Огляд судової практики за серпень 2017 року

27 Вересня 2017 (0) #Огляд судової практики
Аа Аа

Чи «безнадійні» векселі, видані підприємствам, що збанкрутували?

 У серпневій ухвалі від 02.08.2017 у справі № 804/14884/15 Вищий адміністративний суд України (далі – ВАСУ) звернувся до аналізу питань визнання заборгованості за векселем безнадійною.

У центрі уваги суду постали питання строку позовної давності щодо вимоги за виданим векселем (і відповідно моменту визнання заборгованості за емітованим борговим цінним папером безнадійною). Крім того, у цій справі ВАСУ розглянув можливість визнання суми заборгованості безнадійною з підстави ліквідації особи, якій вексель був виданий.

Суд касаційної інстанції зробив висновки про автономність вимоги за виданим векселем від особи векселедержателя.

Відповідно до обставин справи товариством з обмеженою відповідальністю було видано контрагентам декілька векселів з датою погашення за пред'явленням. За результатами перевірки податковий орган дійшов висновків, що платник податку отримав безповоротну фінансову допомогу (яка виникла у зв'язку з непред'явленням векселя до платежу протягом одного року від дати його складання). Крім того, контрагенти, яким товариство видало боргові цінні папери, були визнані банкрутами.

За визначенням підпункту 14.1.11 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі – ПК України) безнадійною вважається, зокрема, заборгованість за зобов’язаннями, щодо яких минув строк позовної давності. Водночас є низка випадків, коли безнадійна заборгованість визначається безповоротною фінансовою допомогою. Так, відповідно до підпункту 14.1.257 пункту 14.1 статті 14 ПК України безповоротна фінансова допомога це, зокрема, сума заборгованості одного платника податків перед іншим, що не стягнута після закінчення строку позовної давності. Фіскали наполягали на тому, що товариство протиправно не включило суму заборгованості перед векселедержателями до сум доходу і, як наслідок, занизило суму податку на прибуток.

Проаналізувавши деталі справи, суд касаційної інстанції відхилив твердження податкового органу.

Так, ВАСУ вказав на положення статті 34 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі, запровадженого Конвенцією від 07.06.1930, відповідно до якої вексель строком за пред'явленням підлягає оплаті при його пред'явленні. Водночас останнє повинно відбутися протягом одного року від дати складання документа. З огляду на вимоги частини першої статті 70 Уніфікованого закону позовні вимоги до акцептанта, які випливають з векселя, погашаються із закінченням трьох років, які обчислюються від дати настання строку платежу.

Відтак Суд наголосив:

«…гранично допустима дата пред'явлення простого векселя із строком платежу за пред'явленням до погашення складає 1 рік від дати його складання, з якої починається сплив строку позовної давності, що складає 3 роки, із закінченням якого кредиторська заборгованість за векселями набуває статусу безповоротної фінансової допомоги та … підлягає включенню до складу валового доходу векселедавця…»

Таким чином, ВАСУ підсумував, що строк позовної давності за векселями, виданими на користь контрагентів на час проведення перевірки та складання акта податковим органом, не настав, у зв'язку з чим кредиторська заборгованість за виданими векселями не підпадає під визначення безповоротної фінансової допомоги, а відповідно відсутні підстави для її включення до складу доходу товариства.

Крім того, ВАСУ висловив свою думку щодо того, чи повинна сума заборгованості за векселями визнаватися безнадійною у зв’язку з банкрутством контрагентів товариства.

Суд касаційної інстанції зазначив, що ліквідація векселедержателя та відсутність у нього правонаступників може слугувати підставою для припинення зобов'язань векселедавця, у разі наявності в активах цього векселедержателя на час його ліквідації векселів, які не пред'явлено до сплати.

Таким чином, векселі, отримані від товариства, мали увійти до ліквідної маси підприємств банкрутів і щодо них могли бути здійснені заходи щодо їх погашення або із забезпечення вимог кредиторів.

Однак, як вказав суд касаційної інстанції, податковий орган не довів факт того, що векселі були включені до ліквідної маси підприємств-банкрутів.

ВАСУ наголосив на незалежності грошової вимоги за борговим цінним папером від особи його власника.

