Огляд судової практики за квітень 2017

Аа Аа

Цього місяця Taxlink підібрав для Вас декілька позицій ВАСУ, що мають стосунок до сфери страхування.

 Витрати на страхування – це «оплата» не страхового випадку, а перманентного почуття безпеки

21.02.2017 ВАСУ постановив ухвалу у справі № 820/11841/15, що стосувалася витрат платника податку на оплату  послуг страхової компанії.

У центрі уваги колегії суддів опинилися деталі справи, які свідчили, що суб’єкт господарювання скористався послугами страхової компанії щодо добровільного страхування фінансових ризиків, вантажів та багажу. У процесі проведення перевірки податковий орган виявив, що за охоплений нею період на підприємстві не трапилося жодного страхового випадку.  Це дало податківцям підстави утвердитися в думці, що у діяльності платника податку відсутні ризики, а відтак і нема потреби у послугах страхової компанії. Податковий орган підсумував, що зв'язок між проведеними операціями зі страхування та фінансово-господарською діяльністю підприємства не простежується, а отже, платник податку неправомірно відніс суму страхових платежів до здійснених ним витрат.

Вирішуючи справу, ВАСУ виходив із класичного розуміння послуги як такої, що споживається в процесі її надання, та правової природи договору страхування.

Аналізований договір належить до числа алеаторних (ризикових), тобто таких, у яких виникнення, зміна чи припинення тих чи інших прав та обов’язків залежать від настання об’єктивно випадкових для самих сторін обставин (подій). Обов’язок страховика надати страхове відшкодування реалізується не відразу і не у всіх випадках, а лише за умови настання страхового випадку. Відповідно страховик в одних випадках отримує дохід на нееквівалентній основі, а в інших  повинен здійснити виплату, розмір якої суттєво перевищує отриману ним винагороду. У цьому і полягає алеаторний характер договору страхування[1]

Правова мета ризикових договорів не вичерпується набуттям прав вимоги до іншої сторони, а ускладнюється ще одним елементом – перерозподілом ризику. На прикладі договору страхування це простежується найбільш яскраво: з моменту вступу в силу страхового договору страховик за певну плату несе ризик замість страхувальника. Відповідно виконання страховиком договору полягає не лише у виплаті страхового відшкодування при настанні страхового випадку, але й у понесенні ним ризику з моменту виникнення страхових відносин. Прийняття до уваги ризику є частиною домовленості сторін[2].

Суд касаційної інстанції підкреслив, що страхові платежі фактично не мають       безпосереднього зв’язку із настанням страхового випадку (хоча їх розмір і обумовлений оцінкою ризику).

ВАСУ: «…факт надання послуги страхування не пов'язаний безпосередньо з настанням страхового випадку. Визначення страхування як форми захисту осіб від настання певних подій, обумовлених договором страхування, не включає такої ознаки, як обов'язкове і неминуче настання відповідної події.

З моменту вступу в силу договору страхування (сплати страхової премії) і впродовж усього терміну дії договору страхування послуга страхування є зробленою (наданою), адже упродовж усього терміну дії такого договору застрахований інтерес страхувальника є захищеним».

Страхування банківських ризиків

В ухвалі від 15.03.2017 у справі № 2а/2570/3582/11  ВАСУ навів свої міркування та зауваження з приводу страхування банківських ризиків.

Щодо страхового відшкодування

З обставин справи відомо, що банком були укладені договори страхування фінансових ризиків непогашення кредитів. Страхові платежі за застрахованими кредитами були сплачені та віднесені банком до складу валових витрат. Кредити не були повернуті позичальниками, що у свою чергу стало приводом для виплати банку страхового відшкодування.

Провівши перевірку, податковий орган дійшов висновку, що суми отриманого страхового відшкодування банк зобов’язаний був віднести до своїх валових доходів.

Наведені у рішенні міркування, а також позиції судів першої та апеляційної інстанцій, на нашу думку, заслуговують на увагу.

Вирішуючи справу, судді керувалися тим, що збитки, понесені платником податку, відносяться до складу витрат, а суми їх відшкодування – до доходів[3].

