До питання про правову природу платежу у разі незабезпечення виконання нормативів робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю

25 Вересня 2018 2025 Переглядів Данило Гетманцев

Розміри тексту:

Аа Аа

Майже не поміченою юридичною громадськістю пройшла новина про докорінну зміну правозастосовної практики Верховного суду щодо відповідальності суб’єктів господарювання за виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю. Вперше за багато років ВС став у цьому питанні на бік суб’єктів господарювання та припинив алогічне та таке, що не ґрунтується на законі притягнення до відповідальності без вини підприємств та їх посадових осіб.

Згідно статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (надалі – Закон) для  підприємств,  установ,  організацій … установлюється   норматив   робочих   місць  для  працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності  штатних  працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця. Відповідно до ч.9 ст.19 вказаного Закону передбачено, що керівники  підприємств,  установ,  організацій,  у тому числі підприємств, організацій  громадських   організацій   осіб   з інвалідністю,  фізичні  особи, які використовують найману працю, у разі незабезпечення   виконання  нормативів  робочих  місць  для працевлаштування  осіб з інвалідністю, неподання Фонду соціального захисту  інвалідів звіту про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю   несуть  відповідальність  у  встановленому  законом порядку.

Відповідно до ст. 20 Закону передбачено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації   громадських   організацій   осіб   з інвалідністю,  фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова  чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж  установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів    адміністративно-господарські   санкції,   сума   яких визначається  в  розмірі  середньої  річної  заробітної  плати  на відповідному  підприємстві.

Фактично зазначені норми закону призвели до того, що підприємства були змушені наймати працівників – інвалідів фіктивно, виплачуючи їм мінімальну заробітну платню в обмін на документи, які підтверджують, що інвалід юридично працевлаштований на підприємстві. Задля виконання встановленого законом нормативу підприємства таким чином сплачували інваліду суму щомісячного утримання, не вимагаючи працювати на підприємстві. Склався такий собі негласний компроміс між бізнесом та державою, в межах якого держава перекладала на бізнес свій обов’язок з утримання обмежено працездатних осіб. Компроміс породив ринок «праці» інвалідів, який в повній мірі відкрито пропонував документи про працевлаштування інвалідів в обмін на щомісячне утримання. Якщо ж особі з інвалідністю, що влаштувалася «працювати» на підприємстві згодом знаходила реальну роботу, їй доводилося влаштовуватися не офіційно, знову ж таки обходячи законодавство про працю.

Важко оцінити позитив або негатив екстерналій від існування такого механізму навіть для осіб з інвалідністю, не кажучи вже про бізнес, для якого ситуація погіршувалася тим, що держава не забезпечувала працевлаштування на підприємстві необхідної кількості інвалідів, ніколи не брала участі в обладнанні спеціальних робочих місць (якщо відповідна група інвалідності цього вимагає), хоча, з іншого боку, регулярно перевіряла дотримання нормативу. Таким чином, навіть підприємство, яке щиро бажало виконати норматив, повинно було самостійно займатися активним пошуком інвалідів, і іноді, коли на «ринку» існував дефіцит, не в змозі було знайти «працівників» у необхідній кількості.

Для працівників Фонду соціального захисту інвалідів можливість або неможливість підприємства виконати норматив не мала жодного значення, адже правозастосовча практика однозначно перекладала обов’язок із пошуку та працевлаштування інвалідів, а отже і з виконання нормативу, на плечі підприємств.

До того ж, відповідно до статті 188-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено, Невиконання посадовою особою, яка користується правом приймати на роботу і звільняти з роботи, фізичною особою, яка використовує найману працю, нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, неподання Фонду соціального захисту інвалідів звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів - тягнуть за собою накладення штрафу від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Однак, 26 червня 2018 року Верховний Суд у складі палати для розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду за результатами розгляду адміністративної справи № 806/1368/17 сформував без перебільшення революційну правову позицію, вказавши, що обов’язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов’язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.

Зокрема, якщо причини не працевлаштування осіб з інвалідністю не залежали від самого роботодавця, то в його діях відсутній склад правопорушення, а отже, на нього не може бути покладена відповідальність за недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю.

Верховний Суд вказав, що доказами відсутності вини роботодавця щодо непрацевлаштування осіб з інвалідністю є інформування відповідних установ про вакантні посади для осіб з інвалідністю; розроблення необхідних заходів зі створення робочих місць для осіб з інвалідністю; жодна особа з інвалідністю не намагалася працевлаштуватися у роботодавця.

Крім того, Верховний Суд нагадав, що з 12 липня 2013 року встановлено обов’язок підприємств подавати форму № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)»  не пізніше 10 робочих днів з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником. Це питання врегульоване Порядком подання форми звітності № 3-ПН, затвердженим наказом Міністерства соціальної політики України від 31 травня 2013 року № 316.

Обов’язок підприємств подавати центрам зайнятості дані про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів саме щомісяця був встановлений Законом України від 1 березня 1991 року № 803-XII «Про зайнятість населення», який втратив чинність 1 січня 2013 року, а тому до спірних правовідносин не застосовується.

