Огляд судової практики за червень 2017 року

Аа Аа

Реінвестиція дивідендів та ПДФО

У червневій ухвалі від 06.06.2017 у справі № 826/902/15 Вищий адміністративний суд України (далі – ВАСУ) здійснив правову кваліфікацію операції з реінвестиції дивідендів.

Звернемося до фабули справи.

На загальних зборах товариства з обмеженою відповідальністю було прийнято рішення про нарахування дивідендів. Водночас учасниками було погоджено спрямувати їх на збільшення статутного фонду товариства (тобто здійснити реінвестування дивідендів).

Одному з учасників (який фігурує як позивач у цій справі) було виплачено дивіденди у вигляді часток, емітованих товариством, у розмірі 237 476 250,00 грн (що загалом склало 99,99 % статутного капіталу юридичної особи).

Податковий орган не заперечував, що виплата дивідендів у такій формі не підлягає оподаткуванню податком на доходи фізичних осіб, з огляду на положення підпункту 165.1.18 пункту 165.1 статті 165 Податкового кодексу України (далі – ПК України).

Згідно з цією нормою у разі здійснення реінвестування дивідендів дохід фізичної особи - інвестора не підлягає оподаткуванню податком на доходи фізичних осіб за двох умов:

  • пропорції (частки) участі всіх акціонерів (власників) у статутному фонді емітента не змінюються;

  • статутний фонд емітента збільшується на сукупну номінальну вартість нарахованих дивідендів.

Товариством ці умови були дотримані.

Надалі учасник-інвестор уклав з юридичною особою - емітентом договір купівлі-продажу (відступлення) частки у статутному капіталі товариства.

Згідно з умовами цього договору учасник здійснював відступлення частини корпоративних прав, що раніше були набуті ним внаслідок нарахування дивідендів у вигляді часток у статутному капіталі товариства. Загалом було відчужено 3,846 % загального розміру статутного капіталу товариства у розмірі 9 407 692,31 грн.

Податковий орган базував свої аргументи на тому, що відповідно до підпункту 170.2.2 ПК України інвестиційний прибуток розраховується як позитивна різниця між доходом, отриманим платником податку від продажу окремого інвестиційного активу, та його вартістю, що визначається із суми витрат на придбання такого активу.

Фіскали не врахували здійснення реінвестиції як витрат на придбання активу. Відтак отриману в результаті продажу суму податковий орган розцінив як інвестиційний прибуток фізичної особи, що підлягає оподаткуванню податком на доходи фізичних осіб.

Однак ВАСУ не погодився з такими висновками щодо кваліфікації здійснених операцій.

Опорною точкою позиції ВАСУ також стала формула, передбачена підпунктом 170.2.2 ПК України:

інвестиційний прибуток = сума коштів, отримана в результаті продажу активу – сума коштів, витрачена у минулому на його придбання.

Ключове твердження Суду полягало у тому, що реінвестування дивідендів прирівнюється до придбання інвестиційного активу.

ВАСУ:

«…інвестиційний прибуток розраховується як позитивна різниця між доходом, отриманим платником податку від продажу окремого інвестиційного активу, та його вартістю, що визначається із суми витрат на придбання такого активу…(пп.170.2.2 п.170.2 ст.170 ПК України)

…придбанням інвестиційного активу вважаються також операції з внесення платником податку коштів або майна до статутного капіталу юридичної особи - резидента в обмін на емітовані ним корпоративні права (абз.5 пп.170.2.2 п.170.2 ст.170 ПК України).

Таким чином, позивач поніс витрати в розмірі 237 476 250,00 грн. на придбання інвестиційного активу, у зв'язку із внесенням дивідендів до статутного капіталу….».

Тобто суд розтлумачив: якщо учасник не отримує дивіденди (зокрема, у вигляді грошових коштів), а натомість погоджується спрямувати еквівалентну суму на збільшення статутного капіталу товариства, ним фактично здійснюється операція з внесення коштів до статутного капіталу юридичної особи. Водночас пропорційно до розміру таких реінвестованих дивідендів учасник-інвестор набуває прав у збільшеному капіталі товариства (тобто в обмін на внесок дивідендів учасник набуває права на розмір збільшення капіталу).

