Додаток
Форма 1
Додаток
Форма 2
Додаток
Форма 3
Додаток
Форма 4
Розширений пошук
Тарифна політика
Вхід|Реєстрація

Ru

En

Ua

Справа Джеймс та інші проти Сполученого Королівства
Пошук у тексті
Знайти
Вверх из Вниз
...

Переклад офіційний

РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Р І Ш Е Н Н Я

Справа "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" (Case of James and others v. the United Kingdom)

21 лютого 1986 року

У справі Джеймса та інших*

---------------

* Примітка Секретаря Суду: справі привласнено номер 3/1984/75/119. Друге число означає рік подання справи до Суду; перше число позначає порядковий номер у списку справ, поданих того року; останні два числа вказують, відповідно, на порядкові номери у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і в списку початкових заяв до Комісії.

Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення на пленарному засіданні, згідно з правилом 50 Регламенту Суду (980_067), у складі таких суддів:

п. Р. Рюссдаль, голова

п. В. Ґаншоф ван дер Меерш

п. Дж. Кремона

п. Ж. Віарда

п. Тор Вільялмссон

пані Д. Біндшедлер-Роберт

п. Д. Евріґеніс

п. Ґ. Лаґерґрен

п. Ф. Ґьольчюклю

п. Ф. Матчер

п. Ж. Пінейро Фарінья

п. Л.-Е. Петтіті

п. Б. Волш

сер Вінсент Еванс

п. К. Руссо

п. Р. Бернхардт

п. Дж. Ґерсінґ

п. А. Шпільманн,

а також М.-А. Ейссен, Секретар Суду,

та Г. Пецольд, заступник Секретаря,

після нарад за зачиненими дверима 27 та 28 вересня 1985 року, а також 21 та 22 січня 1986 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа була передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 12 липня 1984 року в межах тримісячного строку, встановленого пунктом 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (995_004) (Конвенція). Справу розпочато за заявою N 8793/79 проти Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, поданою до Комісії в 1979 році чотирма громадянами Сполученого Королівства, а саме: Джоном Найджелом Котинеєм Джеймсом, Джералдом Кавендішем, шостим герцогом Вестмінстерським, Патріком Джеффрі Корбеттом та сером Річардом Бейкером Вілбрагамом.

2. У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48 та на заяву, якою Сполучене Королівство визнало обов'язковість юрисдикції Суду. Метою запиту було отримання рішення Суду стосовно того, чи свідчать факти справи про порушення державою-відповідачем зобов'язань за статтею 1 Протоколу N 1 до Конвенції (995_004), взятої окремо та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, або за статтею 13 Конвенції.

3. У відповідь на запит, поданий згідно з пунктом 3 (d) правила 33 Регламенту Суду (980_067), заявники повідомили про свій намір взяти участь у провадженні в Суді і призначили адвокатів, які їх представлятимуть (правило 30).

4. До складу палати із семи суддів увійшли за посадою сер Вінсент Еванс, суддя, обраний від Сполученого Королівства (стаття 43 Конвенції (995_004), та пан Ж. Віарда, який на той час був Головою Суду (пункт 3 (b) правила 21 (980_067). 2 серпня 1984 року у присутності Секретаря Голова Суду визначив шляхом жеребкування імена п'яти інших членів, а саме: п. В. Ганшофа ван дер Меерша, пані Д. Біндшедлер-Роберт, п. Ґ. Лаґерґрена, п. Р. Бернхардта та п. Дж. Ґерсінґа (стаття 43, у кінці, Конвенції та пункт 4 правила 21).

5. Пан Віарда заступив на посаду голови палати (пункт 5 правила 21 (980_067). Через Секретаря Суду він з'ясував позицію уповноваженої особи Уряду Сполученого Королівства (Уряд), представника Комісії та адвокатів заявників стосовно потреби в проведенні письмової процедури (пункт 1 правила 37). Згодом, відповідно до виданих головою палати у зв'язку з цим наказів та розпоряджень, канцелярія Суду отримала такі документи:

- 14 грудня 1984 року - меморандум заявників разом з кількома іншими документами, на які вони посилалися в меморандумі;

- 22 грудня 1984 року - меморандум Уряду.

Листом, отриманим 19 квітня 1985 року. Секретар Комісії поінформував Секретаря Суду, що представник Комісії не має наміру письмово відповідати на ці меморандуми.

6. Після консультації через Секретаря Суду з уповноваженою особою Уряду, представником Комісії та адвокатами заявників, 22 квітня 1985 року голова палати розпорядився розпочати усне провадження 23 вересня 1985 року (правило 38 (980_067).

7. 26 червня 1985 року палата вирішила невідкладно відмовитися від своєї юрисдикції на користь пленарного засідання Суду (правило 50 (980_067).

8. Відкриті слухання відбулися 23 та 24 вересня 1985 року в Палаці прав людини в Страсбурзі. Безпосередньо перед їх відкриттям Суд провів підготовче засідання. Під час слухань Уряд та заявники подали письмові відповіді на запитання Суду.

На судовому розгляді були присутні:

- від Уряду

п. М. Ітон, юрисконсульт, Міністерство

закордонних справ і у справах

Співдружності уповноважена особа,

п. Р. Александер, королівський адвокат

п. Н. Братца, баристер консультанти,

п. Дж. Кейн, Департамент

навколишнього середовища,

пані Д. Філліпс, Департамент

навколишнього середовища радники;

- від Комісії

п. Ґаукур Йорундссон представник;

- від заявників

п. Майкл Белофф, почесний

королівський адвокат,

п. Ф. Якобз, королівський адвокат,

п. Д. Ньюберґер представники,

п. Т. Сіґер Беррі,

п. П. Гаукрофт соліситори,

п. Г. Кідд радник.

9. Суд заслухав звернення п. Аліґзандера від імені Уряду, п. Ґаукура Йорундссона від імені Комісії та п. Белоффа від імені заявників, а також їхні відповіді на запитання. Згодом заявники склали письмові відповіді на запитання і 13 листопада 1985 року подали їх в одному документі до канцелярії Суду. 10 січня 1986 року Уряд подав письмові зауваження стосовно цих відповідей.

ЩОДО ФАКТІВ

A. Вступ

10. Заявники є або були довірчими особами, які розпоряджаються майном, переданим у їхню власність за заповітом другого герцога Вестмінстерського. Перший заявник - Джон Найджел Котиней Джеймс, дипломований інспектор, проживає в Лондоні. Другий заявник - Джералд Кавендіш, шостий герцог Вестмінстерський, проживає в Честері. Третій заявник - Патрік Джеффрі Корбетт, дипломований бухгалтер, проживає у графстві Сассекс. Четвертий заявник - сер Річард Бейкер Вілбрагам, банкір, проживає в Лондоні. Четвертого заявника було призначено довірчою особою 31 грудня 1981 року замість третього заявника, який склав ці повноваження.

