів на рахунок позивача. Контролюючий орган дійшов висновку про заниження позивачем суми загального оподатковуваного доходу на суму 323022,00 грн. внаслідок невключення коштів, отриманих останнім від зазначеного контрагента за надані транспортно-експедиційні послуги. Позивачем в обґрунтування своїх доводів зазначено, що вказана спірна сума коштів є сумою отриманої поворотної безпроцентної фінансової допомоги, наданої контрагентом-позикодавцем відповідно до умов договору про надання безпроцентної фінансової допомоги на поворотній основі, а не коштами по оплаті транспортно-експедиційних послуг.  Підставою для такого висновку контролюючого органу стало платіжне доручення, зв змісту якого вбачається, що призначення платежу було вказано: «оплата за надані транспортно-експедиційні послуги». На підтвердження своєї позиції позивач надав листи – уточнення від контрагента, відповідно до яких останній просив позивача зарахувати кошти, що надійшли відповідно до вказаних платіжних доручень як поворотну фінансову допомогу згідно з договором. Суди першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позовних вимог відмовили. Позивач звернувся з касаційною скаргою.

 Правова позиція 

Визначальним у змісті наведених законодавчих норм, якими регулюються правильність заповнення платіжного доручення, є те, що вони регулюють правовідносини між банком та платником, у той час, як зміна волевиявлення у розпорядженні коштами є господарськими правовідносинами та визначається цивільно-правовими угодами, укладеними між сторонами.

З урахуванням викладених законодавчих приписів дослідженню і оцінці підлягали питання правомірності зміни шляхів волевиявлення у розпорядженні коштами у межах господарської діяльності позивача та її контрагента. Зокрема слід було дослідити відповідність сум коштів у спірних платіжних дорученнях сумам коштів, визначеним у листах-уточненнях як таких, що підлягали частковому зарахуванню за договором про надання безпроцентної фінансової допомоги.

Також судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки і факту повернення позивачем вказаної поворотної фінансової допомоги у контексті викладених законодавчих приписів та, відповідно, наявності/відсутності правових підстав для включення позивачем до складу загального оподатковуваного доходу за 2015  рік, що враховується для цілей визначення чистого оподатковуваного доходу, спірної суми коштів.

задоволено

 Фабула справи  Платник податку звернувся до суду з позовом до контролюючого органу про скасування податкових повідомлень-рішень, яким позивачу визначено податкове зобов'язання з податку на прибуток у сумі 129 400,53 грн та застосовано штрафні (фінансові) санкції у сумі 258 801,06 грн. Справа полягала в тому, що позивач перерахував нерезидентам з Італії, Німеччини та Польщі платежі у сумі 190 877,30 євро, що еквівалентно 1  337  229 ,73 грн. Податок на репатріацію доходів позивач з виплачених сум не утримав та до бюджету не перерахував, що мало наслідком заниження суми податку, який утримується при виплаті доходів з джерелом походження з України, на загальну суму 129  400,52 грн. Такий висновок контролюючого органу вмотивований відсутністю у позивача належно оформленої довідки про підтвердження статусу нерезидентів України, на користь яких платником було виплачено дохід без утримання податку. Було встановлено, що позивач надав належним чином завірені копії довідки  про податкове резидентство  фірми Італії, свідоцтво про реєстрацію платника податку(підприємця) та довідки про місце проживання або місцезнаходження для податкових потреб (сертифікат резиденції) осіб інших фірм. Суд першої інстанції позов задовольнив частково: визнав протиправним та скасував податкові повідомлення-рішення в частині визначення податкового зобов'язання з податку на прибуток у сумі 30  992,24 грн та застосування штрафних (фінансових) санкцій - 61  984,48 грн; в іншій частині позовних вимог відмовив. Суд апеляційної інстанції погодився з рішенням. Позивач звернувся з касаційною скаргою.

 Правова позиція 

Підставою для звільнення (зменшення) від оподаткування доходів із джерелом їх походження з України є подання нерезидентом особі, яка виплачує йому доходи, довідки (або її нотаріально засвідченої копії), яка підтверджує, що нерезидент є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір (далі - довідка), а також інших документів, якщо це передбачено міжнародним договором.

Довідка видається компетентним органом відповідної країни, визначеним міжнародним договором, за формою згідно із законодавством такої країни. Довідка, яка надається за формою, затвердженою згідно із законодавством відповідної країни, повинна бути належним чином легалізована, перекладена відповідно до законодавства України та обов'язково містити таку інформацію: повну назву або прізвище нерезидента; підтвердження, що нерезидент є особою, на яку поширюється дія положення міжнародного договору, тобто відповідно до законодавства відповідної країни підлягає оподаткуванню в цій країні на підставі постійного місцеперебування (місця проживання) або на іншій підставі; назву компетентного органу, прізвище та підпис уповноваженої особи компетентного органу, яка засвідчує підтвердження; дату видачі. Аналіз наведених вище нормативно-правових актів дає підстави вважати, що право платника податку на звільнення (зменшення) від оподаткування доходів із джерелом їх походження з України виникає в разі подання до контролюючого органу довідки (відповідного змісту та форми) про підтвердження статусу нерезиденти в країні походження.