Судді першої та апеляційної інстанцій поклали в основу своєї позиції аргумент про те, що банком не страхувалися збитки, а страхове відшкодування здійснювалось у розмірі, що дорівнює сумі непогашення кредиту.

У судових рішеннях наголошувалося, що «в договорах не зазначено про страхування банком будь-яких збитків… відсутнє саме поняття «застраховані збитки».

При цьому було підкреслено, що «надлишок суми, який мав би включатися до складу валових доходів, відсутній».

Зробимо ремарку про те, що не зовсім зрозумілим є, про який саме «надлишок» у цьому випадку йшла мова.

Так, чинні на час виникнення правовідносин положення закону щодо оподаткування податком на прибуток передбачали, що при виплаті страхового відшкодування на користь платника податку - страхувальника застраховані збитки, понесені таким платником, належать до його валових витрат, а суми страхового відшкодування таких збитків включаються до валових доходів такого платника податку[4].

Ведучи мову  про «надлишок», поняття якого фігурувало у рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, не зайвим буде додати, що отримання страхувальником прибутку суперечило б самій суті страхування. За змістом статті 9 Закону України «Про страхування» від 07.03.1996 № 85/96-ВР (далі – Закон  № 85/96-ВР) страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник[5].

Щодо поняття «застрахованих збитків»  варто зазначити, що у розумінні статті 4 Закону № 85/96-ВР предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, пов'язані, зокрема, з володінням,  користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування)[6].

Сплачуючи страхові платежі, страхувальник має на меті убезпечити себе від настання (ненастання) певної події, наслідком якої може бути завдання йому збитку, розмір якого може бути точно визначений після настання такого страхового випадку. Майновий інтерес банку був пов'язаний із ризиком настання страхового випадку – неповернення його клієнтами наданих кредитів, що завдало б фінансовій установі збитку в розмірі суми непогашених кредитів. На завдання банкові збитку вказувало і те, що після отримання страхового відшкодування він не вживав будь-яких правових заходів зі стягнення заборгованості безпосередньо з позичальників, оскільки  відповідно до умов договорів страхування до страхової компанії після перерахування страхового відшкодування перейшло право на регресний позов до позичальника.

Натомість у рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій підкреслювалося, що «умовами вказаних договорів страхування передбачено, що об'єктом страхування є майнові інтереси банку, пов'язані з ризиком несвоєчасного або неповного повернення кредитів, які надані банком за кредитними договорами… В договорах не зазначено про страхування банком будь-яких збитків».

Однак з огляду на вищезазначені нами міркування вважаємо доречним висновок про кореляцію між понесеним збитком і майновим інтересом банку.

Розглядаючи справу, ВАСУ вказав, що «…визначальною умовою страхового відшкодування є наявність понесених збитків, що були застраховані», фактично визнаючи, що банк поніс збитки у сумі неповернених кредитів.

ВАСУ: «Таким чином, сума застрахованих позивачем збитків за зазначеними вище договорами дорівнює сумі страхового відшкодування, наведеній у розрахунку до страхового акта, що визначається як різниця між сумою матеріального збитку i франшизою, що судами попередніх інстанцій залишено поза увагою…».

Щодо страхового резерву

Другим аспектом претензій податкового органу в аналізованій справі стало завищення банком витрат на суму коштів, віднесених до страхового резерву.

 Відповідно до законодавчих положень щодо оподаткування податком на прибуток, чинних на час виникнення спірних правовідносин[7], фінансова установа повинна була самостійно створювати страховий резерв у розмірі, достатньому для повного покриття ризиків, зокрема щодо неповернення основного боргу за кредитами.

Розглядаючи спір, ВАСУ зробив акцент на тому, що за відсутності ризику при здійсненні кредитної операції віднесення банком до валових витрат страхового резерву за цією операцією буде неправомірним. Таку саму позицію Верховним Судом України раніше було висловлено в постанові від 08.05.2012  у справі № 21-83а12.

ВАСУ: «…правовою підставою створення страхового резерву за … кредитними операціями є існування боргових відносин між банком (кредитор) та боржником, у тому числі за всіма видами кредитних договорів. Необхідною ознакою таких боргових відносин, як підстави формування страхового резерву, є наявність ризику, що зумовлює створення страхового резерву для покриття можливих втрат по основному боргу».