У районі Белірейвії, що в центрі Лондона, на території колишніх сільськогосподарських угідь на околиці Лондона, сім'я Вестмінстерів та її довірчі особи створили великий маєток приблизно із 2000 будинків, який став одним із найпрестижніших житлових кварталів столиці. Заявники, як довірчі особи, позбулися права власності стосовно низки будинків у цьому маєтку з огляду на те, що їхні орендарі скористалися правом придбання такої нерухомості, яке надав їм Закон 1967 року про орендну реформу з відповідними поправками.

11. Цей закон надає орендарям, які проживають у будинках на підставі "довгострокової оренди" (на період понад 21 рік або тривалість всіх подовжених строків якої становить понад 21 рік), сплачуючи за це "невисоку орендну плату", право придбати в обов'язковому порядку беззастережне право власності (фригольд) на дану нерухомість (частку конкретного земельного власника) на встановлених умовах та за умови дотримання встановлених вимог (див. пункти від 20 до 26 нижче). Згідно з умовами довгострокової оренди, орендар, як правило, бере власність в оренду, сплачуючи за це спочатку основну суму, а потім - невелику, навіть номінальну орендну плату. Така оренда означає придбання частки в нерухомості, що реєструється в земельному кадастрі. Закон, який розглядається в цій справі, не стосується звичайної системи здавання власності в оренду, за умовами якої орендар вносить непомірно високу орендну плату (rack rent), яка за рік дорівнює повній вартості орендованого майна. Згідно з умовами звичайної системи, відносини орендодавця та орендаря стосовно будинків, які мають певну (оцінну) вартість, регулюються окремим законодавством у вигляді "Законів про оренду", які передбачають порядок встановлення "справедливої орендної плати", а також певні гарантії проти необґрунтованого виселення орендарів.

B. Порядок укладання договору довгострокової оренди та обставини, що передували прийняттю Закону 1967 року про орендну реформу

12. Існують дві основні форми довгострокової оренди житлового майна.

Перша - це оренда землі під забудову. Як правило, оренда укладалася на 99 років. За її умовами, орендар сплачує "земельну ренту" - невисоку орендну ставку, встановлену залежно від вартості незабудованої ділянки, - і зобов'язується звести будинок на цій ділянці і передати його в доброму стані наприкінці строку оренди.

Друга форма - це преміальна оренда, за якою орендар сплачує орендодавцю за наданий ним будинок основну суму, чи "премію", а після цього - суму орендної плати. Тривалість такої оренди може бути різною, як і відносне співвідношення премії та орендної плати. Як свідчать подані до Суду матеріали, при встановленні розміру премії, як правило, враховується вартість забудови та відповідний прибутковий фактор. Серед чинників, що зазвичай беруться до уваги при розрахунку премії, є тривалість пропонованої оренди, її умови (наприклад, можливість чи відсутність можливості передання в суборенду) та стан нерухомості на час надання оренди. Метод, який було використано для розрахунку розміру премії за умовами зазначеного виду оренди в цій справі, наведено нижче (пункт 27).

Розбіжність між цими двома видами оренди не є чітко вираженою. Наприклад, "преміальна оренда" може передбачати взяття орендарем зобов'язання провести значні ремонтні роботи, змінити, добудувати існуючі будівлі або поліпшити їх, тобто може передбачати такі самі умови, що й при оренді землі під забудову. У будь-якому разі, майже завжди за правило вважають те, що договір оренди передбачає відповідальність орендаря за всі поточні ремонти будинку впродовж строку чинності такого договору та зобов'язує його здати нерухомість після закінчення оренди в доброму стані.

Орендар, який користується нерухомістю за умовами довгострокової оренди, має право продати договір про оренду третій стороні, якій у такому випадку передаються права та зобов'язання орендаря за цим договором на решту строку його чинності. На практиці договори про оренду, як правило, купуються і продаються на ринку нерухомості без участі орендодавця в такій операції. Зазвичай орендар має право також здати нерухомість в суборенду. Однак те, чи має орендар право продати договір оренди або укласти договір суборенди, вирішується, як питання права, залежно від умов конкретного орендного договору.

13. Капітальна вартість частки орендодавця в нерухомості, наданій у довгострокову оренду, визначається двома джерелами: по-перше, розміром орендної плати, яка сплачується згідно з умовами орендного договору, та, по-друге, перспективою повернення орендодавцеві даної нерухомості після закінчення оренди. На початку дії довгострокового орендного договору вартість нерухомості, що має бути повернута орендодавцеві, може бути надзвичайно малою, і, отже, загальна ринкова вартість частки орендодавця може бути не набагато більшою, ніж капіталізована вартість орендної плати. Капітальна вартість частки орендаря в нерухомості визначається його правом займати будинок на умовах орендного договору, і строк, упродовж якого це право існуватиме, має вирішальне значення для вартості будинку. На початку дії орендного договору на надзвичайно тривалий строк вартість частки орендаря може приблизно дорівнювати "фригольдному" відсотку, якщо сплачувана орендна плата є номінальною.

Однак орендована нерухомість має обмежений строк служби. З перебігом часу вартість частки орендаря в орендованій нерухомості зменшується, тимчасом як вартість частки орендодавця зростає. Із закінченням дії орендного договору частка орендаря припиняє своє існування, і будинки, разом із внесеними елементами благоустрою та відремонтованими конструкціями, повертаються у власність орендодавця без будь-якої компенсації орендареві.

Сума величин вартості відповідних часток орендодавця та орендаря є меншою, ніж фригольдна вартість нерухомості, готової до негайного заселення, оскільки ані орендодавець, ані орендар не можуть самостійно надати третій стороні фригольд на цю власність з такою готовністю. Однак, якщо орендар придбав частку орендодавця в нерухомості, поєднавши відтак обидві частки у звичайний фригольд, тоді вартість цієї нерухомості перевищуватиме реальну вартість, яку має сплатити третя сторона, купуючи зазначену частку орендодавця згідно з умовами чинного орендного договору. За умов вільного ринку ця додаткова частка, відома як "вартість злиття", зазвичай розподіляється між продавцем і покупцем у погодженому між ними співвідношенні.

14. Практика довгострокової оренди дуже поширена в Англії та Уельсі. Зокрема, вона стала наслідком швидкого розвитку міст у XIX столітті після промислової революції.

15. Починаючи приблизно з 1880 року, висуваються вимоги щодо надання можливості "придбання фригольда стосовно орендованої власності", тобто надання орендарям права в обов'язковому порядку купувати фригольд щодо орендованої нерухомості. У період з 1884 до 1929 року на розгляд парламенту було подано кілька законопроектів, які передбачали певні заходи з цього приводу, але ці законопроекти не було прийнято.

16. Потреба в реформуванні відповідного законодавства виникла знову після Другої світової війни, і в 1948 році лорд-канцлер призначив комітет (Комітет з оренди) для розгляду різних аспектів орендного питання.

