Додаток
Форма 1
Додаток
Форма 2
Додаток
Форма 3
Додаток
Форма 4
Вхід|Реєстрація

Ru

En

Ua

Історія оподаткування
Пошук у тексті
Знайти
Вверх из Вниз
Питання/Тема
Третій етап. З кінця XVIIІ століття до початку ХХ століття.
...

...

Загальна характеристика періоду

Наступає епоха освіченого абсолютизму. Державна влада зміцнюється та структуризується. Держава міцно і незворотно опановує суспільство, стаючи єдиним можливим інструментом організації розвинутих народів.

Значно вдосконалюється адміністрування податку, держави практично повністю відмовляються від шкідливої для казни та обтяжливої для платників відкупної системи справляння податків, спочатку передаючи повноваження із збору податків в руки поліції та місцевих органів влади, а згодом створюючи власні спеціальні органи, відповідальні за справляння податків. Саме в цей період відбувається становлення інститутів-прообразів сучасних податкових відомств, до того часу адміністрування податків, в т.ч. їх стягнення, покладалося на поліцію, або на представників влади на місцях (в Росії – мирові посередники).

Саме в цей період у багатьох європейських країнах зростає роль парламентів у податковій політиці. Пагубність податкового абсолютизму, що існував у Франції до французької революції, зміцнення політичної ролі буржуазії призвели до фактичного та юридичного переходу повноважень із узгодження введення нових податків та зміни існуючих до парламентів, що у ХІХ столітті являли собою органи, що представляли інтереси буржуазії, а фактично великих платників прямих податків. Не дивно, що у цей період як пасивне так і активне виборче право напряму залежало від податкового статусу платника податків. При цьому, та обставина, що фактичними платниками податків (непрямих) є всі громадяни (піддані) держави не бралася до уваги. Цього питання торкнувся відомий соціаліст Лассаль у своїй захисній промові на процесі з приводу обвинувачення його у публічному підбуренні бідного населення проти заможного (1863 рік). Лассаль виступив за введення загального виборчого права, мотивуючи це несправедливістю приведення політичних прав у відповідність із сплатою тільки прямих податків та вимагав надання народним масам необхідні політичні права, співрозмірні з податним тягарем, що на них покладається у вигляді непрямих податків[1].

В Російській імперії посада податного інспектора з'явилася лише у 1885 році відповідно до Закону від 30 квітня з досить декоративними наглядовими повноваженнями, які були розширені тільки законами від 1897 та 1899 років. До речі, архаїчна розкладочна система сплати окладних податей з селян та так звана «кругова порука» в Російській імперії проіснувала аж до 1906 року! І якщо кругова порука в країнах Європи сприяла підвищенню рівня захисту платників податків, то в Росії навпаки створювала умови для свавілля під час їх справляння.

