Додаток
Форма 1
Додаток
Форма 2
Додаток
Форма 3
Додаток
Форма 4
Вхід|Реєстрація

Ru

En

Ua

Податкова судова практика
Пошук у тексті
Знайти
Вверх из Вниз

 Фабула справи  Контролюючим органом було проведено камеральну перевірку податкової звітності платника податків з податку на додану вартість. За її наслідками контролюючий орган дійшов висновку про порушення вимог платником вимог пунктів 198.1, 198.6 статті 198, пункту 201.10 статті 201 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) з огляду на неправомірне включення до складу податкового кредиту сум ПДВ на підставі податкових накладних, виписаних на його адресу контрагентом. Обґрунтовуючи свою позицію, контролюючий орган зазначає, що в разі невідображення даних податкової накладної в податкових зобов'язаннях продавця, така податкова накладна не є податковим документом та не дає покупцю права на податковий кредит. На підставі зазначеного акта перевірки контролюючий орган прийняв податкове повідомлення-рішення, згідно з яким збільшено суму грошового зобов'язання з ПДВ за основним платежем та за штрафними (фінансовими) санкціями. Платник податків оскаржив це рішення контролюючого органу до суду. Постановою суду першої інстанції, з якою погодився і суд апеляційної інстанції позов було задоволено. Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, контролюючий орган подав касаційну скаргу.


 Правова позиція 

Підставою для виникнення у платника права на податковий кредит з податку на додану вартість є факт реального здійснення операцій з придбання робіт (послуг) з метою їх використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку, а також оформлення відповідних операцій належним чином складеними первинними документами, які містять достовірні відомості про їх обсяг та зміст.


Податкове законодавство не ставить у залежність податковий облік (стан) певного платника податку від іншої особи, зокрема, від фактичної сплати контрагентом податку до бюджету, а відтак якщо останній не виконав свого зобов'язання щодо сплати податку або мінімізував свої податкові зобов'язання, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи, проте вказана обставина не є підставою для позбавлення платника податку-покупця права на отримання податкової вигоди у разі, якщо такий платник має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.


 Фабула справи  Контролюючим органом було проведено камеральні перевірки з питань своєчасності сплати платником податків ПДВ за відповідними деклараціями, результати яких  оформлено актами.  За їх наслідками контролюючий орган дійшов висновку про порушення платником вимог пункту 57.1 статті 57 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) з огляду на порушення граничного строку сплати узгоджених сум грошового зобов'язання з податку на додану вартість. На підставі зазначених актів перевірок контролюючим органом прийнято податкові повідомлення-рішення, згідно з яким застосовано штраф. Платник податків подав адміністративний позов до суду до контролюючого органу. Окружний адміністративний суд постановою адміністративний позов задовольнив. Визнав протиправними та скасував оскаржувані акти індивідуальної дії. Крім того вийшов за межі позовних вимог та зобов'язав контролюючого органу розглянути питання прийняття податкових повідомлень-рішень за результатами складання актів камеральних перевірок щодо платника податків з урахуванням положень пунктів 86.7, 86.8 статті 86 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) щодо права платника подати заперечення до актів перевірок та обов'язку їх розгляду контролюючим органом. Апеляційний адміністративний суд ухвалою залишив постанову окружного адміністративного суду без змін. Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, контролюючий орган оскаржив їх у касаційному порядку.


 Правова позиція 

У разі якщо платник податку виявив бажання взяти участь у розгляді його заперечень до акта перевірки, контролюючий орган зобов'язаний повідомити такого платника податків про місце і час проведення такого розгляду. Таке повідомлення надсилається платнику податків не пізніше наступного робочого дня з дня отримання від нього заперечень, але не пізніше ніж за два робочих дні до дня їх розгляду.


Участь керівника відповідного контролюючого органу (або уповноваженого ним представника) у розгляді заперечень платника податків до акта перевірки є обов'язковою. Такі заперечення є невід'ємною частиною акта (довідки) перевірки.


Рішення про визначення грошових зобов'язань приймається керівником контролюючого органу (або його заступником) з урахуванням результатів розгляду заперечень платника податків (у разі їх наявності). Платник податків або його законний представник може бути присутнім під час прийняття такого рішення.


Оскаржувані акти індивідуальної дії прийнято без дотримання вимог пунктів 86.7, 86.8 статті 86 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), а саме: платник податків був позбавлений можливості подати заперечення проти висновків актів перевірок, а спірні рішення прийняті до спливу строку подачі платником заперечень проти висновків результатів контрольних заходів, відтак останні є такими, що прийняті з порушенням закону, а тому є протиправними та підлягають скасуванню.


 Фабула справи  Контролюючим органом на підставі підпункту 54.3.3 пункту 54.3 статті 54, пункту 286.5 статті 286 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) прийнято податкове повідомлення-рішення, згідно з яким платнику визначено суму податкового зобов'язання із земельного податку з фізичних осіб у розмірі. Підставою для прийняття вказаного акта індивідуальної дії стало те, що платник податків є власником будівель та споруд, що знаходяться на земельній ділянці в АДРЕСА_1. Платник податків подав позов до адміністративного суду, в якому просив скасувати податкове повідомлення-рішення контролюючого органу. Суд першої та апеляційної інстанцій задовільнили позовні вимого платника. Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили, з того, що позивач є платником єдиного податку, віднесений до третьої групи платників єдиного податку, видами його діяльності, в тому числі є складське господарство та надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна, що підтверджується відомостями витягу з реєстру платників єдиного податку, а розглядувана земельна ділянка використовується платником у власній господарській діяльності шляхом передачі розміщених на ній будівель та споруд в оренду третім особам. Відтак, на переконання судових інстанцій, платник на підставі підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 ПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) звільняється від сплати податку за земельну ділянку, на якій розташовані відповідні будівлі та споруди. Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, контролюючий орган оскаржив їх у касаційному порядку.


 Правова позиція 

Спрощена система оподаткування не звільняє суб'єкта господарювання від виконання податкових зобов'язань зі сплати податків, встановлених у пункті 297.1 статті 297 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), а запроваджує інші умови, порядок та механізм їх сплати, а також встановлює можливість відновлення їх сплати на загальних підставах у разі недотримання умов оподаткування за спрощеною системою.


Умовою несплати земельного податку за зазначеною системою оподаткування є те, що суб'єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності. Можливість звільнення від сплати цього податку за інших умов, наприклад, коли окремо надається в найм будівля/споруда без земельної ділянки, на якій розміщена перелічена нерухомість, не встановлена.


Правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов'язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб'єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності. Тобто з набуттям ознак (якості) суб'єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов'язку сплати земельного податку


 Фабула справи  За результатами проведеної перевірки, контролюючим органом встановлено безпідставне віднесення сум до податкового кредиту і, як наслідок, завищено суму від’ємного значення ПДВ, що призвело до завишення бюджетного відшкодування. За наслідками перевірки, контролюючим органом було прийнято податкове повідомлення-рішення яким визначено податкове зобов’язання з ПДВ та застосовані санкції. Платник податків оскаржив правомірність прийняття вказаного рішення, мотивуючи вимоги тим, що його контрагентом-постачальником продукції було відмовлено у надані податкової накладної, чим було порушено порядку реєстрації податкових накладних. Зважаючи на таку неправомірну поведінку контрагента, платник подав Заяву про відмову постачальника надати накладну (Додаток 8 до податкової декларації) та додано документи, що підтверджують правомірність включення сум податку до податкового кредиту. Тому, ці суми правомірно враховувалися при визначення суми податкового кредиту. Постановою окружного адміністративного суду позовні вимоги задоволено. Постановою апеляційного адміністративного суду у задоволенні позову відмовлено.


 Правова позиція 

Законодавцем встановлена вимога щодо обов'язкової реєстрації податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних постачальником товарів (послуг) як підстава для формування податкового кредиту покупцем у такій операції з поставки.


Разом із тим, в абзаці 11 пункту 201.11 ст. 201 ПК законодавцем передбачена процедура, яка направлена на захист права покупця за операціями поставки у випадку невиконання постачальником своїх вимог щодо надання податкової накладної або порушення ним порядку її заповнення та/або порядку реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних. Дотримання цієї процедури надає покупцю товарів право на включення сум ПДВ у вартості отриманих товарів (послуг) до складу податкового кредиту, та є підставою для проведення документальної позапланової виїзної перевірки такого продавця.


Оскільки в судовому процесі встановлено факти подання Заяви про відмову постачальника надати податкову накладну та підтвердження суми податкового кредиту необхідними документами, суд першої інстанції зробив обґрунтовуваний висновок про неправомірність зменшення сум податкового кредиту.


 Фабула справи  Платник податку звернувся до адміністративного суду з позовом до контролюючого органу, в якому просив скасувати податкове-повідомлення рішення, яким йому нараховано ПДВ. Позовні вимоги мотивував тим, що висновки податкової про нереальність господарських операцій з контрагентами є безпідставними, оскільки ним правомірно сформовано дані свого податкового обліку на підставі первинних бухгалтерських документів Рішенням окружного адміністративного суду, залишеним без змін постановою апеляційного адміністративного суду, позов задоволено.


 Правова позиція 

Аналіз наведених норм ПК України свідчить, що у податковому обліку господарські операції та витрати за ними мають бути підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, які містять відомості про господарську операцію, підтверджують її фактичне здійснення та понесення витрат. Податковий кредит має бути обов'язково підтверджений податковою накладною.


Податкова накладна вважається недійсною у разі її заповнення іншою особою, ніж зазначена в цьому пункті.


Наведене дає підстави для висновку, що підписані невідомими особами документи не можуть бути підставою для формування платниками податків своїх даних податкового обліку за наявності фактів, що ставлять під сумнів реальність надання послуг та поставки товарів; за відсутності інших достатніх та належних доказів, які б підтверджували реальне здійснення господарських операцій, на підставі яких задекларовано податковий кредит та валові витрати за спірними господарськими операціями, самі по собі податкові накладні не підтверджують право платника на їх формування.


Отже, оскільки у справі, яка розглядається, судами попередніх інстанцій проігноровано те, що засновник та директор платника податку заперечують свою участь у створенні та фінансово - господарської діяльності вказаного товариства, то перевірка та встановлення такої обставини має значення для правильного вирішення спору, й тому справу слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції.


 Фабула справи  Платник податків подав позов до адміністративного суду, в якому просив визнати протиправними дії контролюючого органу щодо проведення камеральної перевірки платника з питань дотримання вимог своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати орендної плати. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що контролюючим органом при проведені перевірки було порушено строки давності, а саме 1095 днів, щодо періоду, за який її проведено, а також з того, що повнота нарахування і сплата податків не може бути предметом камеральної перевірки та має досліджуватися у ході документальної перевірки. Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, контролюючий орган подав касаційну скаргу.


 Правова позиція 

Камеральна перевірка за своєю правовою сутністю є формою поточного документального контролю за дотриманням платником вимог податкового законодавства на підставі декларацій та інших документів податкової звітності, одержаних від платника.


Перевірка будь-яких інших відомостей, витребування у платника додаткової інформації та документів, подання яких разом з податковою декларацією чинним законодавством не передбачено, камеральною перевіркою не охоплюється.


Предметом камеральної перевірки, проведеної контролюючим органом, фактично було питання щодо розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, тобто питання, яке у відповідності до підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 ПК України має перевірятися податковим органом шляхом проведення документальної перевірки.


 Фабула справи  Контролюючим органом було проведено перевірку платника податку – ФОП, за результатами якої встановлено неправомірне заниження ПДВ, оскільки не було підтверджено рух товарів по ланцюгу постачання між контрагентами, що свідчить про нереальний характер господарської діяльності. Платник податку оскаржив вказане рішення, мотивуючи це тим, що висновки податкового органу про нереальний характер господарських операцій позивача із контрагентами спростовуються первинними документами. Постановою окружного адміністративного суду, залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду, позов задоволено.


 Правова позиція 

Правові наслідки у вигляді виникнення у покупця права на формування податкового кредиту виникають за наявності сукупності таких обставин та підстав, зокрема: фактичного (реального) здійснення оподатковуваних операцій; документального підтвердження реального здійснення господарських операцій сукупністю юридично значимих (дійсних) первинних та інших документів, які зазвичай супроводжують операції певного виду; наявності у сторін спеціальної податкової правосуб'єктності; наявності у покупця (замовника) належним чином складеної податкової накладної; наявності ділової мети, розумних економічних причин для здійснення господарської операції.


Водночас наведені вище норми податкового законодавства у взаємозв'язку з приписами законодавства з питань бухгалтерського обліку та звітності визначають окремі випадки, за яких неможливе формування податкового кредиту, зокрема, це: не пов'язаність здійсненої операції (понесених витрат) з господарською діяльністю покупця (придбання товарів/послуг без мети їх використання у господарській діяльності); фіктивність операцій/нездійснення оподатковуваних операцій; видача податкової накладної особою, яка не є платником податку на додану вартість; відсутність у платника податків юридично значимих первинних документів.