Відтак, на думку ВАСУ, сума реінвестованих дивідендів повинна розцінюватися як витрати на придбання активу (частки у статутному капіталі) і враховуватися при розрахунку інвестиційного прибутку (за умови подальшого продажу таких активів).

Отже,  розрахунок, на якому ґрунтувався висновок ВАСУ, виглядав так:

інвестиційний прибуток учасника-інвестора = сума, отримана в результаті відступлення (продажу) частки корпоративних прав (9407692,31 грн) – сума дивідендів, що були реінвестовані (237 476 250,00 грн).

Оскільки різниця, отримана в результаті такого підрахунку, виявилася від’ємною, Суд дійшов висновку, що учасник товариства не отримав інвестиційний прибуток, і відповідно об’єкт оподаткування податком на доходи фізичних осіб у такому випадку відсутній.

ВАСУ:

«…суд погоджується з твердженнями позивача, що інвестиційний прибуток позивача від операції продажу частки у статутному капіталі товариства 3,846% не виникає, оскільки позивач поніс витрати на придбання інвестиційного активу в розмірі 237 476 250,00 грн., а отримав дохід від продажу частки інвестиційного активу в розмірі 9 402 692,31 грн.»

Варто додати, що з точки зору юридичної особи - емітента спрямування нарахованих дивідендів на збільшення статутного фонду (реінвестиція) є однією господарською операцією (Дебет: 671 «Розрахунки за нарахованими дивідендами», кредит: 46 «Неоплачений капітал»).

Водночас з погляду учасника-інвестора ця операція є одночасно отриманням доходу у вигляді дивідендів, які нараховуються на користь платника податку у вигляді акцій (часток, паїв), емітованих юридичною особою, та здійсненням витрат на придбання інвестиційного активу (корпоративних прав).

Проаналізована судова позиція щодо реінвестиції дивідендів мала місце у практиці ВАСУ і раніше.

Так, прикладом цього може слугувати ухвала ВАСУ від 20.07.2015 у справі № 2а-14101/11/2670.

ВАСУ:

«… інвестиційний прибуток розраховується як позитивна різниця між доходом, отриманим платником податку від продажу окремого інвестиційного активу, та його вартістю, що розраховується виходячи з суми витрат, понесених у зв'язку з придбанням такого активу…

придбанням інвестиційного активу вважаються також операції з внесення платником податку коштів або майна до статутного фонду юридичної особи - резидента в обмін на емітовані ним корпоративні права…

… Враховуючи викладене, грошові кошти платника податку у вигляді нарахованих дивідендів в рахунок оплати додатково випущених акціонерним товариством акцій, зокрема шляхом збільшення номінальної вартості одиниці раніше випущених акцій, що збільшує розмір статутного фонду, слід розглядати як внесок платником податку коштів до статутного фонду юридичної особи - резидента в обмін на емітовані ним корпоративні права. Своєю чергою, операції з внесення платником податку коштів або майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на емітовані ним корпоративні права є операцією з придбання інвестиційного активу.

При цьому витрати, понесені платником у зв'язку з таким придбанням повинні враховуватись при обчисленні інвестиційного прибутку.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що позивачем обґрунтовано віднесено до складу витрат на придбання інвестиційного активу вартість додатково випущених (шляхом збільшення номінальної вартості існуючих) акцій та враховано вказаний показник витрат при обчисленні інвестиційного прибутку активів…».

Аналогічна позиція фігурувала і в ухвалі ВАСУ від 25.02.2014 у справі № 2а-14098/11/2670.

ВАСУ:

«…позивачем обґрунтовано віднесено до складу витрат на придбання додатково випущених (шляхом збільшення номінальної вартості існуючих) акцій та врахування ним при обчисленні інвестиційного прибутку власних коштів у вигляді реінвестованих дивідендів…».

