Додаток
Форма 1
Додаток
Форма 2
Додаток
Форма 3
Додаток
Форма 4
Вхід|Реєстрація

Ru

En

Ua

Поняття податку, його елементи, ознаки, види та функції
Пошук у тексті
Знайти
Вверх из Вниз
Питання/Тема
Види обов’язкових платежів
...

...

Виділяючи доходи бюджету, слід звернути увагу на доходи, які отримує держава, використовуючи своє особливе становище у суспільних відносинах, як носія влади та державного примусу, тобто обов'язкові платежі. Обов'язкові платежі включають:

  • податки;
  • збори (в тому числі мита і плати);
  • неподаткові платежі або квазіподатки (адміністративні збори та парафіскалітети);
  • штрафи, пені, санкції.

Перш ніж проводити розмежування між формами обов'язкових платежів зауважимо, що вони в деяких випадках є доволі умовними. Можемо констатувати відсутність достатнього та необхідного переліку ознак, за допомогою якого можна було б відмежувати один вид обов'язкового платежу від іншого. У багатьох випадках межа між податком та податковим збором або податковим збором та адміністративним збором є умовною, а віднесення платежу до того чи іншого виду носить політичний характер та пояснюється нічим іншим, ніж волею законодавця.

Податковим збором (платою, внеском), відповідно до статті 6 Податкового кодексу, є обов'язковий платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок вчинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій.

Загалом, податкові збори мають ряд ознак, які відрізняють їх від інших податкових платежів.

По-перше, при сплаті податкового збору має місце індивідуально визначене зустрічне задоволення на користь його платника, що полягає у тому числі, але не виключно, у вчиненні юридично значимих дій на його користь. Це головним чином, але не виключно, відрізняє збори від податків. Сплата здійснюється за певною обставиною, у зв'язку з наданням послуги на користь платника.

Звідси проявляється безсистемність надходжень до бюджету від податкових зборів та відносно невеликий обсяг самих надходжень, адже сплата здійснюється лише в тих випадках, коли платнику необхідна певна послуга від держави.

Обов'язковість зустрічної дії з боку держави викликає зміну конструкції самого збору: в деяких випадках в ньому відсутній об'єкт оподаткування. В таких випадках сплата пов'язується не з вчиненням певних операцій або наявністю у платника майна, а у зв'язку з необхідністю вчинення державою на користь платника певної дії. Так, наприклад, об'єкт оподаткування відсутній в статті 268 Податкового кодексу, якою регулюється механізм справляння туристичного збору.

Хоча, щодо природи туристичного збору існує, на жаль, досить багато запитань без відповідей. На нашу думку, в механізмі справляння цього виду платежу відсутня зустрічна юридично значима дія на користь платника. Держава просто не вчиняє таких дій. Фактично об'єктом оподаткування в цьому випадку є послуга із проживання, а базою оподаткування є її вартість. Таким чином туристичний збір вочевидь тяжіє більше до непрямого податку, аніж до збору. Не все однозначно і з механізмом його справляння, а саме використаний законодавцем інститут податкового агента. Стаття 18 ПК України акцентує увагу на тому, що на податкового агента покладається «обов'язок з обчислення, утримання з доходів, що нараховуються (виплачуються, надаються) платнику, та перерахування податків до відповідного бюджету…». Тобто акцентується увага на тому, що податковим агентом відбувається саме утримання з доходів платника. Однак така ситуація є справедливою, наприклад, для податку на доходи фізичних осіб, коли роботодавець, нараховуючи дохід, утримує та перераховує суми податку на доходи фізичних осіб. Разом з тим, під час обчислення суми туристичного збору, яка підлягає сплаті, податковим агентом, береться до уваги аж ніяк не дохід платника. Взагалі, дохід платника у цій конструкції фігурує лише побічно – як джерело, з якого платник в подальшому буде сплачувати за фактично отримані від податкового агента послуги. Отже, по суті базою оподаткування буде дохід не платника, а саме дохід податкового агента, отриманий від конкретного платника. [1]

По-друге, зборам притаманні відмінні від податку механізми реалізації примусового характеру платежу. Платник збору вступає у відповідні відносини добровільно, оскільки сам звертається за тим, що обумовлює обов'язковість сплати збору; таким чином, застосування до платника будь-яких санкцій є неможливим, адже негативні наслідки для платника виявляються у відмові держави вчиняти на його користь певні дії.