У цій справі суди застосовували Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994 № 334/94-ВР. Проте положення щодо страхових резервів банків фігурують на сьогодні у підпункті 139.3 Податкового кодексу України. Отже, вважаємо висновки щодо природи аналізованих правовідносин актуальними і сьогодні.

 

Повернення раніше сплачених страхових платежів страховиком не є доходом фізичної особи

В ухвалі від 21.03.2017  у справі № 826/12686/16 ВАСУ проаналізував питання  оподаткування при поверненні страховиком сум страхових платежів, сплачених страхувальником.

За результатами перевірки страхової компанії податковий орган виявив декілька достроково припинених договорів страхування, за якими страховик повернув сплачені суми страхових платежів своїм клієнтам. Крім того, було встановлено, що страховик виплатив такі суми повністю, не вирахувавши з них витрати на ведення справи.

Податковий орган вирішив, що отримані клієнтами суми коштів у розмірі, рівному невирахуваним витратам на ведення справи, є доходом таких фізичних осіб. З точки зору податківців страхова компанія повинна була виступити в ролі податкового агента щодо такого доходу і оподаткувати його податком на доходи фізичних осіб.

Оцінивши обставини справи, ВАСУ дійшов висновку, що суми раніше сплачених страхових платежів, що повертаються страховиком, не є доходом фізичної особи, а отже, не підлягають оподаткуванню податком на доходи фізичних осіб. У свою чергу витрати на ведення справи є складовою страхового платежу.

ВАСУ: «…сума коштів, яка відраховується страховиком у разі дострокового припинення дії договору страхування на компенсацію нормативних витрат на ведення справи, є складовою страхового платежу, який сплачує страхувальник при укладанні договору страхування, а отже, відноситься до доходу, одержаного від страхової діяльності...

…законодавство не покладає на страховика відповідний обов'язок, а лише надає йому право на утримання витрат на ведення справи …

У свою чергу повернення частини раніше сплаченого страхового платежу страховиком не є доходом фізичних осіб - страхувальників, а є частиною невикористаного платежу за договором страхування, який припинив дію, тому з таких виплат не утримуються ані податок з доходів фізичних осіб, ані військовий збір

…доводи скаржника щодо обов'язку позивача як податкового агента утримати і перерахувати до бюджету з повернутих страхувальникам сум раніше сплачених ними страхових платежів податок з доходів фізичних осіб і військовий збір є безпідставними та такими, що не ґрунтуються на нормах закону…».

 

Податок на «недодану» вартість

В ухвалі від 01.03.2017  у справі    № 805/3316/15-а ВАСУ знову звернувся до вирішення питань оподаткування при вивезенні за межі митної території України самостійно виготовленої продукції  за цінами нижче звичайних.

Свою позицію у цій справі податковий орган відстоював, ґрунтуючись на тому, що база оподаткування операцій з постачання самостійно виготовлених товарів згідно з пунктом 188.1 Податкового кодексу України (далі – ПК України) містить граничні обмеження — не нижче звичайних цін (а на час виникнення спірних правовідносин – не нижче їх собівартості). Податковий орган відзначив, що вказані положення щодо визначення бази оподаткування в разі постачання товарів поширюються і на операції з вивезення товарів за межі митної території України. Податківцями було вирішено, що при експорті товарів за цінами нижче собівартості їх виготовлення слід складати дві накладних: одну — на фактурну вартість експортованих товарів, а другу — на різницю у вигляді перевищення собівартості над контрактною ціною товарів, що експортуються. Крім того, на думку податкового органу, оподатковувати обсяг операцій, визначений у другій накладній, слід за ставкою 20 % з огляду на те, що обсяг вищезазначеного перевищення не формує вартості товару, що експортується, а тому і ставка 0 % до нього застосовуватися не може.

Такий підхід податкового органу слід піддати критиці, адже вивезення товарів за межі митної території України та постачання товарів – це різні об’єкти оподаткування. При вивезенні товарів за межі митної території України виникає лише один об’єкт оподаткування, а відповідно до всієї операції повинна застосовуватися нульова ставка податку на додану вартість.

