Додаток
Форма 1
Додаток
Форма 2
Додаток
Форма 3
Додаток
Форма 4
Розширений пошук
Тарифна політика
Вхід|Реєстрація

Ru

En

Ua

Ухвала Вищого адміністративного суду України від 16.08.2017 у справі № 815/25/16
Пошук у тексті
Знайти
Вверх из Вниз
...
Державний герб України
ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
У Х В А Л А
І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
"16" серпня 2017 р.                                         м. Київ                                      К/800/19576/17

 

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого - Веденяпіна О.А.

(судді-доповідача), Бухтіярової І.О., Приходько І.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Приватного підприємства "Фаворит"

на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 24 травня 2017 року

у справі  №815/25/16

за позовом Приватного підприємства «Фаворит»

до Державної податкової інспекції в Овідіопольському районі Головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області (правонаступник - Іллічівська об'єднана державна податкова інспекція Головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області)

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

...

в с т а н о в и в :

Приватне підприємство «Фаворит» (далі - Підприємство), звернулось в суд з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції в Овідіопольському районі Головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області (правонаступник - Іллічівська об'єднана державна податкова інспекція Головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області, далі - Інспекція) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 22 грудня 2015 року № 0000282202, № 0002042202.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2016 року позовні вимоги задоволено: визнано протиправними та скасовані податкові повідомлення-рішення від 22 грудня 2015 року № 0000282202, № 0002042202.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 24 травня 2017 року апеляційну скаргу Інспекції задоволено: скасовано рішення суду першої інстанції і прийнято нову постанову, якою в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції та посилаючись на допущення судом норм матеріального та процесуального права, Підприємство подало касаційну скаргу, в якій просив його скасувати та прийняти рішення, яким залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Письмових заперечень на касаційну скаргу не надходило, що не перешкоджає ї розгляду по суті.

У зв'язку з неприбуттям у судове засідання осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце судового засідання, справа розглядається відповідно до статті 222 Кодексу адміністративного судочинства України в порядку письмового провадження.

Переглянувши судове рішення в межах касаційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про задоволення касаційної скарги.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем за результатами проведеної перевірки було складено акт №936/15-21-22-02/32784938 від 01 грудня 2015 року, яким встановлено порушення позивачем: пунктів 198.1, 198.3, 198.6 статті 198 Податкового кодексу України (далі - ПК України), в результаті чого занижено податок на додану вартість всього у загальній сумі 546 910, 00 грн.; пункту 138.2 статті 138 ПК України, в результаті чого занижено податок на прибуток всього у загальній сумі 495 020, 00 грн., оскільки не підтверджена реальність здійснення операцій з придбання товарів та послуг (суборенда автонавантажувачів, послуг з відтайки морозильних камер, очистка розподільчих пристроїв та планово-профілактичні роботи на РУ-10КВ електроцеху та деталей до автонавантажувачів) у ТОВ «Адіс-Строй» за період з 01 квітня 2013 року по 30 квітня 2013 рік, ПП «Топ Трейдінг» за період з 01 січня 2014 року по 28 лютого 2014 року, ПП «Ін Кар» за період з 01 серпня 2014 року по 30 вересня 2014 року та ТОВ «Компанія НТТ» за період з 01 листопада 2014 року по 30 листопада 2014 року.

Висновки відповідача про порушення позивачем наведених норм ґрунтуються на тому, що фактично ніяких послуг та товарів Підприємство від ТОВ «Адіс-Строй», ПП «Топ Трейдінг», ПП «Ін Кар» та ТОВ «Компанія НТТ» не одержувало, оскільки операції носили безтоварний характер.

На підставі акта перевірки Інспекцією прийняті податкові повідомлення-рішення від 22 грудня 2015року № 0002042202, № 0000282202, якими позивачу визначено суми грошових зобов'язань по податку на додану вартість за основним платежем 546 910,00грн., за штрафними санкціями 273 455,00 грн., та з податку на прибуток за основним платежем 495 020,00 грн., за штрафними санкціями 247 510,00 грн.

Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції не погодився із висновками відповідача та зазначив, що наявними у матеріалах справи доказами підтверджено можливість контрагентів виконати роботи, наслідки яких позивач відобразив у податковому обліку.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи постанову про відмову у задоволенні позову, виходив із обґрунтованості висновків податкового органу та вказав, що контрагенти позивача надали документи, в яких відсутні обов'язкові та необхідні реквізити автонавантажувачів, що унеможливлює підтвердження дійсності господарських операцій.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Вимоги до підтвердження даних, визначених у податковій звітності, встановлені статтею 44 ПК України. Так, згідно з пунктом 44.1 цієї статті для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Так, правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначено Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

Відповідно до статті 1 цього Закону бухгалтерський облік - це процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень.