По-третє, для зборів характерним є цільове призначення, тобто збори використовуються, як правило, для фінансування діяльності державних установ.

Крім того, збори закріплюються у Податковому кодексі, а саме стаття 10 ПК України передбачає справляння збору за місця для паркування транспортних засобів та туристичногозбору. Цей перелік є вичерпним та не може бути розширеним на рівні інших нормативних актів, крім Податкового кодексу. Саме закріплення обов'язкового платежу як збору на рівні ПК України і відображає логічну волю законодавця щодо остаточного визначення місця збору в системі обов'язкових платежів держави.

Державне мито є різновидом збору, що відповідає всім його істотним ознакам. При цьому ввізне державне мито характеризує також додаткова мета – захист внутрішнього ринку та регулювання зовнішньої торгівлі товарами.

На сьо­годні існує два основних підходи до визначення місця вві­зного мита серед обов'язкових платежів. Перший відно­сить ввізне мито до непрямого податку. На користь цього підходу свідчить визначення мита як податку у Державно­му бюджеті України (податок на міжнародну торгівлю) та в Митному кодексі України (загальнодержавний податок - стаття 271). Така позиція законодавця поряд із авторитет­ними судженнями класиків фінансового права (І.І. Янжул, В.О. Лебедев, І.Х. Озеров відносили мито до податків на споживання) дає підстави для висновку сучасних науков­ців про податковий характер мита та віднесення цього платежу до непрямих податків.

Інші науковці відносять мито до такого різновиду обов'язкових платежів, що включається до системи опо­даткування, як збір. На користь такої концепції свідчить та обставина, що правова та економічна природа плате­жу не дає змоги віднести ввізне мито ні до прямого, ні до непрямого податку, а також, як додаткова підстава те, що правове регулювання справляння мита здійснюється поза Податковим кодексом України (ст. 1 ПК України, п.9.2 ст. 9 ПК України) на рівні Митного кодексу.

Розглянемо зазначене питання більш детально.

Безперечно, мито займає своє особливе, окреме місце в системі обов'язкових платежів. Це по суті один із найдав­ніших обов'язкових платежів, що присутній у кожній без виключення національній системі фіскальних платежів. Віднесення мита до непрямого податку має свої корені ще на початку формування фінансової науки та фінансового права. І.І. Янжул, зазначав, що мито є різнови­дом непрямих податків, що справляється з різноманітних товарів при їх переміщенні або транспортуванні. Вчений поділяв мита на чотири різновиди: (1) ввізне; (2) вивізне; (3) транзитне; (4) внутрішнє.[2]

Визначне місце серед своєї наукової спадщини дослі­дженню мита приділив і відомий російський фінансист В.О. Лєбедєв, який також відносив ввізне мито до податку на споживання, обґрунтовуючи свою думку тим, що за­значений платіж лягає на споживача відповідного товару, який потім сплачує його вартість.

З'ясуємо поняття непрямого податку. Під непрямими податками ми розуміємо акцизний податок, податок на додану вартість та інші обов'язкові платежі, що справ­ляються відповідно до норм податкового законодавства, включаються як елемент до ціни товару (роботи, послу­ги), передбачаючи юридичне розділення номінального та фактичного платників, та обтяжуючи споживання товарів (робіт, послуг) шляхом оподаткування витрат господарств платників.

Серед особливостей сучасних непрямих податків відо­мий український вчений М. Кучерявенко виділяє такі:

  1. Розірвання формального та реального платників по­датків.
  2. Непрямі податки входять як елемент в ціну реаліза­ції товару.
  3. Непрямі податки диференціюють складові податко­вого обов'язку, розподіляючи їх між формальним і реаль­ним платниками.
  4. Об'єктом оподаткування при непрямому оподатку­ванні виступає вартість обороту.
  5. Законодавчо закріплено підстави перекладення по­датку з реального платника на формального.
  6. Поєднання індикативних та фактичних способів ви­значення об'єкта оподаткування і форм справляння.[3]

І хоча деякі із наведених видатним українським вче­ним ознак можна сприйняти лише з певними зауважен­нями, в цілому перелік ознак непрямого оподаткування є достатньо обґрунтованим. При цьому, на нашу думку, слід зазначити додатково принципові риси непрямого оподат­кування, що зазначені нижче.