ВАСУ: «…вивезення товарів у митному режимі експорту є окремим об'єктом оподаткування, встановленим разом з постачанням товарів і послуг з місцем постачання на митній території України. Тобто в цьому випадку до експорту не можуть бути застосовані правила визначення бази оподаткування, встановлені для інших об'єктів оподаткування…

…В цьому випадку відбувається лише одна операція з вивезення товарів за межі митної території України, ніяких інших операцій не відбувається і, як наслідок, немає підстав вбачати інший об'єкт оподаткування…

застосування до однієї операції постачання двох різних ставок … не передбачається і одній базі оподаткування повинна відповідати одна ставка податку

…при здійсненні експорту товарів мова йде про одну операцію і про один об'єкт оподаткування, який згідно з положеннями підпункту 195.1.1  пункту 195.1 статті 195 ПК України оподатковуються за нульовою ставкою…

…Податок на додану вартість – це непрямий податок, що є частиною новоствореної вартості, яка утворюється на кожному етапі виробництва або обігу, його сума входить до продажної ціни на товари (роботи, послуги) і сплачується кінцевим споживачем.

Одна з властивих йому ознак – економічна нейтральність: податок стягується за однаковою ставкою щодо всієї споживчої бази.

Тобто зміст ПДВ як непрямого податку передбачає, що безпосередній платник ПДВ не несе економічного тягаря з його сплати, який покладається на безпосереднього споживача товару чи послуги…

Експорт товарів оподатковується за нульовою ставкою, оскільки споживання товару на території України не відбуватиметься. Як наслідок, покладення обов'язків зі сплати 20 % ПДВ на експортера щодо операції з товаром, споживання якого в Україні не передбачається, суперечить економічній сутності ПДВ…

…податкова накладна на суму перевищення собівартості самостійно виготовлених товарів/послуг над фактичною ціною їх постачання також повинна бути виписана із застосуванням нульової ставки…».

Висновки, аналогічні викладеним у цій справі, ВАСУ наводив і раніше, зокрема, у постанові від 16.02.2016  у справі № 818/2664/15.

Проаналізована позиція ВАСУ поширюється і на випадки перевищення ціни придбання над ціною реалізації товару, який вивозиться за межі митної території України, що підтверджується, наприклад, постановою від 22.03.2016  у справі № 804/7619/15.

ВАСУ: «…Зазначена норма права (пункт 188.1 статті 188 ПК України – прим. автора) не передбачає такої окремої складової бази оподаткування ПДВ, як «перевищення ціни придбання над ціною реалізації експортованого товару». Ставка податку залежить від характеру (виду) операції, як-то: постачання товарів/послуг на митній території України, експорт чи імпорт товару. Тобто розмір ставки та пільги з податку на додану вартість залежить від об'єкта оподаткування, а не від бази оподаткування.

За своїм економіко-юридичним змістом база оподаткування є  вартісною, фізичною або іншою характеристикою об'єкта оподаткування. У цьому разі база оподаткування ПДВ є вартісною характеристикою усієї операції, яка статтею 185 ПК України визнана об'єктом оподаткування. Наведене виключає можливість виникнення декількох баз оподаткування за однією операцією (зокрема за операцією з вивезення товарів за межі митної території України).

До бази оподаткування усієї операції застосовується єдина ставка ПДВ, яка визначається залежно від виду господарської операції; зокрема, для оподаткування операцій з вивезення товарів за межі митної території України у митному режимі експорту застосовується нульова ставка податку (підпункт «а» підпункту 195.1.1 пункту 195.1 статті 195 ПК України) незалежно від співвідношення ціни придбання товару та фактичної ціни його реалізації на експорт.

…неправильним є висновок щодо необхідності оподаткування за загальною ставкою ПДВ обсягу експортованого товару в частині перевищення ціни його придбання над фактичною ціною експорту…».

Варто відзначити, що податківці змінили свою позицію і доводи ВАСУ були відображені у листі ДФС України від 23.12.2016  №40757/7/99-99-15-03-02-17 "Про деякі особливості визначення бази оподаткування ПДВ з 01.01.2015 до 31.12.2015 (включно)".