У доповіді, поданій до парламенту в 1950 році (нормативний документ 7982 (Command Paper Cmnd 7982)), більшість членів цього комітету виступила проти надання орендарям права придбання фригольда стосовно орендованої власності. На їхню думку, такому заходові перешкоджали загальні міркування принципового характеру та практичні міркування. Вони також вважали, що така реформа "...не відповідатиме суспільним інтересам" (пункт 100). Однак вони висловили рекомендацію про надання орендарям будинків, що мають певну оцінну вартість, закріпленої в законах про оренду гарантії проти необґрунтованого виселення.

Меншість у складі Комітету привернула увагу до того, що особи, які орендують будинки за умовами довгострокового орендного договору, гостро відчувають несправедливість, і рекомендувала надати деяким категоріям таких орендарів право придбати фригольд стосовно орендованої власності в обов'язковому порядку.

На той час лейбористський уряд не встиг запропонувати, у зв'язку з цією доповіддю Комітету з оренди, жодного постійнодіючого закону. Уряд консерваторів, обраний 1951 року, погодився з висновком більшості членів Комітету, і його рекомендації було втілено в Законі про оренду 1954 року (Закон 1954 року). В загальних рисах зміст цього закону полягав - і полягає - в тому, що зі спливом чинності довгострокового договору про оренду житлового будинку орендареві надається право й далі займати цей будинок на правах існуючого орендатора, згідно із законами про оренду, сплачуючи передбачену цими законами "справедливу орендну плату" і користуючись гарантіями проти необґрунтованого виселення, які йому надає звичайне орендне законодавство. У разі смерті орендаря цей привілей може передаватися іншим членам його сім'ї, які проживають у даному будинку.

17. Громадське обговорення цього питання тривало. 1961 року в парламенті пролунали скарги, що орендарі потрапляють у складне становище внаслідок обтяжливих умов, які орендодавці висувають їм, продаючи свої частки в орендованій нерухомості чи подовжуючи або поновлюючи існуючі строки орендних договорів. Уряд провів дослідження цієї проблеми, доручивши організаціям з найобізнанішими в цій сфері фахівцями (соліситорами, експертами з оцінювання нерухомості, аукціоністами, агентами з продажу нерухомості чи майна) доповісти про практику, до якої вдаються землевласники з цього приводу. У липні 1962 року було оприлюднено "білу книгу", в якій стисло викладено висновки цих експертів щодо практики здавання в оренду житлової нерухомості (Command Paper Cmnd 1789). Загалом експерти дійшли висновку, що існуюча система працює належним чином, хоча серед орендарів дуже поширене невдоволення стосовно обмеженого характеру частки в орендованій ними нерухомості.

18. Протягом певного періоду запровадження обов'язкового порядку переведення орендованої нерухомості у власну було елементом програми Лейбористської партії. Після свого обрання в 1964 році лейбористський уряд опублікував іще одну "білу книгу" з пропозиціями стосовно реформи, яка, зокрема, передбачала обов'язковий порядок передання нерухомості у власність орендаря (орендна реформа в Англії та Уельсі - Command Paper Cmnd 2916). На погляд уряду, необхідність реформи зумовлювалася такими міркуваннями:

"Мета

1. Ця "біла книга" стосується довгострокової оренди житлової нерухомості, особливо тієї, початкове здання в оренду якої відбулося в другій половині минулого століття. Практика показала, що у випадку довгострокових договорів про оренду існуюча система дуже несправедлива стосовно осіб, які орендують таку нерухомість. Фригольдер надав землю в оренду; але в багатьох випадках житловий будинок на цій землі будував саме орендар або його правопопередник. Хоча, можливо, так відбувається не у всіх випадках, але майже завжди упродовж років існування такої оренди саме орендар та його правопопередники несуть витрати, пов'язані з благоустроєм та з технічною експлуатацією житла, і такі витрати бувають іноді набагато більшими за початкову вартість самого будинку. Коли своїм коштом орендар зберігав будинок у стані, придатному для проживання, і використовував його з такою метою, цілком природною видається позиція такого орендаря, який, проживши в ньому на момент закінчення строку оренди стільки років, вважає його своїм родинним домом. У таких випадках, з погляду забезпечення справедливості правовідносин між фригольдером і орендарем його нерухомості, доволі невиправданою є практика, коли право власності стосовно будинку повертається за законом фригольдерові без будь-яких виплат, а отже, фригольдер отримує назад не лише землю, а й будинок, елементи благоустрою та все інше, що добудували в ньому орендатор та його правопопередники.

2. Уряд вирішив знайти спосіб для виправлення такої несправедливості. На думку уряду, основний принцип реформи, яка забезпечуватиме справедливі відносини між сторонами, має полягати в тому, що фригольдер володіє правом власності на землю, а особа, яка у цей час орендує її, має моральне право отримати у свою власність будинок, що був споруджений на цій землі і підтримувався в експлуатаційному стані.

3. Про нагальність проведення реформи свідчили дві обставини. По-перше, більшість людей купують будинок під заставу, і для них існуюча орендна система є особливо суворою. Особа, яка купує нерухомість під заставу, іноді протягом багатьох років сплачує за оренду суму, що фактично дорівнює фригольдній вартості нерухомості, але з наближенням закінчення строку застави покупець гостро відчуває несправедливість. Він починає розуміти, що, анулювавши заставу, він матиме частку, вартість якої набагато менша за вартість цієї нерухомості на момент, коли він купував її, і що йому буде важко продати її через імовірну неможливість для наступного покупця одержати заставу. Це - реальність, з якою стикаються нині чимало домовласників, які одразу після війни купили собі будинки для проживання. По-друге, існує велика кількість орендованих маєтків, побудованих у другій половині XIX століття, коли землевласники використовували свою монопольну владу для того, щоб перешкодити забудові територій, якщо вона здійснювалася не за умовами орендного договору. Особливо така практика існувала в Південному Уельсі та в деяких районах Англії. Тепер строк орендних договорів починає спливати і орендарі відчувають усю жорстокість цієї орендної системи.

План

4. Отже, уряд внесе законопроект, який забезпечує особам, що орендують нерухомість за умовами першого довгострокового орендного договору, більші гарантії та можливості придбання фригольда на справедливих умовах. Законопроект ґрунтуватиметься на тому принципі, що за правом справедливості земля належить землевласникові, а будинок - орендареві, який займає його. Це означає, що орендар матиме право і надалі розпоряджатися своїм будинком зі спливом строку чинності орендного договору, а також право придбати фригольд стосовно цієї нерухомості".