Суд вказав, що посилання позивача на наявність свідоцтва на реєстрацію платника податку та довідку про місце проживання або місця знаходження для податкових потреб (сертифікат резидентності) на підтвердження статусу фірм як резидентів ФРН та Польщі не звільняють позивача від надання довідки на  підтвердження від компетентного органу другої договірної держави того факту, що юридична особа являється резидентом цієї держави та має право на застосування до його доходів з джерелом його походження з України відповідних положень договору, оскільки свідоцтва про реєстрацію платника податку (підприємця) та довідка про місце проживання або місце заходження для податкових потреб (сертифікат резиденції) підтверджують резидентство осіб, а не компаній, з якими позивач мав договірні взаємовідносини та на користь яких здійснив відповідні виплати.

не задоволено

 Фабула справи  Суб`єкт господарювання звернувся до суду з позовом  в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення контролюючого органу, яким підприємцю збільшено суму грошового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб за основним платежем та застосовані штрафні (фінансові) санкції. Фактичною підставою для збільшення платнику податків податкового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб із застосуванням штрафних (фінансових) санкцій слугував висновок контролюючого органу, викладений в акті про результати виїзної планової перевірки платника податків з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства. Згідно з цим висновком платник порушив вимоги Податкового кодексу України (далі - ПК України), внаслідок безпідставного збільшення суми витрат, що відповідають витратам з придбання товарів (послуг) у третьої особи(контрагента). Такі висновки контролюючого органу вмотивовані посиланням на безтоварність поставок по операціях з придбання платником податків товарів (продукти харчування, мука та інші товари за замовленням) та послуг (консультування з питань комерційної діяльності та управління) у вказаного контрагента, оскільки під час здійснення заходів податкового контролю, встановлено, що водночас один чи декілька із платників податків у ланцюгу посередників або за юридичною адресою не знаходяться, або не мають матеріально-технічних, виробничих та трудових ресурсів, необхідних для досягнення результатів економічної діяльності, або засновники/керівники зазначених юридичних осіб заперечують свою причетність до господарської діяльності підприємств. Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою суду апеляційної інстанції у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою суду касаційної інстанції постанову суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою суду апеляційної інстанції у задоволенні позивних вимогах задоволено, податкове повідомлення-рішення визнано протиправним та скасовано. Не погодившись з судовими рішеннями контролюючий орган звернувся до Суду касаційної інстанції з касаційною скаргою.

 Правова позиція 

Наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів. Якщо господарська операція фактично не відбулася, то первинні документи, складені платником податку та його контрагентом на підтвердження такої операції, не відповідають дійсності, та свідчать про відсутність у сторін волевиявлення щодо реального здійснення господарської операції. Це однаковою мірою стосується як суми витрат, так і суми податкового кредиту.

Норми податкового законодавства не ставлять у залежність правову оцінку податкового обліку платника податків від дотримання податкової дисципліни його контрагентами - постачальниками товарів (робіт, послуг), якщо цей платник (покупець) мав реальні витрати у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для використання у його господарській діяльності, та  фактично придбав товари (послуги) у цих постачальників. Одне лише порушення постачальником товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону щодо формування валових витрат чи податкового кредиту, якщо в судовому процесі не встановлено факту обізнаності чи-то сприяння покупцем постачальнику в ухиленні від оподаткування (факту участі у незаконній податковій мінімізації). За відсутності встановлення такого факту платник податків (покупець товарів (робіт, послуг)) не повинен зазнавати негативних наслідків у вигляді позбавлення права на податковий кредит та/або на валові витрати за неправомірну діяльність його контрагентів.

Європейський суд з прав людини, розглянувши справу "Інтерсплав проти України", вказав на те, що "коли державні органи володіють будь-якою інформацією про зловживання у системі відшкодування ПДВ, що здійснюються конкретною кампанією, вони можуть вжити відповідних заходів з метою запобігання або усунення таких зловживань. Суд, однак, не може прийняти зауваження Уряду щодо загальної практики з відшкодування ПДВ за відсутності будь-яких ознак, які б вказували на те, що заявник був безпосередньо залучений до таких зловживань".

Таким чином, виходячи з принципу індивідуального застосування відповідальності за порушення правил оподаткування, негативні наслідки, зокрема, у вигляді позбавлення права на податковий кредит та/або на бюджетне відшкодування, валові витрати можуть бути застосовані саме до того платника податків, який їх припустився, а не до іншої особи.