Досить цікавим з історичної точки зору є сучасний для його часів аналіз процедури справляння податків, що наводить у своєму «Нарису науки фінансового права» І. Тарасов. Дозволимо собі дещо розширену, однак досить влучну цитату класика фінансового права. «Одна из весьма распространенных форм взимания налогов, как прямых, так и косвенных, до конца прошлого столетия, заключалась в отдаче их в откуп. Затем интересы фиска и народа заставили отказаться безусловно от применения откупной системы к взиманию прямых налогов, но она практикуется и до сих пор в некоторых государствах в отношении к некоторым косвенным налогам, например к акцизу с табака. Откупная система осуждена в теории и практике еще в прошлом столетии, так как при существовании ее возможно весьма значительное несоответствие между суммой, уплачиваемой народом откупщику, и тою суммой, которая в действительности получается фиском по договору с откупщиком. Кроме того, при существовании этой формы некоторым частным лицам – откупщикам, поручается такая функция и сообщается такая власть, которые частным лицам отнюдь не свойственны и вносят деморализацию в общественную жизнь. Наконец, трудность учредить целесообразный контроль над деятельностью откупщиков открывает возможность последним злоупотреблять своим положением и чинить народу разного рода злоупотребления. Другая форма взимания производится посредством гербовой бумаги, гербовых марок, патентов и бандеролей. Эта форма представляет те существенные удобства, что она не требует содержания особых сборщиков податей, всегда стеснительных для плательщиков, и самое производство платежа совпадает с тем временем, когда плательщик желает воспользоваться какими-нибудь услугами государства или приобрести какие-нибудь права. Но эта форма взимания не может быть применима ко всем налогам, так как не все они имеют значение платы за услуги или за приобретенные права; кроме того, она вызывает соблазн подделки гербовых марок, бумаги и бандеролей, причиняющей фиску более или менее значительный ущерб; и, наконец, суммы, взимаемые таким образом с плательщиков, большей частью или меньше, или превышают те суммы, которые падали бы на этих плательщиков, если бы применимо было начало полной уравнительности в связи с непосредственными взносами причитающихся налоговых сумм. Третья форма взимания заключается в вычетах из сумм, причитающихся плательщику к получению от казны, как, например, при выдаче жалованья, денежных наград и т.п., или же из сумм, получаемых от других лиц и учреждений при совершении каких-либо явочных или крепостных актов, например купчих, закладных и т.п. Очевидно, что эта форма, представляя большие удобства, приме­нима лишь в исключительных случаях, преимущественно в отношении к лицам, состоящим на государственной службе. Во Франции, между прочим, взимается таким образом личный налог с офицеров, состоящих в государственной службе. В России такие вычеты из жалованья производятся на составление пенсионного капитала, за просрочки отпусков и неявки к должности, за отпуски на сроки свыше 4 месяцев, при поступлении на службу, увеличении содержания, повышении чинами, пожаловании орденов и т.п. … Наиболее обычная и распространенная форма взимания заключается в непосредственном взносе в определенные сроки причитающегося платежа в установленные для этого учреждения или же сборщикам налогов, причем в удостоверение платежа выдаются плательщикам установленные для этого квитанции. Эта форма взимания применяется почти ко всем прямым налогам и к большинству косвенных налогов и пошлин, так что наибольшая часть государственных доходов от налогов получается посредством прямых взносов самих плательщиков. – В России сбор податей с лиц податного сословия производится сельскими старостами или особыми сборщиками, которые вносят собранные суммы в уездные казначейства, казначей же выдает в удостоверение уплаты гербовые квитанции, представляемые сборщиками сельским управлениям. Взносы производятся по полугодиям. Лица неподатного сословия производят причитающиеся с них взносы в государственную казну через полицию или непосредственно в казначейства при объявлениях, в которых должно быть объяснено, в какой сбор вносятся деньги. За невыдачу квитанций в получении денег казначеи отвечают по Уложению о наказаниях (ст. 378, 479), а плательщики, ушедшие из казначейства, не взяв квитанции, подвергаются 30-рублевому штрафу за каждую квитанцию; талоны квитанций ни в каком случае не выдаются плательщикам. Платеж податей принимается монетой, равно как государственными кредитными билетами и другими билетами, которые установлены принимать в казну по всем платежам. Кроме полиции и казначеев, определенные взносы принимают еще чиновники таможенные, акцизные, судебные учреждения, нотариусы, кассиры железных дорог и т.п. В отношении к земским сборам земские управы рассылают окладные листы, по принадлежности, в сельские управления и к владельцам недвижимых имуществ и промышленных заведений, чрез полицию или земскую почту, плательщики же вносят следуемые с них суммы в казначейства, которым сообщаются от уездных управ окладные книги с означением всех окладов, подлежащих сбору. Земские сборы с торговых свидетельств, патентов и билетов взимаются при выдаче этих документов и передаются в управы. В городовом самоуправлении сборы в пользу города с документов на право торговли и промыслов производятся на тех же основаниях, а остальные сборы вносятся или в городские управы, или же в казначейства. В области крестьянского самоуправления сбор находится в заведовании сборщиков податей, сельских старост и волостных старшин, которые принимают взносы от крестьян и выдают плательщикам окладные книжки, или бирки, или другие какие-либо знаки согласно с принятыми в данном обществе порядками, полученные же суммы вносят в казначейства. В органах соединства, если не существует особых кассиров, принимающих взносы от членов, то приемом этим занимаются секретари, или делопроизводители, или бухгалтеры, хотя несомненно, что соединение в одном лице обязанностей бухгалтера и кассира не может быть признано целесообразным, затрудняя контроль и облегчая злоупотребления»[2].

