До питання про право на позов про захист охоронюваного законом інтересу

06 Листопада 2018 608 Переглядів Данило Гетманцев

Розміри тексту:

Аа Аа

Питання про те, що слід вважати «інтересом» фізичних осіб та юридичних осіб, який є об’єктом судового захисту в адміністративному судочинстві (ч. 1 ст. 2 КАС України) та про його ознаки як об’єкту судового захисту не є однозначним ані в правозастосовчій практиці, а не в теорії права.

Термін «інтерес» походить від лат. interest, що в перекладі означає мати значення, важливо.[1] У науковій літературі сформувалось декілька підходів до розуміння «інтересу». Одні вчені розглядають інтерес як визначену потребу в чому-небудь (В.П. Грібанов[2], С.В. Міхайлов[3]). Зокрема, В.П. Грібанов наголошував, що потреба складає зміст інтересу[4]. У свою чергу, С.В.Міхайлов зазначав, що під інтересом слід розуміти потребу суб’єкта, що носить суспільний характер і проявляється в діяльності з встановлення, зміни, припинення, захисту суб’єктивних прав і обов’язків у правових відносинах з використанням юридичних засобів для досягнення поставлених цілей. За другою концепцією інтерес слід розглядати через суспільні відносини. Зокрема, такої позиції дотримується А.Т. Ханіпов, наголошуючи водночас, що потреба є лише одним з джерел інтересу, їх не можна ізолювати один від одного, але і не можна ототожнювати.[5] Згідно з третім підходом інтерес слід розуміти як залежність суб’єкта від предметів і відносин, з якими він пов’язує очікування користі чи шкоди.[6]

Поряд з цим деякі науковці також розрізняють юридичний (процесуальний, матеріально-правовий) та законний інтерес.[7] Під процесуальним інтересом розуміють передбачену законом потребу в отриманні судового рішення як акта правосуддя, тобто потребу в захисті порушеного або оскарженого права або охоронюваного законом інтересу; під матеріально-правовим – передбачену законом потребу отримання захисту у вигляді матеріально-правового задоволення (правової вигоди) у разі позитивного вирішення судом вимоги про захист.[8]

Поняття «законних інтересів» науковці розглядають у широкому та вузькому значенні. У широкому значенні законний інтерес вважається основою суті і одночасно способом або ціллю задоволення будь-якого суб’єктивного і об’єктивного права; у вузькому - він виводиться за рамки суб’єктивного права і розглядається як самостійна правова категорія.[9] Деякі вчені вважають законні інтереси викличного категорією процесуального права. Такої позиції дотримується, зокрема, М.А. Рожкова, яка стверджує, що інтерес включає в себе всі ті випадки, коли особа, що звернулася за судовим захистом, не є володільцем суб’єктивного права (права вимоги).[10] Проте інтереси, що існують поза суб’єктивним правом, які особа має намір захищати в судовому порядку, визнаються і підтримуються законом (об’єктивним правом).[11] М.В. Кляус виділяє два елементи в змісті інтересу як предмету судового захисту: фактичну можливість (простий юридичний дозвіл) користуватися конкретним соціальним благом в межах загальних дозволів і юридичну можливість (спеціальний юридичний дозвіл чи правомочність) звернутися до суду за захистом у випадку деформації першого елементу[12]

Стаття 2 Кодексу адміністративного судочинства України не містить відомостей щодо виду інтересу, ефективний захист якого є завданням адміністративного судочинства. Водночас системний аналіз чинного законодавства дає підстави дійти висновку, що у вказаній процесуальній нормі йдеться саме про законний інтерес.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

На дії адміністративних судів з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин наголошується і у ч. 5 ст. 125 Конституції України.

