Огляд судової практики за листопад-грудень 2016 року

Аа Аа

Повернення з бюджету надміру сплачених коштів

У листопаді-грудні 2016 року судді ВАСУ розглянули декілька справ щодо вимог платників про повернення з бюджету надміру сплачених сум податкових зобов'язань. У даній категорії справ колегія ВАСУ продовжує дотримуватися правової позиції ВСУ, висловленої, зокрема, у постанові від 24 листопада 2015 року у справі № 816/1229/14, згідно з якою, вимога платника про повернення надміру сплаченого податку з бюджету є неналежним способом захисту порушених прав. На думку суду, платники повинні заявляти вимоги про зобов’язання податкових органів підготувати відповідний висновок для державного казначейства.

ВСУ: «…рішення судів про задоволення позовних вимог у частині стягнення з Державного бюджету України надмірно сплачених сум податкових зобов’язань … є помилковим з огляду на те, що така вимога позивача не є правильним способом захисту прав платника податків. У цьому випадку правильним способом захисту позивача є вимога про зобов’язання відповідача до виконання покладених на нього Законом і підзаконними актами обов’язків щодо надання органу казначейства висновку про повернення відповідних сум коштів із відповідного бюджету…».

Так, в ухвалі від 01.11.2016 року у справі № 805/37/16-а, дотримуючись позиції ВСУ, ВАСУ не задовільнив вимогу платника про стягнення з бюджету надміру сплаченої суми податкового зобов’язання. Водночас, Суд встановив, що податковим органом було допущено бездіяльність щодо повернення платникові належних йому сум сплаченого податку, вказавши на обов’язок органу скласти відповідний висновок, на підставі якого орган казначейства здійснює повернення платникам податків помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов'язань.

Зокрема ВАСУ вказав: «…не вбачається такої умови, за якої податковий орган може відмовитися від повернення надміру сплачених сум грошових зобов'язань, як необхідність проведення документальної перевірки…».

Такої ж позиції щодо повернення коштів дотримався ВАСУ і у постанові від 07.12.2016 року у справі № 2а-3616/11/0170/3.

ВАСУ: «Відшкодування з Державного бюджету України ПДВ є виключними повноваженнями податкових органів та органів державного казначейства, а отже, суд не може підміняти державний орган і вирішувати питання про стягнення такої заборгованості».

Заслуговує на увагу і те, що вказаний висновок стосується і вимог платників щодо стягнення з бюджету митних платежів.

Так, в ухвалі від 09.11.2016 року у справі № 826/1369/13-а ВАСУ вказав, що вимога позивача про стягнення надміру сплачених митних платежів не є правильним способом захисту прав платника митних платежів.

ВАСУ: «… повернення помилково та/або надмірно сплачених митних платежів з Державного бюджету України є виключними повноваженнями митних органів та органів державного казначейства, а отже, суд не може підміняти державний орган і вирішувати питання про стягнення таких платежів».

Вказана правова позиція стосовно митних платежів також не є новою і була сформульована ВСУ у постанові від 16 вересня 2015 року у справі № 826/4418/14.

Водночас прикметно, що ще нещодавно колегія ВАСУ брала на себе сміливість відступати від правової позиції ВСУ щодо зобов’язання повернути кошти з бюджету, прикладом чого є лютнева ухвала від 04.02.2016 року у справі № 806/2256/15 (в подальшому скасована у цій частині ВСУ), в якій Судом було вказано на необхідність забезпечення платника ефективним засобом правового захисту.

ВАСУ: «Частиною другою статті 162 КАС передбачено, що суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень… Отже, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, а вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення. У такому разі не відбувається перебирання непритаманних суду повноважень державного органу (за відсутності обставин для застосування дискреції), а здійснюється виконання судом власної компетенції з відновлення порушеного права…

…Відсутність у Порядку взаємодії органів державної податкової служби та органів державної казначейської служби в процесі відшкодування податку на додану вартість, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.2011 р. № 39, (на який послався Верховний Суд України на обґрунтування своєї позиції) прописаного механізму бюджетного відшкодування ПДВ у спосіб судового стягнення не є достатнім підґрунтям для висновку про відсутність даного способу захисту у національній правовій системі взагалі. До того ж, цей Порядок визначає механізм взаємодії органів державної податкової служби та органів державної казначейської служби у процесі відшкодування податку на додану вартість та не регулює питання погашення простроченої заборгованості з відшкодування ПДВ».