Посилання ж податкового органу щодо непідтвердження руху товару по ланцюгу постачання базуються лише на результатах податкового контролю контрагентів позивача, однак правовідносини контрагента із третіми особами у ланцюгах постачання, з якими позивач не вступав у господарські відносини, самі по собі, за відсутності інших об'єктивних та підтверджених даних про порушення позивачем податкового законодавства, не можуть бути самостійною та достатньою підставою для висновку про нереальність господарських взаємовідносин позивача із його контрагентом. У той же час, акт про неможливість проведення зустрічної звірки суб'єкта господарювання є документом, який складається у разі встановлення фактів, що не дають змогу провести таку звірку, свідчить про неможливість співставлення даних первинних бухгалтерських та інших документів суб'єкта господарювання для цілей документального підтвердження чи спростування його господарських відносин з платниками податків, а отже й про неможливість формування відповідної податкової інформації по таким взаємовідносинам. Відтак, при неможливості звірки контролюючим органом не можуть формуватися висновки за аналогією акта документальної перевірки, яка проводиться, у тому числі й на підставі первинних документів, що використовуються в бухгалтерському та податковому обліку, а тому неможливість проведення зустрічної звірки контрагента не є самостійною та достатньою підставою для висновку про нездійснення господарських операцій платників податків та про порушення саме позивачем податкового законодавства.


 Фабула справи  У платника податку обліковувався податковий борг перед бюджетом. З метою його стягнення, контролюючий орган звернувся до адміністративного суду з позовом, в якому просив надати дозвіл на  погашення суми податкового боргу за рахунок майна платника. Судом вимоги були задоволені. Зважаючи на відсутність коштів на рахунках платника податків в обслуговуючих банках, контролюючим органом було прийнято рішення про опис майна у податкову заставу та зареєстровано обтяження на рухоме майно платника податків. В подальшому сума податкового боргу збільшилась. Контролюючий орган вкотре звернувся з позовом до суд, в якому просив надати дозвіл на погашення податкового майна, що перебуває в податковій заставі. Вимоги ґрунтувалися на тому, що оскільки платник не може сплатити меншу суму заборгованості (що підтверджується попереднім рішенням), то відповідно і більшу суму не зможе сплатити. А тому немає необхідності у наданні рішення про стягнення податкового боргу на усю суму. Постановою окружного адміністративного суду, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду, позовні вимоги задоволено частково.


 Правова позиція 

Нормами ПК України встановлено загальний порядок погашення заборгованості платника податків перед бюджетом та визначено перелік заходів, які повинен здійснити контролюючий орган у певній послідовності для примусового стягнення податкового боргу, а саме: стягнення коштів, які перебувають у власності боржника, а в разі їх відсутності - шляхом продажу майна боржника, яке перебуває у податковій заставі.


Аналіз правових норм, що містяться у ст. ст. 87, 88, 95 ПК України, свідчить, що лише сукупність відповідних обставин є підставою для контролюючого органу звернутися до суду із позовом про надання дозволу на погашення суми податкового боргу за рахунок майна платника податків, а саме: наявність податкового боргу; наявність майна платника податків, описаного у податкову заставу; відсутність коштів на рахунках платника податків в обслуговуючих банках.


Оскільки не встановлено наявність рішення суду, яке набрало законної сили про стягнення з платника податків податкового боргу у повній сумі, що є безумовною підставою для можливості реалізації передбаченого законом права на продаж такого майно та вжиття заходів для погашення податкового боргу платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій.


 Фабула справи  Контролюючим органом було проведено перевірку платника податку – ФОП, за результатами якої встановлено неправомірне завищення суми витрат, оскільки ФОП було безпідставно включено до складу валових витрат суми сплачених коштів за користування кредитом. На підставі акту перевірки було прийнято податкове повідомлення рішення, яким донараховано ПДФО та застосовано штрафні санкції. Платник податку оскаржив вказане рішення, мотивуючи це тим, що пп. 138.10.5 п. 138.10 ст. 138 ПК України (а пізніше ст. 177 ПК України) визначено право віднесення відсотків по кредиту до валових витрат, яким він й скористався. Постановою окружного адміністративного суду, залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду, у задоволенні позовної вимоги відмовлено..


 Правова позиція 

О'бєктом оподаткування податком на доходи фізичних осіб є чистий оподатковуваний дохід.


Чистий оподатковуваний дохід визначається як різниця між загальним оподатковуваним доходом (виручка у грошовій та не грошовій формі) і документально підтвердженими витратами, пов'язаними із проведенням господарської діяльності такої фізичної особи-підприємця.


Витрати, що пов'язані з проведенням господарської діяльності фізичної особи-підприємця мають бути підтверджені належно оформленими первинними документами.


Перелік витрат, безпосередньо пов'язаних з отриманням доходів, що наведений у  пункту 177.4 статті 177 ПК України не є вичерпним. Витрати понесені Фізичною особою - підприємцем на сплату процентів за користуванням кредитними коштами, що безпосередньо пов'язані з підприємницькою діяльністю, є витратами пов'язаними з отриманням доходів.


 Фабула справи  Контролюючим органом було проведено документальну планову виїзну перевірку платника податків по питанню дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства; законодавства про збір та облік єдиного соціального внеску за відповідний період. За результатами перевірки складено акт згідно якого, встановлено порушення платником вимог податкового законодавства, валютного та іншого законодавства. На підставі висновків акта перевірки контролюючий орган виніс податкові повідомлення-рішення. Платник податків звернувся до суду з позовними вимогами про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції, з позицією якого погодився суд апеляційної інстанції, мотивував рішення тим, що належними та допустимими доказами доведено, що спірні податкові повідомлення-рішення контролюючим органом прийняті без урахування вимог законодавства та без встановлення обставин, які мали значення для їх прийняття.


 Правова позиція 

Підставою для виникнення у платника права на податковий кредит з податку на додану вартість є факт реального здійснення операцій з придбання товарно-матеріальних цінностей з метою їх використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку, а також оформлення відповідних операцій належним чином складеними первинними документами, які містять достовірні відомості про їх обсяг та зміст.


Перевіряючи факт здійснення господарської операції, на підставі якої платником податків сформовано дані податкового обліку, суд досліджує товарність такої операції в сукупності чинників, що впливають на її реальний зміст. Зокрема, необхідно оцінити документи та інші дані, що відображені платником податків в податковому та бухгалтерському обліку, з урахуванням специфіки спірної господарської операції.


При цьому, сама собою наявність або відсутність окремих документів чи допущення помилок в їх оформленні не може слугувати підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо іншими даними буде підтверджено фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податку у зв'язку з його господарською діяльністю.


Окремі недоліки у оформленні первинних документів не є беззаперечним свідченням фіктивності господарської операції.


 Фабула справи  Між контрагентами – фізичними особами-підприємцями був укладений договір фінансового лізингу щодо автомобіля. За результатами виконання операції, платник податку включив до податкового кредиту суму ПДВ за відчуження автомобіля. Контролюючим органом було проведено перевірку платника податку, за результатами якого встановлено неправомірне завищення суми податкового кредиту, оскільки платник не мав права на податковий кредит по операції фінансового лізингу. На підставі акту перевірки було прийнято податкове повідомлення-рішення, яким визначено суму ПДВ. Платник податку оскаржив правомірність прийняття вказаного рішення, оскільки ним дотримані умови його формування, визначені ст. 198 Податкового кодексу України. Постановою окружного адміністративного суду, залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду, позовні вимоги задоволені.


 Правова позиція 

Здійснивши системний аналіз норм ПК України, ВС дійшов висновку, що неможливість державної реєстрації транспортних засобів за фізичними особами-підприємцями не позбавляє права таких осіб на податковий кредит по операціях з придбання транспортних засобів, якщо були дотримані умови його формування, визначені статтею 198 Податкового кодексу України.


Важливо звернути увагу, що відповідно до частини першої статті 51 ЦК України, - до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Це положення однаково відноситься до прав і до обов'язків фізичної особи-підприємця. А тому важливо встановити фактичні обставини по справі та надані їм правильну правову оцінку з урахуванням наведених вимог податкового законодавства.


Податковий орган доводить суду, що «фізична особа-підприємець» та «фізична особа» мають різний податковий та правовий статус. Вказані доводи залишились поза увагою судів, але їх дослідження має важливе значення для правильного вирішення даної справи. В тому числі судами не встановлено яку систему оподаткування обрано позивачем.


Здійснюючи перевірку, податковий орган посилався на  приписи статті 177 Податкового кодексу України, яка визначає оподаткування доходів, отриманих фізичною особою - підприємцем від провадження господарської діяльності, крім осіб, що обрали спрощену систему оподаткування. Натомість в договорі фінансового лізингу зазначено, що позивач є платником єдиного податку.


Без з'ясування обраної позивачем системи оподаткування, суди не мали змоги застосувати відповідні норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та відповідно чи підлягають застосуванню  вимоги статті 177 ПК України або приписи ст.ст.291-300 ПК України, які встановлюють правові засади застосування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності, а також справляння єдиного податку.


Вказана обставина має важливе значення для правильного вирішення справи, оскільки дає змогу дослідити порядок ведення обліку доходів та витрат, обліку основних фондів, нарахування амортизації, наявності правильного документального оформлення та підтвердження відповідних витрат тощо.


 Фабула справи  Платник податку звернувся до адміністративного суду з позовом до контролюючого органу, в якому просив визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення, якими йому визначено суму податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Позовні вимоги мотивовані тим, що належна йому на праві власності нерухомість не є об’єктом оподаткування податку, оскільки є будівлею промисловості. Постановою окружного адміністративного суду в задоволенні позову відмовлено. Постановою апеляційного адміністративного суду позовні вимоги задоволені повністю.


 Правова позиція 

Системне тлумачення підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України свідчить про те, що законодавець у кожному буквеному пункті (від «а» до «л») передбачив конкретні умови, за наявності яких нерухомість не є об'єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Кожен з цих випадків не підлягає розширювальному тлумаченню. Прикладом цього є зокрема те, що така умова як зв'язок об'єкту нерухомості з фактом її використання у своїй діяльності передбачений пунктами «е» та «і», на відміну від пункту «є». Більш того, кожен з визначених підпунктом 266.2.2 буквених пунктів має прив'язку або до статусу суб'єкта, який володіє такою нерухомістю (діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування («д»), суб'єкти господарювання малого та середнього бізнесу («е»), сільськогосподарський товаровиробник («ж»), громадські організації інвалідів та їх підприємства («з»), релігійні організації («и»)), та/або до виду нерухомості, його стану, місця розташування (непридатна до проживання («ґ»), будівлі дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладів («і»), будівлі промисловості («є») тощо).


Буквальний аналіз пункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України свідчить про те, що нерухомість має бути класифікована як «будівлі промисловості промислових підприємств». При цьому законодавець використав прислівник «зокрема», який уживається для підкреслення, виділення чого-небудь з-поміж однотипного, та який відноситься в даному випадку до виду будівель промисловості (виробничі корпуси, цехи, складські приміщення), а не до суб'єкта власності.


Говорячи про промислове підприємство, необхідно зауважити, що в законодавстві України не існує правової норми, яка б чітко визначала дане поняття.


Класифікація видів економічної діяльності (КВЕД) є складовою ДК 009:2010, згідно з яким процес промислового виробництва - це процес перероблення (механічного, хімічного, ручного тощо), який використовують для виготовлення нової продукції (споживчих товарів, напівфабрикатів чи засобів виробництва), оброблення товарів, які були у використанні, надання промислових послуг і який класифікують у секціях B «Добувна промисловість та розроблення кар'єрів», C «Переробна промисловість», D «Постачання електроенергії, газу, пари та кондиційованого повітря», E «Водопостачання; каналізація, поводження з відходами» та F «Будівництво».


Промисловість в розумінні економічної теорії це провідна галузь господарства, яка об'єднує підприємства, що виробляють електроенергію, знаряддя праці, предмети побуту, забезпечує потреби в паливі, сировині, матеріалах та різноманітних товарах.


Положеннями статті 62 Господарського кодексу України визначено, що підприємство, це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.


Наведені положення дають Верховному Суду підстави здійснити висновок, що застосування пункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України можливе у разі дотримання двох обов'язкових умов, наявність будівель промисловості та їх перебування у власності промислових підприємств.


В межах спірних відносин наявна лише одна з обов'язкових умов - наявність промислових підприємств, що встановлено судами попередніх інстанцій.


Відтак, об'єкти нерухомості, які на праві власності належать позивачу, навіть за наявності у нього статусу фізичної особи-підприємця, не підпадає під дію пункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України. Цим пунктом не охоплюється нерухомість, яка використовується фізичною особою-підприємцем у власній господарській діяльності.


 Фабула справи  Міська рада запровадила на території міської ради податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки та затвердила положення про податок на нерухоме майно відмінне від земельної ділянки. Контролюючим органом, на підставі цього рішення, було видано податкові повідомлення-рішення, якими платнику податків нараховано податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Платник податків спочатку оскаржив в адміністративному порядку спірні податкові повідомлення-рішення, в результаті чого, повідомлення-рішення залишено без змін. Тоді платник звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати протиправним та скасувати повідомлення-рішення, обґрунтувавши вимоги посилаючись на підпункт 4.1.9, пункт 8.3 та пункт 12 Податкового кодексу України, вважає, що застосування такого податку можливе лише з наступного року. Суди першої та апеляційної інстанцій не задовольнили вимоги платника податків.


 Правова позиція 

Відповідно до підпункту 12.3.4 Податкового кодексу України, рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.


Сільські, селищні, міські ради та ради об’єднаних громад повинні до наступного бюджетного періоду прийняти рішення про встановлення місцевих податків та зборів,  зміну розміру їх ставок, об'єкта оподаткування, порядку справляння чи надання податкових пільг, яке тягне за собою зміну податкових зобов'язань платників податків та яке набирає чинності з початку бюджетного періоду ( підпункт 12.4.3. Податкового кодексу України). Як вбачається зі змісту положень підпункту 4.1.9 Податкового кодексу України, податкові пільги не може бути змінені протягом бюджетного року.


Офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених    підпунктом 12.3.4    цієї статті (п. 12.5. ст.12 Податкового кодексу України).


Принцип стабільності передбачає, що зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року.


У справі №825/1403/17 (касаційне провадження №К/9901/4267/18) виникли подібні правовідносини. Там, ВС відмовив у задоволенні вимог платника податків. Суд вбачав необґрунтованість доводів платника щодо недотримання порядку застосування рішень органів місцевого самоврядування "Про запровадження місцевих податків".


ВС не погодився із висновком суду у подібній справі. Відповідно до частини першої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд палати, до якої входить така колегія, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї самої палати або у складі такої палати.


 Фабула справи  Податковим органом прийнято податкові повідомлення-рішення, якими визначено податкові зобов'язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Платник податків, вважаючи ці рішення безпідставними, звернулася до суду із позовом до податкового органу про визнання протиправним та скасування податкових повідомлень-рішень. Суд першої інстанції позов задовольнив, а суд апеляційної інстанції скасував рішення попередньої інстанції та відмовив у задоволенні позову.  


 Правова позиція 

Згідно з пунктом «є» пп. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України, нерухомість має бути класифікована як «будівлі промисловості промислових підприємств». При цьому законодавець використав прислівник «зокрема», який уживається для підкреслення, виділення чого-небудь з-поміж однотипного, та який відноситься в даному випадку до виду будівель промисловості (виробничі корпуси, цехи, складські приміщення), а не до суб'єкта власності.


За положеннями підпункту 14.1.129-1. пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України об'єкти нежитлової нерухомості - будівлі, приміщення, що не віднесені відповідно до законодавства до житлового фонду. У нежитловій нерухомості виділяють серед іншого будівлі промислові та склади (підпункт «ґ»).


В свою чергу, до будівель промисловості відносяться об'єкти нерухомості, які відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000 належать до класу 1251 "Будівлі промисловості", який в свою чергу включає підкласи: 1251.1 - "Будівлі підприємств машинобудування та металообробної промисловості", 1251.2 - "Будівлі підприємств чорної металургії", 1251.3 - "Будівлі підприємств хімічної та нафтохімічної промисловості", 1251.4 - "Будівлі підприємств легкої промисловості, 1251.5 - "Будівлі підприємств харчової промисловості", 1251.6 - "Будівлі підприємств медичної та мікробіологічної промисловості", 1251.7 - "Будівлі підприємств лісової деревообробної та целюлозно-паперової промисловості", 1251.8 - "Будівлі підприємств будівельної індустрії, будівельних матеріалів та індустрії, будівельних матеріалів та виробів, скляної та фарфоро-фаянсової промисловості", 1251.9 - "Будівлі інших промислових виробництв, включаючи поліграфічне".


Відповідно до статті 62 Господарського кодексу України, підприємство – це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків та може мати печатки.


Застосування пункту «є» пп. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України можливе у разі дотримання двох обов'язкових умов, а саме: наявність будівель промисловості та їх перебування у власності промислових підприємств.


Також, аналогічна позиція була висловлена Верховним Судом України у постановах від 15.05.2018 № 806/2461/17 (К/9901/27759/18) та № 806/2676/17 (К/9901/28719/18).


 Фабула справи  Контролюючим органом було прийнято податкове повідомлення-рішення, яким було визначено платнику податків суму податкового зобов’язання з транспортного податку з фізичних осіб у 2016 році. Платник податків оскаржив прийняте податкове повідомлення-рішення, мотивувавши це неможливістю застосування статті 267 ПК України в 2016 році, адже зміна в об’єкті оподаткування була встановлена Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році» від 24.12.2015, а його застосування можливе лише в наступному плановому періоді. Постановою окружного адміністративного суду позовні вимоги задоволено частково: скасовано податкове повідомлення-рішення. Постановою апеляційного адміністративного суду рішення суду першої інстанції скасовано, та прийнято нове, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог в цій частині.


 Правова позиція 

Для визнання автомобіля об'єктом оподаткування транспортним податком з фізичних осіб до уваги береться, зокрема середньоринкова вартість такого автомобіля, яка визначається статистичними методами з урахуванням певних ознак, параметрів і характеристик транспортного засобу та встановлюється, виключно, Мінекономрозвитку.


Мінекономрозвитку розраховує середньоринкову вартість автомобіля та щороку до 1 лютого базового податкового (звітного) періоду подає ДФС інформацію про автомобілі, з року випуску яких минуло не більше п'яти років (включно) та середньоринкова вартість яких становить понад 750 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року.


Колегія суддів зазначає, що касаційна скарги не містять будь - яких доводів та доказів на їх підтвердження, що вартість належного позивачу автомобіля є меншою за 750 розмірів мінімальної заробітної плати встановленої на 1 січня 2016 року, тобто меншою за 1 033 500,00 грн, що є визначальним при визначенні об'єкта оподаткування транспортним податком у 2016 році.


Суд попередньої інстанції також обґрунтовано зазначив, що в 2016 році до прийнятих рішень органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків і зборів на 2016 рік не застосовуються вимоги, встановлені підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України, що встановлено пунктом 4 розділу ІІ Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році» від 24 грудня 2015 року №909-VIII, а отже твердження позивача що положення щодо транспортного податку мають застосовуватись контролюючим органом не раніше 2017 року є безпідставним.


 Фабула справи  Контролюючим органом проведено перевірку платника податку, за результатами якої зафіксовано реалізацію алкогольних напоїв за цінами нижче ніж встановлені мінімальні роздрібні ціни. На підставі акту прийнято податкове повідомлення-рішення про застосування санкцій, передбачених Законом України "Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів" від 19 грудня 1995 № 481/95-В. Платник податку звернувся до суду з позовом про скасування вказаного рішення, оскільки контролюючий орган застосував неправильний розмір роздрібний цін на підставі нечинного законодавства. Постановою окружного адміністративного суду в задоволенні позову відмовлено. Постановою апеляційного адміністративного суду позовні вимоги задоволені повністю.


 Правова позиція 

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2016 року у справі № 826/17459/15, визнано незаконною та нечинною постанову Кабінету Міністрів України від 17 червня 2015 року № 426 "Про внесення змін до постанови    Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2008 року № 957".


Визнання акта суб'єкта владних повноважень нечинним означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта.


Дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (пункт 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).


Отже, на дату фактичної перевірки (11 лютого 2016 року) постанова Кабінету Міністрів України від 17 червня 2015 року № 426 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2008 року № 957" втратила чинність. Відповідно постанова Кабінету Міністрів України "Про встановлення розміру мінімальних оптово-відпускних і роздрібних цін на окремі види алкогольних напоїв" від 30 жовтня 2008 року № 957 діяла у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 11 червня 2014 року № 177.


Встановивши, що ціни на алкогольні напої, реалізовані позивачем відповідали мінімальним роздрібним цінам, встановленим постановою Кабінету Міністрів України "Про встановлення розміру мінімальних оптово-відпускних і роздрібних цін на окремі види алкогольних напоїв" від 30 жовтня 2008 року № 957 у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 11 червня 2014 року  №177, суди дійшли обґрунтованого висновку про безпідставність застосування до підприємця фінансових санкцій та протиправність рішення.


 Фабула справи  Контролюючим органом було проведено перевірку платника податку - банку, за результатами якого встановлено несвоєчасну сплату єдиного внеску. Згодом, Правлінням НБУ було прийнято постанову «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку», у зв’язку з чим було розпочато процедуру його ліквідації. Рішенням контролюючого органу були застосовані штрафні санкції та розпочато нарахування пені за несвоєчасну сплату єдиного внеску, на підставі частини десятої та пункту 2 частини одинадцятої статті 25 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Платником податку оскаржено застосування штрафних санкцій контролюючим органом. Позовні вимоги обґрунтовані тим, прийнято з порушенням вимог Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", яким передбачено, що з дня призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію банка припиняється застосування до банку, який ліквідується, будь-яких штрафних санкцій, відповідно нарахування штрафу та пені є протиправним. Рішенням окружного адміністративного суду, залишеним без змін постановою апеляційного адміністративного суду позов задоволено частково.


 Правова позиція 

З аналізу частини другої статті 46 Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" вбачається, що такою врегульовано виключно дату з якої припиняється нарахування відсотків, неустойки (штрафу, пені) та застосування інших санкцій, а саме з дня призначення уповноваженої особи Фонду (особа яка виконує функції з ліквідації банку).


Натомість частиною третьою (абзац 1) статті 46 Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" врегульовано саме період під час якого у банківської установи не виникає жодних додаткових зобов'язань, зокрема зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), і таким періодом є строк проведення ліквідації банківської установи, який визначений, зокрема частиною п'ятою статті 44 зазначено Закону, а день призначення уповноваженої особи Фонду, що виконує функції з ліквідації, є лише датою з якою, законодавець пов'язав початок припинення нарахування відсотків, штрафів, пені і т.д.


Таким чином під час вирішення спірних правовідносин визначальним є саме період під час якого не виникає жодних додаткових зобов'язань, а відтак не може бути застосовано штрафні та фінансові санкції.


Оскільки на час прийняття рішень, в платника податку – не могло виникнути додаткових зобов’язання, такі рішення є неправомірними.


 Фабула справи  Контролюючий орган звернувся до адміністративного суду з позовом, в якому просив стягнути з платника податковий борг, який виник внаслідок несплати узгодженого податкового зобов’язання з ПДВ та акцизного податку з ввезених на митну територію України транспортних засобів. Постановою окружного адміністративного суду, залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду, позов задоволено повністю.


 Правова позиція 

За змістом пункту 59.1. статті 59 Податкового кодексу України, у разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов'язання в установлені законодавством строки, орган державної податкової служби надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.


Суди попередніх інстанцій установили, що податковим органом сформовано та направлено податкову вимогу форми, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.


Проте, податковий борг у добровільному порядку відповідачем не сплачено.


За змістом пункту 102.4 статті 102 Податкового кодексу України у разі якщо грошове зобов'язання нараховане контролюючим органом до закінчення строку давності, визначеного у пункті 102.1 цієї статті, податковий борг, що виник у зв'язку з відмовою у самостійному погашенні такого грошового зобов'язання, може бути стягнутий протягом наступних 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу. Якщо платіж стягується за рішенням суду, строки стягнення встановлюються до повного погашення такого платежу або визначення боргу безнадійним.


З урахуванням встановлення в судовому процесі складу та факту несплати платником податків узгоджених сум податкових зобов'язань, суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову податкового органу.


 Фабула справи  Контролюючим органом було проведено перевірку платника податку, за результатами якої встановлено порушення пункту 2.6 Положення про ведення касових операцій, затвердженого постановою Правління НБУ від 15.12.2004 № 637, яке полягало у неоприбуткуванні готівкових коштів, оскільки в книзі обліку розрахункових операцій відсутні записи про оприбуткування зазначеної суми. На підставі акту перевірки прийнято податкове-повідомлення рішення, яким застосовано штрафні санкції за вказане правопорушення. Платник податку оскаржив рішення контролюючого органу, мотивуючи позов тим, що ним фактично проведено розрахункові операції з наявними документами, а відсутність записів про рух коштів у книзі обліку свідчить про порушення ведення книги обліку розрахункових операцій, а не про неоприбуткування готівки. Постановою окружного адміністративного суду позовні вимоги задоволено. Постановою апеляційного адміністративного суду скасовано рішення суду першої інстанції і ухвалено нове, яким у задоволення позову відмовлено.


 Правова позиція 

Згідно з абзацом третім пункту 2.6 Положення про ведення касових операцій, затвердженого постановою Правління НБУ від 15.12.2004 № 637 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), у разі проведення готівкових розрахунків із застосуванням реєстратора розрахункових операцій або використанням розрахункової книги оприбуткуванням готівки є здійснення обліку зазначених готівкових коштів у повній сумі їх фактичних надходжень у книзі обліку розрахункових операційна підставі фіскальних звітних чеків реєстратора розрахункових операцій (даних розрахункової книги).


Здійснюючи системне тлумачення вказаної норми, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку, що у разі проведення готівкових розрахунків із застосуванням реєстратора розрахункових операцій або використанням розрахункової книги оприбуткуванням готівки є сукупність таких дій: фіксація повної суми фактичних надходжень готівки у фіскальних звітних чеках реєстратора розрахункових операцій (даних розрахункової книги) та відображення на їх підставі готівки у книзі обліку розрахункових операцій. Невиконання будь-якої із цих дій є порушенням порядку оприбуткування готівки, за яке встановлена відповідальність згідно абзацу третього статті 1 Указу Президента України «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).


Таким чином, відсутність фіксації фактичних надходжень у розрахунковій книзі є порушенням порядку оприбуткування готівки, а оскільки факт нездійснення таких записів платником податку не заперечувався, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права.


 Фабула справи  Платник податків звернувся до суду з адміністративним позовом до контролюючого органу про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення. Позовні вимоги обґрунтовані посиланням на те, що розрахунки в іноземній валюті в межах торговельного обороту здійснюються лише через уповноважені банки, тому попереднє зарахування на розподільчий валютний рахунок коштів в іноземній валюті згідно з нормативно - правовими актами НБУ, що надійшли на адресу резидента у межах зовнішньоекономічного контракту, а не на поточний рахунок товариства не може розцінюватися як порушення строків зарахування виручки у іноземній валюті від експорту продукції. Апеляційний адміністративний суд постановою рішення суду першої інстанції скасував, позов задовольнив. Не погодившись із висновком суду апеляційної інстанції контролюючий орган подав касаційну скаргу.