У "білій книзі" містилася конкретна інформація щодо пропозицій уряду дозволити певним правоможним орендарям придбати фригольд або подовжувати строк дії існуючого орендного договору на п'ятдесят років. Пропозиції уряду стосовно умов переведення орендованої нерухомості у власну пояснюються в пунктах 11 та 12 "білої книги" таким чином:

"11. За умови дотримання положень щодо особливих випадків, правоможний орендар матиме право в будь-який час упродовж першого строку оренди придбати фригольд, в обов'язковому порядку викупивши орендовану нерухомість. Важливо забезпечити, щоб ціна, яка сплачується за набуття прав фригольдера, була справедливою. Але нинішні ринкові ціни відображають становище, яке, за чинним законодавством, не є справедливим для орендаря, тому ціна за придбання фригольда має визначатися не існуючою ринковою вартістю, а вартістю самої орендованої землі, включаючи вартість будь-яких прилеглих забудов. Ціна за придбання фригольда стосовно орендованої власності має розраховуватися за правом справедливості, тобто цегла та будівельні матеріали належать правоможному орендареві, а земля - орендодавцеві.

12. Звідси випливає, і так передбачає законопроект, що в разі, коли немає вартості забудови (а це матиме місце в багатьох випадках), справедлива ціна за придбання фригольда відображатиме вартість фригольдної частки даної ділянки, за умови дотримання положень орендного договору та його продовження на 50 років. Вартість будинку при поверненні його орендодавцеві зовсім не братиметься до уваги".

19. Згодом, прийшовши в 1966 році до влади, уряд (лейбористський) вніс до парламенту законопроект, який передбачав втілення зазначених пропозицій. Під час парламентського провадження (консервативна) опозиція принципово відстоювала оголошену нею в передвиборному маніфесті 1966 року мету прийняття закону, який би "дозволяв орендарям землі купувати або здавати/брати в оренду свої будинки на справедливих умовах, за винятком випадків, коли потребується забудова даної нерухомості", але при цьому вона виступала проти положень зазначеного законопроекту, вважаючи їх конфіскаційними. Опозиція стверджувала, що визначення ціни придбання фригольда орендарем виключно на підставі вартості даної ділянки випливає з цілком хибного аргументу про те, що будинок належить орендареві. Насправді він лише купив право проживати в ньому протягом певного періоду. За те, що належить орендодавцеві, він має сплатити ринкову ціну.

Під час парламентських дебатів стосовно законопроекту члени всіх політичних партій висловили думку, що Закон 1954 року, який передбачає гарантії проти необґрунтованого виселення орендаря (див. пункт 16 вище), не забезпечив полегшення становища орендарів і не усунув несправедливої ситуації, в яку вони потрапляють зі спливом строку чинності довгострокових орендних договорів.

Двома факторами, на яких ґрунтувалася ця думка, були покладання на орендарів подальшого обов'язку сплачувати наново визначену орендну плату, а також потенційний тягар серйозних вимог відшкодування за завдання шкоди орендованій нерухомості - вимог, що їх деякі орендодавці використовували як засіб примусити орендарів відмовитися від їхнього законного права володіння.

Критики законопроекту зазначали, зокрема, що він не дає можливості визначити, "заслуговує" чи "не заслуговує" даний орендар набуття прав фригольдера, а також не передбачає порядку, згідно з яким суд чи орган, що розглядає скарги, міг би вирішити, чи буде прийнятним видання наказу щодо придбання фригольда орендарем.

Контраргументом проти такої критики було висловлене занепокоєння про те, що, з огляду на дуже велику кількість будинків, які перебувають у довгостроковій оренді, порядок, за яким прийнятність придбання фригольда орендарем вирішувалася б у кожному окремому випадку, неминуче призводив би в багатьох випадках до неабиякої невизначеності, до затримок, до судових позовів та, безперечно, спонукав би деяких орендарів до думки, що замір з такою сумнівною справою може виявитися занадто дорогим.

Ще одним аргументом, наведеним під час дебатів, був той факт, що, згідно із законопроектом, право придбання фригольда орендарем надавалося б лише орендарям тих будинків, які мають певну вартість. Стверджувалося, що в разі, якщо орендна система, внаслідок пропозицій уряду, працює несправедливо, тоді, за логікою, вона має бути несправедливою стосовно всіх орендарів, незважаючи на вартість їхніх будинків. Обґрунтовуючи необхідність застосування даного закону лише до будинків, вартість яких нижча від певної величини, представники уряду в основному посилалися на таке:

a) доцільно, щоб закон, який поліпшує становище орендодавців, застосовувався до тієї самої категорії нерухомості, про яку йдеться в законах про оренду;

b) уряд уже намагався визначити випадки надзвичайно складного становища орендарів, які дали йому підстави виправити існуючі орендні договори; отже, після цього прецеденту вживалися заходи, які вже виходили за передбачені законами про оренду ліміти; керуючись міркуваннями логіки і послідовності, можна стверджувати про недоцільність встановлення будь-яких лімітів, але тоді виправлення може здійснюватися такою мірою, що не відповідає необхідності;

c) певною мірою позиція уряду визначалася тією обставиною, що в разі повного усунення таких лімітів деякі орендарі могли б значно виграти від продажу капітального майна.

Після широкого обговорення в обох палатах парламенту внесений урядом законопроект був належним чином ухвалений як Закон 1967 року про орендну реформу. 1967 року в Англії та Уельсі налічувалося приблизно мільйон з чвертю житлових будинків, експлуатація яких здійснювалася за умовами довгострокової оренди. За попередньою оцінкою уряду на той час, під сферу застосування запровадженого цим законом порядку придбання фригольда не підпадали тільки один чи два відсотки нерухомості. Згодом, внаслідок внесення в 1974 році поправки, придбання фригольда орендарем стало можливим також стосовно низки більш цінних будинків, які складали зазначений один чи два відсотки (див. пункт 21 (b) нижче).

C. Законодавство про орендну реформу

20. До законодавства, яке регулює порядок переведення орендованої нерухомості у власну, сьогодні належать Закон 1967 року про орендну реформу (Закон 1967 року), до якого внесені поправки Законом 1969 року про житлове забезпечення (Закон 1969 року), Закон 1974 року про житлове забезпечення (Закон 1974 року), Закон 1979 року про орендну реформу, Закон 1980 року про житлове забезпечення (Закон 1980 року) і Закон 1984 року про житлове забезпечення та контроль будівництва. Це законодавство передбачає, що особи в Англії та Уельсі, які займають "будинки" за умовами довгострокових орендних договорів, мають право, при виконанні певних вимог та умов, на придбання фригольда щодо будинку або подовження строку орендного договору. Термін "будинок" визначено як такий, що, зокрема, означає зблоковані двоквартирні будинки та будинки у безперервному ряді будинків, що мають спільні бокові стіни, але цей термін не включає квартири та ізольовані частини будинків з окремим входом (стаття 2 Закону 1967 року).