Суд вважає за достатні докази для визнання господарських операцій реальними, а саме: договору поставки, за умовами якого постачальник зобов'язується за дорученням платника податків на власний ризик поставляти продукцію (продукти харчування, мука, та інші товари за замовленням) за договірною ціною у строки та в місця за погодженням замовника (платника), а останній поетапно сплачує вартість поставлених товарів; встановлення обставин, що на момент спірних правочинів сторони мали спеціальну податкову та господарську правосуб'єктність; видаткових накладних, які відповідають вимогам статті 9 Закону України ''Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні'' від 16.07.1999№ 996-XIV; здійснення платником розрахунків за придбаний товар шляхом перерахування безготівкових коштів на рахунок контрагента, що підтверджено банківськими виписками та не суперечить умовам договору (поетапна оплата); транспортування придбаного товару здійснено за рахунок власних та орендованих транспортних засобів постачальника, що підтверджено свідоцтвом про реєстрацію транспортних засобів на вантажний малотонажний фургон-В Mersedes-Bens Vito 109 CDI та на вантажний малотонажний фургон-В Peugeot Boxer, та виключає необхідність оформлення товарно-транспортних накладних; приймання товарів здійснювалося особисто платником за місцем здійснення підприємницької діяльності у приміщенні; вказане приміщення знаходиться у платника на правах оренди, що підтверджується договором суборенди нежитлового приміщення, укладеного між платником(суборендар) та третьою особою (орендар) щодо платного строкового користування частинами торгівельних площ, та додаткової угоди  до нього, актом передачі-приймання об'єкта суборенди; наявності у платника виробничого обладнання, яке використовується платником для здійснення господарської діяльності (без надання документальних доказів придбання такого обладнання, послуг з сервісного обслуговування та/або ремонту обладнання), технологічних карток на продукцію власного виробництва, трудових договорів; письмові пояснення контрагента, який не заперечував наявність господарських операцій із позивачем та надав первинні документи (податкові накладні, платіжні доручення); у подальшому придбаний товар використаний платником у господарській діяльності під час виготовлення хлібобулочної продукція (слойка, піца, бублик тощо), яка реалізовувалася, що підтверджено відповідними первинними документами.

не задоволено

 Фабула справи  Платник податку звернувся до суду з позовом до контролюючого органу про скасування податкового повідомлення-рішення, яким позивачу було збільшено грошове грошового зобов'язання з податку на додану вартість та зменшено від'ємне значення ПДВ і застосовано штрафні санкції. Підставою для цього став висновок контролюючого органу про відсутність реального характеру господарських операцій з контрагентом, директор якого визнаний винним у вчиненні злочину фіктивного підприємництва. Валові витрати та податковий кредит з податку на додану вартість позивач формував за результатами відображених у бухгалтерському та податковому обліках операції з придбання послуг у цього товариства. Проте, суди попередніх інстанцій, задовольняючи позов, виходили з того, що обставина про фіктивне підприємництво стосовно суб'єкта підприємницької, який відображений платником податків (покупцем) у бухгалтерському та податковому обліках як постачальник послуг покупцю, установлена у судовому рішенні у кримінальній справі, не свідчить про безпідставне формування покупцем валових витрат та податкового кредиту. Це обґрунтовувалось тим, що у судовому рішенні у кримінальній справі не надано оцінки операціям покупця з фіктивним контрагентом. Суд касаційної інстанції залишив рішення судів попередніх інстанцій без змін. Контролюючий орган звернувся із заявою до Верховного Суду України про перегляд ухвали суду касаційної інстанції з мотивів неоднакового застосування одних й тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У зв'язку з припиненням діяльності Верховного Суду України, справа була передана Верховному Суду.

 Правова позиція 

Верховний Суд зазначає, що наявність первинних документів, які мають обов'язкові реквізити, визначені у законі, не є безумовною підставою для визнання правомірності формування валових витрат та податкового кредиту за умови якщо такі первинні документи складені від імені суб'єкта підприємницької діяльності (юридичної особи), створеного з метою фіктивного підприємництва. Такий висновок зумовлений тим, що статус нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Відповідно, вчинені під час здійснення нелегальної діяльності операції не можуть бути легалізовані, а їх відображення у бухгалтерському та податковому обліках надавати передбачені законом податкові вигоди.

Верховний Суд також посилається на висновки ВСУ, які полягають у тому, що надання податковому органу належним чином оформлених документів, передбачених законодавством, про податки та збори, з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, окрім як якщо податковий орган не довів, що відомості, які містяться в документах, є недостовірні. Обставина щодо набрання законної сили вироком суду, яким директора підприємства визнано винним у скоєнні злочинів, передбачених частинами першою і другою статті 205 Кримінального кодексу України, не може бути не врахованою судами, оскільки статус фіктивного підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю, навіть за формального її підтвердження первинними документами. Це саме стосується і справ, де має місце обставина щодо наявності постанови суду про звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка вчинила зазначений злочин, з нереабілітуючих підстав.