Бухгалтерський облік на підприємстві ведеться безперервно з дня реєстрації підприємства до його ліквідації (частина 1 статті 8 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»).

У бухгалтерському обліку відображаються окремі господарські операції, з яких складається господарська діяльність.

Господарська операція - це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства (стаття 1 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»).

За змістом частин 1 та 2 статті 9 наведеного Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Тобто для бухгалтерського обліку мають значення лише ті документи, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій.

Відповідно до наведеного вище визначення господарської операції пов'язане з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу.

Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов'язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами Податкового кодексу України.

Відповідно до підпункту 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 ПК України витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Склад витрат та порядок їх визнання визначений статтею 138 ПК України.

Згідно з пунктом 138.2 статті 138 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

За змістом підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК України не відносяться до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Так, за визначенням, наведеним у підпункті 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України, податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Відповідно до пункту 198.1 статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Згідно з пунктом 198.3 статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення контрольованих операцій - не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу) та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

У відповідності до пункту 198.6 статті 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 200.1 статті 201 ПК України сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду.

Аналіз наведених норм свідчить, що господарські операції для цілей визначення податкового кредиту та витрат мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Встановлюючи обставини правомірності/неправомірності відображення в податковому обліку господарських операцій, слід ретельно, в сукупності та взаємозв'язку досліджувати всі надані податковим органом та платником податків докази щодо реального/нереального здійснення господарських операцій.

Законодавець не визначив конкретного переліку документів, якими платник повинен підтвердити реальність виконання господарської операції. З метою податкового обліку господарські операції можуть оформлюватися будь-якими первинними документами, зміст яких відповідає положенням статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», та складення яких узгоджується із законодавчо установленими вимогами щодо оформлення такої операції або із звичаєвою практикою.

Документи та інші дані, що спростовують реальність здійснення господарської операції, яка відображена в податковому обліку, повинні оцінюватися з урахуванням специфіки кожної господарської операції - умов перевезення, зберігання товарів, змісту послуг, що надаються тощо.

При цьому сама собою наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце.

Як свідчать обставини, встановлені судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, між позивачем та його контрагентами (ТОВ «Адіс-Строй», ПП «Топ-Трейдінг», ПП «Ін Кар», ТОВ «Компанія НТТ») укладались договори про: суборенду автонавантажувачів; клінінгові послуги; виконання робіт в технологічному цеху з очистки від льодяної шуби з розподільчих пристроїв та на поверхах у вестибюлі для дотримання технологічного режиму та підтримці відповідних температур в морозильних камерах для зберігання продовольчих товарів; поставки запасних частин і комплектуючих на навантажувачі.

Фактичне здійснення вказаних операцій підтверджується актами прийому-передачі наданих послуг, реєстрами виданих та отриманих податкових накладних, податковими накладними, видатковими накладними, виписками по рахунку.

Як свідчать наявні у матеріалах справи докази, позивач здійснював діяльність в орендованому комплексі (що підтверджується договором оренди приміщення за адресою: м. Одеса 19-й км. Старокиївської дороги) щодо забезпечення виробничого процесу і обслуговування виробничого устаткування, у роботі якого використовується аміак. З метою забезпечення належного функціонування підприємства та зважаючи на неможливість виконання робіт наявними у позивача автонавантажувачами, які є застарілими та підлягають списанню, позивач їх орендував у контрагентів.

Згідно з поясненням позивача, надання клінінгових послуг контрагентом позивача пов'язане з прибиранням холодильних камер від наталого льоду, що підтверджується зокрема фотовідбитками, що містяться в матеріалах справи.

Отже, згідно з обставинами, встановленими судом першої інстанції, фінансово-господарські взаємовідносини позивача з його контрагентами, були зумовлені необхідністю виконання підприємством власної господарської діяльності, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами.

На підставі доказів, оцінка яким надана судом першої інстанції з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про фактичне здійснення операцій між позивачем та його контрагентами.

Такі обставини, як відсутність в актах прийому-передачі інвентарних номерів, року випуску, паспортних даних, паспортів автонавантажувачів, технічних паспортів не можуть спростовувати фактичне виконання операції, оскільки документальне оформлення є лише формою представлення інформації про юридичний факт, тоді як саме з юридичним фактом податкове законодавство пов'язує зміни у податковому обліку платника. Власне незаповнення у первинних облікових документах окремих позицій, які не впливають на зміст господарської операції, а також відсутність максимальної деталізації даних щодо автонавантажувачів, які отримав позивач, за недоведеності факту підроблення первинних документів, не перешкоджає прийняттю цих документів до обліку та не є свідченням нездійснення господарської операції вцілому.