Висновки ВСУ про фіктивність підприємства

22 листопада 2016 року ВСУ ухвалив постанову у справі № 826/11397/14 (21-2430а16), в якій висловив свою позицію щодо того, чи можуть господарські операції платника з фіктивним підприємством-контрагентом бути визнані реальними.

У цій справі ВСУ не погодився з висновками ВАСУ, що за формально правильного оформлення господарської операції, в тому числі первинними документами бухгалтерського обліку, сам факт фіктивності контрагента може бути ігнорований.

ВСУ: «…статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку». Із аналізом вказаної позиції ВСУ пропонуємо Вам ознайомитись у підготованому нами аналітичному матеріалі. Слід зазначити, що ВСУ і раніше притримувався думки, що операції з фіктивним підприємством апріорі не можуть мати реального характеру.

Крім того, вартим уваги також є те, що у даній справі, як і раніше, ВСУ продовжує приймати до уваги матеріали досудового розслідування в якості доказів при вирішенні податкових спорів. Така точка зору ВСУ не є новою, зокрема, прикладом аналогічного вирішення питання оцінки доказів є постанова від 04.10.2016 р. у справі № 810/7161/14, постанова від 03.11.2015 у справі № 826/3477/13-а та інші.

Прикметно, що ВАСУ продовжує наполягати на протилежній позиції щодо даного питання. Так, вирішуючи дану справу, ВАСУ стверджував, що постанова про порушення кримінальної справи не є належним доказом у справі, оскільки не є остаточною за своїм змістом, не має наперед встановленого й доведеного характеру, тобто не є юридичним фактом, оскільки обвинувальний вирок суду у кримінальній справі відсутній. Факт порушення кримінальної справи сам по собі не свідчить про спрямованість правочину на знищення майна держави чи відсутність господарських операцій і не спростовує правове значення складених за цими операціями первинних документів. Таку ж позицію ВАСУ послідовно відстоював і раніше, зокрема, в ухвалі від 27.07.2015 у справі № 821/2809/13-а та інших.

ВСУ: Податковий орган може нарахувати грошове зобов’язання, використовуючи дані Державного земельного кадастру, отримані протягом минулих років

15 листопада 2016 року ВСУ виніс постанову у справі № 804/7803/15 (21-2255а16) щодо оскарження юридичною особою – платником плати за землю збільшення грошового зобов’язання з орендної плати за землю з юридичних осіб. Відповідно до обставин справи, податковий орган використав для обчислення орендної плати за 2011–2014 роки дані про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, отримані з довідки Державного земельного кадастру, в якій було зазначено про її дійсність протягом 2010 року. Юридичні особи самостійно обчислюють суму плати за землю і можуть подавати річні декларації з розбивкою річної суми плати рівними частками за місяцями. Аналізуючи обставини справи, ВСУ вказав на обов’язок платника орендної плати за землю подавати дані Державного земельного кадастру про нормативну грошову оцінку землі разом із першою декларацією та у разі зміни такої оцінки. При обчисленні орендної плати податковий орган використав розмір нормативної грошової оцінки ділянки, зазначений у довідці, що була видана платнику декілька років назад, і розмір якої платник вказував у своїх податкових деклараціях наступних років, за період яких органом і було збільшено грошове зобов’язання.

Розглянувши справу, ВСУ вказав на правомірність використання податковим органом таких даних.

ВСУ: «…застосування відповідачем при обчисленні орендної плати даних Державного земельного кадастру від 18 червня 2010 року … про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, з огляду на підтвердження її незмінності органом Держземагентства у листі від 17 вересня 2014 року, є правомірним.

…При цьому ні стаття 286 ПК, ні Закон № 3613-VI «Про Державний земельний кадастр», який набрав чинності 1 січня 2013 року, не вимагають при обчисленні плати за землю після зазначеної дати замінювати видані раніше органами, що здійснювали ведення Державного земельного кадастру, його дані про нормативну грошову оцінку землі (за невстановлення нової) на відомості про таку ж оцінку, оформлені відповідно до статті 38 Закону…».


Нецільове використання земельної ділянки не має податкових наслідків

13 грудня 2016 року ВСУ ухвалив постанову у справі № 2а-17741/11/2670 (21-1069а16), дійшовши висновків, що порушення платником земельного законодавства не тягне за собою наслідків податкового характеру.

