Додаток
Форма 1
Додаток
Форма 2
Додаток
Форма 3
Додаток
Форма 4
Вхід|Реєстрація

Ru

En

Ua

Історія оподаткування
Пошук у тексті
Знайти
Вверх из Вниз
Питання/Тема
Перший етап: від початку людства до середніх століть (ХV - XVI століття н.е.)
...

...

Коли саме зародилися податки достеменно невідомо. Адже, археологічні дослідження, на жаль, не дають змогу скласти враження про ті складові людської життєдіяльності, які не залишають по собі матеріальних слідів, що зберігаються у часі. Тим складніше створити враження про норми, якими керувалися у своєму житті люди у неписьменний період.

Водночас, ті результати досліджень помешкань наших давній пращурів непрямо свідчать про існування перерозподільчих відносин вже у епоху кам'яного віку. Такі відносини були широко представлені в культурі кроманьйонців. Про це свідчать знахідки вчених у місцях стоянок наших пращурів. До них належать «склади», на яких збирався страховий продовольчий фонд всієї родини (роду), а також жертовники. Саме для формування продовольчих запасів та забезпечення жертовних ритуалів на користь стародавніх богів (духів) наші пращури об'єднували належні їм предмети у спільну власність. Тому ми не можемо не погодитись із висновком відомого російського вченого В.В.Коровкіна, який вважає, що «не государство породило налоги, а скорее наоборот. Существование некоторых налоговых форм уже в догосударственный период обеспечило возможность дальнейшего развития человечества и, в конечном итоге, возникновение самого государства. Уже на этапе своего формирования государство берет их на вооружение и совершенствует для финансирования как своего существования, так и выполнения возложенных на него функций»[1].

Таким чином, існування податків у додержавний період є безспірним. Разом з тим, думки вчених різняться щодо питання про момент виникнення податкових відносин. На нашу думку, очевидним є те, що податкові або перерозподільчі відносини притаманні людському суспільству, як такому. Здатність об'єднувати предмети, зусилля, працю для досягнення спільних цілей, для виживання та розвитку є тією характеристикою, яка є невід'ємною від людства як такого. Саме вона характеризує людину як істоту соціальну, саме завдяки їй людство змогло вижити у конкурентній боротьбі з іншими, більш сильними видами на планеті, підчинивши врешті-решт їх своїй волі. Таким чином перерозподілення є одним із проявів соціальності людської істоти, а отже притаманне їй від самого початку, від моменту (якщо цей тривалий період в часі ми взагалі можемо називати моментом) перетворення гоминідів на людей. Таким чином невіддільними від людського суспільства є і перерозподільчі відносини.

Тут варто не погодитись з В.Коровкіним, який вважає моментом виникнення перших «податкових форм» у вигляді громадських повинностей момент «розподілу суспільної праці громади в цілому та індивідуальної праці сімейних господарств з правом цих господарств самостійно розпоряджатися результатами своєї індивідуальної праці»[2]. На нашу думку, суспільний розподіл праці безперечно став каталізатором прискорення розвитку перерозподільчих (податкових) відносин, вивівши їх на якісно новий рівень. Однак, безперечним є те, що такі відносини існували і до розподілу праці, адже без об'єднання зусиль, праці та майна не могло бути і мови про будь-який розвиток людства. На користь цього висновку свідчать і визнання нами в якості стародавньої форми оподаткування жертвоприношення[3] та ті археологічні знахідки, які свідчать про те, що жертви богам (духам) приносилися людством від самого початку свого людського (надживотного) існування. Пам'ятки, що свідчать про широке використання ритуалів жертвоприношення, вчені датують періодом палеоліту, що свідчить про те, що жертвоприношення, а отже і жертвування майна (людей: рабів, членів родини) є характерним для людської цивілізації на всіх без виключення етапах її розвитку. Про це, зокрема, говорить Л.І.Анісімова у своїй статті про витоки жертвоприношення[4].

Таким чином жертвоприношення, як і перерозподільчі відносини у людських колективах існували задовго, як до розподілу праці, так і винайдення землеробства. Додатковим доказом цього є культура племен мисливців та збирачів, що сьогодні мешкають в окремих куточках Планети, які дивом збереглися від сокири цивілізованої людини. Зверніть, зокрема, увагу на таке явище, як тотемізм, характерний для культури аборигенів Австралії.