 

Усний публічний договір – чеку достатньо

В ухвалі від 28.03.2017  у справі № 813/2644/15 ВАСУ звернув увагу на питання документального підтвердження операцій роздрібної торгівлі.

За результатами проведеної перевірки платника податку податковий орган дійшов висновку про непідтвердження реальності здійснюваних суб’єктом господарювання операцій щодо закупівлі  у контрагента фруктів та овочів, а також про безтоварність операцій з продажу продукції фізичним особам. Як було вказано в акті перевірки, підприємство здійснювало реалізацію фруктів та овочів через РРО фізичним особам у значних обсягах без укладання з ними письмових договорів купівлі-продажу та без ідентифікації особи. Єдиними документами, що підтверджували здійснення господарських операцій між підприємством та фізичними особами, були касові чеки на відпуск товару (овочів та фруктів). Так, за одним фіскальним чеком фізична особа купувала фрукти в кількості набагато більшій, ніж можна використати їх для власних потреб (банани придбавалися в кількості до 680 ящиків, персики – до 9000 кг). Таким чином, податковий орган наполягав, що платник податку здійснював оптову торгівлю за відсутності будь-яких первинних документів. Операції проводилися щоденно через РРО на умовах публічного договору. Крім того, податківці стверджували, що ціни реалізації продукції через РРО були значно нижчими за ціни по безготівковому розрахунку, а також за ринкові ціни. Ці обставини стали підставою для донарахування платникові податку податкового зобов’язання з податку на додану вартість.

Вивчивши фактаж справи, ВАСУ дійшов висновків, що чинним законодавством не передбачено кількісних обмежень при передачі товару покупцеві, а також не встановлено обов'язку продавця з'ясовувати ціль та мету придбання товару покупцем. Тобто відповідно до чинного законодавства реалізація товару особі, яка не є суб'єктом підприємництва на стандартних умовах продажу товару, вважається роздрібною торгівлею, незалежно від кількості проданого товару і його призначення.

Суд касаційної інстанції резюмував, що публічний договір не повинен вчинятися в письмовій формі, а достатнім доказом факту здійснення господарської операції є чек, виданий РРО.

ВАСУ: «…продаж фізичним особам фруктів та овочів здійснювався на умовах публічного договору, який серед істотних умов правочину не вимагає письмової форми.

…При розрахунках за отриманий товар покупцями використовувався реєстратор розрахункових операцій. У наданих для перевірки розрахункових документах (фіскальних чеках) містяться обов'язкові реквізити, які вимагаються законодавством, а також сума продажу в них не дорівнювала 150 000,00 гривням та не була більшою…

вчинення правочинів купівлі-продажу товару в усній формі не суперечить приписам чинного законодавства України, яке не ставить обов'язкової вимоги щодо письмової форми такого типу правочинів (публічний договір)…

Виходячи зі специфіки купівлі-продажу як предмета господарської операції, фіскальний чек, виданий реєстратором розрахункових операцій під час продажу товару, є достатнім доказом, що підтверджує факт виконання такої господарської операції».

 

Останні рішення ВСУ

Статус фіктивного підприємства (не)сумісний з легальною підприємницькою діяльністю

14.03. 2017 ВСУ ухвалив дві постанови у податкових спорах. У першій з них було наведено відому позицію Суду: «Статус фіктивного підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю, навіть за формального підтвердження її первинними документами». Про неї ми згадували в огляді судової практики за минулий місяць.

Водночас ухвалена того ж дня друга постанова ВСУ від 14.03.2017  у справі     № 21-1513а16 (826/20366/13-а), хоч і відправила справу на новий розгляд, втім містила напуття судам нижчих інстанцій, які можна вважати підвалинами відходу від позиції «несумісності». Крім того, сам факт того, що рішення ВСУ у цій справі не було категоричним, вже можна вважати іншою практикою.

Так, у цій справі єдиним власником юридичної особи - контрагента платника була особа, визнана вироком суду винною в пособництві у фіктивному підприємництві (у створенні суб’єкта підприємницької діяльності - контрагента платника).