ВСУ: «…порушення платником земельного податку порядку встановлення чи зміни цільового призначення земель не є підставою для визначення суми податкового зобов'язання, а передбачає інші правові наслідки, визначені Земельним кодексом України, виходячи з того, що податкове зобов'язання із земельного податку повинного розраховуватися за даними державного земельного кадастру та з урахуванням цільового призначення земельної ділянки, яке закріплено в державному акті на право власності на земельну ділянку…».

Слід зазначити, що така позиція ВСУ зберігає свою актуальність з огляду на те, що здебільшого ради, встановлюючи своїми рішеннями ставки земельного податку, диференціюють їх залежно від цільового призначення земель.

 

 

Сплата підприємцем – єдинником земельного податку

У листопаді 2016 року судді ВАСУ повернулися до питання сплати земельного податку фізичною особою – підприємцем, що перебуває на спрощеній системі оподаткування, у разі здавання в оренду нерухомості, що знаходиться на належній особі земельній ділянці. Так, у постанові від 02.11.2016 року у справі № 2а-10433/11/2670 ВАСУ вказав на необхідність сплати земельного податку фізичною особою – підприємцем, що здійснювала діяльність із здавання в оренду нерухомого майна. Незважаючи на доводи платника про те, що використання нежитлових приміщень для провадження господарської діяльності вказує й на аналогічне використання земельної ділянки, Суд дійшов висновку, що земельна ділянка, на якій знаходиться нерухомість, не повинна розглядатися як така, що використовується особою у її господарській діяльності.

ВАСУ: «…Умовою несплати земельного податку за спрощеною системою оподаткування є те, що суб'єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності. Можливість звільнення від сплати цього податку за інших умов, наприклад, коли окремо надається в найм будівля, її частина чи нежиле приміщення без земельної ділянки, на якій розміщена перелічена нерухомість, не встановлена…

…Правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов'язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб'єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності. Тобто з набуттям ознак (якості) суб'єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов'язку сплати земельного податку…

…Надання в найм (оренду) нежилого приміщення не означає, що механічно (автоматично) разом з майном наймачу передається й обов'язок сплати податку за земельну ділянку, на якій воно розташоване».

Аналогічного висновку ВАСУ дійшов також в ухвалі від 02.11.2016 року у справі № 826/13414/13-а.

ВАСУ: «…обов'язок зі сплати земельного податку для фізичної особи – власника чи користувача земельної ділянки залишається незмінним незалежно від реалізації цією особою певних наданих їй правоможностей, як-от набуття нею статусу суб'єкта господарювання, діяльність якого пов'язана з використанням земельної ділянки або без такого».

Слід закцентувати увагу на тому, що висновки, застосовувані ВАСУ у даній категорії справ, відповідають правовій позиції, висловленій ВСУ у постанові від 24.11.2015 року у справі № 826/14703/13-а.

Податкові перевірки

Перевірка як юридичний факт, що спричиняє наслідки для платника

23 листопада 2016 року ВАСУ виніс ухвалу у справі № 804/5938/15, що стосувалася наслідків проведення позапланової виїзної документальної перевірки. У процесі розгляду справи Судом було встановлено, що наказ, на виконання якого було проведено податкову перевірку платника, було скасовано в судовому порядку. Оцінивши вказану обставину справи, ВАСУ дійшов висновку, що така перевірка вважається відсутньою як юридичний факт, а отже, прийняті податковим органом за таких обставин податкові повідомлення-рішення є протиправними та підлягають скасуванню.

ВАСУ: «…здійснення перевірки є необхідною передумовою для винесення податкових повідомлень-рішень, у разі встановлення контролюючим органом порушень податкового та іншого законодавства, дотримання якого контролюється контролюючими органами. За обставин встановлення відсутності проведеної перевірки як юридичного факту відсутні й підстави для винесення податкового повідомлення-рішення».

 

Перевірки тільки у робочий час

Важливою з точки зору гарантій прав платників податків стала ухвала ВАСУ від 09.11.2016 р. у справі № 2а/1670/7274/12, у якій Суд висловив позицію щодо неправомірності проведення перевірок у позаробочий час.

ВАСУ: «…на момент прибуття працівників податкової служби для проведення перевірки робочий день на підприємстві був закінчений, у той час як проведення перевірок органами державної податкової служби не повинно порушувати нормального режиму роботи платників податків…»

Оподаткування ПДВ операцій із внесення коштів за договором про спільну діяльність

В ухвалі від 16.11.2016 року у справі № 815/3673/14 ВАСУ розглянув питання, чи належать до об'єкта оподаткування ПДВ кошти, які отримані під фінансування будівництва за договором про спільну діяльність.