Верховний Суд також дійшов висновку, що пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості (ст. 18 Закону України № 875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»), а не підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю.

Таким чином, Верховний Суд відступив від висновку Верховного Суду у справі № 825/1276/16 (провадження № К/9901/12232/18) щодо застосування пунктів 1.3, 2.1 Порядку подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» та частини першої статті 218 Господарського кодексу України, відповідно до якого підстави для звільнення від відповідальності за недотримання нормативу працевлаштування інвалідів (у 2015 році) наявні лише у разі подання Державній службі зайнятості звітності форми № 3-ПН за всі місяці відповідного року, тобто щомісячно.

 

Вважаємо, що рішення ВС повністю обґрунтоване, а його позиція є чесною та справедливою передусім до тлумачення статті 20 закону, яка передбачає сплату суб’єктом господарювання відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів    адміністративно-господарської санкції. Стаття 238 ГК України визначає адміністративно-господарські санкції як заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Тобто законодавець чітко визначає, що підставою для застосування адміністративно-господарської санкції є правопорушення, тобто порушення норми права. Таким чином, адміністративно-господарська санкція є реакцією держави на вчинене правопорушення. Санкція є мірою покарання правопорушників, тобто міра юридичної відповідальності. Без санкції юридична відповідальність не може ні виникнути, ні здійснитися – настільки обмежений їх взаємозв’язок.[1]

Сутність юридичних санкцій полягає в покаранні правопорушників, тобто в специфічному впливі на них. Цей вплив може бути виражено в позбавленні (обмеженні) різноманітних прав, а отже, благ, або в покладенні додаткових обов’язків. Згідно ст.218 ГК України, учасник господарських відносин відповідає за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. Отже притягнення до відповідальності суб’єкта господарювання без вини (в зазначеному вище розумінні) є протиправним.

З огляду на зазначене, не є в повній мірі обґрунтованою позиція щодо віднесення санкцій, передбачений ст.20 Закону до обов’язкових платежів. По-перше, якщо мова йде про обов’язкові платежі, зазначені в п.1 ст.238 ГК України, як різновид адміністративно-господарських санкцій, то в зазначеній статті мова йде про стягнення обов’язкових платежів, як про санкцію, а не про самі обов’язкові платежі. Закон, на жаль, не дає нам легального визначення цього різновиду адміністративно-господарської санкції, однак очевидно із визначення адміністративно-господарської санкції, що вони справляються у зв’язку із правопорушенням, а не у зв’язку із виникненням об’єкта оподаткування.

Законодавство в принципі не забороняє відносини до об’єктів оподаткування неправомірні дії як такі. Так, дохід у вигляді хабаря є об’єктом оподаткування ПДФО. Водночас, стаття 19 Закону чітко визначає наслідки невиконання суб’єктом господарювання нормативу у вигляді відповідальності.

Найбільш розповсюдженою в літературі про юридичну відповідальність, – на думку С.Н. Братуся, – є її трактування як заходу державного примусу, як реакції на вчинене правопорушення. Відповідальність, як захід примусу, на думку більшості авторів виражається в осуді правопорушення, у встановленні для правопорушника певних негативних (несприятливих) наслідків у вигляді обмежень особистого або майнового порядку”[2].

Так О.С. Іоффе та М.Д. Шаргородський визначають наступні ознаки юридичної відповідальності:

  • міра державного примусу,

  • заснована на юридичному і громадському осуді поведінки правопорушника,

  • виражається у встановленні для нього певних негативних наслідків у вигляді обмежень особистого або майнового порядку.

При цьому автори стверджують, що тільки поєднання цих трьох елементів створює юридичну відповідальність[3].

Отже, відповідальність, як юридичне правовідношення передбачає кару та правопорушення, як фактичну підставу виникнення відносин.

Додатковим аргументом на користь визначеної вище позиції є те, що підприємство не сплачує санкцію автоматично, а лише на підставі спеціального акту застосування адміністративно-господарської санкції уповноваженим державним органів, що є юридичною підставою для виникнення відносин юридичної відповідальності.

Отже, спроба видати адміністративно-господарські санкції за різновид пігувіанських податків, що змушують платника перейматися інтересами суспільства у своїй діяльності, збільшуючи його граничні витрати у випадку невиконання приписів законодавства, є щонайменше не обґрунтованими. Безперечно ми можемо розглядати платіж як податок Пігу, однак, таке припущення є можливим в межах економічної, а не юридичної науки.

З огляду на зазначене, рішення колегії палати із розгляду соціальних спорів Верховного суду у справі № 806/1368/17 є обґрунтованим та таким, що в повній мірі відповідає закону, що не можна не вітати.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

[1] Див. напр., Базилев Б.Т. Юридическая ответственность (теоретические вопросы) – Красноярск: Издательство Красноярского университета, 1985 – С. 41.

[2] Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность. – М.: Юридическая литература, 1976 – С. 8.

[3] Общая теория государства и права. Основные институты и понятия. – М.: Юридическая литература, 1970 – С. 562.

comments powered by HyperComments