Додаток
Форма 1
Додаток
Форма 2
Додаток
Форма 3
Додаток
Форма 4
Вхід|Реєстрація

Ru

En

Ua

Поняття податку, його елементи, ознаки, види та функції
Пошук у тексті
Знайти
Вверх из Вниз
Питання/Тема
Місце податків в системі публічних доходів
...

...

Реалізація державою своїх функцій потребує значних коштів. Потреба у коштах задовольняється через систему публічних доходів, під якими В.К. Шкарупа розуміє врегульовані нормами фінансового права доходи до грошових фондів суб'єктів публічного права, що спрямовуються останніми на реалізацію завдань і функцій держави, органів місцевого самоврядування та на задоволення публічного інтересу. Це частина національного доходу країни, що при його розподілі й перерозподілі надходить у розпорядження держави, органів місцевого самоврядування та державних цільових фондів коштів.[1]

Публічні доходи можуть бути сформовані різними способами, до яких І.І. Янжул відносив домени, регалії, мита, податі і податки.[2]Розглядаючи вплив податків на формування державних доходів, необхідно зауважити, що бюджетоутворюючу категорію вони почали відігравати відносно нещодавно, а саме, починаючи приблизно з XVI століття.

І.І. Янжул виділяв два підходи до розуміння поняття домену. В широкому розумінні, до домену слід відносити будь-яке майно, як рухоме так і нерухоме, що знаходиться у власності держави, або перебуває в загальному користуванні всіх жителів держави, або ж ввірене уряду як представнику країни. При більш вузькому тлумаченні, доменами є державне майно, основним призначенням якого є поповнення казни. До такого майна класик відніс будь-яку землю, ліси, речові права на користування приватним майном та капітали, що належать урядові.

В свою чергу, Е. М. Берендтс[3], характеризуючи доходи від державного майна, класифікував державне майно на три категорії. До першої було віднесено невідчужуване майно держави, що не приносить доходу, таке як фортеці або військові порти. До другої категорії Берендтс відніс майно, дохід від якого йде на покриття витрат, зв'язаних з утриманням такого майна. Лише третя категорія державного майна, до якої відносяться нерухоме та рухоме майно, - призначене для отримання доходу та задоволення фіскального інтересу держави. Під поняттям домену Е. Берендтс розуміє частину третьої категорії державного майна, а саме нерухоме майно, яке призначено для отримання доходу.

Дмитро Львов відносив до доменів державні землі, які приносили прибуток різним чином: за допомогою їх оренди, розробки надр, використання лісів.[4]

Надання в оренду земельних ділянок органами місцевого самоврядування або використання державного майна підприємствами можна розглядати, як сучасну форму доменів.

Регаліями є доходи від права зайняття певним видом діяльності. І.І. Янжул пропонує класифікувати регалії на 3 категорії:

  • Регалії, в яких держава виступає нарівні з приватними особами, займаючись тими ж самими промислами і користуючись тими ж умовами виробництва. Головною ознакою таких регалій є відсутність обмежень щодо конкуренції. Сюди відносяться казенні залізниці, деякі державні промисли, як фабрики збройові, порохові, фарфорові заводи і т.п.
  • Другу категорію складають такі регалії, де держава обмежує або зовсім виключає приватну конкуренцію, вважаючи, що в приватних руках така діяльність не зможе виконати свого призначення в повній мірі, або взагалі може бути шкідливою. При чому керується держава в даному випадку не фіскальними інтересами, ставлячи їх нижче економічних, політичних інтересів та інтересів громадськості. До другої категорії можна віднести поштову, телеграфну та монетну справу.
  • До третьої категорії відносяться такі державні промисли, в яких виключення приватної ініціативи пояснюється лише переслідуванням фіскальних цілей. Такі промисли є високодохідними, тому надання приватним особам доступу до них через отримання регалії – в свій час приносило досить значну частину доходу держави. Звідси і надання гірської, соляної, тютюнової, сірникової та інших регалій.

При аналізі поняття регалій, логічним є висновок, що вони існують і в наші часи, хоча в дещо іншій правовій формі.

Держава, як і раніше провадить діяльність через державні підприємства, які працюють на умовах вільної конкуренції. Закріплення за державою поштової та монетної справ, які не приносять доходу, проте впливають на інтереси громадськості, також залишилось. Для провадження діяльності в тютюновій промисловості необхідно отримати спеціальну ліцензію, прообразом якої була тютюнова регалія, адже така процедура отримання ліцензії передбачає поповнення бюджету та сприяє більш якісному контролю держави в даній сфері.

Сьогодні ми не можемо погодитись із виділенням мита в окрему категорію поряд із податками. Водночас, класики фінансового права дореволюційних часів передбачали саме таке його місце. Під терміном мито, Е.М. Берендтс[5] розуміє встановлений законом збір, що стягується державою з приватної особи у звязку із дією державної установи або посадовця на користь такої особи. Право на стягення мита є результатом звернення особи до державної установи, як плата за надану послугу. До мит Е.М. Берендтсом було віднесено судове мито, «крепостная пошлина». Проте гербовий збір, не зважаючи на його подібність, до мит не було віднесено, адже при його справлянні була наявність примусу з боку держави, яка визнавала обов'язок використання гербових марок.

С.Д. Ципкін[6], в свою чергу, надає декілька класифікацій публічним доходам. За суб'єктами виділено доходи держави, доходи територіальних громад, доходи казенних підприємств тощо. Також наводиться класифікація публічних доходів за соціально-економічним характером на доходи від суспільного господарства і надходження від населення. За підставами повернення публічні доходи можуться бути поворотні і безповоротні.