 

Вексель як інструмент розрахунків

У червневій ухвалі від 13.06.2017 у справі № 826/763/15 ВАСУ звернувся до тлумачення правової природи векселя.

Товариством - платником податку (продавцем) було укладено договір купівлі-продажу  цінних паперів з підприємством-контрагентом (покупцем). Оплата за договором здійснювалася шляхом видачі на користь продавця кількох векселів.

Проаналізувавши умови угоди, податковий орган дійшов висновку про заниження товариством доходу, що враховується при визначенні об'єкта оподаткування податком на прибуток, внаслідок отримання як оплати за відчужені акції векселів. Такі висновки податкового органу ґрунтувалися на тому, що вексель не є об'єктом інвестиційної діяльності, відповідно до статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.1991 № 1560-XII.

Тобто з точки зору податкового органу вексель у здійсненій операції виступав неналежним об’єктом інвестиції, а не інструментом розрахунку за проданий товар (цінні папери).

Однак ВАСУ дійшов висновку про хибність такої кваліфікації операції.

Суд підкреслив, що виключення векселя з переліку об'єктів інвестиційної діяльності не позбавляє його статусу боргового цінного паперу та не забороняє здійснювати розрахункові операції за допомогою векселя. 

ВАСУ:

«…За правилами ст. 4 Закону України «Про обіг векселів в Україні» видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги…

З огляду на викладене, попередні судові інстанції дійшли обґрунтованого висновку про те, що виключення векселя з переліку об'єктів інвестиційної діяльності, на що посилається контролюючий орган, не позабавляє його статусу боргового цінного паперу та не забороняє здійснювати розрахункові операції за допомогою векселя…».

Також ВАСУ погодився з аргументацією суду першої інстанції. Так, суд наголошував, що здійснена операція повинна розцінюватися як звичайна угода купівлі-продажу, оплата за якою здійснена за допомогою такого інструменту розрахунку, як вексель. Відчуження цінних паперів, на думку суду, не можна вважати «інвестицією у вексель».

Окружний адміністративний суд м. Києва:

«…Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Враховуючи зазначені вище норми Закону України «Про інвестиційну діяльність», є можливими прийти до висновку про те, що об'єктом інвестиційної діяльності є те, у що вкладаються майнові та інтелектуальні цінності. Як наслідок, об'єкт інвестиційної діяльності повинен існувати на момент здійснення інвестиції, оскільки сама по собі інвестиція (згідно визначення) є вкладенням цінностей у об'єкт інвестиції.

При цьому, закон встановлює, що вкладення майнових та інтелектуальних цінностей у векселі не є інвестицією.

В той же час, закон не встановлює заборони на здійснення розрахункових операцій за допомогою векселя.

Виходячи з того, що векселі були виписані лише на наступний день після укладання договору купівлі-продажу цінних паперів, суд вважає за необхідне зазначити, що прості векселі, в даному випадку, не є і не могли бути об'єктами інвестиційної діяльності, як такі, що не існували станом на дату укладення договору купівлі-продажу цінних паперів (акцій)…

Статтею 4 Закону України «Про обіг векселів в Україні» визначено, що видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги…

Оскільки в акті перевірки контролюючим органом не заперечується сам факт продажу позивачем простих іменних акцій в рамках договору, то суд приходить до висновку, що досліджувані господарські операції вчинені у відповідності до положень ст. 4 Закону України «Про обіг векселів в Україні» та одночасно не підпадають під обмеження, встановлені Законом України «Про інвестиційну діяльність», внаслідок чого твердження про заниження позивачем прибутку є необґрунтованими…».

Проте варто зробити ремарку, що за своєю правовою природою вексель може виступати об’єктом інвестування. Стаття 4 Закону України «Про обіг векселів в Україні» від 05.04.2001 № 2374-III в чинній редакції визначає, що  видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи,  надані  послуги.