До них відноситься простота їх обрахування і сплати для платників. Адже основний природній для податкових відносин конфлікт між державою в особі уповноваже­них державних органів та платниками податків при об­рахування та сплаті непрямих податків має значно вужче підґрунтя, ніж, наприклад, оподаткування доходів (пода­ток на прибуток підприємств) , де кожна оподатковувана операція може мати різну податкову кваліфікацію з точки зору податкових органів і платника в залежності від від­ношення відповідної операції до господарської діяльності платника..

Переважна більшість непрямих податків (це, безпе­речно, стосується бюджетоутворюючих податків - ПДВ, акцизний податок) є джерелом надходжень до державно­го, а не місцевих бюджетів.

Ще класики фінансового права свого часу звертали увагу на різницю адміністративно-технічної реалізації прямого та непрямого оподаткування.[4] Дійсно, правила адміністрування прямих та непрямих податків різняться. Це зумовленопередусім, їх економічною природою та узаконеною процедурою перекладення платежу від фак­тичного та юридичного платника.

Корумпованість відносин, пов'язаних з непрямим опо­даткуванням, - риса, яка останнім часом дедалі більше ви­діляється дослідниками.

Стабільність надходжень, широка база оподаткування і за рахунок цього високі надходження є тим фактором, який змушує держави, де введені непрямі податки, миритися з негативними явищами, що супроводжують їх введення. Ще радянський фінансист М.М. Соболев зазначав у своїй праці «Нариси фінансової науки», що непрямі податки, «оскільки вони падають на предмети широкого вжитку, завжди дуже дохідні для держави, їх доходність спирається саме на їх велике споживання, що вимірюєть­ся мільйонами і десятками мільйонів пудів, відер та ін­ших одиниць виміру. Якщо обкласти споживання продук­ту, який споживається кожним членом країни так, що на кожного падало б хоч 29,29 коп., то у підсумку це складе багато мільйонів рублів».

Таким чином, мито безперечно має деякі риси непря­мого оподаткування, перекладаючись на споживачів това­ру, що був ввезений на митну територію держави. Саме цей фактор змушував В.О. Лебедева, як і інших класиків фінансової науки, відносити мито до непрямих податків.

Водночас, поглиблюючись у розробки теорії перекла­дення податків, ми можемо констатувати, що перекладен­ня сплаченого податку може мати місце в залежності від конкретних ринкових умов як на споживача товару, так і на його постачальника. Тому критерій перекладення і не може бути використаний ні для визначення сутності тих або інших обов'язкових платежів, ні для їх класифікації. Іншими словами, здатність до перекладуваності мита є ненабагато більшою відперекладуваності будь-якого пря­мого податку, що так само є відображеним в ціні товару. Таким чином, мито є таким жеподатком на споживання, як і будь-який інший обов'язковий платіж.

З іншого боку, досить корисними для визначення при­роди мита є висновки В.О. Лебедева щодо походження платежу. Так, вперше вводячи мито, йому надавали зна­чення платежу за користування шляхами сполучення, за охорону товарів і торговців в дорозі або просто за пра­во провозу. При цьому оподатковувались саме торговці або виробники. Це видно з назв мит у різних народів.

Латинське Vectigal походить від veho - везу - збір за пе­ревезення; portorium - за перевезення в гавань; також старовинні французькі назви: droit de traite, traite forane - ймовірно, transvectio, transitura, tractura (перевезення); звідси пішла старовинна французька назва resve або reve. Transitura було проїзне мито та розділялася на сухопут­ну - carrigia та водну - navigia. До сухопутних мит також належали вантажні Saumaticum. Сюди ж відносились і pedaticum, pulveraticum та ponticum - збір з коліс, з по­возок, cespitaticum - за псування луків. До водних зборів належали ripaticum - за швартування судна до берегу для продажу.[5] Подібна етимологія назв мита спостерігаєть­ся і в мовах інших народів.

Однак навіть і серед дореволюційних вчених-фінансистів не було одностайності щодо місця мита в системі обов'язкових платежів. Так, Е. Селігман, порівнюючи мито з податками, зазначає, що ввізне мито є примусовим пла­тежем за певну послугу держави, у податку цього немає, по-друге, податок справляється як частина загального по­даткового тягаря, тоді як мито справляється тільки у ви­гляді плати за певну послугу. Мірою податку є платоспро­можність платника.. Мірою мита - спеціальна вигода, що одержує індивід. І, по-третє, мито не повинно перевищува­ти вартості спеціальної послуги, що одержує платник.[6]

Подальший розвиток системи оподаткування довів, що ввізне та вивізне мито, які залишилися у вжитку до сьогодні, не є непрямими податками, зважаючи на їх еко­номічну та юридичну природу. Вони не є податками на споживання, оскільки юридичний платник податку не має юридичної, закріпленої в праві (як це є, наприклад, в ме­ханізмі справляння ПДВ) можливості перекласти податок на споживача.