Згідно з ч. 1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

За своїм смисловим навантаженням термін «законний інтерес» є тотожним «охоронюваному законом інтересу», оскільки саме законність обумовлює існування зазначеної категорії інтересу і надання інтересу законної (легітимної) охорони.[13]

Поняття законного (охоронюваного законом) інтересу міститься в рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 р. у справі № 1-10/2004, згідно з яким поняття "охоронюваний законом інтерес" у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного права і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Розмежовуючи суб'єктивне право, і пов'язаний з ним інтерес Конституційний Суд України зазначає, що перше є особливим дозволом, тобто дозволом, що відображається у відомій формулі: "Дозволено все, що передбачено у законі", а друге - простим дозволом, тобто дозволом, до якого можна застосовувати не менш відоме правило: "Дозволено все, що не забороняється законом". Інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб'єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов'язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість. Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимсь конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб'єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес - без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.

І хоча за своєю правовою природою вказане рішення Конституційного Суду України не є нормативно-правовим актом, воно має важливе значення при вирішенні спорів про захист законних інтересів, оскільки містить легальне офіційне визначення вказаного поняття. Рішення Конституційного Суду України є інтерпретаційним актом, який тлумачить закон, що підлягає застосуванню судом до спірних відносин. З цих підстав, можна погодитися з Т.О.Цимбалістим, який відносить акти Конституційного Суду України до окремих спеціальних різновидів актів та допоміжних джерел (форм) права.[14]

Відповідно до викладеного, на наш погляд, при визначенні законного інтересу фізичних осіб та юридичних осіб як об’єкту судового захисту в адміністративному судочинстві (ч. 1 ст. 2 КАС України) слід керуватися поняттям, наданим Конституційним Судом України у рішенні від 01.12.2004 р. у справі № 1-10/2004. При цьому з огляду на вимоги ст.ст. 2, 5 КАС України об’єктом судового захисту в адміністративному судочинстві є не будь-який законний інтерес, а порушений суб’єктом владних повноважень.

Окремим питанням є ознаки інтересу, як об’єкту правовідносин. Під об’єктом, як правило, розуміють те, на що спрямована діяльність соціальних суб’єктів.[15] У теорії права розглядають тріаду самостійних об’єктів правової охорони і захисту особистості: суб’єктивні права, свободи і законні інтереси.[16] Ці ж об’єкти, за винятком свобод, відносяться до юридичних осіб.

Для визначення інтересу як об’єкту судового захисту адміністративного судочинства, окрім загальних ознак інтересу, він повинен містити спеціальні, визначені Кодексом адміністративного судочинства України. Якщо перші ознаки необхідні для віднесення тієї чи іншої категорії до інтересу, то другі – дозволяють кваліфікувати такий інтерес як об’єкт судового захисту в адміністративному судочинстві.

Як зазначалось вище, відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Відповідно до ч. 5 ст. 125 Конституції України з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.

Згідно з ч. 1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Зі змісту наведених правових норм випливає, що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягають законні інтереси, які порушені суб’єктом владних повноважень.

Ознаки, притаманні законному інтересу, визначені у вже згадуваному рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 р. у справі № 1-10/2004, відповідно до якого поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який:

а) виходить за межі змісту суб'єктивного права;

б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони;

в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб;

г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права;

д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом;

є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

За відсутності хоча б однієї з цих ознак не може йтися про законний інтерес, а отже, і про його захист у судовому порядку.

Крім цього, необхідними умовами для захисту законного інтересу в адміністративному судочинстві є наявність, по-перше, факту його порушення; по-друге, порушення має мати місце з боку суб’єкта владних повноважень. Про це свідчить не лише ст.ст. 2, 5 КАС України, в яких чітко зазначається про захист порушених суб’єктом владних повноважень законних інтересів, але і ст. 125 Конституції України. Згідно з ч. 5 зазначеної статті Основного Закону України метою дії адміністративних судів є, зокрема, захист інтересів особи у сфері публічно-правових відносин. З теорії права відомо, що захист прав або інтересів, на відміну від їх охорони, має місце лише у разі наявності факту їх порушення. Іншими словами, якщо права та інтереси охороняються у будь-якому випадку, то захищаються вони лише у разі їх порушення. У свою чергу, спір набуває ознак публічно-правового, а спірні відносини – публічно-правових за умови наявності серед суб'єктів суб’єкта владних повноважень, що здійснюють у цих відносинах владні управлінські функції.