Однак, по-перше, вимога товарності стосується тільки моменту видачі векселя і не поширюється на його обіг. По-друге, наприклад, дисконтні векселі дозволяють отримувати дохід держателю такого векселя.

 

Податок на прибуток: облік інвестиційних сертифікатів пайових фондів

В ухвалі від 19.04.2017 у справі № 813/867/16 ВАСУ розтлумачив питання належного відображення у бухгалтерському обліку інвестиційних сертифікатів пайового фонду за певним методом.

Як вказують на те деталі справи, за результатами перевірки товариства з обмеженою відповідальністю податковий орган дійшов висновків про заниження податку на прибуток за період 2013 - 2014 рр.  Основні аргументи фіскалів стосувалися некоректності відображення у бухгалтерському обліку фінансових інвестицій платника податку.  

Податковий орган наполягав, що названі інвестиційні сертифікати є інвестицією в асоційоване підприємство, у зв'язку з чим платник податку повинен був обліковувати операції з такими сертифікатами за методом участі в капіталі.

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 12 "Фінансові інвестиції", затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 26 квітня 2000 року № 91 (далі – Положення № 12), метод участі в капіталі – метод обліку інвестицій, згідно з яким балансова вартість інвестицій відповідно збільшується або зменшується на суму збільшення або зменшення частки інвестора у власному капіталі об'єкта інвестування.

Платник податку обрав інший метод обліку – за собівартістю цінного паперу.

Як наслідок, на думку податкового органу, товариство протиправно не збільшувало балансову вартість інвестиційних сертифікатів на суму доходів від участі в капіталі в частині нерозподіленого чистого прибутку.

Надалі платник податків відчужив частину сертифікатів фізичним особам. Продаж інвестицій товариство здійснювало за їх собівартістю.

Водночас податковий орган наполягав на тому, що платник занизив ціну продажу (тобто продав активи за ціною нижче їх балансової вартості (справедливої вартості)[1].

Позиція фіскалів була побудована за таким алгоритмом. Продаж інвестиційних сертифікатів відбувся до розподілу нерозподіленого прибутку серед інвесторів. Водночас платник податку не застосовував метод участі в капіталі. Відповідно – не враховував суму доходів від участі в капіталі в частині нерозподіленого чистого прибутку, визначаючи вартість інвестицій. Натомість продаж сертифікатів товариство здійснило за їх собівартістю (тобто сформувало ціну продажу без врахування залишку нерозподіленого прибутку як складової вартості цінних паперів). У свою чергу надто низька ціна мала наслідком заниження прибутку від продажу фінансових інвестицій. Останнє вплинуло на коректне визначення «інших доходів» товариства у бухгалтерському обліку. Вищезазначене послугувало підставою для донарахування податковим органом податку на прибуток.

Таким чином, у центрі уваги Суду опинилося питання вибору належного методу обліку інвестиційних сертифікатів пайового фонду. У ході розгляду справи ВАСУ послідовно спростував аргументи податкового органу.

Окреслимо основні тези позиції Суду.

Можливість застосування для бухгалтерського обліку інвестиційних сертифікатів методу участі в капіталі

Аргументи проти

1. Визначальним для визначення прибутку від операцій з цінними паперами є отримання доходів.

ВАСУ:

«Визначальним для визначення прибутку від операцій з цінними паперами … є отримання доходів…

… до інших доходів, зокрема, включається дохід від реалізації фінансових інвестицій..

…за методом участі в капіталі визначається балансова вартість інвестицій інвестицій…

Водночас, «балансова вартість» і «доходи від відчуження цінних паперів» поняття не тотожні.

Таким чином, з урахуванням наведеного, позивач цілком обґрунтовано визначав прибуток виходячи із отриманого доходу від реалізації фінансових інвестицій».

2. За методом участі в капіталі обліковуються фінансові інвестиції в асоційовані й дочірні підприємства.