При цьому, мова, безперечно, не може йти про існування у стародавньому світі перерозподільчих (податкових) відносин, характерних для сучасного суспільства. Ми взагалі позбавлені можливості усвідомити складність культури та системи цінностей первісних людей, які безперечно були складними, як складним було і духовне життя перших людей. Здається, воно не було більш або менш складним за наше сучасне буття, однак воно безперечно було іншим, настільки несхожим на буття сучасної людини, що навіть наше вміння інтерпретувати археологічні джерела без сумніву не дозволяє нам кваліфікувати знахідки більш конкретно, ніж на рівні припущень та гіпотез. Водночас, навіть цей рівень дозволяє нам стверджувати атрибутивність перерозподільчих відносин та податку, як соціального явища, людині, як такій незалежно від того етапу свого розвитку, на якому вона перебуває.

Безперечно, оподаткування як таке виникло одночасно з формуванням інших надбіологічних норм людського співбуття у суспільстві, зокрема, з правом власності. Ми не робимо розподілу між приватною та особистою власністю, як роблять сучасні історики первісного суспільства та теоретики соціалізму, комунізму та анархізму[5]. Ми розглядаємо право власності із точки зору приналежності речі особи незалежно від того чи є річ засобом виробництва, чи предметом задоволення особистих потреб. Ми звертаємо увагу більше на юридичну, психологічну, ніж економічну сторону явища.

Таке розуміння витоків права власності ми знаходимо і у вченні про апріорне цивільне право Адольфа Райнаха[6], який підкреслював притаманність деяких цивільних норм людському суспільству як такому, безвідносно до форми (державна, недержавна), в якій організується його буття. З цим не можна не погодитись. Тому ми і стверджуємо слідом за А.Райнахом та українською вченою Р.Гаврилюк[7] про антропність перерозподільчих (податкових) норм, не пов'язуючи їх виникнення з суспільним розподілом праці. Безперечно, як перший, так і другий розподіл праці каталізували розвиток податкових відносин, як і суспільних відносин взагалі. Однак, саме каталізували, але не створили їх!

Серед найдавніших відомих нам податкових форм ми можемо виділити передусім натуральні повинності. «В условиях натурального хозяйства подобное обобществление индивидуальных материальных и трудовых ресурсов может осуществляться только за счет натуральных повинностей в двух основных видах: в виде натуральной ренты (подати, оброк) и в виде отработочной ренты (трудовая или военная повинность, барщина). По сути и то и другое представляет собой различные формы налогообложения»[8].

Тобто, ми ведемо мову про те, що оподаткування має місце не тільки тоді, коли відчужується майно на суспільні потреби, але коли «відчужується» і праця, як еквівалент цього майна. З цієї точки зору нема істотної різниці в тому, чи член громади відробляє повинність самостійно, чи відкупається від неї шляхом передачі громадві певного майна. Так чи інакше мова йде про певну економічну вартість, що її отримує громада від особи.

Необхідно звернути увагу, що в цьому випадку присутня така ознака оподаткування як обов'язковість (під страхом відлучення від громади, що в стародавньому світі означало смерть), та встановлення оподаткування на користь публічних інтересів суспільства. Також в цьому випадку ми бачимо і індивідуальну безвідплатність повинності, що є ще однією істотною ознакою податку. Безперечно ми не можемо вести мову про державний примус та санкціонування державою, як ознаку повинності, що власне відрізняє її від державного податку, між тим абсолютно не змінюючи сутності явища.

Ми не можемо достеменно стверджувати про порядок справляння зазначених натуральних повинностей, або хоча б про загальні риси такого. Водночас, зрозуміло, що такі збори носили цільовий та безсистемний характер, адже такі ж самі ознаки були успадковані обов'язковими платежами раннього державного періоду розвитку оподаткування.

Цілі, яким були присвячені повинності, були досить різними і пов'язувались з тими звичаєвими та релігійними нормами, що існували в тій, чи іншій громаді, а також нагальними потребами захисту громади або навпаки її агресією (напр., війна, стихійні лиха, зима тощо). Серед них ми виділяємо звичай гостинності, жертвоприношення (в тому числі утримання жреців), подарунки вождю та спільні продовольчі комори.