задоволено

 Фабула справи  За результатами перевірки платника податку, контролюючим органом встановлено неправомірне заниження ПДВ, внаслідок встановлення нікчемності правочинів із поставки від постачальників товару, з огляду на те, що один чи декілька посередників у ланцюгу постачання товарів не мають матеріально-технічних, виробничих та трудових ресурсів, дозвільних документів, об'єктивно необхідних для здійснення відповідної господарської діяльності. На підставі акту перевірки, контролюючим органом було донараховано ПДВ застосовано штрафні санкції. Платник податку оскаржив прийняті податкові повідомлення-рішення, мотивуючи тим,  що висновок контролюючого органу ґрунтуються виключно на даних автоматизованих інформаційних систем без дослідження первинних та інших документів, які зафіксовані в бухгалтерському та податковому обліку товариства за результатами господарських операцій у період, охоплений перевіркою, та які були надані до перевірки. Постановою суду першої інстанції у задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду позовні вимоги задоволено.

 Правова позиція 

Виходячи з принципу індивідуального застосування відповідальності за порушення правил оподаткування, негативні наслідки, зокрема, у вигляді позбавлення права на податковий кредит та/або на бюджетне відшкодування, можуть бути застосовані саме до того платника податків, який їх припустився, а не до іншої особи. Також, норми податкового законодавства не визначають певний обсяг матеріальних та/чи трудових ресурсів у платника податків при здійсненні господарської діяльності як критерій правового статусу платника податків щодо отримання податкової преференції у формі податкового кредиту чи наміру платника податків отримати певний результат від здійснення господарської операції (підприємницької діяльності). Саме собою невиконання контрагентами своїх податкових обов'язків не можуть бути безумовним свідченням відсутності ділової мети та/або обізнаність платника податків із протиправним характером діяльності його контрагентів та відповідно недостовірності задекларованих даних податкового обліку платника податків. Норми податкового законодавства не визначають певний обсяг матеріальних та/чи трудових ресурсів у платника податків при здійсненні господарської діяльності як критерій правового статусу платника податків щодо отримання податкової преференції у формі податкового кредиту чи наміру платника податків отримати певний результат від здійснення господарської операції (підприємницької діяльності)

не задоволено

 Фабула справи  Платник податку звернувся до суду з позовом до контролюючого органу про визнання протиправним та скасування наказу про призначення документальної невиїзної перевірки. На обґрунтування зазначених позовних вимог платник посилався  на  необґрунтованість наказу, порушення порядку його направлення позивачу та порушення права позивача бути присутнім під час перевірки.  Відповідач заперечував проти позовних вимог, зазначаючи, що повідомлення про проведення перевірки та копія оскаржуваного наказу належним чином направлені на адресу суб'єкта перевірки; перевірку проведено з дотриманням передбачених законодавством строків; присутність платника податків під час проведення перевірки не обов'язкова. Суд першої інстанції позов задовольнив. Суд апеляційної інстанції скасував рішення. Позивач звернувся з касаційною скаргою.

 Правова позиція 

Незважаючи на проголошену пунктом 79.3 статті 79 Податкового кодексу України необов'язковість присутності платника податків під час проведення документальних невиїзних перевірок, останній має право бути присутнім. При цьому платник має бути ознайомлений з наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення до її початку та у спосіб, встановлений законом. Невиконання цих вимог спричиняє визнання перевірки незаконною та такою, що не має правових наслідків. Надсилання повідомлення про проведення перевірки та копії наказу про її проведення на адресу платника не може вважатися належним врученням, оскільки необхідно надсилати ці документи рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку.

задоволено

 Фабула справи  Суб`єкт господарювання звернувся до суду з позовом  в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення контролюючого органу. податкове повідомлення-рішення, з приводу правомірності якого виник спір, прийнято контролюючим органом на підставі акта перевірки, за висновками якого платник податків безпідставно збільшив суми податкового кредиту за податковими накладними, виписаними третім. Висновок котнролюючого органу про порушення платником порядку ведення податкового обліку обґрунтований тим, що податковий кредит у період, охоплений перевіркою, сформовано безпідставно, оскільки господарські операції між платником та вказаними контрагентами не мають реального характеру (безтоварні). При цьому котнролюючий орган на обґрунтування доводів про безтоварність господарських операцій посилається на: фіктивність контрагентів платника, що встановлено у ході порушеного кримінального провадження, з огляду на використання підставних осіб для реєстрації юридичної особи, які не мали наміру здійснювати підприємницьку діяльність; неналежність підписів на складених від імені цих контрагентів первинних документах; неможливість вказаних платників податків здійснення господарських відносин з іншими платниками податків, що встановлено за наслідками податкового контролю (акти про неможливість проведення зустрічної звірки третії осіб) Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін  ухвалою суду апеляційної інстанції позов задоволено. Не погодившись з судовими рішеннями контролюючий орган звернувся до Суду касаційної інстанції з касаційною скаргою.