Підприємство є юридичною особою, водночас пайовий інвестиційний фонд не має такого статусу. Так, відповідно до Закону України «Про інститути спільного інвестування» від 05.07.2012 № 5080-VI пайовим фондом вважається сукупність активів, що належать учасникам такого фонду та перебувають в управлінні компанії з управління активами.

ВАСУ:

«Пайовий венчурний недиверсифікований закритий інвестиційний фонд, сертифікати якого позивач обліковував, не є юридичною особою…».

 

3. За методом участі в капіталі обліковуються інвестиції в юридичну особу, на яку інвестор має суттєвий вплив.

Визначення поняття «асоційоване підприємство» міститься в Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку 23 «Розкриття інформації щодо пов'язаних сторін», затвердженому наказом Міністерства фінансів України від 18 червня 2001 року № 303. Згідно з вказаним актом асоційованим підприємством вважається підприємство, на яке інвестор має суттєвий вплив.

ВАСУ:

«…позивач через сертифікати не мав суттєвого впливу, адже згідно з пунктом 3 Положення 12 суттєвий вплив - це повноваження брати участь у прийнятті рішень з фінансової, господарської та комерційної політики об'єкта інвестування без здійснення контролю цієї політики, а згідно з частиною 2 статті 45 Закону України «Про інститути спільного інвестування» учасники пайового фонду не мають права впливати на діяльність компанії з управління активами…

Обставина відсутності такої ознаки асоційованого підприємства як суттєвий вплив підтверджується і правовою природою інвестиційного сертифіката, який у відповідності до положень пункту 8 частини 1 статті 1 названого вище Закону засвідчує лише право на частку в пайовому фонді та на отримання дивідендів…».

Враховуючи вищезазначене, ВАСУ сформулював підсумковий висновок.

ВАСУ:

«…юридично правильним є висновок судів попередніх інстанцій про те, що бухгалтерський облік інвестиційних сертифікатів не міг здійснюватись за методом участі в капіталі, як наслідок позивач не повинен був збільшувати балансову вартість інвестиційних сертифікатів на суму доходів від участі в капіталі в частині нерозподіленого чистого прибутку…».

Формування ціни продажу інвестиційних сертифікатів, виходячи з їх собівартості

Відповідно до Положення № 12 фінансові інвестиції, справедливу вартість яких достовірно визначити неможливо, відображаються на дату балансу за їх собівартістю з урахуванням зменшення корисності інвестиції.

ВАСУ дійшов висновку, що, оскільки продаж інвестиційних сертифікатів відбувся до розподілу нерозподіленого прибутку серед інвесторів, вартість інвестиційних сертифікатів інакше як за собівартістю на момент продажу визначити було неможливо.

ВАСУ:

«…бухгалтерський облік інвестиційних сертифікатів здійснювався за собівартістю, оскільки їх справедливу вартість достовірно визначити неможливо…

…З огляду на те, що продаж інвестиційних сертифікатів відбувся до розподілу нерозподіленого прибутку серед інвесторів …, суди попередніх інстанцій дійшли юридично правильного висновку про те, що вартість інвестиційних сертифікатів інакше як за собівартістю на момент продажу визначити неможливо…».

 

Розумна економічна мета: позичальник може бути кредитором

В ухвалі від 18.04.2017 у справі № 817/653/16 ВАСУ оцінив розумність економічної мети операції з надання поворотної фінансової допомоги платником податку, який сам потребує коштів (і відповідно здійснює їх запозичення).

Як свідчать обставини справи, під час перевірки податковий орган установив, що, маючи постійну заборгованість за кредитними коштами, платник податку надає поворотну фінансову допомогу іншим суб'єктам підприємницької діяльності. За період, що охоплювався перевіркою, сума наданої товариством фінансової допомоги істотно перевищувала суму отриманих кредитів. З огляду на це податковий орган дійшов висновку, що у платника податку відсутні розумні економічні причини (ділова мета) у господарській операції з користування кредитами. Відтак податковий орган наполягав, що фінансові витрати, пов’язані з такими кредитами, понесені поза межами господарської діяльності платника і тому не можуть бути віднесені до складу «інших витрат», що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування податком на прибуток.