І.Х. Озеров[7] поділяв державні доходи на приватноправові і суспільно правові. До перших відносяться ті, які добровільно отримуються від громадян. Приватноправовими доходами держави можуть бути дари або доходи, які держава отримує з власного майна та промислів, функціонуючи як будь-яка приватна особа, не користуючись при цьому привілеями. До суспільно правових відносяться фактично публічні доходи, тобто податки, мита і доходи від тих підприємств, при експлуатації яких держава користується своїм привілейованим положенням і примусовою владою (тютюнова, сірникова монополія).

Схожа класифікація передбачає поділ публічних доходів на органічні та механічні. До органічних доходів держави слід відносити податки. Здійснюючи певну власну діяльність, не використовуючи при цьому привілейоване становище, держава поповнює казну механічними доходами.

Класифікуючи доходи за соціально-економічною ознакою, ми можемо поділити їх на надходження від державних підприємств, установ та організацій; надходження від підприємств та організацій недержавної форми власності; надходження від іноземних підприємств та організацій; надходження від комунальних підприємств; надходження від особистих доходів громадян.

Публічні доходи можна систематизувати за територіальною ознакою на три категорії: державні доходи; доходи автономної республіки Крим та місцеві доходи.

За порядком формування публічні доходи можуть бути централізованими, тобто доходами, що надходять до державних та муніципальних фондів коштів, та децентралізованими, тобто доходами, що залишаються в розпорядженні підприємств, установ та організацій.

Використаний при мобілізації коштів метод дає можливість класифікувати публічні доходи на надходження від обов'язкових платежів та надходження від добровільних відрахувань.

За джерелами формування публічні доходи можуть бути зовнішні та внутрішні.

В залежності від суб'єктного складу, який бере участь у формуванні публічних доходів, вони можуть бути згруповані у надходження від юридичних осіб та надходження від фізичних осіб.

Надходження, що формують публічні доходи, за умовами залучення та використання, можуть бути зворотними та беззворотними, відплатними та безвідплатними цільовими та загальними.

Доходи бюджетів можна поділити за ознакою обов'язковості на обов'язкові та необов'язкові платежі. До перших М.П. Кучерявенко[8] відносить платежі податкового характеру, а саме податки, збори та плати, та платежі неподаткового характеру, до яких належать державне мито, реєстраційні збори, плата за ліцензії та інші послуги, що надаються державою, збори до державних цільових фондів. До необов'язкових платежів М.П. Кучерявенко відніс доходи від використання майна, фінансову допомогу, тощо.

Поділ державних доходів на податкові і неподаткові в основному здійснюється за методом стягнення таких платежів. Б.Н.Іванов[9] зазначав, що у зв'язку з різноманітними методами мобілізації фінансових ресурсів у загальнодержавний фонд коштів і, відповідно, з відмінностями в характеристиці фінансових відносин, які регулюються правовими нормами, можна виділити три основні фінансово-правові інститути: 1) обов'язкові платежі державних підприємств та організацій в бюджет і податкове право; 2) неподаткові доходи; 3) державний кредит.

Н.І.Хімічева[10], для більш ґрунтовного розмежування, пропонує здійснювати поділ державних доходів на податкові та неподаткові за двома критеріями: методом стягнення коштів та формою платежів.

Сучасна класифікація доходів бюджету закріплюється в статті 9 Бюджетного кодексу, відповідно до якої до бюджету надходять доходи у формі податкових надходжень, неподаткових надходжень, доходів від операцій з капіталом, трансфертів.

Податковими надходженнями визнаються встановлені законами України про оподаткування загальнодержавні податки і збори та місцеві податки і збори.

Неподатковими надходженнями визнаються, доходи від власності та підприємницької діяльності, адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційної господарської діяльності. Підпункт 3 пункту 3 статті 9 Бюджетного кодексу містить формулювання «інші неподаткові надходження», що вказує на невичерпний перелік доходів, які може отримувати держава від своєї діяльності.

Трансферти - це кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.


[1] Фінансове право України: Навчальний посібник: За заг.ред. д.ю.н., проф. Шкарупи В.К.- Київ: „Істина", 2007. - 148 с.

[2]Янжул И.И.Основные начала финансовой науки: Учение о государственных доходах. – М.: «Статут», 2002. – 555 с.

[3] Берендтс Э.Н. Русское финансовое право.СПб.: 1914 - 453с.

[4] Львов Д. Курс финансоваго права. Казань, 1887. – С. 285.

[5]Берендтс Э.Н. Русское финансовое право.СПб.: 1914 - 453с.

[6]Цыпкин С.Д. Правовое регулирование налоговых отношений в СССР. – М.: Госюриздат, 1955. – с. 76

[7]Озеров И.Х. Основы финансовой науки: Бюджет. Формы взимания. Местные финансы. Государственный кредит. – М.: ООО ЮрИнфоР-Пресс», 2008. – С. 161.

[8] Податкове право України : навч. посіб. / за ред. М. П. Кучерявенка. — Х. : Право, 2010.

[9]Иванов Б.Н. О системе советского финансового права // ВЮЗИ. Труды. Т.IX. – М., 1967. – С.51-52.

[10]Советское финансовое право: Учебник. – М.: Юридическая литература, 1987. – С.223.

close icon
Інформація про документ
Зв'язки документа
?Поставте своє запитання
Популярні податкові теми
Запитання можуть ставити лише зареєстровані користувачі
Поставте Ваше запитання, і ми відправимо відповідь Вам в особистий кабінет найближчим часом.
Відправити