Таким чином, об’єктом судового захисту в адміністративному судочинстві може бути порушений суб’єктом владних повноважень законний інтерес, що містить визначені рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 р. у справі № 1-10/2004 ознаки.

Варто в цілому погодитися із суддею Верховного суду проф. В. Кравчуком, який вважає, що істотними ознаками охоронюваного законом інтересу, що може бути об’єктом захисту в адміністративному суді є такі:

  • законний інтерес є визначеним. У позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушений та в чому він полягає;
  • інтереси є персоналізованими (суб’єктивними), тобто належать конкретній особі – позивачу (на це вказує слово «її»);
  • має місце порушення законних інтересів. Законні інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду:

а) порушені (щодо протиправних діянь, які мали місце і припинилися) або

б) порушуються (щодо протиправних діянь, які тривають) або

в) створюються перешкоди для їх реалізації (щодо протиправних діянь, які тривають і є перешкодами для реалізації права в теперішньому або майбутньому часі) або

г) мають місце інші ущемлення законних інтересів.

- суб’єктом порушення є суб’єкт владних повноважень[17].

Водночас, зазначені ознаки потребують уточнення. Так, на нашу думку, ми не можемо в повній мірі застосувати висновки Європейського суду з прав людини щодо прийнятності розгляду заяв самим Судом, який зазначає, що Конвенція не передбачає дозволу фізичним особам оскаржити положення внутрідержавного права тільки тому, що вони вважають, не перебуваючи під прямим впливом такого положення, що воно може суперечити Конвенції[18]. Однак, особа може заявляти, що закон, навіть не застосовуючись до неї особисто, порушує її права в силу необхідності коригувати свою поведінку під страхом кримінального переслідування або в силу приналежності до категорії осіб, що ризикують безпосередньо випробувати на собі дію законодавства[19].

                 Зазначені висновки з одного боку встановлюють критерії прийнятності заяв для розгляду Європейським судом, а з іншого, не містять чітких умов для захисту порушеного охоронюваного законом інтересу. Водночас, питання про порушення законного інтересу є принциповим для його судового захисту. Як зазначалося вище, "охоронюваний законом інтерес" ми розуміємо як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного права і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл. Оскільки інтерес є прагненням, то його порушення полягає не в безпосередньому негативному впливі на позивача, а у створенні перешкод для реалізації прагнення у майбутньому. Створення перешкод і є таким негативним впливом. Так, мова не може йти про захист інтересу тоді, коли суб’єкт реалізує своє право на відповідне благо, і захисту підлягає право, а не інтерес (про відмінності між інтересом і правом див вище).

При цьому, необхідним є встановлення прямого безпосереднього зв’язку між правопорушенням і інтересом особи. Так, вочевидь зв’язок між призначенням особи на посаду міністра охорони здоров’я та інтересом позивача на якісне медичне обслуговування відсутній, або щонайменше опосередкований безліччю інших обставин, що виключає навіть ймовірну шкоду інтересам особи у майбутньому, заподіяну внаслідок та у зв’язку із прийняттям рішення про призначення міністра на посаду, або позбавлення особи доступу до того або іншого блага. Зверніть увагу, мова може йти про ймовірність шкоди, а не про її заподіяння, оскільки в останньому випадку виникає право на відшкодування шкоди у деліктних відносинах, а отже мова не може йти про захист інтересу позивача.