Так, відповідно до підпункту 196.1.7 пункту 196.1 статті 196 Податкового кодексу України, при здійсненні спільної (сумісної діяльності) передача товарів (робіт, послуг) на окремий баланс платника податку, уповноваженого договором вести облік результатів такої спільної діяльності, вважається постачанням таких товарів (робіт, послуг).

Водночас операції з передачі коштів під фінансування об’єкта за договором про спільну діяльність не можуть розглядатись об’єктом оподаткування ПДВ.

ВАСУ: «…операція з внесення коштів під фінансування будівництва не може розглядатися як постачання товарів (робіт, послуг), а тому така операція не є об'єктом оподаткування податком на додану вартість в розумінні …ст. 185 Податкового кодексу України».

 

ВАСУ дозволив реєструвати накладні навіть після анулювання реєстрації платника

22 листопада 2016 року ВАСУ постановив ухвалу у справі № 819/3302/15, визнаючи право платника зареєструвати виписані ним податкові накладні навіть після анулювання його реєстрації як платника ПДВ.

Так, згідно з обставинами даної справи, позивач як платник ПДВ виписав податкові накладні, які проте не встиг зареєструвати в Єдиному реєстрі податкових накладних до моменту прийняття податковим органом рішення про анулювання його реєстрації як платника ПДВ. Зумовлено це було тим, що з моменту прийняття такого рішення органом він не мав доступу до системи електронного адміністрування ПДВ.

Проте ВАСУ встановив, що протягом часу реєстрації його як платника ПДВ позивач правомірно виписував податкові накладні у межах встановлених Податковим кодексом України строків. З огляду на це, ВАСУ визнав право платника на реєстрацію виписаних ним за цей період податкових накладних.

ВАСУ: «…подальше прийняття податковим органом рішення про анулювання реєстрації як платника ПДВ не повинно позбавляти права позивача в межах законодавчо встановлених строків зареєструвати попередньо виписані ним (як ще зареєстрованим платником ПДВ) податкові накладні у Єдиному реєстрі податкових накладних».

           

Маркетингові послуги

У листопаді-грудні 2016 року привернула увагу судова практика у справах, що стосувалися маркетингових послуг.

Знижка покупцям не може вважатися маркетинговою послугою

29 листопада 2016 року ВАСУ виніс ухвалу у справі № 803/336/15-а, за результатами розгляду якої дійшов висновку, що надання покупцеві знижки не може вважатися маркетинговою послугою.

ВАСУ: «…додаткова знижка на вартість товару, надана продавцем покупцеві відповідно до умов угоди про купівлю-продаж (чи окремої згоди сторін), або для зацікавлення (винагороди) постійних покупців у подальшій співпраці, не може розцінюватись як послуга в сфері маркетингу, відтак, нарахування податкових зобов'язань з ПДВ за отриманими кредит-нотами (бонусами) є безпідставним».

Так, у даній справі, відповідно до комерційних умов, підписаних сторонами, покупцю на місяць надавався бонус. При цьому розмір бонусу сторонами обумовлювався на початок кожного місяця до моменту здійснення поставок товару, до яких він застосовувався. Постачальник повинен був виставити кредитну ноту на бонус, на який клієнт мав право в кінці терміну дії комерційних умов. Таким чином підприємство-платник отримувало від постачальника кредит-ноти (нараховані бонуси) на зменшення заборгованості перед ним за отриманий товар. З огляду на це, податковий орган дійшов висновку, що надаючи такі бонуси, постачальник надавав маркетингові послуги, а отже, на вартість (розмір) бонусу слід було нарахувати податкові зобов'язання з ПДВ та виписати податкову накладну на послуги, надані платнику.

Водночас, аналізуючи справу, ВАСУ зауважив, що надання маркетингових послуг повинно виражатись в певних діях виконавця таких послуг щодо, зокрема, розміщення продукції платника податку в місцях продажу, вивчення, дослідження та аналізу споживчого попиту, внесення продукції (робіт, послуг) платника податку до інформаційних баз продажу, збору та розповсюдження інформації про продукцію (роботи, послуги).

Отже, знижка на товар не повинна розцінюватися як маркетингова послуга.

Тонкощі маркетингу: чи дійсно послугу було надано?

Справи з приводу надання маркетингових чи рекламних послуг традиційно виявляються одними з найскладніших з точки зору процесу доказування реальності господарських операцій.