21. У загальних рисах основними умовами, які мають бути задоволені для того, щоб орендар будинку став правоможним на придбання передбаченого законом фригольда, є такі:

a) Оренда даної нерухомості має бути "довгостроковою", тобто розрахованою не менш як на 21 рік чи більше, або, якщо її було укладено на менший строк, загальна тривалість строків, на які вона продовжувалася, має перевищувати 21 рік (статті 1 та 3 Закону 1967 року).

b) За певними винятками, розглядати які в цій справі недоречно, "оцінна вартість" будинку (тобто розрахункова величина щорічної орендної плати, встановлена для цілей місцевого оподаткування) не повинна перевищувати 750 або 1500 фунтів стерлінгів, якщо цей будинок міститься у Великому Лондоні (пункт 1 Закону 1967 року з поправками, внесеними статтею 118 Закону 1974 року). Початкові ліміти оцінної вартості, закріплені Законом 1967 року (200, у випадку Великого Лондона - 400 фунтів стерлінгів), було переглянуто (і підвищено до рівня 500 і 1000 фунтів стерлінгів, відповідно), згідно із Законом 1974 року, з урахуванням перегляду шкали оцінок, який проводився 1973 року в масштабах країни. Згодом Закон 1974 року розширив сферу застосування передбаченого Законом 1967 року порядку придбання фригольда, поширивши його на будинки, які мають ще більшу оцінну вартість (від 500 до 750 фунтів стерлінгів, а для Великого Лондона - від 1000 до 1500 фунтів стерлінгів). Однак для цих будинків встановлювалася інша купівельна ціна (див. пункт 23 нижче). Деяка власність, яка має ще більшу вартість, що виходить за загальні межі оцінної вартості, взагалі залишається поза сферою застосування даного законодавства.

c) Величина щорічної орендної плати має бути "низькою", тобто меншою за дві третини оцінної вартості (пункти 1 та 4 Закону 1967 року).

d) Орендар повинен займати будинок як єдине чи основне місце проживання, і на момент повідомлення наміру здійснити свої права згідно із законом строк такої експлуатації ним будинку має становити принаймні три роки (стаття 1 Закону 1967 року із поправками, внесеними статтею 141 та додатком 21 Закону 1980 року, - спочатку, згідно із Законом 1967 року, такий період мав становити щонайменше п'ять років).

22. Задовольнивши ці умови, орендар отримує два права:

a) право на продовження договору оренди на п'ятдесят років з орендною платою, яка становить вартість здачі даної землі (без будинків) в оренду і підлягає перегляду зі спливом 25 років (статті 14 та 15 Закону 1967 року);

b) право на придбання фригольда на наведених нижче умовах (стаття 8 Закону 1967 року). Орендар має право порушити процедуру здійснення свого права з придбання фригольда в будь-який момент до настання дати спливу початкового строку оренди, але не пізніше (стаття 16 Закону 1967 року).

23. За продовжену оренду не сплачується жодна ціна чи премія, а здійснюється лише орендна плата.

При придбанні фригольда орендодавцю сплачується сума, визначена відповідно до однієї із двох баз для визначення вартості, а саме: відповідно до "бази 1967 року для визначення вартості", запровадженої Законом 1967 року (з поправками, внесеними до нього Законом 1969 року), та "бази 1974 року для визначення вартості", запровадженої Законом 1974 року. База 1967 року застосовується до нерухомості з меншою вартістю, а база 1974 року - до невеликого відсотка більш цінної нерухомості (див. пункти 19 у кінці та 21 (b) вище), яку вперше було включено у сферу застосування цього законодавства Законом 1974 року. Основні риси цих двох баз для визначення вартості можна стисло визначити таким чином:

a) База 1967 року для визначення вартості застосовується до нерухомості з оцінною вартістю до 500 або якщо будинок міститься у Великому Лондоні, 1000 фунтів стерлінгів. Ціна, що підлягає сплаті, становить суму, яка потенційно могла б бути отримана в разі продажу будинку на відкритому ринку згодним на це продавцем, якщо виходити при цьому, зокрема, з таких передумов: (i) орендар уже здійснив своє передбачене законом право на подовження строку орендного договору на п'ятдесят років та (ii) покупець не є тією самою особою, що й орендар (стаття 9 Закону 1967 року, стаття 82 Закону 1969 року та стаття 118 Закону 1974 року). Завдяки передумові подовження строку оренди орендар сплачує суму, яка приблизно дорівнює вартості ділянки, не сплачуючи при цьому нічого за будинок на цій ділянці. Запроваджена Законом 1969 року передумова, згідно з якою сам орендар не може бути покупцем, також виключає із зазначеної ціни будь-який елемент "вартості злиття" (див. пункт 13 вище). Ця база для визначення вартості відповідає політиці, окресленій у "білій книзі" 1966 року (див. пункт 18 вище).

b) База 1974 року для визначення вартості застосовується до нерухомості з оцінною вартістю понад 500 і до 750 фунтів стерлінгів, або понад 1000 і до 1500 фунтів стерлінгів, якщо будинок міститься у Великому Лондоні. Ціна, що підлягає сплаті, становить суму, яка потенційно могла б бути отримана в разі продажу будинку на відкритому ринку згодним на це продавцем, зокрема, якщо виходити при цьому з тієї передумови, що зі спливом строку оренди орендар мав право надалі володіти будинком на підставі Закону 1954 року, тобто залишатися законним орендарем, який сплачує "справедливу орендну плату", відповідну тій, що має сплачуватися за користування будинком (див. пункт 16 вище - стаття 9 Закону 1967 року з поправками, внесеними статтею 118 Закону 1974 року). У принципі ця база для визначення вартості сприятливіша для орендодавця і призначена забезпечити приблизну відповідність оцінної вартості ринковій вартості даної ділянки та будинку, якщо припускати, що вони здаються в оренду згідно із Законом 1954 року; вона також передбачає надання орендодавцеві частки "вартості злиття".

Однак мав місце випадок, коли орендар, одержавши право на п'ятдесятирічне подовження строку орендного договору, згодом, до моменту спливу початкового строку оренди, звернувся по фригольд, і суд з вирішення земельних спорів постановив (див. пункт 25 нижче), що оцінка компенсації мала здійснюватися з урахуванням того, що орендар продовжив свій орендний договір (Hickman v. Phillimore Estate (1985) Estates Gazette, Vol. 274, p. 261). Отже, за таких обставин орендодавець одержує компенсацію, величина якої суттєво нижча, ніж наведена величина ринкової вартості. Під час слухань у Суді Уряд визнав, що таке рішення свідчило про наявність у Законі 1974 року лазівки, яку необхідно було усунути, внісши поправку. Відтоді Уряд поінформував Суд про те, що рішення земельного суду призначено до апеляційного розгляду.

Є окремі положення, на підставі яких скасовується будь-яка проміжна оренда, за якої існуючий орендар, що заявив про свій намір придбати фригольд, не є особою, яка взяла даний будинок в оренду безпосередньо від фригольдера (додаток 1 до Закону 1967 року). Однак розглядати ці положення в даній справі, очевидно, потреби немає.