Однак ВАСУ не погодився із судженнями податкового органу.

Суд касаційної інстанції акцентував увагу на деталях справи: платник податку залучав кредитні кошти з метою оплати розрахункових документів при недостатності/відсутності коштів на рахунку. Залучені кредитні кошти не використовувались товариством при здійсненні іншої господарської операції, а саме – надання поворотної фінансової допомоги суб'єктам підприємницької діяльності.

Таким чином, ВАСУ резолютував, що операції товариства із залучення кредитних коштів та сплати процентів за користування ними пов'язані з провадженням господарської діяльності платника, є обґрунтованими та економічно виправданими.

ВАСУ:

«…предметом доказування у справі є обставини щодо пов'язаності саме здійснених позивачем операцій із залучення кредитних коштів та сплати процентів за такими з провадженням його господарської діяльності…

…висновок суду першої інстанції про те, що операції позивача із залучення кредитних коштів та сплати процентів за користування такими кредитами пов'язані з провадженням господарської діяльності позивача, є обґрунтованим…

… Судом апеляційної інстанції безпідставно не враховано, що господарські операції позивача із залучення кредитних коштів є самостійними операціями, які не пов'язані з іншими окремими господарськими операціями позивача з надання поворотної фінансової допомоги суб'єктам підприємницької діяльності…

Тому обставини щодо направленості/не направленості окремих господарських операцій позивача із надання поворотної фінансової допомоги суб'єктам підприємницької діяльності на отримання доходу не можуть бути підставою для висновку про вчинення позивачем господарських операцій із залучення кредитних коштів та сплати процентів за ними не з метою використання в господарській діяльності позивача».

 

Збільшення реєстраційної суми в СЕА на підставі уточнюючих розрахунків

В ухвалі від 17.05.2017 у справі № 818/586/16 ВАСУ підтвердив, що дані уточнюючого розрахунку є підставою для автоматичного збільшення реєстраційної суми в Системі електронного адміністрування ПДВ (далі – СЕА) на суму від’ємного значення з ПДВ, що зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного періоду.

У поданій за червень 2015 року податковій декларації з ПДВ платником податку були допущені помилки. Зокрема, у зв’язку з неправильним заповненням рядків 24, 31 декларації сума від’ємного значення з ПДВ була відображена некоректно.

Надалі платником податку було подано уточнюючий розрахунок податкових зобов’язань із ПДВ у зв’язку з виправленням самостійно виявлених помилок.

З огляду на те, що за поданим уточнюючим розрахунком коригування від’ємних значень у СЕА не відбулось автоматично, платник податку звернувся до податкового органу з наміром вирішити окреслену проблему.

Листування платника податку з податковим органом мало негативний результат. Товариству було відмовлено у проханні збільшити реєстраційний ліміт за рахунок від'ємного значення з ПДВ, яке сформувалося до 01 лютого 2015 року та відобразити це в СЕА.

Свою позицію податковий орган обґрунтував пунктом 34 підрозділу 2 розділу ХХ ПК України.

Фіскали наполягали: аналіз цієї норми «Перехідних положень» дає підстави вважати, що після обнуління реєстраційної суми в СЕА її значення може збільшуватися на суму від’ємного значення, задекларовану платником податків виключно в рядках 24, 31 декларації. Цей показник не підлягає перерахунку у зв’язку з подальшим поданням уточнюючих розрахунків.

Тобто позиція податкового органу базувалася на буквальному текстуальному тлумаченні цієї норми, в якій ідеться саме про «декларування» платником відповідних показників. З точки зору платника податку підставою для визначення реєстраційної суми була подана податкова звітність, натомість з позиції податкового органу – лише податкова декларація.

Однак ВАСУ відхилив наведені аргументи податкового органу.