В деяких випадках зазначені первісні форми оподаткування носили напівдобровільний характер. Однак, ми повинні розуміти умовність такої добровільності[9]. Цікаве історичне свідчення Тацита, що описує перерозподільчі відносини у германських громадах більш пізнього періоду: «У их общин существует обычай, чтобы каждый добровольно уделял вождям кое-что от своего скота и плодов земных, и это, принимаемое теми, как дань уважения, служит также для удовлетворения их нужд»[10]. Водночас, такі пожертви ми можемо лише досить умовно сприймати як дарування, адже все, що санкціонувалось звичаєм фактично ставало обов'язковим. Такі відносини є характерними для так званого історичного етапу «вождізму» періоду часу між первісною громадою та першими державними утвореннями. Вождізм характеризується виборністю правителя та обмеженням його влади релігійними інститутами (жрецями) та загальними зборами членів громади. У цей час відсутні будь-які сталі інститути, які можна було б характеризувати як державні. Вплив родових громад був досить значним. Вождізм (вождество (рус.), chiefdom (анг.)) являв собою соціальний організм, що складався із групи громад, ієрархічно підпорядкованих найбільшому з них, в якому проживав вождь[11].

Зазначимо, що істотної різниці між справлянням повинностей у додержавний та державний період першого етапу розвитку оподаткування не було. Вони характеризувалися в рівній мірі однаковою безсистемністю, переважно натуральною формою справляння, вибірковістю, відсутністю загальності та справедливості оподаткування. Це було характерним (за невеликим виключенням) як для порівняно розвинутої податкової системи Давньої Греції або Давнього Риму, так і для середньовічних держав. Так, наприклад, При Генріху ІІ у Великобританії протягом всього його правління т.з. щитовий податок (з рицарських наділів – феордів) та податок на доменні землі короля, талья справлялися 7 разів в залежності від необхідності короля, при Ричарді І 3 рази збиралися щитові гроші та 2 рази поземельна подать,3 рази стягувалась талья. Кожного разу розмір зборів змінювався. Протягом 16 років правління Іоана Безземельного 11 разів збиралися щитові гроші, один раз поземельна подать, 5 разів талья та 3 рази податок на рухоме майно. Протягом 42 років правління Генріха ІІІ (з 1216 року) він 10 разів збирав щитові гроші, 3 рази поземельну подать, 5 разів податок на рухомість, 12 разів талью[12].

Характерною для таких зборів була розкладка та невизначеність статусу платника податків (групи платників) , а також велика кількість натуральних повинностей. Фактично, єдине, що відрізняло податкові відносини у до- та державний період є наявність або відсутність певних (іноді досить розвинутих) державних інституцій, що санкціонували певні податкові норми та забезпечували їх державним примусом. Безперечно, це могло б стати підставою для розподілу першого періоду оподаткування на дві окремі частини. Тим більше, що податкова система Римської імперії навіть зовні, м'яко кажучи, багато чим відрізняється від «податкової системи» племені часів пізнього палеоліту. Водночас, як у додержавний так і в державний період податкові відносини мало чим відрізняються за своєю сутністю, саме для цього періоду (як в додержавній так і у державній його частині) характерним є таке розуміння оподаткування, яке не характерне для жодного наступного історичного періоду. Мова йде про філософію оподаткування, його сприйняття як внеску за своїми витоками, природою добровільного, навіть якщо він і ставав фактично обов'язковим. При цьому, презумується відплатність податку та еквівалентність відносин між правителем (вождем, родом, а згодом державою) та платником. Саме цим пояснюється існування різноманітних мостових, причальних, дорожних зборів, які начебто справлялися за користування платником тією або іншою спорудою.

Саме для першого етапу характерним є широке використання інституту оподаткування навіть у середньовіччі не тільки державою, а взагалі будь-ким, хто мав достатньо сил для того, щоб забезпечити справляння встановлених ним самим зборів. Таким чином, обов'язкові збори (повинності) навіть і у державний період справлялися паралельно з державою і іншими особами. Пізніше, на наступних історичних етапах оподаткування, держава остаточно опанує цей інструмент, не тільки позбавивши інших суб'єктів права на його використання, але й прямо заборонивши обов'язковість не встановлених державою платежів. Вже на другому та третьому етапі держава та фінансова думка надасть податку ознак публічності та індивідуальної безвідплатності, провівши принциповий навіть у світоглядному розумінні водорозділ між першим та іншими історичними етапами оподаткування.