 Правова позиція 

1. Надходження в іноземній валюті із-за кордону на користь юридичних осіб, які не є уповноваженими банками, фізичних осіб - підприємців, іноземних представництв (крім офіційних представництв) підлягають обов'язковому продажу на міжбанківському валютному ринку України, у тому числі безпосередньо Національному банку України, у розмірі 65 відсотків. Решта надходжень в іноземній валюті залишається в розпорядженні резидентів та нерезидентів і використовується ними відповідно до правил валютного регулювання.


2. Датою зарахування валютної виручки вважається зарахування її на розподільчий рахунок. Подальший рух коштів з валютного на поточний рахунок юридичної особи, в тому числі і з використанням розподільчого рахунку, свідчить про використання коштів вже на території України і не може вважатись первинним надходженням коштів внаслідок виконання зовнішньоекономічних контрактів.


 Фабула справи  Комунальне підприємство (далі – КП) звернулось до суду із позовом до Державного підприємства (далі – ДП) про стягнення збитків за договором поставки. ДП на виконання умов укладеного між сторонами договору поставки поставлено КП товар, а КП прийняло та оплатило товар. Проте ДП не зареєструвало податкові накладні по вказаним операціям постачання в Єдиному реєстрі податкових накладних, у зв'язку з чим КП втратило право на включення суми податку на додану вартість до податкового кредиту, що призвело до зайвої сплати позивачем цієї суми до бюджету. Вказані витрати позивач вважає збитками, які виникли з вини відповідача. Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив повністю, а суд апеляційної інстанції залишив рішення попередньої інстанції без змін.


 Правова позиція 

Згідно з п. 201.10 ст. 201 ПК України на продавця товарів/послуг покладено обов'язок в установлені терміни скласти податкову накладну та зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних, чим зумовлено обґрунтоване сподівання  контрагента на те, що це зобов'язання буде виконано, оскільки тільки підтверджені зареєстрованими в Єдиному реєстрі податкових накладних податковими накладними/розрахунками коригування до таких податкових накладних суми податку можуть бути віднесені до складу податкового кредиту.


Згідно зі ст. 224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.


Для застосування такого заходу відповідальності як стягнення збитків необхідна наявність усіх елементів складу господарського правопорушення: 1) протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи (порушення зобов'язання); 2) шкідливого результату такої поведінки - збитків; 3) причинного зв'язку між протиправною поведінкою та збитками; 4) вини особи, яка заподіяла шкоду. У разі відсутності хоча б одного із цих елементів відповідальність у вигляді відшкодування збитків не настає.


Положення п. 201.10 ст. 201 ПК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, не передбачають можливості включення покупцем товарів/послуг суми ПДВ до податкового кредиту у разі невиконання продавцем обов'язку зі складення та реєстрації податкової накладної у Єдиному реєстрі податкових накладних (крім випадків, встановлених податковим законодавством, коли підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту без отримання податкової накладної, є інші документи). При цьому покупець зазначених товарів/послуг має право додати до податкової декларації скаргу на такого продавця.  Однак, як правильно враховано апеляційним господарським судом, подання такої скарги платником згідно з наведеною нормою у редакції, чинній після 01.01.2015р., не є підставою для включення ним сум податку до складу податкового кредиту.


Така ж позиція була висловлена Об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеної у постанові від 03.08.2018р. у справі №917/877/17.


 Фабула справи  Контролюючим органом було проведено документальну планову виїзну перевірку платника податку, за результатами якої встановлено порушення вимог ПКУ, що полягає у порушенні правил використання коштів зі спеціального рахунку податку на додану вартість, а також факт отримання додаткового блага працівником та не нарахування платником податку, як податковим агентом податків і зборів на таке благо. На підставі встановленого, контролюючим органом було прийнято податкові повідомлення-рішення, якими збільшено суму грошового зобов’язання з ПДВ, ПДФО та застосовано штрафні санкції. Платник податку звернувся до адміністративного суду з позовом до контролюючого органу, в якому просив визнати протиправними та скасувати вказані податкові повідомлення-рішення. Позовні вимоги мотивовані тим, що виплати працівнику є компенсацією його витрат  під час службового відрядження закордон, які не пов’язані з господарською діяльністю платника, а тому вони не є додатковим благом, а нарахування ПДФО є неправомірним. Рішенням окружного адміністративного суду, залишеним без змін постановою апеляційного адміністративного суду позов задоволено частково: скасовано податкові повідомлення-рішення в частині збільшення грошового зобов’язання з ПДФО.


 Правова позиція 

Судами попередніх інстанцій на підставі системного аналізу доказів, залучених до матеріалів справи, зроблено правильний висновок про те, що контролюючим органом не надано належних та допустимих доказів, що спростовують факт знаходження працівника платника податку у відрядженні.


Натомість, зміст наданих позивачем доказів, а саме розпорядження засновників Підприємства «Про направлення у службове відрядження генерального директора» до Німеччини; договір про надання послуг щодо організації та впровадження Національного павільйону України на міжнародній виставці; акт виконаних робіт (наданих послуг); копії укладених контрактів, тощо підтверджує, що працівник знаходився у відрядженні і отримані ним грошові кошти після закінчення відрядження не є додатковим благом в розумінні статті 164 ПК України, а є компенсацією понесених витрат.


Таким чином, доводи контролюючого органу також не дають підстав вважати висновки судів першої і апеляційної інстанцій помилковими, а застосування судами норм матеріального та процесуального права - неправильним.


 Фабула справи  Платник податку своєчасно зареєстрував в Єдиному реєстрі податкових накладних  податкові накладні за операціями зі своїм контрагентом, в яких помилково зазначив індивідуальний податковий номер покупця. Протягом місяця товариством було виправлено помилку та зареєстровано нові податкові накладні з правильно зазначеним індивідуально податковим номером покупця. Контролюючим органом було проведено камеральну перевірку своєчасності реєстрації платником податку накладних, за результатами якої встановлено порушення вимог ст. 201 ПКУ, а саме несвоєчасної реєстрації 98 податкових накладних. З цих підстав, контролюючим органом прийнято податкове повідомлення-рішення про застосування штрафних санкцій. Платник податку звернувся до адміністративного суду з позовом до контролюючого органу, в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення в частині застосування штрафу та зобов’язати його прийняти нове податкове повідомлення-рішення. Позов мотивовано тим, що нормами ПКУ передбачено застосування штрафних санкцій лише за порушення граничних термінів реєстрації податкових накладних, а не за виправлення помилок, допущених при зазначенні ІПН покупця. Рішенням окружного адміністративного суду позовні вимоги задоволено. Постановою апеляційного адміністративного суду скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково: податкове повідомлення-рішення скасовано в частині застосування штрафу.


 Правова позиція 

Контролюючими органами було надано роз'яснення щодо механізму виправлення помилки, яка пов'язана з індивідуальним податковим номером платника податку покупця у податковій накладній у листах ДФС України від 05.05.2016 №10101/6/99-99-15-03-02-15 та від 22.06.2017 №781/6/99-99-15-03-02-15/ІПК, а також на  загальнодоступному інформаційно-довідковому ресурсі ДФС України «ЗІР» у категорії « 101.16», де зазначено, що помилка, допущена в індивідуальному податковому номері контрагента, може бути виправлена шляхом складання розрахунку коригування та нової податкової накладної.


Можливість реєстрації в ЄРПН податкових накладних та розрахунків коригування зберігається протягом 365 календарних днів з дати їх складання.


Таким чином, виправлення ІПН покупця можливо лише у випадку, коли з дати складання податкової накладної із «невірним» ІПН покупця не минуло 365 календарних днів, тобто, друга податкова накладна (з правильним ІПН) може бути зареєстрована не пізніше ніж через 365 календарних днів з дати її складання, що зазначена в такій податковій накладній.


З аналізу ст. 120-1 ПКУ слідує, що штрафні санкції застосовуються за порушення платниками податку на додану вартість граничних термінів реєстрації податкових накладних, що підлягають наданню покупцям - платникам податку на додану вартість, та розрахунків коригування до таких податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних, встановлених статтею 201 цього Кодексу, а не за виправлення помилки в ІПН Покупця.


Реєстрація податкової накладної з метою виправлення раніше допущеної помилки не є несвоєчасною реєстрацією накладної з вини платника податку, крім того, чинним законодавством України не передбачено іншого механізму виправлення помилки в ІПН Покупця, а тому застосування до платника податків штрафів за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних, складених у зв'язку із необхідністю виправлення помилки у своєчасно зареєстрованих податкових накладних згідно з механізмом, запропонованим роз'ясненнями Державної фіскальної служби України, є протиправним.


 Фабула справи  Місцевим судом було ухвалено рішення про призначення податкової перевірки, на підставі якої контролюючим органом було прийнято наказ про проведення документальної позапланової перевірки. За результатами перевірки складено акт, а також прийнято податкове повідомлення-рішення про визначення грошового зобов’язання з ПДВ. Платник податку оскаржив прийняття рішення до адміністративного суду. Станом на дату звернення відкрито касаційне провадження, однак ще не розглянуто. Паралельно до оскарження податкового повідомлення-рішення, платник податку оскаржив правомірність прийняття наказу, мотивуючи це тим, що на момент проведення перевірки у нього було вилучено всі первинні документи щодо господарських взаємовідносин на підставі рішення суду, що унеможливлювало проведення перевірки. Постановою окружного адміністративного суду позовні вимоги задоволено. Постановою апеляційного адміністративного суду скасовано рішення суду першої інстанції та прийнято нове рішення про відмову у позові.


 Правова позиція 

Пунктом 81.1 статті 81 Податкового кодексу України (в  редакції, чинній на час призначення перевірки) передбачено, що посадові особи контролюючого органу мають право приступити до проведення документальної виїзної, фактичної перевірки за наявності підстав для їх проведення, визначених цим Кодексом, та за умови пред'явлення або надіслання у випадках, визначених цим Кодексом, таких документів: направлення на проведення такої перевірки, копії наказу про проведення перевірки; службового посвідчення осіб, які зазначені в направленні на проведення перевірки.


В той же час, платник податків, який вважає порушеним порядок та підстави призначення виїзної перевірки щодо нього, має право не погодитись з рішенням про призначення перевірки і оскаржити його в суді або застосувати інші заходи, передбачені  статтею 81 Податкового кодексу України   (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), шляхом недопущення посадових осіб контролюючого органу до її проведення. Якщо ж допуск до виїзної податкової перевірки відбувся і наказ реалізований як прийнятий в межах закону і компетенції, в подальшому предметом розгляду в суді має бути зміст виявлених порушень податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на податкові органи.


Таким чином, при вирішенні питання про належний спосіб захисту порушеного права суду в кожному конкретному випадку необхідно виходити з того, що такий захист повинен найбільш повно відповідати меті (цілі), задля досягнення якої був направлений позов.


Оскільки відповідачем фактично реалізовано його компетенцію на проведення позапланової виїзної перевірки та оформлення її результатів, то спірний наказ контролюючого органу щодо призначення розглядуваної перевірки не є таким, що порушує права позивача.


Крім того, судом касаційної інстанції встановлено, що платником податку оскаржено в судовому порядку податкове повідомлення-рішення від 04.01.2016.


Отже, позивачем реалізовано право на судовий захист щодо відновлення порушеного права за наслідками перевірки, призначеної наказом від 03.11.2015 №477, шляхом звернення до суду з позовом про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 04.01.2016 №.


 Фабула справи  Контролюючим органом було призначено документальну позапланову виїзну перевірку платника податку. Однак, при приїзді на об’єкт, фахівців контролюючого органу не було допущено до проведення перевірки. На підставі цього, контролюючий орган прийняв рішення про застосування умовного адміністративного арешту майна платника. Зважаючи на вищевикладене, контролюючий орган звернувся до суду із поданням про підтвердження обґрунтованості  адміністративного арешту майна, оскільки посадові особи останнього не згодні з наказом на проведення перевірки і не допустили фахівців органу до проведення її. Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду, позовні вимоги задоволено.


 Правова позиція 

 Фабула справи  Контролюючим органом було проведено планову документальну виїзну перевірку з питань дотримання вимог податкового, валютного законодавства, з питань єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування. За результатами перевірки складено акт перевірки та винесено податкові повідомлення-рішення. Тому платник податків звернувся до суду з позовом до контролюючого органу, в якому просить: 1) визнати дії контролюючого органу щодо запитування під час проведення перевірки документів, що не пов'язані з обчисленням і сплатою податків, зборів, платежів, та не свідчать про приховування (заниження) об'єктів оподаткування, несплату податків, зборів, платежів, порушення вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, або які не належать та не пов'язані з предметом перевірки, а також дії щодо використання як підстави для висновків під час проведення перевірки, матеріалів, до використання яких ПК України встановлена пряма заборона - протиправними; 2) визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення.


 Правова позиція 

1)Щодо податкового повідомлення-рішення форми, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на прибуток іноземних юридичних осіб, в тому числі збільшено податкове зобов'язання та застосовано штрафні санкції.