Суд касаційної інстанції дійшов висновку, що реєстраційний ліміт в СЕА підлягає автоматичному збільшенню на підставі даних уточнюючих розрахунків, поданих платником податку.

ВАСУ:

«…За змістом підпункту 4 пункту 34 підрозділу 2 розділу XX Податкового кодексу України визначальним фактором для автоматичного збільшення реєстраційної суми у системі електронного адміністрування податку на суму від'ємного значення, що зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного періоду, є зазначення такої суми саме в податковій звітності з ПДВ платника податку.

В свою чергу, до податкової звітності з податку на додану вартість … належать: податкова декларація, уточнюючий розрахунок …

Таким чином уточнюючий розрахунок податкових зобов'язань з податку на додану вартість у зв'язку з виправленням самостійно виявлених помилок … є однією з форм податкової звітності з ПДВ, а отже сформовані у ньому позивачем показники (зокрема рядок 24) мали бути враховані ДФС України при автоматичному збільшенні суми, на яку платник податку має право зареєструвати податкові накладні та/або розрахунки коригування…

… тому порушені права позивача підлягають захисту шляхом зобов'язання відповідача збільшити реєстраційну суму на величину від'ємного значення, зазначеного в рядку 24 уточнюючого розрахунку та відобразити у системі електронного адміністрування ПДВ…».

Аналогічні твердження ВАСУ навів і у справі № 826/1253/16, ухвалу у якій було постановлено 10.05.2017.

ВАСУ:

«…Товариство посилається на те, що внесення ним змін у податковий облік за червень 2015 року шляхом подачі уточнюючого розрахунку для виправлення самостійно виявленої помилки відповідає нормам ст. 50 ПК, а не включення цієї суми від'ємного значення до складу суми, на яку позивач має право реєструвати податкові накладні та/або розрахунки корегування в Єдиному реєстрі податкових накладних, що одночасно означає не відображення цієї суми в картці інтегрованого рахунку товариства в системі електронного адміністрування ПДВ, є порушенням його майнових прав, так як ця сума фактично є сумою надмірно сплаченого ним податку…

…У відповідності з частиною четвертою ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним…

Відповідно до пункту 50.1 ст. 50 ПК у разі якщо у майбутніх податкових періодах (з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу) платник податків самостійно (у тому числі за результатами електронної перевірки) виявляє помилки, що містяться у раніше поданій ним податковій декларації (крім обмежень, визначених цією статтею), він зобов'язаний надіслати уточнюючий розрахунок до такої податкової декларації за формою чинного на час подання уточнюючого розрахунку.

Норми ст. 200-1 та пункту 34 підрозділу 2 розділу XX «Перехідні положення» ПК, хоча і не передбачають врахування уточнюючих розрахунків до податкової декларації з ПДВ за червень 2015 року, але не містять положень, які б прямо обмежували право платника податку на коригування податкової звітності у порядку, визначеному нормами ст. 50 ПК. Не містять таких положень і інші норми ПК…».

 

Чи застосовується строк дії фінансової гарантії, якщо сама гарантія сплати митних платежів не надається?

В ухвалі від 06.10.2016 у справі № 646/14081/15-а ВАСУ проаналізував питання надання забезпечення сплати митних платежів при коригуванні митної вартості товарів митним органом.

Відповідно до деталей справи митним органом було прийнято рішення про коригування митної вартості товарів, заявлених декларантом до митного оформлення.

Однак декларант скористався своїм правом, передбаченим частиною сьомою статті 55 Митного кодексу України (далі – МК України).

Так, відповідно до зазначеної норми декларант, який не погоджується з рішенням митного органу про коригування митної вартості товарів, має право здійснити їх випуск у вільний обіг за умови, якщо:

  • ним буде сплачено митні платежі, виходячи з тієї митної вартості товарів, яку декларант визначив самостійно, та

  • надано фінансову гарантію сплати митних платежів на різницю між сумою обчислених декларантом та нарахованих митним органом митних платежів (різниці між сумою митних платежів, обчисленою згідно з митною вартістю товарів, визначеною декларантом або уповноваженою ним особою, та сумою митних платежів, обчисленою згідно з митною вартістю товарів, визначеною митним органом).