 Правова позиція 

Витрати для цілей податкового обліку мають бути здійснені в межах господарської діяльності платника податків та підтверджені первинними документами згідно з вимогами законодавства.

Документи мають юридичну силу лише в разі фактичного здійснення господарської операції.

Якщо господарська операція фактично не відбулася, первинні документи, складені платником податку та його контрагентом на підтвердження такої операції, не відповідають дійсності та не можуть бути підставою для збільшення в податковому обліку сум валових витрат та (чи) податкового кредиту.

Як зазначено в пункту 38 Рішення Європейського суду з прав людини від 09.01.2007 у справі "Інтерсплав проти України", коли державні органи володіють будь-якою інформацією про зловживання у системі відшкодування ПДВ, що здійснюються конкретною кампанією, вони можуть вжити відповідних заходів з метою запобігання або усунення таких зловживань.

Таким чином, виходячи з принципу індивідуального застосування відповідальності за порушення правил оподаткування, негативні наслідки, зокрема, у вигляді позбавлення права на податковий кредит, можуть бути застосовані саме до того платника податків, який їх припустився, а не до іншої особи. Невиконання обов'язку щодо належного підписання первинного документа, складеного однією особою і переданого іншій особі (зокрема податкової накладної) може позбавляти цю накладну статусу первинного документа або в разі обізнаності контрагента з відсутністю повноважень щодо складання такого документа, або в разі фактичної відсутності господарської операції. При цьому відсутність об'єктивної змоги переконатися у недостовірності первинного документа чи окремих його реквізитів (зокрема підпису, прізвища особи, що здійснює операцію, тощо) під час його отримання чи протягом найближчого часу виключає притягнення до відповідальності особи, яка використала такий документ у податковому обліку. У цьому випадку дані податкового обліку можуть бути визнані необґрунтованими, якщо платник податків діяв без належного рівня обачності та обережності та знав або повинен і міг знати про порушення, допущені контрагентом, та був залучений до таких порушень, або знав про дефекти у правовому статусі таких контрагентів (відсутність реєстрації їх як платник ПДВ, відсутність у відповідних посадових осіб чи інших представників контрагента повноважень на складання первинних, розрахункових документів, податкових накладних тощо).

Обставини фіктивності та інших недоліків правового статусу контрагентів платника податків, а так само щодо невиконання ними своїх податкових обов'язків підлягають оцінці у сукупності з іншими доказами, що свідчать про нереальність господарської операції або відсутність її економічного змісту.

Про необґрунтованість податкової вигоди можуть свідчити підтверджені доказами доводи податкового органу, зокрема про наявність таких обставин: неможливість реального здійснення платником податків зазначених операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або послуг, нездійснення особою, яка значиться постачальником послуг, підприємницької діяльності; відсутність необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності у зв'язку з відсутністю управлінського або технічного персоналу, основних коштів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів; облік для цілей оподаткування тільки тих господарських операцій, які безпосередньо пов'язані з виникненням податкової вигоди, якщо для такого виду діяльності також потрібне здійснення й облік інших господарських операцій; відсутність первинних документів обліку.

Висновки, викладені в акті перевірки або звірки щодо встановлених порушень платником податків не є безумовно достовірними, оскільки є лише відображенням фактичних дій податкових інспекторів-ревізорів та їх особистої думки.

Думка, висловлена посадовими особами контролюючого органу в акті перевірки або довідках про проведення звірки, зокрема щодо реальності вчинених платником податків господарських операцій, повинна оцінюватися судами із урахуванням інших доказів у справі, предметом якої є податкові правопорушення, що обґрунтовуються контролюючим органом серед іншого висновками акту перевірки платника платків або актами перевірки його контрагентів. Відповідно, судове рішення щодо правомірності сум грошових зобов'язань, визначених контролюючим органом платнику податків, не може мотивуватися виключно даними акту перевірки цього платника податків або його контрагентів, або даними звірок, якщо ці дані обґрунтовано заперечуються платником податків та при цьому не підтверджені іншими доказами, зібраними у справі. І навпаки, вирішуючи спір, суди не можуть не враховувати доводи контролюючого органу щодо встановлених порушень, викладені в акті перевірки, оскільки висновок суду про реальність господарських операцій для цілей податкового обліку повинен бути результатом належного аналізу зібраних доказів.