В силу пунктів 103.1 - 103.4 ст. 103 ПК України застосування правил міжнародного договору України здійснюється шляхом звільнення від оподаткування доходів із джерелом їх походження з України, зменшення ставки податку або шляхом повернення різниці між сплаченою сумою податку і сумою, яку нерезиденту необхідно сплатити відповідно до міжнародного договору України.


Підставою для звільнення (зменшення) від оподаткування доходів із джерелом їх походження з України є подання нерезидентом з урахуванням особливостей, передбачених пунктами 103.5 і 103.6 цієї статті, особі (податковому агенту), яка виплачує йому доходи, довідки (або її нотаріально засвідченої копії), яка підтверджує, що нерезидент є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір України (далі - довідка), а також інших документів, якщо це передбачено міжнародним договором України.


Податковий агент - резидент України, який виплачує дохід нерезиденту країни, з якою укладено відповідний міжнародний договір, звільняється від оподаткування у разі подання нерезидентом довідки (або її нотаріально засвідченої копії), яка підтверджує його статус, як нерезидента. При цьому, дозволяється застосовувати звільнення від оподаткування доходів нерезидента, якщо такий нерезидент має право на отримання таких доходів та не є агентом, номінальним утримувачем (номінальним власником) або посередником щодо такого доходу.


Щодо можливого застосування, на думку податкового органу, ст.7 Конвенції суд відноситься критично, оскільки Позивачем було отримано індивідуальну податкову консультацію Державної фіскальної служби України від 17.05.2018 за вих.№2205/6/-99-15-02-02-15/ІПК відповідно до якої, податковий орган зазначає, що згідно з положеннями п.4 ст.13 Конвенції доходи, що одержуються резидентом Договірної Держави від відчуження цінних паперів, деривативів або інших корпоративних прав, є предметом розгляду ст.13 Конвенції, але не підпадають під дію пунктів 1, 2 та 3 цієї статті.


Відповідно до положень п.4 ст.13 Конвенції доходи від відчуження будь-якого майна, іншого ніж те, про яке йдеться у попередніх пунктах цієї статті, оподатковуються тільки в тій Договірній Державі, резидентом якої є особа, що відчужує майно. Таким чином, податковий орган в індивідуальній податковій консультації наданій Позивачу робить висновок, що доходи, що одержуються резидентом Договірної Держави від відчуження корпоративних прав є предметом розгляду п.4 ст.13 Конвенції, не формують частину майна постійного представництва, а операції по такому відчуженню оподатковуються тільки на території Республіки Кіпр.


 Фабула справи  державне підприємство мало намір зареєструватися неприбутковою організацією, але йому було відмовлено через відсутність повного пакету документів. Підприємство звернулося до суду з позовом до контролюючого органу щоб визнати його відмову протиправною та зобов`язати включити державне підприємство до Реєстру неприбуткових установ та організацій.   Суд першої інстанції позов задовольнив повністю. Суд апеляційної інстанції залишив без змін рішення попередньої інстанції.


 Правова позиція 

Підприємство, установа та організація може бути визнана неприбутковою за наявності дотримання одночасно всіх вимог, встановлених положеннями пункту 133.4 статті 133 Податкового кодексу України, статутні документи мають бути приведені у відповідність із вищезазначеними нормами у визначений Податковим кодексом строк та подані до контролюючого органу.


Контролюючий орган відмовляє неприбутковій організації у включенні до Реєстру в разі: подання неприбутковою організацією неповного пакета документів, визначених пунктом 6 Порядку для включення до Реєстру неприбуткрових організацій; невідповідності неприбуткової організації вимогам, встановленим пунктом 7 цього Порядку.


Після отримання рішення про відмову у включенні до Реєстру неприбуткова організація може усунути недоліки та повторно подати документи до контролюючого органу відповідно до пункту 6 цього Порядку, не змінюючи при цьому положення установчих документів, до яких контролюючим органом не висловлено зауважень. Повторно надіслана реєстраційна заява розглядається в строки, зазначені в абзаці першому цього пункту.


До подібних висновків дійшов Верховний Суд під час вирішення аналогічної справи, постанова від 20.06.2018, справа № 806/3313/17.


 Фабула справи  Контролюючим органом була проведена документальна позапланова виїзна перевірка платника податків. В результаті, платник податків оскаржив до суду наказ контролюючого органу про проведення камеральної перевірки. Платник обґрунтував скаргу тим, що підстави для проведення перевірки та прийняття наказу відсутні, оскільки в поданих запереченнях на акт документальної перевірки не містилось посилання на обставини, що не були досліджені під час перевірки, а лише зазначалось  про неправомірні дії службових осіб контролюючого органу та наявності достатньої  інформації в системі електронного адміністрування податку на додану вартість. Також зазначено, що  в спірному наказі відсутні посилання на фактичні  підстави для проведення перевірки, визначені п.п.78.1.5 ст. 78 ПК України. Суд першої інстанції позов задовольнив повністю. Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції та прийняв нове рішення, яким у позові відмовлено.


 Правова позиція 

Камеральній перевірці підлягає вся податкова звітність суцільним порядком. Згода платника податків на перевірку та його присутність під час проведення камеральної перевірки не обов'язкова. Порядок оформлення результатів камеральної перевірки здійснюється відповідно до вимог статті 86 цього Кодексу.


З аналізу пп. 78.1.5 п. 78.1 ст. 78 ПК України слідує, що підставою для проведення позапланової виїзної перевірки є виключно подання платником податку заперечення до акта перевірки з вимогою перегляду результатів перевірки і підстави викладені в них потребують додаткового дослідження з встановленням певних обставин. При цьому, перевірка  проводиться виключно з питань, що стали предметом оскарження.


Не слід залишати поза увагою такі важливі питання, які свідчать про наявність або відсутність підстав для прийняття спірного наказу, а саме: чи вимагав платник податків (направляючи заперечення) повного або часткового перегляду результатів відповідної перевірки; чи зазначав платник податків обставини, що не були досліджені під час перевірки;  чи можливий їх об'єктивний розгляд без проведення перевірки; які питання стали предметом оскарження. Законодавчо встановлено чіткий логічно-послідовний алгоритм дій, дотримання якого дає право на призначення та проведення перевірки. Заключним етапом таких дій є встановлення обсягу перевірки, оскільки можливість її проведення передбачена виключно з питань, які оскаржуються.


Встановлення даних обставин важливо для правильного вирішення справи, оскільки необхідно встановити чи були підстави для прийняття спірного наказу, і лише  після цього досліджувати відповідність наказу за формою та змістом вимогам податкового законодавства.


 Фабула справи  Контролюючий орган звернувся з позовом до платника податків про стягнення податкового боргу. Суд першої інстанції позов задовольнив повністю. Суд апеляційної інстанції відмовив в задоволенні клопотання контролюючого органу й залишив скаргу без руху у зв’язку тим, що до скарги не додано документ про сплату судового збору.


 Правова позиція 

Вимоги до апеляційної скарги встановлено статтею 296 КАС України, відповідно до частини 5 якої до апеляційної скарги додається, зокрема, документ про сплату судового збору.


Згідно із частиною 2 статті 298 КАС України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 296 цього Кодексу, застосовуються положення статті 169 цього Кодексу, за змістом частин 1 та 2 якої суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 цього Кодексу, протягом п'яти днів з дня подання позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху, в якій зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху, а якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити).


Позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк (пункт 1 частини 4 статті 169 КАС України).


Разом з тим, приписами частини 5 статті 298 КАС України встановлено, що питання про повернення апеляційної скарги суд вирішує протягом п'яти днів з дня надходження апеляційної скарги або з дня закінчення строку на усунення її недоліків.


Наявне в матеріалах справи повідомлення про вручення поштового відправлення свідчить про те, що копію ухвали про залишення апеляційної скарги без руху платник податків отримав 17 жовтня 2018 року й саме з цієї дати розпочався встановлений вказаною ухвалою десятиденний строк для усунення її недоліку, проте оскаржувана ухвала про повернення апеляційної скарги постановлена судом 19 жовтня 2018 року, тобто до закінчення встановленого відповідачеві строку, чим фактично позбавлено останнього можливості усунути виявлений судом недолік.


 Фабула справи  Контролюючим органом було проведено  перевірку платника податку, за результатами якої встановлено заниження суми грошового зобов’язання з податку на прибуток. На підставі акту перевірку, контролюючий орган збільшив суму грошового зобов’язання з податку на прибуток. Платник податку сплатив нараховані грошові зобов’язання. Однак, через деякий час платнику податку в автоматичному режимі була сформована податкова вимога про наявність податкового боргу у вигляді несплаченої пені. Платник податку оскаржив правомірність сформування податкової вимоги, посилаючись на те, що ним своєчасно сплачено донараховану контролюючим органом  суму грошового зобов'язання, а тому відсутні підстави для нарахування пені відповідно до підпункту 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 Податкового кодексу України. Постановою окружного адміністративного суду у задоволенні позову відмовлено. Постановою апеляційного адміністративного суду рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове – про задоволення позову.


 Правова позиція 

Законодавцем впродовж існування спірних правовідносин було змінено правове регулювання питання нарахування пені, і останньою редакцією  передбачено, що пеня розпочинає нараховуватись з першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати платником податків податкового зобов'язання, визначеного цим Кодексом (у тому числі за період адміністративного та/або судового оскарження).


У свою чергу, визначаючись з тим, яка саме редакція підлягає застосуванню до спірних правовідносин, з огляду на той факт, що порушення податкового законодавства зі сторони платника податку мало місце до 01.01.2017 року.  За обставин, які склались у даній справі, у відповідача право на нарахування пені виникло після проведення перевірки та оформлення її результатів. Наявність цих обставин є обов'язковою умовою, за якої розпочинається процедура нарахування пені. І оскільки на момент застосування  такої процедури вже діяла норма у новій редакції, саме за правилами цієї норми і має відбуватись таке нарахування.


Оскільки позивачем не було порушено граничного строку сплати грошового зобов'язання, донарахованого за результатами перевірки, передбаченого новою нормою, Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про протиправність оскаржуваної податкової вимоги.


 Фабула справи  Контролюючим органом було призначено документальну позапланову виїзну перевірку платника податку. Однак, при приїзді на об’єкт, фахівців контролюючого органу не було допущено до проведення перевірки. На підставі цього, контролюючий орган прийняв рішення про застосування умовного адміністративного арешту майна платника. Зважаючи на вищевикладене, контролюючий орган звернувся до суду із поданням про підтвердження обґрунтованості  адміністративного арешту майна. Судом було закрито провадження в даній справі оскільки між сторонами існує спір про право щодо обставини, які є передумовою застосування умовного арешту. Крім цього, контролюючий орган звернувся до суду із позовом про застосування до платника податку адміністративного арешту коштів, оскільки посадові особи останнього не згодні з наказом на проведення перевірки і не допустили фахівців органу до проведення її. Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду, в задоволенні позову відмовлено.


 Правова позиція 

Підстави для застосування як адміністративного арешту майна, так і арешту коштів на рахунках платника податків, є універсальними та визначені пунктом 94.2 статті 94 Податкового кодексу України. Обидва види арешту, за загальним правилом, застосовуються з однакових підстав і розрізняються лише процедурою застосування - або за рішенням керівника податкового органу (щодо майна, відмінного від коштів), або за рішенням суду (арешт коштів).


Із системного тлумачення положень статті 94 Податкового кодексу України судом не встановлено, що адміністративний арешт коштів платника податків є похідним від адміністративного арешту майна, відмінного від коштів, і може бути застосований судом виключно у випадку існування рішення контролюючого органу про накладення арешту на майно платника податків.


Положення статті 94 Податкового кодексу України  викладається в єдиному контексті та відповідні правові норми регулюють як правовідносини, що виникають при накладенні адміністративного арешту майна, так і арешту коштів платника податків.


З аналізу наведеного правового регулювання суд приходить до висновку, що арешт на кошти платника податків накладається за наявності підстав, визначених пунктом 94.2 статті 94 Податкового кодексу України, не в залежності від наявності рішення контролюючого органу про накладення арешту на майно платника податків.


На підставі викладеного, суд дійшов висновку про наявність підстав для відступлення від висновку, що зроблений в постанові від 27.03.2018 у справі №813/2316/17, щодо застосування абзацу другого підпункту 94.6.2 пункту 94.6 та пункту 94.4 статті 94 Податкового кодексу України.


 Фабула справи  Контролюючий орган виніс рішення про застосування штрафних санкцій та нарахування пені за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску, а також нараховано пеню. Платник податків звернувся до суду з позовом до контролюючого органу про визнання незаконним та скасування такого рішення. Судом першої інстанції в позові відмовлено. Судом апеляційної інстанції визнано неправомірним рішення попередньої інстанції та скасовано рішення контролюючого органу.


 Правова позиція 

Указом Президента України від 14 квітня 2014 року №405/2014 введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" та розпочато проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей.


З метою забезпечення підтримки суб'єктів господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, та осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися з неї під час її проведення, Верховною Радою України прийнято Закон №1669, яким, крім іншого, внесені зміни до Закону №2464 та доповнено його розділ VIII "Прикінцеві та перехідні положення" пунктом 9-3 (з 13 березня 2015 року в зв'язку з набранням чинності Законом України "Про внесення змін до розділу VIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" щодо зменшення навантаження на фонд оплати праці" від 02 березня 2015 року №219-VIII пункт 9-3 постановлено вважати пунктом 9-4), який передбачає, що платники єдиного внеску, які перебувають на обліку в органах доходів і зборів, розташованих на території населених пунктів, де проводилася антитерористична операція звільняються від виконання своїх обов'язків, визначених частиною 2 статті 6 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування", на період з 14 квітня 2014 року до закінчення антитерористичної операції або військового чи надзвичайного стану.