Взагалі в Російській імперії введення інституту податкових інспекторів на службі держави було досить прогресивним явищем. Як зазначалося, інститут був створений законом від 30 квітня 1885 року при казенних палатах. Чисельність податкових інспекторів не перевищувала 500 (авжеж кількість податківців з тих далеких часів дещо змінилася!) на всю Російську Імперію, а до їх функцій спочатку входило нагляд за правильністю торгівлі у закріплених за ними ділянками (контроль за справлянням непрямих податків) ; участь в генеральних перевірках торгівлі; головування в «уездных податных присутствиях», що утворювались для розкладки зборів з торгівлі та промисловості; сприяння казенним палатам при встановленні цінності та дохідності майна, що підлягають оподаткування в дохід казни; виконання доручень казенних палат. У 1897 році був введений інститут помічників податних інспекторів, а згодом, у 1899 та 1903 роках їх повноваження значно розширені з одночасним усуненням поліції від виконання функції нагляду за сплатою податків.

Безперечно, сучасному платнику податків складно собі уявити, що введення інституту податкового інспектора було позитивним явищем у порівнянні із практикою стягнення податків, скажімо поліцією, яка не надто перевантажувала себе навіть тими невеликими обмеженнями, що того часу були спрямовані на захист платників законодавством. Додайте до цього одвічно притаманну поліції в Росії корумпованість, і ви отримаєте загальну уяву про стан додержання прав та інтересів основних платників прямих податків, якими у ХІХ столітті були в Росії селяни, як і про їх податковий статус, що навряд чи набагато відрізнявся у кращий бік від становища німецьких селян, що у 1524 повстали у Чорному Лісі, породивши масові розбої та вбивства та найвідомішу в історії селянську війну, що завершилася досить сумно для селян. Однак, ангельське терпіння підданих Російської імперії, що завжди було предметом особливих заздрощів західноєвропейських правителів, дало можливість експериментувати царату із способами справляння податків аж до 1917 року.

У ХІХ столітті вочевидь зменшилась кількість податкових бунтів, що безперечно пояснюється не задоволенням платників податковою системою, а міцністю державної влади. Водночас, податкові бунти траплялися і в цей період. Так, У 1797 році президент США Джон Адамс був дуже занепокоєним тим, що війни з Францією не уникнути. Він вимагав доходів, щоб заплатити військовим силам для протистояння французам. Конгрес прийняв загальнодержавний податок на майно, розподілений за чисельністю населення. Податок отримав назву «податку на вікна», тому що збирачі, окрім власне податку на майно, змушені були оцінювати майно залежно від кількості та розміру вікон і дверей у кожному будинку. Німецькі поселенці у Пенсільванії були обурені, тому що такі стягнення нагадали їм про ненависні для них податки на вогнище у Німеччині. Джон Фріс став лідером бунтівників, які формували невеликі загони та розшукували збирачів, які проводили оцінку вікон.

Ці загони залякували, били та виганяли збирачів за межі округу. Одного разу трьох митарів було схоплено і зачинено на деякий час в одному із заміських трактирів, а їх документи знищено. Шериф вирушив з групою чотирнадцяти чоловіків у трактир, щоб заарештувати винуватців. Він схопив дев'ятнадцять осіб і тримав їх там, коли прийшов загін з 400 осіб, щоб врятувати ув'язнених. Джон Фріс почав переговори про звільнення викрадачів. Шериф повідомив Адамсу, який зібрав правоохоронців з метою арешту правопорушників. Джона Фріса було схоплено, пред'явлено звинувачення за рядом злочинів, включаючи перешкоджання посадовцям виконанню службових обов'язків та засуджено до смертної кари. Такий вирок викликав занепокоєння та великий тиск, тому влада змушена була помилувати і звільнити бунтаря. На судовому засіданні Фріс приніс свої вибачення за скоєні правопорушення. Податок було скасовано[3].