Мито справляється з особи, що ввозить товар на мит­ну територію держави незалежно від статусу особи та по­дальшого використання або невикористання нею товару у її господарській діяльності, тобто за сутністю своєю не є податком на споживання. Мито лягає як на виробника, так і на споживача, не роблячи жодної різниці між ними та не передбачаючи жодного правового механізму для подаль­шого перекладення платежу на споживача.

Додатковим аргументом, про який вже йшлося, є те, що Податковий кодекс не поширюється на регулювання порядку справляння ввізного та вивізного мита, відно­сячи регулювання його справляння до Митного кодек­су та інших законів з питань митної справи (ст. 1 ПК України).

Крім цього, не можна проігнорувати і економічну (протекціоніську) функцію мита, яка полягає в тому, що завдя­ки миту здійснюється регулювання зовнішньоторгівельного обігу з метою захисту вітчизняного виробника. Ще «Петро Великий надав економічній основі мита переваги перед фінансовою»[7]. Зазначена функція є унікальною саме для мита, на відміну від інших обов'язкових плате­жів. Варто погодитись із І. Кучеровим, який зазначає, що саме ця підстава є визначною при відмежуванні мита від податкових платежів[8], рівно як і з Н. Хімічевою, яка розглядає ввізне мито як платіж, пов'язаний з одержан­ням певною особою права користування певними блага­ми, пов'язаний з переміщенням через митний кордон.[9]

Не відносить до податків ввізне мито також і М.П. Ку­черявенко, визначаючи його, на відміну від податку, умов­ним платежем.[10] У своїй фундаментальній праці «Курс податкового права» він пише, що «необхідно виходити, що зміст податку пов'язується з такими його рисами, як нецільовий та безумовний платіж. В той же час сплата вві­зного мита пов'язується з такою умовою, як перетин мит­ного кордону»[11]. Вчений поділяє обов'язкові платежі на податки, збори та податкові плати (мито, ввізне мито, плата за торгівельний патент тощо).

З огляду на зазначене, ми можемо прийти до висновку, що державне мито, як і мито, що справляєть­ся при перетині митного кордону, попри деяку схожість з непрямим оподаткуванням, є різновидом збору, що відпо­відає всім його істотним ознакам. Так, митохарактеризу­ється такими ознаками:

  • індивідуально визначене зустрічне задоволення на користь його платника, що полягає в тому числі у вчинен­ні юридично значимих дій. З самого початку в його осно­ву було покладене зустрічне задоволення, що полягало у дозволі на безперешкодне перевезення товару[12];
  • відмінні від податку механізми реалізації примусово­го характеру платежу. Платник мита вступає у відповідні відносини добровільно, оскільки сам звертається за тим, що обумовлює обов'язковість сплати збору. Це зумовлює, що в більшості випадків застосування до платника будь-яких санкцій є неможливим, адже негативні наслідки для платника виявляться у відмові держави вчиняти на його користь певну дію;
  • мито сплачується за певної обставини - у зв'язку з наданням послуги (вчинення дії) на користь платника;
  • за періодичністю - мито сплачується не системно, за­лежно від потреби платник;
  • за порядком справляння - порядок справляння вві­зного мита регулюється не Податковим кодексом, а Мит­ним кодексом та іншими законами з питань митної справи (ст. 1 ПК України, п. 9.2 ст. 9 ПК України);
  • мета обов'язкового платежу - захист внутрішнього ринку та регулювання зовнішньої торгівлі товарами.

Викладене свідчить про відсутність підстав для від­несення мита до непрямого податку. Зазначений платіж є різновидом збору, що потребує відповідного коригу­вання норм чинного законодавства, а саме Закону «Про Державний бюджет України» та Митного кодексу з ме­тою усунення двозначностей та суперечностей у нор­мативному регулюванні платежу та правозастосовній практиці.

Адміністративні збори.