Підставою для такого звільнення є заява платника єдиного внеску, яка подається ним до органу доходів і зборів за основним місцем обліку або за місцем його тимчасового проживання у довільній формі не пізніше тридцяти календарних днів, наступних за днем закінчення антитерористичної операції.


Відповідальність, штрафні та фінансові санкції за невиконання обов'язків платника єдиного внеску в період з 14 квітня 2014 року до закінчення антитерористичної операції, до платників єдиного внеску, зазначених у цьому пункті, не застосовуються.


Недоїмка, що виникла у платників єдиного внеску, які перебувають на обліку в органах доходів і зборів, розташованих на території, де проводилася антитерористична операція, визнається безнадійною та підлягає списанню в порядку, передбаченому Податковим кодексом України для списання безнадійного податкового боргу.


Водночас, Закон №2464 не скасовує обов'язків платника єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а надає можливість на період антитерористичної операції не виконувати їх у встановлені строки (своєчасно) та в повному обсязі.


 Фабула справи  Платник податків звернувся до суду з позовом до контролюючого органу, в якому просило суд визнати протиправними та неправомірними дії контролюючого органу щодо неприйняття до реєстрації відповідних податкових накладних та просив вважати прийнятими та зареєстрованими протягом операційного дня, коли їх було надіслано платником податку до Єдиного реєстру податкових накладних. Судом першої інстанції та судом апеляційної інстанції у задоволені позову платника податків було відмовлено.


 Правова позиція 

Реєстрація податкових накладних та/або розрахунків коригування до податкових накладних у Єдиному реєстрі податкових накладних має бути здійснена протягом 15 календарних днів, наступних за датою виникнення податкових зобов'язань, відображених у відповідних податкових накладних та/або розрахунках коригування. У разі порушення цього терміну застосовуються штрафні санкції згідно Податковим кодексом.


Строки, визначені  для реєстрації податкових накладних, встановлені у календарних днях. При цьому, чинне на момент виникнення спірних правовідносин законодавство не містить будь-яких обмежень щодо реєстрації податкових накладних у вихідний чи святковий день, так як і не містить обмежень щодо можливості прийняття податкової звітності платника податку в позаробочий час. Право платника податку для реєстрації податкових накладних пов'язане виключно з операційним днем, який у відповідності до Порядку ведення Єдиного реєстру податкових накладних триває з 0 до 23-ї години.


Оскільки законодавцем встановлено чіткі та обмежені строки для реєстрації податкових накладних, задля уникнення порушення платником податків граничних строків для реєстрації податкових накладних у випадку коли гранична дата припадає на вихідний чи святковий день, положеннями вказаного Порядку та пункту 201.10 статті 201 Податкового кодексу України встановлено, що  якщо протягом операційного дня платникові податку не надіслано квитанцію, що підтверджує прийняття (підтвердження реєстрації) або неприйняття податкової накладної та/або розрахунку коригування, такі податкова накладна та/або розрахунок коригування вважаються зареєстрованими.


При цьому, Порядком ведення Єдиного реєстру податкових накладних у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2017 р. № 341 встановлено, що операційний день у робочі дні триває з 8.00 до 20.00. Технічне обслуговування та регламентні роботи, що потребують зупинки Реєстру, не проводяться протягом операційного дня, крім аварійних випадків. Якщо 15 число або останній день місяця припадають на вихідний, святковий або неробочий день, такий день вважається операційним днем.


Так, податкові накладні платника податків слід вважати зареєстрованими у день їх фактичного отримання контролюючим органом, тобто протягом операційного дня, коли їх було надіслано платником податків на адресу контролюючого органу,


 Фабула справи  Після проведення позапланових виїзних документальних перевірок контролюючим органом повідомлено, що на адресу платника податків скеровано листи щодо надання пояснень та їх документального підтвердження здійснення взаємовідносин із його контрагентами. В результаті контролюючим органом видано наказ про проведення документальної позапланової виїзної перевірки платника з питань проведення взаємовідносин з контрагентами. Платник податків звернувся до суду з позовом до контролюючого органу, в якому просив суд визнати протиправним на скасувати наказ контролюючого органу. Суд першої інстанції позов задовольнив повністю, а суд апеляційної інстанції залишив рішення без змін.


 Правова позиція 

Пунктом 10 Порядку періодичного подання інформації органам державної податкової служби та отримання інформації зазначеними органами за письмовим запитом, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2010 № 1245 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), встановлено, що запит  щодо отримання податкової інформації від платників податків та інших суб'єктів інформаційних відносин оформляється на бланку   органу   державної податкової  служби  та  підписується керівником (заступником керівника)зазначеного органу. У запиті зазначаються: посилання на норми закону, відповідно до яких орган державної податкової служби має право на отримання такої інформації; підстави для надіслання запиту; опис інформації, що  запитується,  та в разі потреби перелік документів, що її підтверджують. Положеннями абзацу вісімнадцятого пункту 73.3 статті 73 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що у разі, коли запит складено з порушенням вимог, викладених в абзацах першому та другому пункту 73.3 статті 73 Кодексу, платник податків звільняється від обов'язку надавати відповідь на такий запит.


На платника покладався обов'язок щодо надання відповідної інформації. В той же час, платник податку, який вважає, що такий запит оформлений з порушенням форми, встановленої для такого запиту, має право не надавати відповідь на такий запит. Відповідно до абзацу третього пункту 81.1 статті 81 Податкового кодексу України  у наказі про проведення документальної виїзної перевірки зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, найменування та реквізити суб'єкта (прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи - платника податку, який перевіряється) та у разі проведення перевірки в іншому місці - адреса об'єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична перевірка), підстави для проведення перевірки, визначені цим Кодексом, дата початку і тривалість перевірки, період діяльності, який буде перевірятися. Наказ про проведення перевірки є дійсним за наявності підпису керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу та скріплення печаткою контролюючого органу.


Окремі дефекти оформлення наказу про призначення податкової перевірки не повинні розглядатися як підстава для визнання наказу протиправним, якщо зі змісту такого наказу можна ідентифікувати передбачену законодавством фактичну підставу для призначення відповідної перевірки.


 Фабула справи  В результаті проведення контролюючим органом документальної планової виїзної перевірки, видано відповідний наказ «Про проведення документальної планової виїзної перевірки». Платник податків звернувся до суду з позовом до контролюючого органу про визнання протиправним та скасування наказу контролюючого органу. Платник зазначив, що оскаржуваний наказ про проведення перевірки є протиправним та таким, що підлягає скасуванню, посилаючись на статті 77 Податкового кодексу України. Суд першої інстанції у позові відмовлено, а суд апеляційної інстанції залишив без змін.


 Правова позиція 

Документальна планова перевірка проводиться відповідно до плану-графіка перевірок. Документальною виїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться за місцезнаходженням платника податків чи місцем розташування об'єкта права власності, стосовно якого проводиться така перевірка. Порядок проведення документальних планових перевірок передбачений статтею 77 ПК України.


Спірним питанням у межах даних правовідносин є застосування (тлумачення) положень абзацу 2 п. 77.2 ст. 77 ПК України, за яким платники податків з незначним ступенем ризику включаються до плану-графіка не частіше, ніж раз на три календарних роки, середнім - не частіше ніж раз на два календарних роки, високим - не частіше одного разу на календарний рік.


Буквальне тлумачення цієї норми свідчить про включення платника податку (зокрема з високим ступенем ризику) до плану-графіку не частіше одного разу на календарний рік, що дотримано в межах спірних правовідносин, обставини щодо включення позивача до плану графіку двічі або більше разів не встановлено, а призначення перевірки з метою реалізації затвердженого плану-графіку другим наказом не є тотожним включенню платника податків до плану графіку більше одного разу на календарний рік.


Проведення податковим органом перевірки суб'єкта господарювання є способом реалізації контролюючим органом владних управлінських функцій шляхом видання наказу про її проведення в межах наданих законодавством повноважень, з метою виконання покладеної на органу контролюючої функції.


Щодо доводів про порушення контролюючим органом при прийнятті спірного наказу абз. 2 п. 77.4 ст. 77 ПК України, за яким право на проведення документальної планової перевірки платника податків надається лише у випадку, коли йому не пізніше ніж за 10 календарних днів до дня проведення зазначеної перевірки вручено під розписку або надіслано рекомендованим листом з повідомленням про вручення копію наказу про проведення документальної планової перевірки та письмове повідомлення із зазначенням дати початку проведення такої перевірки, то положення цієї норми визначають порядок вручення наказу про проведення перевірки, дотримання якого надають право на її проведення, однак прийняття акта індивідуальної дії, яким є наказ про призначення перевірки, передує діям щодо його вручення, а тому недотримання абзацу 2 п. 77.4 ст. 77 ПК України не може бути істотною (беззаперечною) підставою для визнання наказу протиправним.


 Фабула справи  Постановою окружного адміністративного суду було стягнуто платника податку на користь Державного бюджету заборгованість з податку на прибуток, а також розстрочено виконання зазначеної постанови на сто двадцять місяців. В 2017 році платник податку звернувся до суду із заявою, в якій просив відстрочити погашення податкового боргу, посилаючись на скрутне фінансове становище, в якому перебуває підприємство, оскільки здійснює свою діяльність в зоні проведення антитерористичної операції й в зв'язку з проведенням бойових дій зупинено виробництво. Ухвалою окружного адміністративного суду, залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду, відповідачу відстрочено погашення податкового боргу з податку на прибуток за 2017 року.


 Правова позиція 

Інститут розстрочення та відстрочення грошових зобов'язань або податкового боргу платника податків, що регулюється статтею 100 ПК України, є елементом процедури погашення податкового боргу платників податків в межах адміністрування податків та зборів як сукупності рішень та процедур контролюючих органів і дій їх посадових осіб, що визначають інституційну структуру податкових та митних відносин, організовують ідентифікацію, облік платників податків і платників єдиного внеску та об'єктів оподаткування, забезпечують сервісне обслуговування платників податків, організацію та контроль за сплатою податків, зборів, платежів відповідно до порядку, встановленого законом (підпункт 14.1.1-1 пункту 14.1 статті 14 ПК України), що узгоджується з визначеною у статті 1 сферою дії ПК України.


Розстрочення/відстрочення виконання судового рішення (що врегульоване КАС України) за своєю суттю відрізняється від розстрочення/відстрочення, передбаченого статтею 100 ПК України, оскільки в першому випадку відстрочується/розстрочується саме виконання судового рішення, а не сплата грошового зобов'язання/податкового боргу, вказані процедури реалізуються різними суб'єктами (відповідно судами та контролюючими органами) й за ініціативою різних осіб (розстрочення/відстрочення виконання судового рішення може відбуватись за заявою сторін, виконавця або за ініціативою суду, тоді як питання відстрочення/розстрочення грошового зобов'язання/податкового боргу може бути порушено виключно платником податків), а також різняться їх нормативним регулюванням (положення КАС України та ПК України); до того ж розстрочення/відстрочення виконання судового рішення є безоплатним, на відміну від розстрочення/відстрочення, передбаченого статтею 100 ПК України.


Враховуючи наведене, Суд, який розглядає цю справу, вважає, що інститути розстрочення і відстрочення виконання судового рішення та розстрочення і відстрочення грошових зобов'язань або податкового боргу платника податків мають різну правову природу та не можуть ототожнюватись, а відтак, постановляючи ухвали у даній справі, суди попередніх інстанцій правильно керувались саме положеннями процесуального законодавства - КАС України».


 Фабула справи  Уповноважений Верховної Ради України з прав людини звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають положенням частини першої статті 8​, частини першої статті 55, пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України (є неконституційними), положення частини першої статті 294, статті 326 Кодексу України про адміністративні правопорушення, прийнятого Верховною Радою Української РСР 7 грудня 1984 року за № 8073-X, (Відомості Верховної Ради УРСР, 1984 р., додаток до № 51, ст. 1122) зі змінами (далі - Кодекс). Згідно із вказаними положеннями КУпАП постанови місцевого загального суду про застосування адміністративного арешту набирають законної сили та виконуються негайно після їх винесення. Автор клопотання зазначає, що оспорювані положення Кодексу нівелюють ефективність апеляційного оскарження постанов місцевого загального суду про застосування адміністративного арешту, оскільки "таке оскарження не гарантує ефективного відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини" у разі постановлення судами першої інстанції "помилкових і неправосудних рішень".


 Правова позиція 

1. Конституційний Суд України не вбачає у набранні законної сили постановами про застосування адміністративного арешту та виконанні цих постанов до закінчення строку на їх апеляційне оскарження такої суспільної необхідності, яка виправдовувала б пов'язане з цим обмеження прав на судовий захист та апеляційний перегляд справи, та вважає, що таке обмеження не узгоджується з принципом верховенства права, не відповідає критеріям розумності, пропорційності, обґрунтованості.


2. Положення ч.1 ст. 294, ст. 326 КУпАП, якими передбачено, що постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про застосування адміністративного арешту набирає законної сили в момент її винесення та виконується негайно, встановлюють обмеження прав на судовий захист та апеляційний перегляд справи, гарантованих ч.3 ст. 8, ч.1, ч.2 чт. 55, п.8 ч.2 ст. 129 Конституції України.