24. Орендар має право в будь-який час до моменту встановлення ціни орендованої нерухомості порушити процедуру з метою виправлення оцінної вартості будинку для цілей застосування закону, що дає змогу залишити неврахованою вартість конструктивних змін, внесених ним чи його правопопередниками (стаття 118 та додаток 8 до Закону 1974 року). Суд графства уповноважений вирішувати спори стосовно того, чи поширюється такий порядок на конструктивні зміни, і з моменту набрання Законом 1980 року чинності сторони мають право звертатися з апеляцією проти таких рішень до Високого суду.

25. Законодавство передбачає процедуру здійснення таких операцій та порядок вирішення спорів. У разі якщо орендар має намір придбати фригольд, він повинен спершу письмово повідомити орендодавця про цей намір (стаття 8 Закону 1967 року). Спори щодо права орендаря на придбання фригольда згідно із законом та розгляд відповідних питань належать до юрисдикції суду графства (стаття 20 Закону 1967 року). У такому провадженні суд графства має повноваження зобов'язати орендаря сплатити штрафні судові витрати, якщо він винен у невиправданій затримці або в невиконанні зобов'язань, які випливають із повідомлення про намір придбання фригольда (див. там само). Тепер, у разі невиконання угоди, ціну, яка підлягає сплаті, має визначати місцевий суд з оцінки орендованої нерухомості. При цьому сторони мають право апелювати до Лондонського земельного суду, який є відділом Високого суду (стаття 142 та додаток 22 до Закону 1980 року). До набрання чинності Законом 1980 року спори стосовно ціни належали до юрисдикції земельного суду (стаття 21 Закону 1967 року). Якщо орендодавець вважає, що орендар, який звернувся з проханням придбати фригольд, свідомо і невиправдано затримує процес, то він має право звернутися з цим питанням до суду з оцінювання орендованої нерухомості (або, як це мало місце раніше, до земельного суду). Існують Інструкції, які встановлюють графік здійснення такого придбання, після того як визначено ціну (пункт 6 частини I додатка до Інструкції щодо орендної реформи 1967 року (придбання фригольда і подовження строку оренди), S.I. 1967 року, N 1879).

26. З метою визначення ціни, яка підлягає сплаті, вартість будинку оцінюється на дату повідомлення, відправленого орендарем орендодавцеві, про намір придбати фригольд (пункт (1) статті 9 та пункт (1) (d) статті 37 Закону 1967 року), а не на дату проведення оцінки.

D. Операції, оскаржені заявниками

27. У період з квітня 1979 до листопада 1983 року було проведено операції, завдяки яким орендарі приблизно 80 будинків, орендованих на підставі довгострокових договорів, у житловому масиві Бельгрейвії (Лондон) - маєтку, створеному сім'єю Вестмінстерів та її довірчими особами (див. пункт 10 вище), здійснили свої права, згідно із законодавством, яке оскаржується, придбавши в обов'язковому порядку частку заявників як фригольдерів цієї нерухомості. Ці операції торкнулися 77 будинків, які здавалися в "преміальну" оренду, і трьох будинків на землі, орендованій "під забудову" (див. пункт 12 вище). Заявники пояснили, що, згідно з практикою, якої дотримувалися в маєтку на той час, величина премії розраховувалася таким чином: спершу встановлювалася величина орендної плати як відсоток розрахункової величини орендної плати, доступної на ринку, і після цього розраховувалася премія як капіталізована за період чинності оренди вартість залишку розрахункової величини ринкової орендної плати. Вартість зазначених будинків було оцінено на підставі бази 1967 року (28 операцій) та на підставі бази 1974 року (52 операції) (див. пункт 23 вище).

За словами заявників, з часом Закон 1974 року заторкне ще більшу частину їхнього маєтку. Із листопада 1983 року відбулося ще 43 операції з придбання орендарями фригольда, і загальна кількість будинків у маєтку, які перейшли, згідно із законодавством про орендну реформу, з орендної у фригольдну власність, уже становила на цей час 215. За попередніми розрахунками заявників, у їхньому маєтку надалі очікується ще від 500 до 800 таких операцій.

28. У кожній із 80 операцій, які розглядаються в цій справі, ціна встановлювалася шляхом переговорів. Юридичні консультанти заявників повідомили, що ті не мають жодних підстав для оспорювання права будь-кого з орендарів на придбання фригольда, а також для сподівання на те, що в провадженні в земельному суді, а пізніше - в суді з оцінювання орендованої нерухомості, буде призначено більшу ціну за той чи інший їхній будинок.

29. Заявники привернули увагу до таких обставин окремих операцій:

(i) у жодному випадку, за винятком трьох, будинки не були збудовані ані орендарем, який придбав фригольд, ані його попередниками;

(ii) лише в шести випадках члени сім'ї орендаря мешкали в будинках постійно, починаючи від дати укладання орендного договору;

(iii) тривалість періоду, протягом якого орендар мешкав у будинку до дати свого повідомлення про намір придбати фригольд, становила від трьох до тридцяти п'яти років; у 34 із 80 випадків вона не перевищувала восьми років;

(iv) у всіх випадках орендар мав право, за умови дотримання положень законів про оренду, на гарантію проти необґрунтованого виселення зі спливом строку чинності орендного договору (див. пункт 16 вище);

(v) тривалість періоду від дати повідомлення орендаря (саме на цю дату визначалася ціна - див. пункт 26 вище) і до завершення операції коливалася між одним і тринадцятьма роками, а в 34 із 80 операцій - становила понад п'ять років;

(vi) вільна від оподаткування фригольдна вартість цих будинків (за оцінкою заявників) коливалася від 44000 до 225000 фунтів стерлінгів, тоді як ціна, сплачена орендарем за придбання фригольда, призначалася в межах від 2500 до 111000 фунтів стерлінгів;

(vii) стверджувалося, що вартість тієї частини оренди, строк чинності якої не сплив, для заявників становила до 153750 фунтів стерлінгів - не враховуючи вартості придбання фригольда;

(viii) у 15 випадках, продавши орендний договір після звернення по фригольд, але до моменту здійснення такої операції, орендар все-таки скористався правом придбати фригольд;

(ix) принаймні в 25 із 80 випадків орендар, який придбав фригольд, не залишив собі право володіти даним будинком, а продав фригольд упродовж одного року після його придбання; у дев'яти із цих випадків він взагалі не проживав у ньому після придбання фригольда;

(x) стверджується, що прибутки, які отримали орендарі завдяки такому продажу після придбання фригольда, коливалися в межах від 32000 до 182000 фунтів стерлінгів, а принаймні в семи випадках прибуток орендаря становив понад 100000 фунтів стерлінгів; зокрема, в одному з випадків орендар, який набув право власності на будинок за три місяці до оприлюднення "білої книги" 1966 року (див. пункт 18 вище) - і який сплачував низьку орендну плату (9000 фунтів стерлінгів) не маючи на той час перспективи придбання фригольда, - зміг придбати фригольд за ціну, що становила 28 відсотків від справжньої вартості фригольда (за оцінкою заявників), та менше ніж через рік після цього продати його, отримавши прибуток у 116000 фунтів стерлінгів, тобто з 636-відсотковою вигодою.