Тому, на нашу думку, попри очевидні різниці між первинними формами оподаткування та найрозвинутішими податковими системами Давнього Риму та Візантії, провести чітке розмежування у часі між додержавним та державним періодом неможливо. Державні податки виступають тут лише одним із різновидів обов'язкових платежів та не є основним джерелом доходів правителя. Їх значення у повсякденному житті людини значно менше за те місце, яке податки займають на більш пізньому етапі розвитку податкових відносин.

Все це у своїй сукупності змушує нас лише умовно поділяти перший етап розвитку оподаткування на дві частини: додержавний та державний період.

Пряме оподаткування

Безперечно, перший етап оподаткування є етапом прямих податківплатежів простіших у своєму адмініструванні та більш справедливих, справляння яких в умовах недорозвинутої податкової системи було безперечно виправданішим за складні непрямі податки, які зустрічаються на першому етапі скоріше, як певна податкова екзотика, а не реальне джерело державних доходів.

Найдавнішими з історичної точки зору податками є податки на особу. Податки, які із давніх- давен справлялися із фізичних осіб, не виходячи із рівня їх доходу, власності на майно, а лише із факту їх існування, буття, належності до тієї або іншої соціальної групи та віку. Так податки було легко стягувати, адже об'єкт та суб'єкт оподаткування співпадали в одній особі та досить легко встановлювались, а зважаючи на те, що кожна особа, якщо вона живе, має мінімальне джерело на існування, а отже і джерело для сплати податку. Однак безперечно саме особисті податки (що до речі у деяких цивілізаціях протягом довгого часу сприймалися як ознака рабства) були одними із найбільш простих, а отже і розповсюджених податків на першому етапі розвитку оподаткування.

Зауважимо, що коли мова йшла про оподаткування особи та взагалі про платника податку незалежно про який податок йшлося, то у давньому світі досить часто платниками вважалися лише дорослі чоловіки – голови сімей, діти та жінки не приймали участь в оподаткуванні.

Так, поголовні податки відомі в Київській Русі з давніх давен. Під татаро-монгольською ордою наші пращури платили податі, що мали назву «ординський вихід», «запроси цареві», «чорний збір». Такі платежі справлялися до кінця XV століття, але згодом були відновлені Петром І у вигляді подушної податі, що у різних формах та з різних верств населення проіснувала найдовше в Європі та остаточно була скасована лише на початку ХХ століття.

Сьогодні такі податки відмерли практично у всіх сучасних податкових системах світу, зважаючи на їх несправедливість (рівність оподаткування незалежно від рівня платоспроможності) та невеликий дохід до бюджету. Водночас, навіть наприкінці ХХ століття особисті податки намагалися відновити, скажімо, у Великобританії за часів правління Маргарет Тетчер (як місцевий податок) . Тому ми б не радили остаточно ставити хрест на цій найдавнішій формі оподаткування.

Досить цікавим для давнього світу був взаємозв'язок політичних прав платників податків та їх податкових обов'язків. Так, для Давньої Греції було характерним те, що представники нижчих класів звільнялися від податків разом із позбавленням права брати участь у політичних справах. Таким чином, обов'язок із сплати податків пов'язувався із політичним правом обирати і бути обраним. Цей взаємозв'язок ми можемо знайти і у більш пізніх суспільствах аж до ХХ століття, коли реєстр виборщиків поділявся на частини в залежності від того скільки податків вони сплачували. Однак, саме Афіни характерні тим, що від прямого оподаткування у мирний час були звільнені громадяни держави, оскільки податок був ознакою несвободи. Так, метеки сплачували подушний податок. Існував також надзвичайний військовий податок – ейсфоре, що сплачувався одноразово за рішенням народних зборів. Багаті афіняни сплачували так звані літургії – добровільні внески, що на нашу думку, навряд чи в повному сенсі слова відносились до податків, зважаючи на їх необов'язковість, однак, безперечно були унікальною ознакою давньогрецької фінансової системи. В Давній Греції існував і ще один досить цікавий платіж. Це данина, яку сплачували Афінам інші міста – поліси. Платіж виник спочатку як загальна казна, яка зберігалася на священному острові Делос та використовувалася на надзвичайні події за рішенням союзу міст. Однак, згодом казна була приборкана до рук Афінами разом з островом та перетворена різноманітними політичними маніпуляціями на обов'язковий платіж (данина) міст на користь Афін.