 Фабула справи  Платник податків подав до суду позов до контролюючого органу про визнання незаконним та скасування рішення про застосування штрафних санкцій та нарахування пені за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску. Обґрунтувавши це тим, що його діяльність здійснюється на території проведення АТО, в результаті чого він звільнений від сплати штрафних санкцій та пені за несвоєчасну сплату єдиного внеску. Суд першої інстанції задовольнив позов платника податків частково, а саме: скасовано рішення контролюючого органу частково у  сумі. Суд апеляційної інстанції залишив без змін рішення попередньої інстанції.


 Правова позиція 

Верховною Радою України Законом №1669 внесені зміни до Закону №2464 та доповнено його розділ VIII "Прикінцеві та перехідні положення" пунктом 9-3 (з 13 березня 2015 року в зв'язку з набранням чинності Законом України "Про внесення змін до розділу VIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" щодо зменшення навантаження на фонд оплати праці" від 02 березня 2015 року №219-VIII пункт 9-3 постановлено вважати пунктом 9-4), який передбачає, що платникам єдиного внеску, які перебувають на обліку в органах доходів і зборів, розташованих на території населених пунктів, де проводилася АТО, надано можливість у період з 14 квітня 2014 року до закінчення АТО або військового чи надзвичайного стану не виконувати свої встановлені частиною 2 статті 6 Закону №2464 обов'язки, зокрема, щодо своєчасного та в повному обсязі нарахування, обчислення і сплати єдиного внеску й, при цьому, в цей же період за таку його несвоєчасну сплату відповідальність, штрафні та фінансові санкції до них не застосовуються.


Також, Закон №2464 не скасовує обов'язків платника єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а надає можливість на період антитерористичної операції не виконувати їх у встановлені строки (своєчасно) та в повному обсязі.


Недоїмка, що виникла у платників єдиного внеску на території населених пунктів, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" від 14 квітня 2014 року №405/2014, визнається безнадійною та підлягає списанню в порядку, передбаченому Податковим кодексом України для списання безнадійного податкового боргу.


 Фабула справи  Платник податків звернувся до суду із позовом до контролюючого органу про визнання недійсною та скасування індивідуальної податкової консультації. Обґрунтувавши це тим, що  операції з постачання відходів та брухту чорних і кольорових по 30 березня 2015 року включно підлягають оподаткуванню в загальному порядку за ставкою 20 відсотків, суперечить положенням пункту 23 підрозділу 2 розділу ХХ Податкового кодексу України, згідно з якими операції з постачання відходів та брухту чорних і кольорових металів звільнені від оподаткування податком на додану вартість до 01 січня 2017 року. Суд першої інстанції позов задовольнив, суд апеляційної інстанції залишив без змін; індивідуальну податкову консультацію контролюючого орану визнано недійсною та скасовано.


 Правова позиція 

Операції з постачання, у тому числі операції з імпорту відходів та брухту чорних і кольорових металів, коди та найменування яких містяться у Переліках, затверджених постановою №15, у період з 01 січня 2015 року по 30 березня 2015 року звільнялись від оподаткування ПДВ. Адже, упродовж спірного періоду (з 01 січня 2015 року по 30 березня 2015 року) були чинними норми ПК України, згідно з якими операції з постачання, у тому числі операції з імпорту відходів та брухту чорних і кольорових металів, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України, звільнялись від оподаткування ПДВ. Інших переліків зазначених відходів та брухту чорних металів, ніж ті, що містяться у додатках 1 та 2 до постанови №15, Кабінет Міністрів України не затверджував. Натомість постановою №136 внесено зміни до постанови №15, згідно з якими, зокрема, термін звільнення таких операцій від обкладення ПДВ продовжувався до 01 січня 2017 року.


 Фабула справи  Платник податків звернувся до суду з позовом до контролюючого органу про скасування наказу про призначення документальної позапланової виїзної перевірки, оскільки вважав, що контролюючим органом не було дотримано алгоритму дій, визначених ПКУ, що передують її проведенню, а саме: направлення платнику податків належно оформленого запиту про надання інформації та її документального підтвердження. Суд першої інстанції позов задовольнив повністю. Апеляційним судом рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нову постанову, якою позов залишено без задоволення.


 Правова позиція 

Документальна позапланова перевірка проводиться на підставі наказу керівника контролюючого органу та за наявності підстав для її проведення; у свою чергу можливість для прийняття наказу про проведення документальної позапланової перевірки на підставі підпункту 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 ПК України виникає за наявності таких умов: виявлення фактів, що свідчать про порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи; ненадання платником пояснень та їх документального підтвердження на запит контролюючого органу протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту, в якому зазначаються порушення цим платником податків податкового, валютного та іншого законодавства.


Лише дотримання цих вимог може бути належною підставою для призначення та проведення перевірки.


 Фабула справи  Рішенням міської ради від 13.07.2016 було встановлено транспортний податок, а також затвердженні особливості його справляння, відповідно до норм Податкового кодексу України. У відповідності до вказаного рішення, контролюючим органом було прийнято податкове повідомлення-рішення, яким визначено платнику податку податкове зобов’язання з транспортного податку з фізичних осіб за 2016 рік, оскільки за ним зареєстроване право власності на транспортний засіб, який є об’єктом оподаткування транспортного податку. Платник податку звернувся до адміністративного суду з позовом до контролюючого органу, в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення рішення. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що встановлення міською радою транспортного податку 13.07.2016 року не може бути застосовано у 2016 році, оскільки встановлення податку або зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Тому встановлення такого податку 13.07.2016 року матиме застосування в 2017 році, який є плановим періодом для застосування цього рішення. Постановою окружного адміністративного суду позов задоволено. Постановою апеляційного адміністративного суду скасовано рішення суду першої інстанції, а в задоволенні позову відмовлено.


 Правова позиція 

Зі змісту норм Податкового кодексу України випливає, місцеві ради мають обов'язково встановити (відповідним рішенням місцевої ради) транспортний податок і вирішити питання (на власний розсуд), чи запроваджувати податок (і в яких розмірах) на майно, відмінне від земельної ділянки. Таке рішення має бути оприлюдненим до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлених місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим.


Однак, положеннями пункту 4 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році» від 24 грудня 2015 року №909-VIII в 2016 році до прийнятих рішень органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків і зборів на 2016 рік не застосовуються вимоги, встановлені підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 ПК України та Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».


Отже Законом України №909-VIII не встановлювався новий транспортний податок, а також не змінювалась його ставка, з 01 січня 2016 платниками транспортного податку є власники легкових автомобілів не старше п'яти років, середньоринкова вартість яких становить понад 750 розмірів мінімальної заробітної плати.


Наведене спростовує висновки суду першої інстанції, в 2016 році в платників податку виник обов’язок сплатити транспортний податок з фізичних осіб, у випадку якщо середньоринкова вартість об’єкту оподаткування (легкового автомобілю) становить понад 1033500 грн. та з року випуску яких минуло не більше п’яти років (включно).


Однак, контролюючим органом не виконаний свій обов'язок щодо надання належних доказів в підтвердження наявності підстав для визначення податкового зобов'язання. Натомість судом, в порушення принципу офіційного з'ясування всіх обставин у справі, не витребувано ані у відповідача, ані у Мінекономрозвитку інформації, яка стала підставою для прийняття спірного податкового повідомлення-рішення, й, як наслідок, не надано належної оцінки обрахунку середньоринкової вартості автомобіля платника податку, яка впливає на віднесення такого автомобіля до об'єкта оподаткування в розумінні підпункту 267.2.1 пункту 267.2 статті 267 ПК України, а тому вказані обставини повинні бути досліджені в новому розгляді справи.


 Фабула справи  Платник податків подав до суду позов до контролюючого органу щодо визнання незаконними дії контролюючого органу по проведенню документальної позапланової невиїзної перевірки та складанню акта «Про результати документальної позапланової виїзної перевірки»; визнання протиправними дії органу по внесенню до Інформаційної системи «Податковий блок» відносно платника даних, які свідчать про наявність відхилень між показниками податкового кредиту з податку на додану вартість та податкових зобов'язань з податку на додану вартість, самостійно задекларованими платником в податкових деклараціях з податку на додану вартість; щодо зобов'язання органу видалити з Інформаційної системи «Податковий блок» дані показників податкового кредиту з податку на додану вартість та податкових зобов'язань з податку на додану вартість, обчислених згідно з актом та дані про наявність відхилень від показників податкового кредиту з податку на додану вартість та податкових зобов'язань з податку на додану вартість, самостійно узгоджених платником в податкових деклараціях з податку на додану вартість; щодо зобов'язання органу відобразити у відповідних вкладках Інформаційної системи «Податковий блок» показники, відображені платником самостійно у податкових деклараціях з податку на додану вартість. Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив повністю. Суд апеляційної інстанції прийняв нове рішення в частині визнання протиправними дії контролюючого органу по проведенню документальної позапланової невиїзної перевірки та складанню.


 Правова позиція 

Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.


Акт (довідка), складений за результатами перевірки та підписаний посадовими особами, які проводили перевірку у строки, визначені ПКУ, надається платнику податків або його законному представнику, який зобов'язаний його підписати.


У разі незгоди платника податків з висновками акта такий платник зобов'язаний підписати такий акт перевірки із зауваженнями, які він має право надати разом з підписаним примірником акта або окремо у строки, передбачені цим Кодексом.


Дії контролюючого органу щодо внесення до електронної бази даних інформації, отриманої внаслідок здійснення заходів податкового контролю, є лише службовою діяльністю працівників податкового органу на виконання своїх професійних обов'язків по збиранню доказової інформації щодо наявності чи відсутності документального підтвердження даних податкового обліку платників податків, які не створюють для платника податків самостійного юридичного наслідку. Інформація, отримана податковим органом за результатами податкового контролю, використовується для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючого органу. Це в однаковій мірі стосується і дій податкового органу щодо внесення такої інформації до існуючих інформаційних систем.


Відповідно, інформація, що надійшла за результатами податкового контролю, не може бути виключена з баз даних, якщо дії зі здійснення такого контролю не визнані протиправними в установленому порядку.


Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права неодноразово була висловлена Верховним Судом України у постановах від 03, 10 та 17 листопада 2015 року (справи №№ 21-99а15, 2479а15 та 2944а15 відповідно), а також Верховним Судом у постановах від 07 березня 2018 року та 25 квітня 2018 року (справи №№ 808/3720/14, 826/1902/15 та 813/8411/13-а відповідно).


 Фабула справи  Платник податків звернувся до суду із позовом до контролюючого органу з вимогами щодо: визнання протиправними дії контролюючого органу щодо проведення зустрічної звірки платника та складання акта про неможливість проведення зустрічної звірки щодо підтвердження господарських відносин з платниками податків; визнання протиправними дії органу щодо формування у акті про неможливість проведення зустрічної перевірки; зобов'язання відповідача вилучити з автоматизованих інформаційних систем інформацію; зобов'язання органу відновити у автоматизованих інформаційних системах інформацію щодо податкового кредиту та податкових зобов'язань платника з податку на додану вартість тощо. Суд першої інстанції позов задовольнив частково, а саме в частині визнання протиправними дії органу щодо внесення змін до АІС «Податковий блок» в частині показників податкової звітності платника  на підставі щодо підтвердження господарських відносин із платниками податків; зобов'язання органу відновити в автоматизованих інформаційних системах, що використовуються контролюючими органами, інформацію щодо податкового кредиту та податкових зобов'язань платника з податку на додану вартість, які були змінені на підставі акта про неможливість проведення зустрічної звірки; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Суд апеляційної інстанції рішення залишив без змін.


 Правова позиція 

Відповідно до статті 74 ПК України податкова інформація, зібрана відповідно до цього Кодексу, може зберігатися та опрацьовуватися в інформаційних базах контролюючих органів або безпосередньо посадовими (службовими) особами контролюючих органів. Перелік інформаційних баз, а також форми і методи опрацювання інформації визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику (пункт 74.1); зібрана податкова інформація та результати її опрацювання використовуються для виконання покладених на контролюючі органи функцій та завдань (пункт 74.2).


Дії контролюючого органу щодо внесення до електронної бази даних інформації, отриманої внаслідок здійснення заходів податкового контролю, є лише службовою діяльністю працівників податкового органу на виконання своїх професійних обов'язків по збиранню доказової інформації щодо наявності чи відсутності документального підтвердження даних податкового обліку платників податків, які не створюють для платника податків самостійного юридичного наслідку. Інформація, отримана податковим органом за результатами податкового контролю, використовується для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючого органу. Це в однаковій мірі стосується і дій податкового органу щодо внесення такої інформації до існуючих інформаційних систем.


Відповідно, інформація, що надійшла за результатами податкового контролю, не може бути виключена з баз даних, якщо дії зі здійснення такого контролю не визнані протиправними в установленому порядку.


Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права неодноразово була висловлена Верховним Судом України у постановах від 03, 10 та 17 листопада 2015 року (справи №№ 21-99а15, 2479а15 та 2944а15 відповідно), а також Верховним Судом у постановах від 07 березня 2018 року та 25 квітня 2018 року (справи №№ 808/3720/14, 826/1902/15 та 813/8411/13-а відповідно).


 Фабула справи  За заявою платника податків контролюючий орган відмовив у поверненні йому суми надмірно сплаченого податку на прибуток. В результаті, платник податків звернувся до суду з позовом до контролюючого органу за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві. В позові платник податків просив зобов'язати контролюючий орган підготувати висновок про повернення йому надмірно сплаченого податку на прибуток у розмірі  та направити такий висновок разом із необхідними супровідними документами до Головного управління Держаної казначейської служби України у м. Києві для здійснення повернення цієї суми коштів з бюджету на поточний рахунок Товариства. Суд першої інстанції позов платника задовольнив. Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позову.