Розмір втрат, яких, за їхніми словами, зазнали заявники внаслідок вимушеного продажу нерухомості на передбачених законодавством умовах, порівняно з тим, що вони отримали б від продажу за умовами відкритого ринку, коливаються в межах від 1350 до 148080 фунтів стерлінгів у кожній операції і загалом становлять 1479407 фунтів стерлінгів стосовно будинків, оцінених на підставі бази 1967 року, та 1050496 фунтів стерлінгів стосовно будинків, оцінених на підставі бази 1974 року.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

30. У своїй заяві (N 8793/79), поданій до Комісії 23 жовтня 1979 року, заявники стверджували, що примусове передання права власності щодо 10 їхніх будинків становило, з огляду на сам цей факт та/або на сплачену ціну, порушення статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції (995_004). Вони також стверджували, що обставини цього передання свідчать про дискримінацію, на порушення статті 14 Конвенції, і що відсутність будь-якого порядку оскарження такого передання спричинило порушення статті 13 Конвенції. У сімнадцяти "додаткових", за словами скаржників, заявах, поданих у період від 17 квітня 1980 року до 3 січня 1984 року, вони оскаржують ще 70 операцій з нерухомістю.

31. Комісія оголосила заяву прийнятною 28 січня 1983 року. У своїй доповіді від 11 травня 1984 року (стаття 31) Комісія висловила одностайну думку, що порушення статей, на які послалися заявники, допущено не було. Повний текст висновку Комісії подано в додатку до цього судового рішення.

ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ

32. На відкритому слуханні 23 та 24 вересня 1985 року Уряд виступив зі своїм остаточним поданням:

"Зважаючи на письмові та усні аргументи і на доповідь Комісії, звертаємося до Суду з проханням ухвалити рішення на користь Уряду... і відхилити скарги заявників".

33. Зі свого боку, заявники

"з повагою попросили Суд визнати, що ці заяви цілком обґрунтовані, і постановити, що в кожній окремій заяві гарантовані Конвенцією (995_004) права заявників, на які вони посилаються, зокрема їхнє право на захист власності згідно зі статтею 1 [Протоколу N 1], було неправомірно порушено, та забезпечити заявникам справедливу сатисфакцію за ці порушення".

ЩОДО ПРАВА

I. СТАТТЯ 1 ПРОТОКОЛУ N 1

34. Заявники стверджували, що примусове передання їхнього права власності, на підставі Закону 1967 року про орендну реформу із внесеними до нього поправками, спричинило порушення статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції (995_004), в якій зазначено:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

Вони стверджували, що цей закон

(i) порушив угоди, які заявники та їхні орендарі уклали між собою на власний розсуд іще до того, як цей закон набрав чинності;

(ii) розвіяв очікування, з якими заявники укладали ці угоди, та порушив умови, на яких вони ґрунтувалися;

(iii) примусив заявників, супроти їхньої волі, продати свою нерухомість приватним особам з вигодою для цих осіб;

(iv) позбавив заявників власності, яка в усіх випадках була продана за ціною, нижчою за ринкову ціну, а часто - набагато нижчою за таку ціну;

(v) уможливив для орендарів продаж цієї нерухомості на відкритому ринку з великими прибутками після придбання ними фригольда;

(vi) не передбачив порядку, згідно з яким заявники могли б оскаржити законність чи підстави для такого позбавлення їхнього права, або принципів, покладених в основу розрахунку компенсації, коли єдиним встановленим фактом є те, що дана орендована нерухомість підпадає під дію цього закону;

(vii) містить необґрунтований критерій ухвалення рішення щодо того, якої нерухомості їх можна позбавити, а якої не можна.

A. Загальні міркування

35. Заявники стверджували, що, оскільки їхні скарги стосувалися, по суті, наслідків законодавства для права власності на конкретну нерухомість, яка раніше належала їм, кожний окремий випадок придбання фригольда має бути розглянутий Судом по суті на предмет відповідності такої дії статті 1 Протоколу N 1.

У своїй доповіді Комісія відхилила такий підхід. Вона зазначила, що конкретні питання, які оскаржують заявники, виникли внаслідок операцій між приватними особами, і за ці операції Сполучене Королівство несе відповідальність у законодавчому сенсі і ні в якому іншому. На думку Комісії, хоча необхідно враховувати практичні наслідки законодавства, основним питанням для вирішення справи є те, чи порушила держава-відповідач права заявників за Конвенцією (995_004), уповноваживши орендарів придбати їхню власність на передбачених законодавством умовах; і це питання має вирішуватися шляхом з'ясування, чи відповідає законодавство Конвенції, а не окремим розглядом кожної конкретної операції.

Уряд дотримувався такого самого підходу, що й Комісія.

36. У багатьох справах Суд уже вказував на принцип, згідно з яким Суд, не втрачаючи з поля зору загальний контекст справи, повинен у провадженні щодо індивідуальної заяви обмежити свою увагу, наскільки це можливо, рамками конкретної справи (див., серед останніх прецедентів, рішення у справі Ашінґдейна від 28 травня 1985 року, серія A, N 93, с. 25, п. 59).

Проте у цій справі скарга заявників спрямована проти положень та умов оскаржуваного законодавства. Вона не стосується способу виконання закону державним органом, чи то адміністративним, чи судовим. Фактично один із критичних аргументів заявників полягає в тому, що законодавство не надає можливості дискреційного та гнучкого його виконання відповідно до конкретних обставин кожної окремої власності. Отже, Суд, як і Комісія, повинен зосередити увагу передусім на самому оскаржуваному законодавстві, щоб з'ясувати, чи відповідає воно статті 1 Протоколу N 1.

Це не означає, що Суд скористається абстрактним розглядом цього законодавства. Конкретні оскаржені у справі випадки придбання фригольда свідчать про практичні наслідки реформи, запровадженої згідно з цим законодавством, а тому мають відношення до питання відповідності законодавства Конвенції (995_004). У цьому контексті наслідки застосування законодавства, якими вони виявилися у 80 конкретних операціях, матеріали яких розглядає Суд, мають бути взяті до уваги.

Отже, Суд розглядатиме скарги заявників, застосовуючи наведений вище підхід.