Окремо регламентуються адміністративні збори, що є платою при наданні адміністративних послуг у випадках, передбачених законом. Розмір плати за надання послуги визначається законодавством з урахуванням її соціального та економічного значення. Дана плата підлягає зарахуванню до державного або відповідного місцевого бюджету.

Адміністративні збори також мають ряд ознак, за якими їх можна виділити в окрему групу доходів бюджету.

Адміністративні збори існують поза системою податків та встановлюються не Податковим кодексом, а іншими нормативними актами у відповідності до Закону «Про адміністративні послуги». Так, пункт 7 статті 11 Закону України «Про адміністративні послуги» визначає, що суб'єкт надання адміністративних послуг не може надавати інші платні послуги, не передбачені законом про перелік адміністративних послуг та плату (адміністративний збір) за їх надання. Пунктом 2 статті 20 цього ж Закону передбачено, що до набрання чинності законом, що визначає перелік адміністративних послуг та розміри плати за їх надання (адміністративні збори) , плата за надання адміністративних послуг (адміністративний збір) при зверненні за отриманням платних адміністративних послуг сплачується у порядку і розмірах, встановлених законодавством. На даному етапі переліки адміністративних послуг затверджуються постановами Кабінету Міністрів України, що є цілком правомірним, з огляду на включення Конституційним Судом України постанов Кабміну до терміну «законодавство», рішенням від 9 липня 1998 року у справі N 17/81-97.

Окреме нормативне регулювання виключає дію податкового законодавства, включаючи відповідальність за несвоєчасну сплату. Заходи репресивного характеру з боку держави полягають у відмові виконати певні дії, так само як і у випадку із податковими зборами.

Окрім того адміністративні збори є необхідною передумовою для отримання особами права здійснювати господарську та іншу діяльність у певній сфері та носять індивідуально відплатний та компенсаційний характер.

Іншою ознакою, за якою можна виокремити адміністративні збори є одноразовість сплати. Платіж вноситься одноразово за весь комплекс дій та рішень, на відміну від податкових зборів, які можуть сплачуватись з певною періодичністю.

Сплата фіскальних зборів пов'язана зі здійсненням владних повноважень суб'єктом надання адміністративних послуг. Платник, сплачуючи збір, фактично оплачує результат здійснення владних повноважень суб'єктом надання адміністративної послуги, натомість обов'язок зі сплати податкового збору виникає не внаслідок надання певної адміністративної послуги, а у зв'язку з певним юридичним фактом, при цьому як в першому, так і в другому випадку вчинення відповідної юридично значущої дії може бути прямо пов'язане зі сплатою платежу, однак якщо адміністративний збір, як правило, є платою за адміністративну послугу, то податковий збір є передумовою або наслідками вчинення певної юридично значущої дії державним органом. Так, наприклад громадське об'єднання, що виявило бажання змінити назву, звертається до органу виконавчої влади за відповідною послугою. Юридично значущою дією з боку держави, в даному випадку, є зміна найменування об'єднання в державному реєстрі, за що таке об'єднання сплачує адміністративний збір.

Парафіскалітети.

Ще одним видом обов'язкових платежів є парафіскалітети, які є формою покладення обов'язку на фізичних та юридичних осіб з участі у формуванні фінансових фондів. Досить влучно правова природа парафіскалітетів розкрита у дисертаційному дослідженні Ромащенко Л.В., яка вважає, що парафіскальні платежі – це обов'язкові платежі, що справляються на підставі вимоги публічної влади для покриття витрат на виконання делегованих публічних функцій і зараховуються напряму на користь осіб, що виконують такі функції, а не в бюджет або інші централізовані публічні фонди. [13]

Першою ознакою, характерною для парафіскалітетів є те, що вони не формують централізовані фонди коштів, перераховуються у фонди, що не мають публічного статусу. Встановлюватися дані платежі можуть як на рівні законів, так і підзаконних актів.

Сплата парафіскалітетів забезпечуються примусом або відмовою у наданні послуг, проте на відміну від інших обов'язкових платежів, таке забезпечення може здійснюватись не тільки державними органами, але і приватними особами. З огляду на виконання публічної функції приватними особами, забезпечення сплати здійснюється за рахунок можливості відмови у виконанні покладених на таку особу обов'язків. Характерним для парафіскалітетів є цільовий та відплатний характер.