Суд:

«Факт ліквідації векселедержателя не впливає на вексельні зобов'язання, оскільки вексель не втрачає своєї правової сили та може бути переданий третій особі і надалі використовуватися в обігу.

З огляду на зазначене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для віднесення заборгованості позивача перед підприємствами щодо яких винесено постанови про визнання їх банкрутами до категорії безнадійної, оскільки під час проведення ліквідаційної процедури відповідна заборгованість може бути стягнута за ініціативою ліквідатора».

 

Списання безнадійної дебіторської заборгованості за виданими авансами

У постанові від 10.05.2017 у справі № 820/7763/13-а ВАСУ висловив думку щодо необхідності коригування податкового кредиту в разі списання товарної безнадійної дебіторської заборгованості.

Звернемося до фабули справи. Платник податку - покупець товару перерахував своєму контрагенту авансовий платіж в розмірі вартості поставки. Відповідно до пункту 198.2 ПК України датою виникнення права на податковий кредит вважається дата «першої події». Відтак на дату здійснення передоплати товариство мало право на включення сум ПДВ до складу податкового кредиту. Однак, як встановив податковий орган в ході перевірки, контрагент платника податку був визнаний банкрутом. Водночас поставка товару згідно з договором так і не відбулася. Це послугувало підставою для списання товариством товарної безнадійної дебіторської заборгованості (суми вартості непоставленого контрагентом товару).

Податковий орган наполягав, що у зв'язку зі списанням дебіторської заборгованості платник податку повинен був відкоригувати у бік зменшення суму податкового кредиту за податковою накладною, виписаною своєму контрагенту за датою перерахування авансового платежу в сумі вартості поставки.

Відзначимо, що підстави для коригування податкового кредиту визначені пунктом 192.1 ПК України, однак серед них не фігурує списання дебіторської заборгованості. Водночас в аналізованому випадку відсутня і підстава збереження права на сформований податковий кредит, оскільки поставка товару фактично не відбулася.

Проаналізувавши деталі справи, ВАСУ став на бік платника податку, визнавши неправомірним донарахування платникові податку податкових зобов’язань з ПДВ.

ВАСУ:

«Визнаючи правомірним донарахування позивачу суми податкових зобов'язань, суди попередніх інстанцій не звернули увагу, що норми ПК не встановлюють обов'язку платника ПДВ відкоригувати (зменшити) суму податкового кредиту в разі списання безнадійної заборгованості.

Враховуючи вище викладене, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають зміні, а позов задоволенню у частині скасування податкового повідомлення-рішення…».

 

Виключення країни з переліку низькоподаткових юрисдикцій посеред звітного року не скасовує контрольованість здійснених операцій

В ухвалі від 03.07.2017 у справі № 821/1345/16 ВАСУ розглянув проблему дії в часі переліків низькоподаткових юрисдикцій, складених для цілей трансфертного ціноутворення.

Як випливає з деталей справи, протягом 2015 року платник податку здійснював операції з контрагентом, зареєстрованим в Об’єднаних Арабських Еміратах.

Як на час виникнення обставин, аналізованих у справі, так і станом на сьогодні однією з підстав визнання операцій контрольованими є реєстрація контрагента у низькоподатковій юрисдикції, що належить до переліку, затвердженого Кабміном.

Однак з огляду на те, що скасування чинного на той час переліку і набрання чинності новим відбулося посеред звітного року, виникли питання, як застосовувати ці акти в контексті дії закону в часі.

Так, протягом 2015 року діяло декілька затверджених Кабміном переліків держав (територій), у яких ставки податку на прибуток (корпоративний податок) на 5 і більше відсоткових пунктів нижчі, ніж в Україні, а саме: перелік, затверджений розпорядженням від 25 грудня 2013 року № 1042-р, та перелік, затверджений розпорядженням від 14 травня 2015 року № 449-р (до обох з яких входили Об’єднані Арабські Емірати).

Однак з 16 вересня 2015 року набрало чинності розпорядження Кабміну від 16 вересня 2015 року № 977-р, згідно з яким ця держава була виключена з переліку.