 Правова позиція 

пунктом 15 Наказу Міністерства фінансів України № 1146  «Про затвердження Порядку взаємодії територіальних органів ДФС України, місцевих фінансових органів та територіальних органів ДФС України у процесі повернення платникам податків помилково та/або  надміру сплачених сум грошових зобов’язань та пені» обумовлено, що у разі якщо вказана у заяві платника сума за даними інформаційних систем у повному обсязі відсутня як помилково та/або надміру сплачена, орган ДФС у строки, передбачені пунктом 8 цього Порядку для формування та передачі висновку до органу Казначейства, готує та направляє платнику письмову відмову у поверненні коштів з бюджету з пропозицією щодо проведення звірення його стану розрахунків за відповідним платежем.


Пославшись на відсутність в даних інформаційних систем обліку суми як надмірно сплаченої платником податків по грошовим зобов'язанням з податку на прибуток, контролюючий орган запропонував платнику провести звірення розрахунків по цьому платежу.


Те, що платник, відмовившись надати висновок про повернення відповідних коштів з бюджету та запропонувавши платнику провести звірку розрахунків з податку на прибуток, діяв у межах своїх повноважень, у спосіб, визначений чинним законодавством, зокрема, пунктом 15 Порядку № 1146, та без порушення законних прав та інтересів позивача, що унеможливлює задоволення адміністративного позову.


 Фабула справи  У результаті несплати платником податків самостійно визначених сум податкового зобов’язання, виник податковий борг. Контролюючий орган звернувся до суду із позовом до платника податків про стягнення коштів у розмірі податкового боргу з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Суд першої інстанції позов задовольнив, стягнуто з рахунків платника податків  заборгованість з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки на користь бюджету. Суд апеляційної інстанції залишив без змін рішення суду попередньої інстанції.


 Правова позиція 

Нараховані та сплачені за період проведення антитерористичної операції суми податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, відповідно до статті 266 ПКУ вважаються надміру сплаченими грошовими зобов'язаннями та підлягають поверненню.


Об'єкти житлової та нежитлової нерухомості, розташовані на тимчасово окупованій території та/або території населених пунктів на лінії зіткнення, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, не є об'єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, відповідно до статті 266 ПКУ у період з 14 квітня 2014 року по 31 грудня року, в якому завершено проведення антитерористичної операції.


Нараховані та сплачені за період проведення антитерористичної операції суми податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, відповідно до статті 266 ПКУ за об'єкти житлової та нежитлової нерухомості, розташовані на тимчасово окупованій території та/або території населених пунктів на лінії зіткнення, та/або території проведення антитерористичної операції, не підлягають поверненню на поточний рахунок платника податку, не спрямовуються на погашення грошового зобов'язання (податкового боргу) з інших податків, зборів, не повертаються у готівковій формі за чеком у разі відсутності у платника податків рахунка в банку. До зазначених сум надміру сплачених грошових зобов'язань не застосовуються строки давності, встановлені статтею 102 ПКУ, крім сум надміру сплачених податкових зобов'язань платників податків, які припиняють свою діяльність.


 Фабула справи  Між платником податку та контрагентом було укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, прибудованого до гуртожитку, а 31.12.2003 його було нотаріально посвідчено. Контролюючий орган прийняв податкове повідомлення рішення, яким визначив суму податкового зобов’язання з земельного податку з фізичних осіб, відповідно до витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки. Платник податку звернувся до адміністративного суду з позовом до контролюючого органу, в якому просив визнати протиправним та скасувати вказане податкове повідомлення-рішення. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що власники (орендарі) житлових та нежитлових приміщень у багатоповерхових будинках не входять в коло осіб, які можуть бути власниками або користувачами земельних ділянок, тому вони не зобов’язані сплачувати податок, а можуть лише повертати витрати на його сплату. Постановою окружного адміністративного суду, залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду, у задоволені позову відмовлено.


 Правова позиція 

Відповідно до ст. 206 Земельного кодексу України, використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону. Обов'язок платника податку сплачувати плату за землю виникає у власників та землекористувачів з дня виникнення права власності або користування земельною ділянкою.


Нормами ЗКУ встановлено, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності або право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені.


При цьому власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно (п. 287.8 ст. 287 ПК України).


Тобто, фізична особа - власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку є платником земельного податку з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.


Аналогічний правовий висновок щодо застосування зазначених вище норм матеріального права у спорах цієї категорії, міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 07.07.2015 у справі № 21-775а17.


За таких обставин, незважаючи на те, що платник податку не зареєстрував право власності чи користування земельною ділянкою під належним йому на праві власності нежитловим приміщенням, виходячи із принципу пріоритетності норм ПК України над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК України, обов'язок зі сплати земельного податку виник у нього з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно, а тому визначення контролюючим органом суми податкового зобов’язання є правомірним.


 Фабула справи  Контролюючим органом було проведено камеральну перевірку платника податків з питань порушення граничних термінів реєстрації податкових накладних/розрахунків коригування до податкових накладних, визначених п. 201.10  ст. 201 ПК України. За результатами проведеної перевірки складено акт, в якому зазначено про порушення платником граничних термінів реєстрації податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних із кількістю днів затримки до 15 календарних днів на суму ПДВ. На підставі висновків акта перевірки контролюючий орган прийняв податкове повідомлення-рішення, яким до платника застосовано штраф. Платник податків звернувся до суду з адміністративним позовом до контролюючого органу про скасування податкового повідомлення-рішення форми «Н». Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповіді про відправлення в ДФС податкових накладних отримано в межах операційного дня, а квитанції в межах операційного дня надіслані не були,  тому підтвердженням факту  вчасного відправлення податкових накладних будуть саме повідомлення про відправлення в ДФС, а накладні вважатимуться зареєстрованими в Єдиному реєстрі податкових накладних. Рішенням окружного адміністративного суду, залишеним без змін постановою апеляційного адміністративного суду, позов задоволено: визнано протиправним та скасовано оскаржуване податкове повідомлення-рішення, стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань з відповідача на користь позивача  судові витрати. Не погодившись з рішеннями судів попередніх інстанцій, контролюючий орган звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою.


 Правова позиція 

Підтвердженням продавцю про прийняття його податкової накладної до Єдиного реєстру податкових накладних є квитанція в електронному вигляді у текстовому форматі, яка надсилається протягом операційного дня.


Якщо протягом операційного дня не надіслано квитанції про прийняття або неприйняття, така податкова накладна вважається зареєстрованою в Єдиному реєстрі податкових накладних.


 Фабула справи  В результаті того, що контролюючий орган не прийняв декларації платника податків з податку на додану вартість, платник звернувся до суду із позовом до контролюючого органу про визнання протиправними дій щодо не прийняття декларацій з податку на додану вартість та коригування даних податкових зобов'язань та податкового кредиту в системі АІС «Податковий блок»; щодо зобов'язання відновити показники податкової звітності, визначені в податкових деклараціях з податку на додану вартість; зобов'язання привести у відповідність дані обліку та особистого рахунку платника податків; зобов'язання вилучити зареєстровану податкову інформацію; визнання протиправними дій щодо невизнання податковою звітністю податкові декларації з податку на додану вартість тощо; Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги платника податків повністю. Суд апеляційної інстанції змінив рішення першої інстанції у частині зобов’язання контролюючого органу на  приведення у відповідність даних обліку та особистого рахунку платника податків, решту частину рішення залишено без змін.


 Правова позиція 

Пунктом 49.10 статті 49 Податкового кодексу України, відмова посадової особи контролюючого органу прийняти податкову декларацію з будь-яких причин, не визначених цією статтею, у тому числі висунення будь-яких не визначених цією статтею передумов щодо такого прийняття (включаючи зміну показників такої податкової декларації, зменшення або скасування від'ємного значення об'єктів оподаткування, сум бюджетного відшкодування, незаконного збільшення податкових зобов'язань тощо), забороняється. Тому стадія прийняття податкової декларації контролюючим органом є, по суті, формальним рівнем податкового контролю, під час якого працівник податкового органу здійснює візуальну перевірку декларації та її аналіз за формальними ознаками. При цьому підставою для невизнання податкової декларації податковою звітністю є такі дефекти її заповнення, які впливають на порядок адміністрування податку.


Контролюючим органом безпідставно відмовлено платникові податків у прийнятті декларації з податку на додану вартість, а тому така відмова контролюючого органу є протиправною, внаслідок чого є безпідставним коригування відповідачем в АІС "Податковий блок" показників податкової звітності, адже згідно з вимогами підпункту 49.2.2 пункту 49.2 статті 49 Податкового кодексу України Кодексу податкова декларація, надана платником, також вважається прийнятою  у разі, якщо контролюючий орган із дотриманням вимог пункту 49.11 цієї статті не надає платнику податків повідомлення про відмову у прийнятті податкової декларації або у випадках, визначених цим пунктом, не надсилає його платнику податків у встановлений цією статтею строк.


 Фабула справи  За результатами перевірки контролюючим органом було видано податкові повідомлення-рішення. Платник податків звернувся до суду із позовом до контролюючого органу, в якому просило скасувати зазначені податкові повідомлення-рішення, яким платнику податків визначено суму із штрафними санкціями та яким платнику зменшено суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість. Судом першої інстанції позов задоволено повністю, а судом апеляційної інстанції рішення залишено без змін.


 Правова позиція 

Погоджуючись із пунктом 198.3 статті 198 ПКУ, право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.


Відповідно до частина перша статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.


Правові наслідки у вигляді виникнення у покупця права на формування податкового кредиту виникають за наявності сукупності таких обставин та підстав, зокрема: фактичного (реального) здійснення оподатковуваних операцій; документального підтвердження реального здійснення господарських операцій сукупністю юридично значимих (дійсних) первинних та інших документів, які зазвичай супроводжують операції певного виду; наявності у сторін спеціальної податкової правосуб'єктності; наявності у покупця (замовника) належним чином складеної податкової накладної; наявності ділової мети, розумних економічних причин для здійснення господарської операції.


Водночас наведені вище норми податкового законодавства у взаємозв'язку з приписами законодавства з питань бухгалтерського обліку та звітності визначають окремі випадки, за яких неможливе формування податкового кредиту, зокрема, це: не пов'язаність здійсненої операції (понесених витрат) з господарською діяльністю покупця (придбання товарів/послуг без мети їх використання у господарській діяльності); фіктивність операцій/нездійснення оподатковуваних операцій; видача податкової накладної особою, яка не є платником податку на додану вартість; відсутність у платника податків юридично значимих первинних документів.


 Фабула справи  Контролюючим органом було проведено перевірку дотримання суб’єктом господарювання порядку ведення розрахунків за товари, вимог з регулювання обігу готів, наявності торгових патентів, за результатами якого встановлено порушення п. 1, п. 2 п. 13 ст. 13 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій в сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» від 06 липня 1995 року №265/95-ВР та п. 2.6 Постанови Правління Національного банку України «Про затвердження Положення про введення касових операцій у національній валюті в Україні» від 15 грудня 2004 року №637. На підставі акту перевірки, контролюючим органом було прийнято рішення про застосування штрафних санкцій за порушення законодавства про патентування, за порушення норм обігу готівки та застосування РРО у сфері торгівлі. Контролюючий орган звернувся до адміністративного суду з позовом до платника податків, в якому просив стягнути податковий борг та штрафні санкції за вказані правопорушення. В обґрунтування позовних вимог відзначає, що за платником податку обліковується податковий борг, сума якого є узгодженою, однак добровільно несплаченою, відтак підлягає стягненню в судовому порядку. Постановою окружного адміністративного суду, залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду, позов задоволено повністю.


 Правова позиція 

При зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання недійсним рішення контролюючого органу грошове зобов'язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили.


Іншими словами, законна сила рішення суду є його правовою дією, яка проявляється в тому, що установлена рішенням наявність чи відсутність прав і фактів, на яких ці права ґрунтуються, є остаточною, а встановлені рішенням права та обов'язки підлягають беззаперечному здійсненню на вимогу правомочних осіб.


Підсумовуючи вимоги норм законодавства, процедура узгодження грошових зобов'язань з податків зумовлює відсутність необхідності перевірки правильності визначення відповідних сум після того, як відповідні зобов'язання стали узгодженими. У справах про стягнення боргу предметом доказування мають бути обставини, які свідчать про наявність підстав, з якими закон пов'язує можливість стягнення боргу у судовому порядку, встановлення факту його сплати у добровільному порядку або встановлення відсутності такого факту тощо.


Відтак, якщо рішення контролюючого органу, за яким стягується податковий борг не було скасовано і є чинним, грошові зобов'язання вважаються узгодженими.


Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що несплачена відповідачем сума, визначеного контролюючим органом грошового зобов'язання, набула статусу податкового боргу. Отже, з урахуванням того, що узгоджена сума грошового зобов'язання набула статусу податкового боргу, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність законних підстав для її стягнення з відповідача.


close icon
Інформація про документ
◄◄ 1 2 3 4 5 6 7... 104 105 ►►
?Поставте своє запитання
Популярні податкові теми
Запитання можуть ставити лише зареєстровані користувачі
Поставте Ваше запитання, і ми відправимо відповідь Вам в особистий кабінет найближчим часом.
Відправити