Цікаво, що громадянська війна у США між північними та південними штатами, попри загальноприйняту версію про спір про рабство, також була спричинена податками. Авраам Лінкольн у своїй інавгураційній промові зазначив: «I have no purpose, directly or indirectly, to interfere with the institution of slavery in the States where it exists. I believe I have no lawful right to do so, and I have no inclination to do so»[4]. Таким чином, боротьба за права людини аж ніяк не була на меті політиків, що розв'язали війну. Тоді, як і нині, американці керувалися суто прагматичними цілями, згодом комуфлюючи свої істинні наміри благородними гаслами. Тим, кого не переконав Авраам Лінкольн у своїй інавгураційній промові варто згадати, що рабство було скасовано у США лише на другий рік громадянської війни, як додатковий захід, покликаний підірвати військовий потенціал південних штатів.

Таким чином, громадянська війна у США була спровокована чим завгодно, крім рабства. І тут, як завжди, мова йде про гроші, точніше про окремі аспекти фінансової політики США, на які мали різні погляди промислово розвинута північ та сільськогосподарський південь країни. Розбіжності пролягали у трьох площинах:

  1. Не зважаючи на те, що Південь мав широке представництво у федеральних структурах США (до війни більшість президентів США були представниками Півдня), нові території, на які розширялася країна переходили під вплив представників Півночі, чим поступово порушувався вигідний Півдню баланс влади.
  2. Влада федерального уряду поступово підвищувалася за рахунок зменшення компетенції штатів, в чому вбачалося порушення конституції США.
  3. В країні поступово встановлювалось дискримінаційне оподаткування, що сприяло перерозподілу доходів Півдня на становлення економіки Півночі. Мова йде передусім про несправедливий перерозподіл коштів, одержаних від оподаткування. Так, Південь, виробляючи більшість сільськогосподарської продукції, яку реалізовував на експорт сплачував ¾ всіх податкових платежів, що збиралися США на федеральному рівні за рахунок акцизів. Навіть за умови рівномірного розподілу одержаних коштів перекос не у бік Півдня є очевидним. Однак в країні існували ще і обмежувальні імпортні мита, що робили не вигідним ввезення на територію США промислових товарів європейського виробництва та змушували сільськогосподарський Південь придбавати промислові товари на Півночі. При цьому, ціни на такі товари були іноді завищеними.

Не дивно, що приводом для прийняття рішення про відділення Півдня в окрему країну було рішення про введення чергового дискримінаційного з точки зору Півдня податку. Акт, прийнятий у 1861 році, дістав назву Морріл Тариф та збільшував удвічі непрямі податки, що існували до цього. Чотирьох довгих роки та 2 тисячі битв завершилися здачею генерала Стенд Уейті разом із залишками армії Півдня на милість переможцям, що назавжди поховало будь-які сподівання окремої частини США на незалежність. До речі, громадянська війна унесла більше життів американців, ніж будь-яка інша війна, в якій брали участь США протягом всієї своєї історії.

У ХІХ столітті кількість податків стрімко скорочується, адже держави приходять до висновку про необхідність та вигідність для них існування зрозумілої для платника системи декількох податків замість величезної кількості низькодохідних та малозрозумілих платежів, що сприймаються платниками не інакше як їх узаконений грабунок. Крім цього, зрозумілим став перевірений на практиці принцип економічності оподаткування, за яким витрати на справляння податку не можуть бути співставними із надходженнями від нього. Таким чином, фінансові управлінці держав дедалі більше уваги стали приділяти фінансовому плануванню та економічним розрахункам при введенні, зміні або скасуванні того чи іншого податку.

Для третього етапу розвитку оподаткування, як і для попередніх етапів є характерним жорсткий протекціонізм по відношенню до внутрішнього виробника, розвиток якого підтримувався шляхом введення підвищеного мита на імпорт іноземної продукції, конкуруючої з вітчизняним виробником.

Саме в цей період податки стають основним джерелом наповнення державного бюджету, стабільно перевищуючи 2/3 всіх державних доходів[5].