Таким чином, Об’єднані Арабські Емірати належали до низькоподаткових юрисдикцій, зокрема, в період з 01 січня 2015 року і до 16 вересня 2017 року.

У процесі проведення перевірки податковий орган виявив, що платник податку не подав звіт про контрольовані операції за 2015 рік, незважаючи на господарські відносини з контрагентом, зареєстрованим в Об’єднаних Арабських Еміратах.

Однак товариство заперечувало необхідність направлення звіту.

Платник податку наполягав, що станом на передбачену ПК України дату його подання[1] була відсутня підстава для визнання операцій з його контрагентом контрольованими, а відтак – і обов’язок подати звіт.

Суд касаційної інстанції став на бік податкового органу, визнавши, що вирішальним є те, чи належали Об’єднані Арабські Емірати до переліку низькоподаткових юрисдикцій саме протягом періоду здійснення операцій.

Суд:

«Об'єднані Арабські Емірати у 2015 році, а саме: у період з 1 січня 2015 року по 16 вересня 2015 року, входили до переліку держав (територій), в яких ставки податку на прибуток (корпоративний податок) на 5 і більше відсоткових пунктів нижчі, ніж в Україні.

Таким чином, операції позивача з вказаним контрагентом визнаються контрольованими у період з 1 січня 2015 року по 16 вересня 2015 року.

При цьому для цілей податкового контролю за трансфертним ціноутворенням звітним періодом для вказаних операцій є календарний рік - 2015 рік.

Виключення Кабінетом Міністрів України Об'єднаних Арабських Еміратів з переліку держав (територій), у яких ставки податку на прибуток (корпоративний податок) на 5 і більше відсоткових пунктів нижчі, ніж в Україні, після вчинення платником податку - позивачем протягом певного періоду у 2015 році контрольованих операцій, не є підставою для звільнення платника податку від обов'язку подати вказаний звіт за звітний календарний рік - 2015 рік, оскільки такий обов'язок виник у платника податку у зв'язку з вчиненням у 2015 році зазначених контрольованих операцій, які не перестають такими вважатися з настанням вказаної обставини, і мав бути виконаний за закінченням звітного 2015 року до 1 травня 2016 року».

Крім того, вважаємо доцільним нагадати, що для визнання операцій контрольованими необхідне досягнення вартісного критерію – певного обсягу операцій з одним контрагентом за відповідний податковий (звітний) рік[2].

Прикметно, що у цій справі для визначення обсягу експортних операцій платника податку з вказаним контрагентом суд взяв до уваги обсяг операцій не за увесь рік, а лише за період, протягом якого Об’єднані Арабські Емірати належали до переліку.

Суд:

«…обсяг експортних операцій платника податків - позивача з вказаним контрагентом, визначений за правилами бухгалтерського обліку, перевищує 5 мільйонів гривень (за вирахуванням непрямих податків) за відповідний податковий (звітний) рік - 2015, а саме: за період з 1 січня 2015 року по 16 вересня 2015 року складає 5 582 780,21 грн.»

 

«Нестатутна» діяльність юридичної особи – не аргумент на користь фіктивності операцій з нею

 У серпневій ухвалі від 30.08.2017 у справі № 820/618/17 ВАСУ відхилив ще один аргумент, що застосовується податківцями в процесі доказування відсутності реального характеру операцій платника податку.

Окреслимо обставини справи. Податковий орган провів перевірку, за результатами якої зробив висновки про те, що певні операції платника податку мали фіктивний характер.

Свою позицію фіскали аргументували тим, що контрагенти платника податку не могли виконати роботи, що становили предмет укладеного з ним договору, оскільки останні не є їх основним видом діяльності (відповідний вид діяльності відсутній у статутних документах юридичних осіб).

Суд касаційної інстанції став на бік платника податку та підтвердив, що вказане не дає підстави робити висновки про неможливість реального здійснення операцій.

ВАСУ:
«…Щодо доводів відповідача відносно неможливості вказаних контрагентів виконати наведені роботи, оскільки дані роботи не є їх основним видом діяльності, то судом першої інстанції вірно зазначено, що цивільна правоздатність юридичної особи, за загальним правилом, є універсальною, тобто відповідна особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (ч. 1 ст. 91 Цивільного кодексу України), а відтак вправі вчиняти будь-які не заборонені законом правочини.