Другими за своїм віком, що йде корінням у сиву давнину перших відомих нам цивілізацій, є так звані прямі реальні податки, до яких належать податки на землю, нерухоме та інше майно[13]. Зручність оподаткування, залежність від платоспроможності платника та врешті-решт загальновизнана справедливість такого оподаткування зробили зазначені податки (першим з яких історично був податок на землю) елементом всіх, майже без виключення, податкових систем від Давнього Єгипту до сучасності. Так, у Давній Греції податок, що сплачувався з майна, обраховувався на підставі попередньої оцінки, яка проводилася регулярно під присягою самим платником.

Розвинута система прямого оподаткування існувала і у Стародавньому Римі. Приблизно з 200 р. до н.е. по 300 р. н.е. римляни сплачували податки на майно від вартості землі, будинків, худоби, дерев, вина та іншої приватної власності.

Найважливішим видом прямого податку був трибитум – різновид майнового податку. В основі формування податкового обов'язку лежала попередня оцінка майна цензором. Вона здійснювалась раз на 5 років. З цією метою всі громадяни, розділені на триби, збиралися у повному озброєнні на Марсовому полі, на якому цензор оглядав зброю кожного та заносив до цензорських таблиць відомості про кожного платника податків та його майно. В залежності від оцінки майна люди поділялися на декілька класів. Оцінка здійснювалась на добросовісних показах громадян. За невірні покази громадянин позбавлявся своїх прав та продавався у рабство[14].

Під гаслом війни з падінням нравів в Римі був вперше введений податок на спадок, що сплачувався при спадкування майна не прямими родичами visesima hereditatum (6 рік. н.е.) в розмірі 5%. Пізніше в Італії розповсюджується поземельний податок – indictio, а також промисловий податок - lustralis collation, який сплачується один раз на 5 років з усіх осіб, що займаються промислами (в розмірі 1/50 від доходу) . З плином часу імператори змінювались. Кожен запроваджував по-своєму катастрофічні зміни, які значною мірою стали причиною розвалу імперії. Суспільні витрати зросли з ще вищими цінами на розваги. Кожен місяць року був святом і система суспільного забезпечення стала дуже щедрою. З часом, все менше людей виготовляли продукцію та податкові ставки почали рости. Дехто з правителів хотіли зменшити кількість представників заможного класу та накладали такі високі податки на вартість їх майна, що через несплату все конфісковували, а власників відправляли у вигнання або вони були змушені переховуватись. Імператори також почали зменшувати вміст срібла в монетах. Це особливо підірвало економіку. Деякі землевласники навіть намагалися добровільно піти в рабство, поки імператор Валент (368 р. н.е.) не оголосив це незаконним[15]. Податки сплачувались у Давньому Риму в грошовій формі, що стимулювало розвиток товарообміну. Однак, у VІІ столітті н.е. в Римі існував 21 прямий податок, а також податок з продажів (10-12,5%), що значно обтяжували цивільний обіг та сприяли розпаду імперії.

В стародавньому Китаї система прямого оподаткування передбачала фактичний відробіток податку державі. Площа поля обраховувалась в одиницях Лі, які поділялися на 9 акрів, 8 з яких оброблялися сім'ями для себе, а дев'ята частина оброблялася цими ж сім'ями на користь держави. На китайську цивілізацію значний вплив справило вчення Конфуція, відповідно до якого справедливим податком є десята частина від доходу (майна) особи.

На території, де мешкали племена Київської Русі вже в більш пізні часи практикувалося справляння таких прямих податей, як полюддя та данини. Про полюддя, зокрема, ми знаходимо у Костянтина Багрянородного в його сповіді про росів «Зимний же и суровый образ жизни тех самых росов таков. Когда наступит ноябрь месяц, тотчас их архонты выходят со всеми росами из Киава и отправляются в полюдия, что именуется "кружением", а именно - в Славинии вервианов, другувитов, кривичей, севериев и прочих славян, которые являются пактиотами росов. Кормясь там в течение всей зимы, они снова, начиная с апреля, когда растает лед на реке Днепр, возвращаются в Киав. Потом так же, как было рассказано, взяв свои моноксилы, они оснащают [их] и отправляются в Романию. [Знай], что узы могут воевать с пачинакитами»[16].