Непряме оподаткування

Для цього періоду характерними є, крім високодохідних та зрозумілих населенню податків на тютюн та алкоголь, такі непрямі податки, як податок на легкі горючі мінеральні масла (Росія, Франція, США, Греція), сіль (Німеччина, Росія), сірники (Росія), цукор (Росія, Франція, Німеччина). Ці податки, лягаючи на плечі соціально незахищених верств населення, дратували робітничий клас, підпитуючи ненависть до влади та загартовуючи пролетаріат для майбутньої класової боротьби. Такі податки викликали справедливу критику фінансистів того часу та згодом були скасовані у більшості країн Європи[6]. Кількість непрямих податків, що справлялися в Європі в період до введення універсального акцизу, ідея якого активно обговорювалася протягом ХІХ століття, незважаючи на скорочення їх кількості у порівнянні з попереднім періодом, все одно обраховувався десятками. А податки на керосин, сірники, цукор існували у Європі навіть на початку ХХ століття. До речі, як це не дивно, у першій у світі державі робітників і селян такі архаїчні акцизи, як акцизи на керосин, сірники, свічки, цукор, чай та навіть на резинові калоші протрималися чи не найдовше, утворюючи джерело надходжень до державного бюджету навіть у 30-х роках ХХ століття.

Так, податок на цукор, що на думку тодішніх урядів не був предметом першої необхідності справлявся у Франції, Німеччині, Австрії, Росії. В Росії акциз справлявся з 1848 року і діяв до початку ХХ століття. Акциз сплачувався за законом від 1889 року в розмірі 1 рубля з пуду готової сировини (цукру, сиропу, патоки) і забезпечував казні від 4 до 7 млн. руб. щорічно, що становило одну з найменших сум надходжень з усіх акцизів[7].

Цукор не вважався продуктом першої необхідності і з огляду на це, на думку фінансистів того часу, в повній мірі відповідав вимогам для об'єкту оподаткування акцизом[8]. Перші цукроварні з'явились в Росії у 1809 році і завдяки високому ввізному миту у 1848 році налічували вже 340 заводів по всій імперії. В Російській імперії випробували кілька способів обкладення податком цукру і у 1881 році зупинилися на оподаткуванні акцизом за кількістю виробленого продукту – кристалічного цукру та інших різновидів готової продукції (з кожного пуду готового продукту).

Різкій критиці піддавались науковцями дев'ятнадцятого і початку двадцятого сторіччя акцизи на сірники та керосин. Один з найвідоміших російських фінансистів Іван Іванович Янжул писав «як заміна різноманітних недосконалих способів добування вогню сірники є дуже важливим плодом цивілізації, що у великих обсягах зберігає марну витрату народної праці. Оскільки сірники застосовуються для добування вогню з метою освітлення та опалення, то їх необхідно визнати з багатьох причин настільки ж незручним об'єктом оподаткування як паливо або освітлювальні матеріали»[9].

Сірники в Росії обкладалися акцизом протягом досить тривалого часу і за досить великою ставкою (окладом). Акциз на сірники був введений в Російській Імперії у 1848 році начебто для попередження необережного поводження з вогнем та попередження пожеж. Ставка податку була дуже висока – 1 рубль сріблом з 1000 сірників. Сірникові фабрики дозволено було відкривати тільки в столицях. Це призвело до поширення нелегального виробництва сірників у таких обсягах, що столичні фабрики вимушені були зачинятися. При цьому ціна нелегальних сірників складала 6 коп. за тисячу штук. У 1859 році акциз був скасований і знову відновлений у 1888 році. Акциз з сірників справлявся у формі бандеролей з коробки , що містить в собі від 75 до 150 сірників – половина копійки, з коробок від 150 до 225 сірників ¾ копійки. Пізніше, у 1892 році задля стимулювання виробництва так званих безпечних (шведських) сірників, замість поширених сірників із білого фосфору, акциз на останні був збільшений вдвічі. Для власників фабрик встановлювалася обов'язкова щорічна виборка бандеролей на суму 1500 руб., що існували до введення акцизу і 3000 руб. для фабрик, що з'явилися після нього. Податок на сірники приніс у 1888 році лише 2,7 млн. руб., а вже у 1897 році 7 млн. руб. казні. Цікаво, що попри ідеологічну основу радянської держави та критику з боку навіть дореволюційних фінансистів, що характеризували засоби добування вогню як найменш прийнятні об'єкти оподаткування, що обтяжували найменш забезпечені верстви населення, акциз на сірники був відновлений в СРСР вже в 1924 році в розмірі 0,6 копійки з коробки до 75 шт. Так само показово з точки зору ілюстрації співвідношення впливу ідеологічної надбудови та економічної бази будь-якої (не тільки радянської) фінансової політики, було існування в СРСР протягом дуже тривалого часу (до ІІ Світової Війни) і інших антиробітничих податків – на свічки, на керосин, навіть на резинові калоші[10].