Цікавою з точки зору даного питання є постанова ВСУ від 22.11.2016 у справі № 826/11397/14 (21-2430а16), в якій Суд оцінив доказове значення договору в контексті надання маркетингових послуг. Так, у даній справі за умовами укладених договорів, контрагент платника повинен був надати маркетингові послуги по дослідженню ринку, інформуванню та інші організаційні послуги. На підтвердження виконання договорів платник надав суду копії актів здачі-приймання робіт (наданих послуг), рахунків-фактур, податкових накладних, платіжних доручень та податкової звітності. Однак проаналізувавши зміст документів, Суд вирішив, що укладені договори не конкретизують перелік послуг, які замовлялися та надавалися. Крім того, з їх умов не вбачається місце надання таких послуг, у зв’язку з чим, на думку колегії суддів, з наявних у матеріалах справи актів здачі-приймання робіт (наданих послуг) неможливо було встановити відповідність отриманих послуг замовленим. Так, оцінюючи доказове значення укладених договорів, ВСУ дійшов висновку, що сам по собі договір не може слугувати доказом реальності надання послуг.

ВСУ: «…договір не є первинним обліковим документом для цілей бухгалтерського обліку. Відповідно до частини першої статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Отже, договір свідчить лише про намір виконати дії (операції) в майбутньому, а не про їх фактичне виконання. Відповідно до вищенаведеного визначення, господарська операція пов’язана не з фактом підписання договору, а з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу».

Приділив увагу доказовій базі по справах щодо маркетингових послуг у листопаді-грудні 2016 року і ВАСУ. В ухвалі від 14.12.2016 р. у справі № 825/3573/13-а, в якій вирішувалось питання реальності надання маркетингових послуг, ВАСУ взяв до уваги, серед іншого, макети каталогів товарів, рекламні листівки, підготований макет сайту та макет комерційної пропозиції для розсилки електронною поштою, малюнки для реклами в мережі Інтернет (банери) тощо.

В ухвалі від 23.11.2016 року у справі № 810/2403/13-а ВАСУ нагадав про те, які докази можуть спростувати висновки податкового органу про фіктивність угод про надання рекламних послуг. Так, Суд дійшов висновку про реальність господарських операцій, здійснюваних контрагентами, на підставі документів, поданих на підтвердження використання платником наданих послуг у своїй господарській діяльності, а саме – наказів про призначення працівників, підбір яких здійснював контрагент платника, зразків розроблених посадових інструкцій співробітників, копій договору про закупівлю послуг, актів здачі-прийняття наданих послуг, контрольних макетів, а також фотозвіту про розміщення зовнішньої реклами.

На особливості доказування у даній категорії справ ВАСУ звертав увагу і раніше, підтвердженням чого, зокрема, слугує ухвала ВАСУ від 09.07.2015 у справі № 2а-3435/12/1070. Так, Суд вказав, що умовою достовірності доказів щодо маркетингових та рекламних послуг, зв'язку цих послуг з власною господарською діяльністю платника є, перш за все, конкретизація змісту, обсягу, результату цих послуг. У цьому контексті ВАСУ наголосив на необхідності деталізації актів здачі-прийняття наданих послуг, наданні звітів (фотозвітів), графічного зображення рекламного характеру, контрольного макету реклами, доказів приймання-передачі рекламного матеріалу.

Принцип особистої відповідальності платника: стала практика ВАСУ і неординарний погляд ВСУ

Традиційно значний масив справ стосується права платника на формування податкового кредиту в контексті аналізу діяльності його контрагентів. У листопаді-грудні 2016 року дана категорія справ, розглянутих через призму принципу добросовісності платника, знову зайняла свою нішу у практиці ВСУ та ВАСУ.

ВАСУ неодноразово наголошував, що формування суб'єктом господарювання податкового кредиту та витрат не може ставитись у пряму залежність від додержання податкової дисципліни третіми особами.

Так, про це ВАСУ нагадав, зокрема, в ухвалі від 02.11.2016 року у справі № 816/2056/15, ухвалі від 09.11.2016 року у справі № 804/8894/15 та інших.

ВАСУ: «…формування суб'єктом господарювання податкового кредиту з податку на додану вартість не може ставитись у пряму залежність від додержання податкової дисципліни третіми особами, законодавство України, не ставить в залежність виникнення у платника податку на додану вартість права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб'єктом господарювання. Якщо контрагент не виконав свого зобов'язання по сплаті податку до бюджету, то це тягне відповідальності та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування податку на додану вартість, якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту».