задоволено частково

 Фабула справи  Платник податку звернувся до суду з позовом до державної податкової інспекції про визнання протиправними дій ДПІ щодо проведення перевірки позивача та наслідків такої перевірки та зобов’язання ДПІ відновити показники податкових зобов'язань та податкового кредиту, що були відкориговані на підставі акту про результати документальної позапланової невиїзної перевірки. На обґрунтування зазначених позовних вимог позивач посилався на  порушення ДПІ процедури повідомлення про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки, а відтак, і незаконність наслідків такої перевірки.   Суди першої та апеляційної інстанцій позовні вимоги задовольнили. Контролюючий орган подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

Недотримання ДПІ процедури повідомлення платника податків про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки перевірки нівелює правові наслідки такої, а відтак ДПІ зобов'язана поновити дані податкового обліку позивача в інформаційних базах, що неправомірно відкориговані на підставі акта такої перевірки.

Водночас, вимога в частині оскарження дій щодо формулювання висновків акту перевірки задоволенню не підлягає.

задоволено частково

 Фабула справи  Платник податку звернувся до суду з позовом до контролюючого органу про скасування податкового повідомлення-рішення, яким йому було збільшено податкове зобов'язання з орендної плати з фізичних осіб на суму 234 759 грн. Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що сума орендної плати за 2013-2015 роки визначена повторно, оскільки орендна плата за землю за цей період була сплачена позивачем у повному обсязі. Відповідач доводив, що річний розмір орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, який підлягає перерахуванню до бюджету, має бути не менше 3 відсотків від нормативної грошової оцінки землі незалежно від установленого договором розміру орендної плати. Суд першої інстанції позов задовольнив у повному обсязі. Суд апеляційної інстанції погодився з рішенням. Контролюючий орган звернувся з касаційною скаргою.

 Правова позиція 

1. Якщо сума грошового зобов'язання розраховується контролюючим органом, то платник податків не несе відповідальності за своєчасність, достовірність і повноту нарахування такої суми і тому неправильне визначення податковим органом суми податкових  та грошових зобов'язань у відповідному податковому періоді не може підставою для донарахування податку у наступних податкових періодах.

2. Застосування положення щодо обов'язкової сплати орендної плати у розмірі не менше 3 відсотків від нормативної грошової оцінки землі є безпідставним, оскільки застосування цієї норми має місце, коли платник самостійно здійснює нарахування і сплату орендної плати за землі державної і комунальної власності за договором оренди землі в розмірі 1 %  грошової оцінки землі замість встановлених 3 % від грошової оцінки, а у цій справі первісна сума орендної плати була обчислена податковим органом.

не задоволено

 Фабула справи  Суб`єкт господарювання звернувся до суду з позовом до Митниці, у якому просив скасувати рішення Митниці - картку відмови в прийнятті митної декларації, митному оформленні випуску чи пропуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення. Платником повторно подано для митного оформлення електронну митну декларацію на товар №1 «Книги (друковані, зброшуровані), художня література…»; товар №2 «Книги (друковані, зброшуровані), художня література…»; товар №3 «Словники та енциклопедії (друковані, зброшуровані)». При цьому, на товари №1 та №3 декларантом в графі №36 заявлено преференцію за кодом 143 «Постачання (переплата) періодичних видань друкованих засобів масової інформації та книжок (крім видань еротичного характеру), учнівських зошитів, підручників та навчальних посібників вітчизняного виробництва, словників українсько-іноземної або іноземно-української мови», що полягає у звільненні від оподаткування податком на додану вартість. За результатом митного контролю було прийнято картку відмови в прийнятті митної декларації, митному оформленні випуску чи пропуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення у зв'язку з визнанням неправомірним використання пільги щодо сплати податку на додану вартість на товари №1 та №3. Постановою суду першої інстанції позов задоволено повністю , ухвалою суду апеляційної інстанції  рішення суду першої інстанції залишено без змін. Не погодившись з судовими рішеннями контролюючий орган звернувся до Суду касаційної інстанції з касаційною скаргою.

 Правова позиція 

Підпункт 197.1.25 пункту 197.1 статті 197 Податкового кодексу України встановлює перелік товарів, на які  поширюється режим звільнення від оподаткування, а не операцій з цими товарами, які звільняються від оподаткування.

У свою чергу, питання операції, яка підлягає звільненню від оподаткування, врегульовано пунктом 197.4 статті 197 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), яка в якості такої операції  визнає ввезення на митну територію України товарів, визначених у підпункті 197.1.25 пункту 197.1 статті 197 цього Кодексу.