Надходження від продажу алкогольних напоїв у доходах бюджету Росії із середини ХІХ століття до початку І Світової війни зросли у абсолютному виразі в 3 рази, та становили 1/3 всіх доходів. Це сталося завдяки запровадженню з 1 липня 1901 року на території європейської частини Росії винної монополії, ініціатором якої був міністр фінансів С. Ю. Вітте. При цьому запровадження монополії переслідувало, принаймні, три основні цілі:

1) запровадити державну монополію на виробництво алкоголю та боротьбу із самогоноварінням;

2) підвищити якісні характеристики горілки, для чого технологію її виробництва було розроблено групою російських хіміків на чолі із Д.Мендєлєєвим;

3) обмежити соціальні наслідки споживання алкоголю – для цього запроваджувалися визначені години продажу алкоголю. У містах він продавався із 7 до 22 години, а в селах її закінчували о 18 або 20 годині, залежно від пори року. При здійсненні суспільних заходів продаж горілки заборонявся, посилювалася кримінальна відповідальність за самогоноваріння.

Таким чином, податок на алкоголь, як і акциз на тютюн повністю відповідає максимі англійського філософа Бернарда Мандевіля: «private vices – public benefits» (приватні пороки – суспільні вигоди), вираженої в словах: «обман, роскошь и тщеславие должны существовать, ибо мы получаем от них выгоды. Одна добродетель не сможет сделать народы процветающими»[11].

Непряме оподаткування у ХІХ ст. стає безперечно більш досконалим, ніж у попередній період, що пов'язане із розвитком техніки, вдосконалення способів виробництва та обліку виготовлених товарів. Особлива увага приділяється спрощенню податкових процедур та уникненню подвійного оподаткування.

Водночас, акцизам був притаманний каскадний ефект, який полягав у подвійному, потрійному тощо (в залежності від кількості посередників) оподаткуванню одного і того ж товару, що реалізовувався через посередників. Таке оподаткування стимулювало створення великих корпорацій з метою вертикальної інтергації бізнесу, адже його об'єднання сприяло зменшенню оподаткування акцизами. Водночас, вертикальна інтергація за певних умов була контрпродуктивною та не відповідала інтересам розвитку економіки, стримуючи її, роблячи підприємницькі структури надто громіздкими та перешкоджаючи розвитку малого та середнього підприємництва. Проти цього досить широко виступали фінансисти. І хоча остаточний рецепт протидії каскадному оподаткуванню був впроваджений лише в ХХ столітті, протягом третього етапу розвитку оподаткування подвійність та потрійність оподаткування «лікували» шляхом перенесення виникнення податкового зобов'язання з моменту виготовлення товару або його складових частин до моменту реалізації споживачу, що відповідає сутності непрямого оподаткування[12].

Пряме оподаткування

На заміну рівним прямим податкам, що справлялися в рівній сумі з кожного платника податків незалежно від його майнового стану, приходять пропорційні та прогресивні податки, що безперечно є більш справедливими. Так подушна подать в Російській імперії поступово скасовувалась з усіх категорій підданих з середини ХІХ століття та остаточно була відмінена лише в 1907 році.

Принципово вдосконалюються механізми справляння прямих реальних податків, за рахунок розроблення та впровадження кадастрів. Земельний кадастр був запроваджений 1843 року в Росії, у 1850 році у Франції (складення кадастру тривало більше 40 років та потягло значні витрати бюджету), у 1860х роках в Австрії.