Не може розглядатися як достатня підстава для позову загальний інтерес громадянина у законності дій органів державної влади, рівно як і соціальної справедливості. Отже, зв’язок між оскаржуваним рішенням (дією) і інтересом полягає в потенційній загрозі внаслідок прийнятого суб’єктом владних повноважень рішення або вжитої дії набуттю особою блага в майбутньому або позбавлення його доступу до блага.

Зауважимо, що суттєвість або не суттєвість негативного впливу (про що, зокрема, говорить ЕСПЛ відмовляючи в розгляді заяви у справах, де заявник зазнав не суттєвої шкоди) не може біти підставою для констатації судом відсутності порушеного законного інтересу. По-перше, це не відповідає процесуальному закону і Конституції України. По-друге, ми переконані, що не останньою метою захисту порушеного інтересу особи є контроль за діяльністю органів державної влади та органів місцевого самоврядування з боку суспільства. Отже, навіть інтерес, що зазнав не суттєвого негативного впливу на особу підлягає захисту. Сам факт звернення особи до суду з позовом про захист його охоронюваного законом інтересу свідчить про те, що негативний вплив на нього є достатньо суттєвим.

Безперечно мова не може йти про захист охоронюваного законом інтересу, якщо мова йде про зловживання позивачем своїм правом на позов, однак, в будь-яких інших випадках інтерес підлягає захисту, а будь-які сумніви у наявності або відсутності у позивача охоронюваного законом інтересу має розглядатися на користь позивача.

На практиці виникає питання про те на якій стадії судового процесу суд має вирішити питання про наявність або відсутність порушеного охоронюваного законом інтересу позивача. Відповідно п.9 ч.5 ст.160 КАС України у позовних заявах у справах щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень зазначається обґрунтування порушення оскаржуваними рішеннями, діями чи бездіяльністю прав, свобод, інтересів позивача.

Отже, на стадії прийняття позовної заяви здійснюється лише перевірка позовної заяви на відповідність «формальним» вимогам, в тому числі, на наявність/відсутність у ній обґрунтування порушення законного інтересу позивача. А наявність у позивача охоронюваного законом інтересу, суд може встановити лише на стадії прийняття рішення по суті за результатами аналізу спірних правовідносин, дослідження та оцінки усіх у сукупності обставин та доказів, які можуть підтвердити або спростувати факт порушення інтересу.

Якщо в позовній заяві не обґрунтовано порушення законного інтересу позивача, суд має право на:

  • залишення позову без руху (ч. 1 т. 169 КАС України)
  • надання позивачу строку для усунення недоліків позовної заяви (для зазначення обґрунтування порушення права або інтересу), який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху.

Лише не усунення таких недоліків у встановлений судом строк є підставою для повернення позовної заяви позивачу (п. 1 ч. 4 ст. 169 КАС України). При цьому, на відміну від відмови у відкритті провадження, повернення позовної заяви не позбавляє заявника права звернутися до суду повторно (ч. 6 ст. 108, ч. 5 ст. 109 КАС України).

Таким чином, не є обґрунтованою відмова у справі № 1240/2269/18 Луганського окружного адміністративного суду члену територіальної громади у відкритті провадження, посилаючись на те, що позивач у позовній заяві не довів свою належність до суб'єктів правовідносин, у яких застосовується або буде застосовано оскаржуваний акт. При цьому адміністративний суд, з посиланням на постанову Великої палати ВС у справі № П/9901/370/18, також зазначив, що відсутність порушеного права саме оскаржуваним рішенням суб'єкта владних повноважень є підставою для відмови у відкритті провадження у справі згідно з п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС України.

На нашу думку, суд в цій справі порушив права заявника на розгляд його спору судом, що є складовою гарантованого статтею 6 Європейської конвенції права на справедливий суд, та порушення практики ЄСПЛ. Згідно з останньою «право на суд» включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (справи «Меньшакова проти України», «Кутіч проти Хорватії», «Голдер проти Великої Британії»); позбавив заявника доступу до суду, адже така відмова унеможливлює повторне звернення заявника до суду з аналогічним позовом (з тим самим предметом, до того ж відповідача та з тих самих підстав); ухилився від здійснення правосуддя.