Водночас, Костянтин Багрянородний напевне змішував поняття полюддя та данини, які насправді, на думку І.Я.Фроянова є різними за своєю сутністю. На думку вченого, там, де здійснювалося «примушування», де влада встановлювалася силою зброї, платилася данина. З іншого боку, полюддя було «даром» підданих на користь князя, що виконував функції публічної влади. Таким чином, полюддя сплачували ті, які були піддані князю внаслідок міжродових або міжплемінних союзів, а сам внесок був формою підтримки князя, що мала напівдобровільний, а згодом і обовязковий характер. Збір полюддя відбувався внаслідок об'їзду підвладних князю територій з одночасним виконанням публічних функцій (напр., суд), однак в такий саме спосіб могла збиратися і данина[17]. Водночас, данина напевне мала і істотні відмінності, що полягали у заздалегідь встановленому її розмірі та у підставах її введення (внаслідок захоплення інших племен).

Про ці обставини досить яскраво свідчить «Повість временних літ».

«В год 6453 (945). В тот год сказала дружина Игорю: "Отроки Свенельда изоделись оружием и одеждой, а мы наги. Пойдем, князь, с нами за данью, и себе добудешь, и нам". И послушал их Игорь - пошел к древлянам за данью и прибавил к прежней дани новую, и творили насилие над ними мужи его. Взяв дань, пошел он в свой город. Когда же шел он назад, - поразмыслив, сказал своей дружине: "Идите с данью домой, а я возвращусь и пособираю еще". И отпустил дружину свою домой, а сам с малой частью дружины вернулся, желая большего богатства. Древляне же, услышав, что идет снова, держали совет с князем своим Малом: "Если повадится волк к овцам, то вынесет все стадо, пока не убьют его; так и этот: если не убьем его, то всех нас погубит". И послали к нему, говоря: "Зачем идешь опять? Забрал уже всю дань". И не послушал их Игорь; и древляне, выйдя из города Искоростеня, убили Игоря и дружину его, так как было ее мало»[18].

Таким чином, підставою для вбивства Ігора стало перевищення ним обумовленого заздалегідь розміру данини, що її мали сплачувати древляни.

У своїх первинних формах податкові платежі були чимось середнім між майновими податками та особистими податками. Так Ю. О. Гагемейстер, що вивчав фінанси Київської Русі, характеризуючи перший етап розвитку фінансів Русі, зазначав з посиланням на Нестора, що «дворы находятся только у народов, достигших уже некоторой степени образованности, ибо по словам Нестора заключали они в себе «голубницы, клети, вежи, одрины». Рало, плуг, не только означали соху, но и известную меру земли, на котрой находилось одно селение, и потому употребляются в том же смысле, как двор, хозяйство»[19]. При цьому, податки з двору були одночасно податками з чоловіка, голови сім'ї, тобто подушними податками, адже у ті часи, як і пізніше, лише голови сімей, господарі вважалися «дійсними членами суспільства». «Раскладка повинности производилась по дворам как предметам, имевшим одно значение с жителями оных»[20].

В.В.Коровкін виділяє такі способи встановлення данини:

«1.Общей суммы (дань, выплачиваемая новгородцами варягам «мира для»).

2.Исходя из количества домашних хозяйств (дань «от дыма», выплачивавшаяся южнорусскими племенами хазарам до призвания варягов).

3.Исходя из количества пашни (дань «от рала», выплачивавшаяся вятичами хазарам во времена Святослава).

4.Исходя из численности населения (дань «с человека», установленная Олегом с древлян, северян, хазар согласно архангелогородскому летописцу)»[21].