В середині ХІХ століття у більшості європейських країнах вводиться загальний прибутковий податок. Прибутковий податок вперше був введений в Англії під час війни з Наполеоном у 1797 році. Саме цей податок за свідченням істориків надав Англії достатньо фінансових ресурсів для перемоги у війні, адже Наполеон був обмежений у можливості введення нових податків, що вкрай негативно сприймалися французьким суспільством. Після перемоги, у 1816 році податок був скасований. Протягом наступних 30-ти років податок декілька разів вводився і скасовувався. Податок в черговий раз був введений у 1842 році як тимчасовий. При цьому ставка податку була невисокою та складала лише 3%. Податок повинен був бути скасований через 3 роки, однак приніс державі на 50% більше доходів, ніж очікувалось, та дуже сподобався діловим колам, адже не впливав негативно на споживання, на відміну від акцизів. Прибутковий податок діє у Великобританії постійно з 1875 року. У Австро-Угорщині прибутковий податок діє з 1849 року. В Росії податок був введений лише в 1916 році. В США прибутковий податок вводився під час громадянської війни у ХІХ столітті, а постійно був введений лише у 1913 році після внесення 16-ї поправки до Конституції США. В Японії податок на доходи був встановлений у 1887 році[13]. В Австралії податок на дохід вводився поступово з 1894 року штатами та був введений на федеральному рівні лише у 1916 році для фінансування участі Австралії у Першій світовій війні[14].

Саме в цей час у податкових системах розвинутих країн з'являються прообрази сучасних корпоративних податків, об'єктом оподаткування яких є чистий дохід. В Росії зазначений податок введений в 1885 році як додатковий збір в межах промислового податку, який передбачав сплату так званих мит за здійснення підприємницької діяльності. В 1898 році вводиться податок на прибуток і капітал.

Саме ці часи відзначилися також визнанням на теоретичному рівні та введенням неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що звільнявся від оподаткування з метою соціального захисту малозабезпечених верств населення та спрощення (здешевшення) процедури адміністрування податків.

Надходження від податків на майно відносяться до джерел фінансування місцевих бюджетів, що поступово набувають певного рівня незалежності від центральної влади. Остаточно цей процес завершується на наступному етапі розвитку оподаткування.

На цьому етапі характерними є прямі податки, що існували у перехідних формах від майнового оподаткування до оподаткування доходів (прибутків). Характерним прикладом таких податків була промислова подать в Росії, Пруссії, Австрії та інших країнах[15].

У правовому регулюванні справляння промислової податі в ХІХ столітті безперечно вдалося досягнути певного прогресу. «Законодатели не пе­реставали разрабатывать промысловый налог на новых началах. Можно сказать, что, при всех уклонениях в подробностях, до­стигались сравнительно в короткое время замечательные результаты, создавалась система налога, которая своей стройностью невольно поражает исследователя. Первый опыт промыслового налога в научном значении слова составляет Французский патентный налог, введенный в 1791 г. Здесь еще много средневековых остат­ков, что между прочим видно из того, что подать взимается за право торговли и промыслов; так было в среднее века, когда действительно частные лица были лишены этих прав, при- надлежащих исключительно отдельным цехам, когда под влиянием идей римского права, получившего значение в правовой жиз­ни общества и унаследованного вместе с императорской короной, промыслы, ремесла л просты» работы рассматривались как государственные регалии, или как домены, жалуемые волею государей, их чиновников и Феодалов, от произвола которых зависело также назад взять свои пожалования; не так должно быть в новое время, которое признает их правами личными, прирожден­ными, и в своём происхождении нимало не зависящими от во­ли государства; теперь, при свободе промышленности, налог за право труда есть контрибуция аномальная, анти экономическая, по­ражающая ремесло, противная природе налога и неспособная под­чиниться закону пропорциональности. В Англии промысловый налог, составляющий часть общего подоходного налога.(Лит. Д) введен в 1798 году, Из европейских государств Австрия первая стала подражать Французской патентной системе, вводя у себя в 1813 году промысловый налог. С окончанием компаний Напо­леона I, континентальные государства в непродолжительном вре­мени одно за другим поспешили ввести реформы в податном обложении промыслов; в 1815 году промысловый налог введён в Баварии и Бадене; за ними последовали Нидерланды (1819 г.) , Пруссия (1820 г.), Вюртембер (1821 г.), Гесен -Дармштадт. (1827 г.), Ганновер (1834 г.)»[16].

Російська система промислового оподаткування також зробила декілька суттєвих кроків вперед.

«Гильдейский сбор, как налог с объявленного капитала, в первоначальном своём виде установлен манифестом 1775 г., изданным по случаю заключения мира с Турцией; &am

?Поставте своє запитання
Популярні податкові теми
Запитання можуть ставити лише зареєстровані користувачі
Поставте Ваше запитання, і ми відправимо відповідь Вам в особистий кабінет найближчим часом.
Відправити