У зв’язку з цим виникає питання щодо права на позов за захистом охоронюваного законом інтересу у сфері публічних фінансів. Скажімо, чи має право чл ен місцевої громади на позов до органу місцевого самоврядування щодо надання пільги з податку на землю іншому платнику?

У науковій літературі сформувались діаметрально протилежні правові підходи щодо можливості звернення до суду з позовом про визнання протиправним правового акту особи, яка вважає, що таким рішенням порушені її права або інтереси, у тому числі як члена територіальної громади. Одні вчені вважають, що таким правом наділені лише територіальні громади, які реалізують це право через відповідні органи та посадові особи.[20] Інші дотримуються позиції, за якою право на оскарження вказаних актів належить кожному мешканцю територіальної громади. Так, А.Сергеєв стверджує, що якщо обмежується самостійність органів місцевого самоврядування (порушуються права територіальних громад), то будь-який мешканець муніципального утворення має право оскаржити таку дію (правовий акт) в суді, оскільки порушення прав місцевого самоврядування неминуче призводить до порушення прав кожного жителя відповідного муніципального утворення.[21] Поряд з цим деякі вчені стверджують про відсутність правового регулювання вказаних відносин, зазначаючи про необхідність законодавчого врегулювання питання дієздатності членів територіальної громади в аспекті її судового захисту відповідно до засад верховенства права, її правових, організаційних та інших гарантій, що визначальною мірою впливають на її реальну спроможність самостійно і в повному обсязі вирішувати питання місцевого значення та захищати свої колективні права і законні інтереси в судовому порядку.[22]

На сьогодні чинне законодавство не виокремлює з-поміж інтересів фізичних осіб інтереси члена територіальної громади, однак це не позбавляє його можливості звернутися до суду за їх захистом на підставі Конституції та законів України.

Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Згідно з ч. 5 ст. 125 Конституції України адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом.

Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом (ч. 1 ст. 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Згідно з ч. 3 ст. 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» доступність правосуддя для кожної особи забезпечується відповідно до Конституції України та в порядку, встановленому законами України.

Відповідно до ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Зі змісту наведених правових норм вбачається, що право на оскарження в суді рішень органу місцевого самоврядування належить кожному, хто вважає, що таким рішенням порушені його права, свободи або інтереси. При цьому жодних виключень щодо членів територіальної громади законодавець не встановлює.

Частиною 1 ст. 140 Конституції України визначено, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Згідно з ч. 1 ст. 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед територіальною громадою, державою, юридичними і фізичними особами.

Зі змісту частини другої статті 144 Конституції України та частини десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» вбачається, що рішення органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з мотивів невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними з ініціативи заінтересованих осіб судом загальної юрисдикції, тобто в судовому порядку (п. 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 16.04.2009 р. у справі № 7-рп/2009).

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави дійти висновку, що кожному (в тому числі, і члену територіальної громади) гарантується захист законних інтересів у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її законні інтереси порушені індивідуальним правовим актом органу місцевого самоврядування. У свою чергу, питання наявності/відсутності законного інтересу має вирішуватися під час судового розгляду справи, а не на стадії прийняття позовної заяви до розгляду. 

Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене (рішення КСУ від 25.12.1997 р. № 9-зп). Більше того, такі дії суду свідчитимуть про ухилення від здійснення правосуддя, що відповідно до ст. 124 Конституції України є виключною функцією судів.

Також не може бути підставою для відмови у доступі у правосуддя або у захисті законного інтересу сам лише факт незазначення в оспорюваному індивідуальному акті особи, яка звертається з позовом про визнання його протиправним. Факт наявності/відсутності порушення законного інтересу має встановлюватися судом під час розгляду справи шляхом аналізу спірних правовідносин, дослідження та оцінки усіх у сукупності обставин та доказів, які можуть його підтвердити або спростувати.