Несподіваним стало те, що зазначене не спровокувало ВСУ застосувати тезу про несумісність фіктивності контрагента із реальним характером проведених з ним операцій і тим самим вирішити справу остаточно на користь податкового органу.

Натомість справа була направлена на новий розгляд у супроводі міркувань ВСУ, які заслуговують на увагу.

ВСУ: «…суди …поглиблено не дослідили і не дали відповідної юридичної оцінки тому, чи можуть господарські операції з придбання товару бути дійсними і такими, з настанням яких виникають податкові зобов’язання у разі, коли за вироком суду в одного з учасників такої операції встановлені ознаки фіктивності, що викликають сумніви у легітимності такого суб’єкта господарювання…

…справа не містить відомостей про те, чи ТОВ (контрагент платника – прим. автора) має управлінський та/або технічний персонал, основні кошти, виробничі активи, складські приміщення, транспортні та інші засоби, що можуть свідчити про можливість здійснення ним операцій з поставки згаданої сировини…

…Підлягають з’ясуванню й умови поставки сировини, зокрема: чи ТОВ (контрагент платника – прим. автора) володіє виробничими та технологічними потужностями і має спеціально підготовлених працівників (персонал), за наявності яких може організувати та виконати поставку сировини для ТОВ (платника – прим. автора), чи поставило воно насправді продукцію, якщо так, то як саме; що свідчить про її переміщення і доставку; як повинно було оформлятись виконання поставки; чи знало і чи не могло не знати ТОВ (платник – прим. автора) про виробничий, технологічний і кадровий потенціал виконавця та його здатність виконати обумовлену поставку тощо…».

Таким чином, виникає закономірне питання: якщо з’ясується, що контрагент платника дійсно міг здійснити і здійснив поставку товару, така операція буде визнана легальною, незважаючи на ознаки фіктивності контрагента?

Чи означає це, що ВСУ готовий визнати, що нелегальний характер діяльності суб'єкта господарювання апріорі не свідчить про те, що здійснювані ним операції у певних випадках не можуть породжувати податкові наслідки. І якщо спірні господарські операції дійсно мали місце, то особа, яка придбала активи у фіктивного контрагента, має право на податковий кредит?

Маємо з приводу цього сумнів. Зокрема, на користь незмінності поглядів ВСУ свідчить постанова від 29.03.2017 у справі № 21-1615а16 (826/11082/14), у якій ВСУ надав преюдиційного значення своїм висновкам щодо контрагента платника, які були викладені у справі, що розглядалася ним раніше.

Тобто, розглядаючи цю справу щодо операцій між платником і його контрагентом з ознаками фіктивності, ВСУ взяв до уваги висновки щодо операцій між цим же контрагентом з іншим платником за аналогічний період.

Таким чином, ВСУ фактично абсолютизував позицію щодо автоматичної нелегальності всіх операцій зі всіма контрагентами фіктивного суб’єкта господарювання.

ВСУ: «…Відображений у цій постанові висновок Суду про те, що діяльність ТОВ «Торенія» мала ознаки фіктивного підприємництва, а видані ним первинні документи не можуть вважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, що посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, однаковою мірою стосується фінансово-господарських взаємин ТОВ «Торенія» з ТОВ «ТМ» Гранд Галерея», позаяк не може бути такого, що протягом одного й того самого проміжку часу один і той самий контрагент, який має ознаки фіктивності, в одних господарських операціях фігурує як несправжній суб’єкт господарювання, а в інших, зокрема у відносинах з ТОВ «ТМ» Гранд Галерея», як справжній…».

 

Питання юрисдикції у справах щодо єдиного внеску

У постанові від 21.03. 2017 у справі № 21-5878а15 ВСУ визначив юрисдикцію щодо справ про стягнення єдиного внеску (і штрафних санкцій та пені) після порушення провадження у справі про банкрутство.

В аналізованій справі завод звернувся до управління ПФУ з позовом щодо скасування його рішення про застосування штрафних санкцій та нарахування пені за несплату єдиного внеску, які були нараховані за період його перебування у процедурах банкрутства та оголошення мораторію на задоволення вимог кредиторів.

Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Натомість ВСУ наголосив, що ці вимоги повинні розглядатися господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

ВСУ: «…З моменту порушення провадження щодо банкрутства позивача він перебуває в особливому правовому режимі, визначеному Законом № 2343-XII, і розгляд спорів про стягнення з нього грошових зобов’язань зі сплати сум страхових внесків на загальнообов’язкове соціальне страхування, в тому числі штрафних санкцій та пені у зв’язку з несвоєчасною їх сплатою (несвоєчасним перерахуванням), має здійснюватися господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство…».

Зміна орендної плати за землю

У постанові від 14.03.2017 у справі № 21-2246а16 (804/16943/13) ВСУ нагадав про свою позицію щодо пріоритетності норм ПК України над волевиявленням сторін договору у питаннях визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.

Суд залишився вірним думці, що у разі коли збільшення мінімального розміру орендної плати за землю відбувається не у зв’язку з волевиявленням сторін договору, а у зв’язку зі зміною ставки податку відповідно до норм чинного законодавства, то необхідність сплати земельного податку у новому розмірі виникає незалежно від внесення змін до договору оренди землі за ініціативою сторін.

ВСУ: «…законодавець визначив нижню граничну межу річної суми платежу з орендної плати за земельні ділянки незалежно від того, чи співпадає її розмір із визначеним у договорі…

розмір орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, який підлягає перерахуванню до бюджету, має відповідати вимогам … Кодексу та є підставою для перегляду встановленого розміру орендної плати

При цьому, виходячи з принципу пріоритетності норм ПК над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК, до моменту внесення до такого договору відповідних змін розмір орендної плати в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлений підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 ПК…».

Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм вже була висловлена колегією ВСУ, зокрема, у постанові від 02.12.2014 (справа № 21-274а14).

Відшкодування з бюджету

У постанові від 07.03.2017 у справі № 21-1530а16 (820/19449/14) ВСУ продублював свою позицію щодо повернення коштів з бюджету. Суд нагадав, що здійснення відшкодування з бюджету є виключними повноваженнями податкових органів та органів державного казначейства, а звідси – суд не може підміняти державний орган і вирішувати питання про стягнення такої заборгованості. Колегія суддів акцентувала увагу, що вимога про стягнення бюджетної заборгованості не є правильним способом захисту прав платника, натомість належним механізмом захисту слід вважати вимогу про зобов’язання контролюючого органу виконати покладені на нього обов’язки з надання органу казначейства висновку щодо суми, яка підлягає відшкодуванню.

Судову практику з цього питання нами було проаналізовано в одному з попередніх оглядів.

Перевірці підлягає лише особа, зазначена у наказі

У постанові від 07.03.2017 у справі № 21-2254а16 (826/1752/14), що стосувалася порядку проведення податкової перевірки, ВСУ навів закономірний висновок про те, що перевірку може бути проведено лише щодо особи, визначеної у наказі.

ВСУ: «…наказ про проведення перевірки надає контролюючому органу право провести перевірку та визначає особу, стосовно якої здійснюється відповідний контрольний захід. Отже, проведення перевірки особи, яка не зазначена у наказі, свідчить про перевищення податковим органом повноважень при проведенні такої перевірки, призводить до визнання перевірки незаконною та до відсутності правових наслідків, у тому числі і компетенції у контролюючого органу на прийняття податкового повідомлення - рішення за результатами її здійснення...».

 

[1] Гражданское право. Том 2. Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. – М., Велби, 2003. С. 581

[2] Capitant H. De la cause des obligations. Paris, 1927. Tome troisieme. P. 52.

[3] Положення підпункту 5.4.6 пункту 5.4 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (чинного на час виникнення правовідносин).

[4] Там само.

[5] Редакція положення цієї норми, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, аналогічна редакції, чинній на сьогодні.

[6] На час виникнення спірних правовідносин стаття 4 Закону України «Про страхування» від 07.03.1996 № 85/96-ВР вказувала на те, що об’єктами страхування можуть бути  майнові  інтереси, пов'язані, зокрема, з володінням,  користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування).

[7] Підпункт 12.2.2 пункту 12.2 статті 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Попередня стаття Наступна стаття