І знову звернемося до «Повісті временних літ». «В год 6454 (946). Ольга с сыном своим Святославом собрала много храбрых воинов и пошла на Деревскую землю. И вышли древляне против нее. И когда сошлись оба войска для схватки, Святослав бросил копьем в древлян, и копье пролетело между ушей коня и ударило коня в ногу, ибо был Святослав еще ребенок. И сказали Свенельд и Асмуд: "Князь уже начал; последуем, дружина, за князем". И победили древлян. Древляне же побежали и затворились в своих городах. Ольга же устремилась с сыном своим к городу Искоростеню, так как жители его убили ее мужа, и стала с сыном своим около города, а древляне затворились в городе и крепко боролись из города, ибо знали, что, убив князя, не на что им надеяться после сдачи, И стояла Ольга все лето и не могла взять города, и замыслила так: послала она к городу со словами: "До чего хотите досидеться? Ведь все ваши города уже сдались мне и обязались выплачивать дань и уже возделывают свои нивы и земли; а вы, отказываясь платить дань, собираетесь умереть с голода". Древляне же ответили: "Мы бы рады платить дань, но ведь ты хочешь мстить за мужа своего". Сказала же им Ольга, что-де "я уже мстила за обиду своего мужа, когда приходили вы к Киеву в первый раз и во второй, а в третий раз - когда устроила тризну по своем муже. Больше уже не хочу мстить, - хочу только взять с вас небольшую дань и, заключив с вами мир, уйду прочь". Древляне же спросили: "Что хочешь от нас? Мы рады дать тебе мед и меха". Она же сказала: "Нет у вас теперь ни меду, ни мехов, поэтому прошу у вас немного: дайте мне от каждого двора по три голубя да по три воробья. Я ведь не хочу возложить на вас тяжкой дани, как муж мой, поэтому-то и прошу у вас этой малости". Древляне же, обрадовавшись, собрали от двора по три голубя и по три воробья и послали к Ольге с поклоном. Ольга же сказала им: "Вот вы и покорились уже мне и моему дитяти, - идите в город, а я завтра отступлю от него и пойду в свой город". Древляне же с радостью вошли в город и поведали обо всем людям, и обрадовались люди в городе. Ольга же, раздав воинам - кому по голубю, кому по воробью, приказала привязывать каждому голубю и воробью трут, завертывая его в небольшие платочки и прикрепляя ниткой к каждой птице. И, когда стало смеркаться, приказала Ольга своим воинам пустить голубей и воробьев. Голуби же и воробьи полетели в свои гнезда: голуби в голубятни, а воробьи под стрехи, и так загорелись - где голубятни, где клети, где сараи и сеновалы, и не было двора, где бы не горело, и нельзя было гасить, так как сразу загорелись все дворы. И побежали люди из города, и приказала Ольга воинам своим хватать их. И так взяла город и сожгла его, городских же старейшин забрала в плен, а других людей убила, третьих отдала в рабство мужам своим, а остальных оставила платить дань.

И возложила на них тяжкую дань: две части дани шли в Киев, а третья в Вышгород Ольге, ибо был Вышгород3 городом Ольги. И пошла Ольга с сыном своим и с дружиною по Древлянской земле, устанавливая распорядок даней и налогов»[22].

Таким чином, данина вочевидь накладалася на підкорені народи (племена).

В історичній науці відсутня чітка позиція щодо того, яка повинність виникла раніше: полюддя або данина, однак очевидно, що з часом, полюддя та данина змішалися між собою, набувши в повній мірі ознак обов'язковості. Цьому сприяло поступове зрівняння у статусі мешканців захоплених та інших земель князя із зміцненням державних інститутів на території Київської Русі. Так чи інакше, обидві форми оподаткування (данина та полюддя) безперечно відносяться до прямого оподаткування.

Особливістю першого, другого та навіть третього етапу оподаткування були трудові повинності, що відбувалися підданими на користь правителя. У всіх країнах вони відрізнялися різноманіттям форм та обсягів. Повинності відбувалися як на користь правителя, так і на користь місцевих феодалів. Велику роль у визначенні форм повинностей відігравало право власності на землю. В Київській Русі, наприклад, повинності можна поділити на загальнодержавні, місцеві та князівські. Деякі повинності поєднувались із грошовими виплатами, а згодом замінювалися даниною. Наприклад ямська повинн

?Поставте своє запитання
Популярні податкові теми
Запитання можуть ставити лише зареєстровані користувачі
Поставте Ваше запитання, і ми відправимо відповідь Вам в особистий кабінет найближчим часом.
Відправити