Додамо, що право на звернення до суду із так званим колективним або масовим позовом з фінансових питань до муніципалітетів мають громадяни США, Канади, ЮАР та деяких інших країн. Право на позов із фінансових питань має принципове значення. Якщо повертатися до нашого запитання про надання місцевою радою пільги з податку на землю, то здавалось би це не порушує інтерес іншого платника податків – мешканця того ж міста. Однак, це не так. Надання пільги одному платнику тягне за собою розподіл податкового тягаря між іншими платниками, які не отримали пільгу. Адже надаючи пільгу орган місцевого самоврядування не зменшує пропорційно свої бюджетні видатки. Таким чином, місцевий бюджет вимушений компенсувати втрати за рахунок інших джерел, в тому числі і за рахунок збільшення ставок податку з інших платників. З іншого боку, надання індивідуальної податкової пільги, крім порушення п.12.3.7 статті 12 ПК України, порушує принципи рівності і загальності оподаткування (стаття 4 ПК України).

Право на позов на захист законного інтересу в публічних відносинах, в т.ч. фінансових, має ще більше значення. Без перебільшення - це питання про демократію як таку. Адже за умови розриву взаємозв’язку між громадянином і державою через механізм виборчого права та референдуму (особливо в фінансових відносинах), питання про можливість громадянина поставити під сумнів будь-яке рішення держави, що стосується його інтересу та звернутися з позовом до суду набуває неабиякого значення. Фінанси, як і інші сфери державного управління є надто складною матерією аби представницький зв’язок виборець-депутат існував не ілюзорно, в реальності. Парламент, а тим більше органи виконавчої влади функціонують автономно від суспільства, яке фактично не має контролю над ними. Єдиний дієвий інструмент контролю у сучасних реаліях – це адміністративний суд. Тільки він може захистити інтереси громадянина і суспільства від свавілля держави.

З наведеного можемо зробити висновок, що особа, яка вважає, що індивідуальний правовий акт органу місцевого самоврядування порушує її інтереси як члена відповідної територіальної громади має право на звернення до суду з позовом про визнання такого акту протиправним відповідно до ст. ст. 55, 125 Конституції України, ст. ст. 2, 5 КАС України. Однак, в цьому випадку у нас є всі підстави для того, аби розглядати право на позов про захист законного інтересу таким, що ґрунтується на законі не тільки у місцевих публічних фінансах, але і у публічних фінансових відносинах на загальнодержавному рівні.

 

 

 

[1] Латино-русский словарь / под. общ. ред. С.И. Соболевского. М., 1949. – с. 475.

[2] Грибанов В.П. Интерес в гражданском праве // Осуществление и защита гражданских прав. Статут, М, 2001. – с. 239.

[3] Михайлов С.В. Интерес как общенаучная категория и ее отражение в науке гражданского права // Государство и право. – 1999. - № 7. – с. 90.

[4] Грибанов В.П. Интерес в гражданском праве // Осуществление и защита гражданских прав. Статут, М., 2001. – с. 239.

[5] Ханипов А.Т. Интересы как форма общественных отношений. Новосибирск, 1987. – с. 81.

[6] Першин М.В. Частноправовой интерес (понятие, правообразование, реализация): Дис. … канд.юрид.наук. Н.Новгород, 2004. – с. 23.

[7] Гукасян Р.Е. Правовые и охраняемые законом интересы // Советское государство и право. – 1973. - № 7. – с. 116.

[8] Кравець В.Р. Юридичний інтерес в адміністративному судочинстві: поняття, сутність, види // Науковий вісний Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. – 2014. – № 11. – Том 1. – с. 98.

[9] Гукасян Р.Е. Избранные труды по гражданскому процессу. Издат-во Проспект, М., 2008. – с. 41.

[10] Рожкова М.А. Защита законного инте

comments powered by HyperComments