При цьому стаття 55 МК України передбачає, що «строк дії таких гарантій не може перевищувати 90 календарних днів з дня випуску товарів». Якщо зі спливом цього часу декларант не доведе правильність визначення ним митної вартості, митні платежі, зокрема, розрахована різниця (між сумою обчислених декларантом та нарахованих митним органом митних платежів) повинна бути сплачена.

Водночас відповідно до частини шостої статті 307 МК України фінансова гарантія як забезпечення сплати митних платежів не надається, якщо сума митних платежів, що підлягають сплаті, не перевищує суму, еквівалентну 1000 євро.

Оскільки сума митних платежів, яку належало сплатити декларанту, виявилася меншою за 1000 євро, фінансова гарантія ним не надавалася. Після закінчення 90-денного строку митні платежі сплачені не були. Зазначене послугувало підставою до висновків митного органу про ухилення декларантом від сплати митних платежів.

Однак особа наполягала: оскільки фінансова гарантія нею не надавалась, то сплата відповідної різниці суми митних платежів у 90-денний строк є безпідставною.

Однак ВАСУ не прислухався до доводів декларанта. Суд касаційної інстанції розтлумачив, що звільнення декларанта від надання фінансової гарантії як забезпечення сплати митних платежів жодним чином не звільняє його від належного та вчасного виконання обов'язку зі сплати митних платежів.

ВАСУ:

«…звільнення особи, відповідальної за сплату митних платежів, від надання фінансової гарантії як забезпечення сплати митних платежів, звільняє цю особу саме від надання фінансової гарантії, та жодним чином не звільняє від належного та вчасного виконання обов'язку зі сплати митних платежів…

…суди першої та апеляційної інстанції дійшли правильного висновку про невиконання позивачем вимог Митного кодексу України в частині сплати митних платежів у визначені законодавством строки…».

Аналогічного висновку ВАСУ дійшов і в ухвалі від 15.09.2016 у справі № 646/13916/15-а.

У цій справі ВАСУ також акцентував увагу на тому, що за аналізованих обставин податкове зобов'язання щодо сплати митних платежів та строк його виконання вважаються визначеними декларантом самостійно при поданні митної декларації. Таким чином, прийняття у цьому випадку контролюючим органом окремого/додаткового рішення не вимагається.

ВАСУ:

«…є безпідставними посилання скаржника на те, що фінансова гарантія у зв'язку з випуском товару у вільний обіг не надавалася, на час винесення оскаржуваної постанови не набрало чинності судове рішення щодо скарження рішення митниці про коригування митної вартості, сума забезпечення сплати митних платежів не визначалася, строк їх сплати не встановлювався, а митним органом не визначалася сума податкового зобов'язання і строк його сплати не наступав.

…Факт оскарження позивачем рішення митниці про коригування митної вартості не є підставою звільнення від сплати різниці у встановлених у декларації сумі та строк. Податкове зобов'язання щодо сплати митних платежів та строк його виконання визначене декларантом самостійно при поданні митної декларації і прийняття у даному випадку контролюючим органом окремого/додаткового рішення не вимагається…».

Така ж позиція відображена і в низці інших ухвал ВАСУ, зокрема: в ухвалі від 15.09.2016 у справі № 646/13966/15-а, в ухвалі від 24.05.2016 у справі № 646/13023/15-а, в ухвалі від 16.06.2016 у справі № 646/13170/15-а, в ухвалі від 15.09.2016 у справі № 646/12644/15-а, в ухвалі від 16.06.2016 у справі № 646/12638/15-а.


[1] Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 19  "Об'єднання підприємств", затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 07.07.1999 № 163, справедлива вартість – сума, за якою можна продати актив або оплатити зобов'язання за звичайних умов на певну дату.

Попередня стаття Наступна стаття