Крім того, в ухвалі від 01.11.2016 року у справі № 820/699/13-а ВАСУ нагадав, що складовою принципу особистої відповідальності є відсутність обов’язку платника здійснювати контроль правомірності діяльності своїх контрагентів.

ВАСУ: «Платник податків (покупець товарів, робіт, послу) не має обов'язку та повноважень здійснювати на час вчинення господарських операцій та після вчинення таких операцій контроль за дотриманням платником податку, відомості щодо реєстрації якого як юридичної особи містяться у Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України та як платника податку на додану вартість – у Реєстрі платників податку на додану вартість, вимог законодавства щодо здійснення господарської діяльності і в подальшому зазнавати певних негативних наслідків у вигляді позбавлення права на витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, та на податковий кредит за зафіксовані контролюючим органом порушення постачальника…

…Допущені постачальником порушення вимог законодавства при веденні господарської діяльності можуть потягнути відповідну відповідальність щодо нього та не впливають на право покупця на віднесення до складу витрат, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, та до складу податкового кредиту сплачених (нарахованих) витрат і податку на додану вартість».

Проте неординарною, з точки зору особистої відповідальності платника, видалась постанова ВСУ від 06.12.2016 у справі № 826/3939/15 (21-1440а16).

Так, сталою можна було вважати практику, коли вищі судові інстанції відкидали аргументи контролюючих органів, які робили висновок про нереальність господарських операцій з огляду на відсутність у контрагентів платника необхідних умов для здійснення господарської діяльності, наприклад, через відсутність у них основних фондів, кваліфікованого персоналу тощо.

Водночас у вказаній справі ВСУ дійшов висновку про неправомірність віднесення платником до складу податкового кредиту за грудень 2014 року суми ПДВ на підставі податкової накладної, виписаної його контрагентом, яку останній не зареєстрував у Єдиному реєстрі податкових накладних.

Водночас грудень 2014 року був останнім звітним періодом, протягом якого платники податку мали право включити до складу податкового кредиту суму ПДВ, нараховану/сплачену покупцем на підставі заяви зі скаргою на постачальника, що, як випливає із обставин справи, платник і зробив.

Крім того, ВСУ дійшов висновку про неможливість здійснення господарської операції контрагентом платника і, відповідно, про відсутність у останнього підстав для формування податкового кредиту. Так, як вирішив Суд, підприємство-контрагент платника не мало поставок сільськогосподарських товарів і не співпрацювало із іншими суб’єктами господарювання, а також не мало земельних угідь, придатних до вирощування культур, найманих працівників, техніки, складських приміщень, що є, на думку колегії суддів, необхідними умовами для здійснення поставки обумовленого договором товару платникові у майбутньому.

Видається не зайвим зауваження, що принцип особистої відповідальності платника варто розглядати і через призму практики Європейського суду з прав людини, підтвердженням чого слугує справа «Булвес» АД проти Болгарії (2009 рік, заява № 3991/03).

ЄСПЛ: «…коли національна влада за відсутності будь-яких вказівок на пряму участь фізичної або юридичної особи у зловживаннях, пов'язаних зі сплатою ПДВ, що нараховується при низці операцій з поставок, або будь-яких вказівок на обізнаність про таке порушення, все-таки карає одержувача оподатковуваної ПДВ поставки, який повністю виконав свої зобов'язання, за дії чи бездіяльність постачальника, який знаходився поза контролем одержувача і по відношенню до якого не було засобів відстеження і забезпечення його старанності, то влада виходить за розумні межі і порушує справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами загальних інтересів і вимогами захисту права власності».

Аналогічних висновків ЄСПЛ дійшов у подібних справах, зокрема «Інтерсплав проти України» (2007 рік, заява № 803/02), «Бізнес Супорт Центр проти Болгарії» (2010 рік, заява № 6689/03).

Тягар доказування – на податковому органі  

Цікавою з точки зору сутності адміністративного судочинства видалася справа № 820/9600/15, ухвалу у якій було постановлено ВАСУ 09.11.2016 року. У даній справі Суд зробив наголос на тому, що тягар доказування у податкових спорах лежить на податковому органі. Так, ВАСУ дійшов висновку про безпідставне неприйняття податковим органом декларації та податкових накладних, які платник направляв засобами електронного зв'язку, з огляду на те, що ані обставини неукладення договору про визнання електронних документів, ані припинення його дії податковим органом не були доведені.

ВАСУ: «Вищий адміністративний суд України акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову…».

Варто зауважити, що такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія "Вестберґа таксі Актіеболаґ" та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління».

Попередня стаття Наступна стаття