Діяльність, яка забезпечується сплатою парафіскалітетів, передбачає організаційну монопольність таких юридично значущих дій або послуг на користь платника, з приводу чого вони стягуються, та монопольність побудови відповідного фонду, до якого вони надходять. Однак, обсяг таких платежів є значно меншим за надходження від інших обов'язкових платежів.

Яскравим прикладом парафіскалітетів є збір за забезпечення авіаційної безпеки, який справляється в міжнародному аеропорту Бориспіль та затверджений наказом Міністерства транспорту та зв'язку України «Про встановлення аеропортових зборів за обслуговування повітряних суден і пасажирів у державному підприємстві "Міжнародний аеропорт "Бориспіль"» від 26.03.2008 N 337.

Цікавим є факт, що певними повноваженнями щодо встановлення елементів збору наділений керівник аеропорту. Так, з метою стимулювання авіакомпаній як комерційних партнерів аеропорту за рішенням керівника аеропорту до граничних ставок цих аеропортових зборів при виконанні регулярних рейсів можуть застосовуватись знижувальні коефіцієнти до 0,2, виходячи з економічної ефективності та з дотриманням вимог законодавства про захист економічної конкуренції, а також з урахуванням ціни квитка.


 

Доходи штрафного характеру.

Окремо виділяються публічні доходи штрафного характеру, до яких відносяться штрафи та пеня. Надходження до бюджету можуть здійснюватися як у вигляді фінансових санкцій, так і у вигляді заходів адміністративної та кримінальної відповідальності.

Головною ознакою доходів штрафного характеру є реалізація в межах відносин відповідальності, підставою для якої є поєднання нормативного закріплення складу правопорушення, його фактичного вчинення та порядку притягнення до відповідальності. Через неминучу сплату, в разі поєднання вищенаведених складових, проявляється ознака обов'язковості публічних доходів штрафного характеру.

Серед доходів штрафного характеру окремо виділяють пеню, як дохід компенсаційного характеру. Місце пені серед доходів штрафного характеру забезпечується реалізацією в межах відносин відповідальності, проте на відміну від штрафів, вона має чітко виражений компенсаційний характер, так як фактично є компенсацією втрат бюджетів через затримку розрахунків особи із державою.


[1] Детальніше див. Юридична відповідальність за податкові правопорушення : наук.-практ. посіб. / Д.О. Гетманцев, Р.В. Макарчук, Я.С. Толкачов. – К. : Юрінком Інтер, 2015. – 752 с.

[2] Янжул И.И. Основные начала финансовой науки: Учение о госу­дарственных доходах. - М.: «Статут», 2002. - С. 405

[3] Кучерявенко Н.П. Курс налогового права. В 6 т. Особенная часть. Т. IV: Косвенные налоги. -X.: Право, 2007. - С. 22

[4] А.А.Соколов. Теория налогов. - М.: ООО «ЮрИнфоР.-Пресс», 2033. С. 102.

[5] Лебедев В.А. Финансовое право. Учебник. - М.: «Статут», 2000. - С. 270

[6] Селигман Э. Стурм Р. Этюды по теории обложения. - Типогра­фия «Правда», 1908. С. 45.

[7] Лебедев В.А. Таможенные пошлины в России// Финансовое пра­во. Учебник. М., 2000. С. 352

[8] Кучеров И.И.Теория налогов и сборов (Правовые аспекты): Мо­нография. - М.: ЗАО «ЮрИнфоР», 2009. - С. 63

[9] Химичева Н.И. Налоговое право: Учебник. - М.: БЕК, 1997. С. 189.

[10] Кучерявенко Н.П. Курс налогового права. В 6 т. Т.ІІІ: Учение о налоге. -X.: Легас; Право, 2005. С. 94.

[11] Кучерявенко Н.П. Курс налогового права. Вбт. Т.IV: Косвенные налоги. -X.: Легас; Право, 2007. С. 31.

[12] И.И.Кучеров. Там же. С. 61

[13]Ромащенко, Л. В. Правовая природа парафискальных платежей : автореф. дисс. на соискание уч. Степени канд.. юрид. наук. Спец. 12.00.04 - финансовое право; налоговое право ; бюджетное право / Л. В. Ромащенко ; -М., 2013. -26 с.

?Поставте своє запитання
Популярні податкові теми
Запитання можуть ставити лише зареєстровані користувачі
Поставте Ваше запитання, і ми відправимо відповідь Вам в особистий кабінет найближчим часом.
Відправити