Тому, сама лише відсутність у статутних документах чи в положеннях, якими регулюється діяльність, зокрема, суб'єктів господарювання, записів щодо можливості здійснення ними певної діяльності та, відповідно, вчинення тих чи інших правочинів не тягне за собою визнання таких правочинів за їх участю недійсними.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що посилання відповідача на відсутність в статутних документах деяких контрагентів позивача відповідних видів діяльності не дає підстав вказувати на відсутність (нереальність) господарської операції, щодо якої сторонами укладено відповідний господарський договір».

 

ВАСУ нагадує: помилкове зазначення рахунку для зарахування коштів не є підставою для штрафу

У серпневій ухвалі від 09.08.2017 у справі № 823/1262/16 ВАСУ підтвердив позицію, згідно з якою, помилкове перерахування коштів на неналежний код бюджетного класифікатора не впливає на виконання платником свого обов’язку зі сплати податку (чи у випадку цієї справи – єдиного внеску).

Відповідно до обставин справи під час сплати фізичною особою – підприємцем єдиного соціального внеску в банку була допущена помилка у квитанціях – вказано неправильний розрахунковий рахунок. Однак, незважаючи на це, кошти були зараховані у межах граничного терміну сплати вказаного обов'язкового платежу на спеціально відкритий для цього казначейський рахунок. Тим не менш, податковий орган зробив висновки про несвоєчасне перерахування особою єдиного внеску, що послугувало підставою для застосування штрафних санкцій.

ВАСУ не підтримав позицію податкового органу, підтвердивши, що такі дії хоча й мають кваліфікуватися як помилка, однак не можуть вважатися бездіяльністю щодо сплати єдиного внеску. А отже, відповідальність за статтею 126 ПК України за несплату (несвоєчасну сплату) необхідної суми єдиного соціального внеску наставати не повинна.

Суд:
«…помилкове визначення у квитанціях для зарахування коштів єдиного внеску … рахунку … не є правовою підставою для висновку про несплату (несвоєчасну) сплату необхідної суми єдиного соціального внеску та, як наслідок, прийняття оскаржуваного рішення…

…всі сплачені податки і збори (обов'язкові платежі), в будь-якому випадку зараховуються та акумулюються на один консолідований рахунок - єдиний казначейський рахунок, а зарахування коштів на відповідний розрахунковий рахунок має значення лише для обліку коштів…».

Аналогічно вказану позицію щодо сплати єдиного внеску ВАСУ застосовував і в ухвалі від 05.04.2017 у справі № 802/555/16-а.

Нагадаємо, що така правова позиція узгоджується з практикою Верховного Суду України, яка відображена в постанові від 16.06.2015 у справі № 21-377а15.

ВСУ:

«…здійснення помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов'язання до державного бюджету в строк, встановлений пунктом 57.1 статті 57 ПК, має кваліфікуватися як дія, хоча й помилкова. Відтак дії, які не містять ознак бездіяльності платника податків при сплаті узгодженої суми грошового зобов'язання, не можуть бути підставою для застосування штрафів, передбачених пунктом 126.1 статті 126 ПК.

Крім того, на думку колегії суддів, для підтвердження факту несплати узгодженої суми грошового зобов'язання необхідно встановити, що у строк, передбачений пунктом 57.1 статті 57 ПК, платник податків не вчинював дії, спрямовані на перерахування узгодженої суми грошового зобов'язання до державного бюджету. А оскільки такі суми зараховуються на єдиний казначейський рахунок, то помилкове визначення коду бюджетної класифікації у платіжному дорученні під час сплати суми податкового зобов'язання не є достатньою правовою підставою для висновку про несплату необхідної суми грошового зобов'язання у визначений вказаною нормою ПК строк, а відтак і для застосування на підставі пункту 126.1 статті 126 ПК штрафних (фінансових) санкцій».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

[1] В редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, – до 01 травня 2016 року.

[2] На час виникнення спірних правовідносин – більше 5 мільйонів гривень (за вирахуванням непрямих податків).

 

 

Попередня стаття Наступна стаття