не задоволено

 Фабула справи  Платник податку звернувся до суду з позовом до контролюючого органу про скасування податкового повідомлення-рішення, яким платнику зменшено суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість та застосовано штрафні санкції. На обґрунтування позовних вимог позивач посилається на порушення податковим органом десятиденного строку прийняття податкового повідомлення-рішенняСуд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Суд апеляційної інстанції підтримав рішення. Платник звернувся з касаційною скаргою.

 Правова позиція 

Податкове повідомлення-рішення, прийняте у межах 1095 днів, тобто строку, протягом якого податковий орган має право самостійно визначити суму грошових зобов'язань платника податків, при цьому після спливу десятиденного строку після вручення платнику акту перевірки не повинно розцінюватися як обставина, що виключає застосування до платника податків фінансової відповідальності.

не задоволено

 Фабула справи  Позивач звернувся до суду з позовом до контролюючого органу про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення – рішення, яким йому були нараховані податкові зобов’язання із земельного податку. Позивач доводив, що фізична особа-підприємець, яка обрала спрощену систему оподаткування, звільняється від нарахування та сплати земельного податку за земельну ділянку, що використовується ним в господарській діяльності. Суди першої та апеляційної інстанції відмовили у задоволені позовних вимог. Позивач подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

Обов'язок зі сплати земельного податку для фізичної особи - власника чи користувача земельної ділянки залишається незмінним незалежно від реалізації цією особою певних наданих їй правомочностей, як-от набуття нею статусу суб'єкта господарювання, діяльність якого пов'язана з використанням земельної ділянки або без такого.

Правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов'язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб'єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності. Тобто з набуттям ознак (якості) суб'єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов'язку сплати земельного податку.

задоволено частково

 Фабула справи  Контролюючим органом було прийнято податкові повідомлення-рішення, підставою  прийняття яких, слугувало висновок викладений в акті документальної невиїзної перевірки платника податків. Так, контролюючим органом зазначено, що платником допущено порушення податкового законодавства в результаті чого занижено суму грошового зобов'язання з ПДВ за відповідний період. Контролюючий орган зазначає, що згідно з даними звітів про використання реєстратора Висновок контролюючого органу обґрунтовано тим, що згідно з даними звітів про використання реєстратора розрахункових операцій та книг обліку розрахункових операцій за відповідний період обсяг оподаткованих операцій особи перевищив 300 000, 00 грн., а особа не зареєстрована як платник ПДВ. Платник податків звернувся до суду з адміністративним позовом до контролюючого органу, в якому просив визнати протиправними та скасувати податкове повідомлення-рішення. Постановою окружного адміністративного суду, залишеною без змін ухвалою апеляційним адміністративним судом позов задоволено. Не погоджуючись із рішеннями попередніх інстанцій контролюючий орган подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

При визначенні загального обсягу оподатковуваних операцій звітного періоду для реєстрації (обов'язкової, добровільної) платником ПДВ враховуються обсяги операцій, що підлягають оподаткуванню за основною ставкою ПДВ, нульовою ставкою ПДВ, звільнені та тимчасово звільнені від оподаткування ПДВ.

Якщо особа - неплатник ПДВ здійснила операції з постачання товарів/послуг, що підлягають оподаткуванню, на суму 300 000,00 грн, то вказана сума повністю підпадає під визначення, наведене у пункті 181.1 статті 181 ПК України. Адже за пунктом 201.8 ПК України нараховувати ПДВ може лише особа, котра вже зареєстрована платником цього податку. І лише сума, яка перевищує 300 000,00 грн, підлягає оподаткуванню у загальному порядку, оскільки неподання реєстраційної заяви у зазначеному випадку призводить до відповідальності особи за ненарахування або несплату ПДВ на рівні зареєстрованого платника ПДВ без права нарахування податкового кредиту та отримання бюджетного відшкодування.

задоволено

 Фабула справи  Позивач звернувся до адміністративного суду з вимогою визнати протиправними дій та скасування податкового повідомлення-рішення, яким йому збільшено суми грошового зобов'язання із орендної плати за земельну ділянку та застосовано штраф. Контролюючий орган вважає, що Позивач занизив розмір орендної плати за земельну ділянку із земель комунальної власності у зв'язку з обчисленням податкових зобов'язань із застосуванням розміру ставки податку, визначеної в договорах оренди, замість більшого розміру, як визначалося в ПК України. Постановою окружного адміністративного суду, залишеною без змін постановою апеляційного адміністративного суду, у задоволенні позову відмовлено. Платник звернувся з касаційною скаргою на рішення суду апеляційної інстанції.

 Правова позиція 

Законодавець визначив нижню граничну межу річної суми платежу по орендній платі за земельні ділянки незалежно від того, чи збігається її розмір із визначеним у договорі. З набранням чинності ПК України річний розмір орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, має відповідати вимогам ПК України та є підставою для перегляду встановленого у договорі оренди розміру орендної плати. При цьому, виходячи із принципу пріоритетності норм ПК України над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у п. 5.2 ст. 5 ПК України, до моменту внесення до такого договору відповідних змін розмір орендної плати в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлений у ПК України.