Крім того, колегія суддів, акцентує увагу на тому, що Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року (далі - Конвенція), Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Відповідно до частини першої статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно з статтею 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейський суд з прав людини у справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03) у своєму рішенні від 22 січня 2009 року зазначив:

« 70. І, нарешті, що стосується зусиль для попередження обманних зловживань системою оподаткування ПДВ, Суд визнає, що коли Держави - члени Конвенції володіють інформацією про такі зловживання зі сторони певної фізичної чи юридичної особи, вони можуть вжити відповідних засобів щодо недопущення, зупинення чи покарання за такі зловживання. Однак, Суд вважає, що коли національна влада за відсутності будь-яких вказівок на пряму участь фізичної або юридичної особи у зловживаннях, пов'язаних зі сплатою ПДВ, що нараховується при низці операцій з поставок, або будь-яких вказівок на обізнаність про таке порушення, все-таки карає одержувача оподатковуваної ПДВ поставки, який повністю виконав свої зобов'язання, за дії чи бездіяльність постачальника, який знаходився поза контролем одержувача і по відношенню до якого не було засобів відстеження і забезпечення його старанності, то влада виходить за розумні межі і порушує справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами загальних інтересів і вимогами захисту права власності.

71. Враховуючи своєчасне і повне виконання компанією-заявником своїх обов'язків із декларування ПДВ, неможливості з її сторони забезпечити дотримання постачальником його обов'язків щодо декларування ПДВ і той факт, що не було ніякого шахрайства стосовно системи оподаткування, про яке компанія-заявник знала чи могла знати, Суд вважає, що компанія-заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов'язків щодо своєчасного декларування ПДВ і, як наслідок, сплачувати ПДВ повторно разом із пенею. Суд вважає, що такі вимоги прирівнюються до надзвичайного обтяження для компанії-заявника, що порушило справедливий баланс, який повинен був підтримуватися між вимогами загальних інтересів та вимогами захисту права власності. Таким чином, мало місце порушення статті 1 Протоколу N 1».

Подібну позицію висловив і Верховний Суд України, який у постанові від 11 грудня 2007 року (справа № 21-1376во06) дійшов висновку, що «у разі невиконання контрагентом зобов'язання зі сплати податку до бюджету, відповідальність та негативні наслідки настають саме щодо цієї особи. Ця обставина не є підставою для позбавлення платника ПДВ права на його відшкодування у разі, коли цей платник виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту».

Таким чином, якщо податкові органи володіють інформацією щодо ухилення від сплати податків платником, вони повинні вживати заходи з метою притягнення до відповідальності саме такого суб'єкта господарювання, а не покладати відповідальності на його контрагента, який документально підтвердив своє право на податкові відрахування.

Висновки відповідача, які ґрунтуються не на аналізі суті та наслідків господарських операцій, які мали місце у перевіряємому періоді, не є безумовною підставою для висновків про відсутність фактичного здійснення господарських операцій.

Суд вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом». Так, наведені Інспекцією аргументи не є достатньо вагомими, чіткими та узгодженими доказами, що спростовують реальність господарських операцій між позивачем та контрагентами, факт чого підтверджується належними та допустимими доказами в розумінні положень статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України.

Вищий адміністративний суд України також акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності чи недотримання принципу належної обачності при виборі контрагента, як і не доведено правомірності оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов юридично правильного висновку про невідповідність фактичним обставинам справи тверджень відповідача про відсутність здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами, а відтак, з урахуванням вимог частини третьої статті 2, частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок щодо наявності підстав для задоволення позову.

Відповідно до статті 226 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.

Колегія суддів, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду апеляційної інстанції скасуванню. Прийняте із вірним застосуванням норм матеріального та процесуального права та з вірною правовою оцінкою обставин у справі рішення суду першої інстанції слід залишити в силі.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 226, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

...

у х в а л и в :

Касаційну скаргу Приватного підприємства "Фаворит" задовольнити.

Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 24 травня 2017 року скасувати, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2016 року залишити в силі.

Ухвала набирає законної сили у порядку та строки, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, та на неї може бути подана заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстав та в порядку, що передбачені статтями 236-239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді О.А. Веденяпін

О. Бухтіярова І.В. Приходько

Інформація про документ
Дата ухвалення
16.08.2017
ПІБ судді:
Веденяпін О.А.
Реєстраційний № рішення
815/25/16
Резолютивна частина
Касаційну скаргу платника податку задоволено, рішення суду апеляційної інстанції скасовано, а рішення першої інстанції залишено в силі.
Подальше оскарження
Рішення касаційної інстанції у даній справі у Верховному Суді України не переглядалось.