не задоволено

 Фабула справи  Позивач оскаржував застосування до нього штрафних санкцій, які було застосовані до нього за порушення вимог підпункту 1.22.2 пункту 1.22 статті 1, підпункту 4.1.6 пункту 4.1 статті 4 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" від  28 грудня 1994 року № 334/94-ВР та підпункту 14.1.180 пункту 14.1 статті 14, пункту 51.1 статті 51, пункту 54.2, підпункту 54.3.5 пункту 54.3 статті 54, пункту 168.1 статті 168, пункту 176.2 статті 176 Податкового кодексу України. Порушення товариством вказаних законодавчих норм податковий орган обґрунтовує тим, що позивач не включив до складу валових доходів відповідно до підпункту 4.1.6 пункту 4.1 статті Закон №  334/94-ВР кошти, отримані у межах договору комісії, яким передбачено придбання комісіонером (ТОВ) за дорученням комітента  аміачної селітри. Податковий орган вважає, що вказані кошти є безповоротною фінансовою допомогою відповідно до підпункту 1.22.1 пункту 1.22 статті 1 Закону № 334/94-ВР, оскільки станом на 31 березня 2012 року у товариства обліковується кредиторська заборгованість перед ТОВ  "Агро ХХІ", а отримані у межах договору комісії кошти використані не за цільовим призначенням з огляду на те, що залишок коштів на рахунку ТОВ  "Гранд Хол" унеможливлює виконати умови цього договору. У ході перевірки ДПІ також встановила подання товариством, як податковим агентом, податкових розрахунків з недостовірними відомостями сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податків, і сум утриманого з них податку, та несплату податку утриманого із сум виплаченого доходу фізичним особам. Суди попередніх інстанцій задовольнили позовні вимоги товариства.

 Правова позиція 

Договір комісії сторонами даного договору виконувався на визначених договором умовах та у встановлений строк, тому відсутні підстави вважати, що отримані в межах комісійного договору кошти є безповоротною фінансовою допомогою. Крім того, наявність банківської виписки про перерахування до бюджету ПДФО унеможливлює застосування до товариства заходів фінансової відповідальності.

не задоволено

 Фабула справи  Платником податку (компанія А) було укладено ліцензійну угоду з контрагентом-нерезидентом (компанія Б) щодо використання прав інтелектуальної власності на території України. Контрагент-нерезидент (компанія Б) виступав у ролі субліцензіара відносно українського резидента (компанія А), оскільки право на використання цього об'єкта права інтелектуальної власності було надано йому власником прав інтелектуальної власності – нерезидентом (компанія С). Остання обставина послугувала підставою для висновку податкового органу, що компанія Б не може вважатися бенефіціарним власником роялті, виплачуваних платником податку (компанією А). Відтак, податковий орган наполягав, що платник податку-резидент  не має права на застосування зниженої ставки податку під час виплати доходу (роялті) нерезиденту. Не погодившись з такими висновками податкового органу, платник податку звернувся до суду. Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою суду апеляційної інстанції, позов задоволено. Не погодившись з висновками судів, податковий орган подав касаційну скаргу.

 Правова позиція 

Отримувач роялті за субліцензійним договором є бенефіціарним власником такого доходу у розумінні пунктів 103.2, 103.3 статті 103 ПК України.

не задоволено

 Фабула справи  Позивач звернувся до адміністративного суду з вимогою скасування податкового повідомлення-рішення, яким йому збільшено суми грошового зобов'язання із орендної плати за земельну ділянку  та застосовано штраф. Контролюючий орган вважає, що Позивач занизив розмір орендної плати за земельну ділянку із земель комунальної власності у зв'язку з обчисленням податкових зобов'язань на рівні  1 % нормативної грошової оцінки земельної ділянки (як було визначено у відповідному договорі), замість 3 % (як визначалося в ПК України). Постановою окружного адміністративного суду у задоволенні позову відмовлено. Постановою апеляційного адміністративного суду постанову суду першої інстанції скасовано, позов задоволено повністю. Контролюючий орган звернувся з касаційною скаргою на рішення суду апеляційної інстанції.

 Правова позиція 

З набранням чинності ПК України річний розмір орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності має відповідати вимогам Кодексу та є підставою для перегляду встановленого у договорах оренди землі розміру орендної плати.

Виходячи із принципу пріоритетності норм ПК України над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК, до моменту внесення змін до договору оренди землі розмір орендної плати в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлений нормами Кодексу.

задоволено
◄◄ 1 2 3 ►►
close icon
Інформація про документ
Замовити персональну презентацію