37. Стаття 1 Протоколу N 1, по суті, гарантує право на власність (див. рішення у справі Маркса від 13 червня 1979 року, серія A, N 31, с. 27 - 28, п. 63). У своєму рішенні від 23 вересня 1982 року в справі Спорронґа і Льоннрот Суд, проаналізувавши зміст цієї статті, визнав, що вона містить "три окремі норми": перша норма, викладена в першому реченні частини першої, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, яка міститься в другому реченні частини першої, стосується позбавлення майна і підпорядковує його певним умовам; третя норма, зазначена в частині другій, визнає, що Договірні держави мають право, зокрема, контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів (серія A, N 52, с. 24, п. 61). Суд також зазначив, що перед тим як з'ясувати, чи було дотримано першої загальної норми, він має встановити, чи застосовні в цій справі дві інші норми (див. там само). Однак, хоча ці три норми і є "окремими", вони пов'язані між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном і, отже, мають тлумачитися у світлі загального принципу, проголошеного в першій нормі.

B. Друге речення частини першої ("норма стосовно позбавлення права")

1. Застосовність

38. Суд вважає, що заявників було "позбавлено [їхнього] майна" у розумінні другого речення статті 1 Протоколу N 1 (995_004), з огляду на застосування законодавства, яке оскаржується. Цього сторони в Суді не оспорювали.

2. Вираз "в інтересах суспільства": приватні особи як бенефіціарії

39. Перше твердження заявників полягало в тому, що критерій відповідності "суспільним інтересам" у нормі стосовно позбавлення права задовольняється лише тоді, коли майно забирають в загальних інтересах на благо суспільства загалом, і що, як наслідок, передання права власності на майно від однієї особи до іншої лише для особистої вигоди останньої ніколи не може бути заходом, здійсненим "в інтересах суспільства". У своєму поданні вони стверджували, що зазначене законодавство не задовольняє цієї вимоги.

З іншого боку, Комісія та Уряд погодилися з висновком, що примусове передання права власності на майно від однієї особи до іншої можна в принципі розглядати як захід, який здійснюється "в інтересах суспільства", якщо це робиться з метою виконання законної соціальної політики.

40. Суд погоджується із заявниками, що позбавлення права власності на майно, здійснене лише з метою надання особистої вигоди приватній стороні, не може бути таким, що відповідає "суспільним інтересам". Однак примусове передання права власності на майно від однієї особи до іншої може, залежно від обставин, становити законний засіб забезпечення суспільних інтересів. У цьому зв'язку, навіть на підставі тих текстів чинних конституцій, законів та прецедентних рішень Договірних держав, у яких використані словосполучення, адекватні значенню "в інтересах суспільства", не можна побачити жодного загального принципу, який би виправдовував розуміння поняття суспільних інтересів як таке, що виключає примусове передання права власності від однієї до іншої приватної сторони. Те саме можна сказати про деякі інші демократичні країни; так, у своїх поданнях заявники та Уряд посилалися на рішення Верховного суду Сполучених Штатів Америки, яке стосувалося державного закону на Гаваях, згідно з яким право на нерухомість у примусовому порядку передавалося від орендодавців до орендарів з метою зменшення концентрації земельної власності (Hawaii Housing Authority v. Midkiff 104 S.Ct.2321 [1984]).

41. Так само англійську фразу "в інтересах суспільства" не можна розуміти як таку, що вимагає використання переданого майна в інтересах широкого загалу чи отримання суспільством взагалі прямої вигоди від такого передання. Передання права власності на майно з метою виконання політики, спрямованої на зміцнення соціальної справедливості в суспільстві, можна правомірно вважати заходом, здійсненим "в інтересах суспільства". Зокрема, справедливість системи права, яка регулює право договорів чи майнові права приватних сторін, становить суспільно значуще питання, і тому законодавчі заходи, спрямовані на забезпечення такої справедливості, можуть відповідати "інтересам суспільства", навіть якщо вони передбачають примусове передання права власності на майно від однієї особи до іншої.

42. Вираз "pour cause publique" ("в інтересах суспільства"), використаний у французькому тексті статті 1 Протоколу N 1 (995_004), фактично можна тлумачити як такий, що має вузький зміст, на який посилаються заявники, про що свідчить національне право деяких, але не всіх Договірних держав, у яких цей вираз або його еквівалент вживається в контексті експропріації майна. Однак цей факт не вирішальний, оскільки Суд уже визнав у своїй практиці, що чимало конвенційних концепцій мають "автономне" значення. Крім того, слова " publique" ("інтереси суспільства") також можуть мати ширше значення і означати заходи з експропріації, вжиті на виконання політики, спрямованої на зміцнення соціальної справедливості.

Суд, як і Комісія, вважає, що таке тлумачення найкраще передає зміст цих формулювань в англійському та французькому текстах, якщо зважати на предмет і мету статті 1 Протоколу N 1 (див. статтю 33 Віденської конвенції про право міжнародних договорів (995_118) та рішення у справі "Санді Таймс" від 26 квітня 1979 року, серія A, N 30, с. 30, п. 48), які передусім полягають у виключенні можливості необґрунтованої конфіскації майна.

43. Заявники стверджували, що вживання в одному й тому самому контексті різних словосполучень - "public interest" ("інтереси суспільства") в частині першій статті 1 Протоколу N 1 (995_004) та "general interest" ("загальні інтереси") в частині другій - має, відповідно до загальновизнаного принципу тлумачення договорів, свідчити про посилання на різні поняття. За їхніми словами, ця стаття надає державі більшу свободу не в позбавленні особи її права власності, а в регулюванні використання власності цією особою.

На думку Суду, навіть якби в цій статті були якісь розбіжності між поняттям "інтереси суспільства" і поняттям "загальні інтереси", таку докорінну розбіжність між цими поняттями, яку мають на увазі заявники при розгляді даного питання, встановити неможливо.

44. Заявники погодилися з тим, що заходи, спрямовані на забезпечення справедливого розподілу економічної вигоди, наприклад, шляхом оподаткування, з погляду статті 1 Протоколу N 1 (995_004), є правомірними, але, за їхніми словами, це випливає виключно з другої, а не з першої частини. Однак Суд не вбачає переконливих підстав вважати, що стаття 1 Протоколу N 1 забороняє державі здійснювати таку політику шляхом позбавлення права власності.

45. З огляду на ці міркування, Суд дійшов до такого самого висновку, що й Комісія: заволодіння майном, здійснене з метою впровадження соціальної, економічної чи іншої політики, яку передбачає закон, може відповідати "суспільним інтересам", навіть якщо суспільство в цілому безпосередньо не користується і не володіє цим майном. Отже, дане законодавство про орендну реформу не є, з огляду на такі факти, порушенням статті 1 Протоколу N 1 (995_004). Тому необхідно з'ясувати, чи задовольняє в інших відношеннях це законодавство критерій відповідності "інтересам суспільства" та решту вимог, викладених у другому реченні цієї статті.

3. Чи задовольняє законодавство про орендну реформу критерій відповідності "інтересам суспільства" та решту вимог норми стосовно позбавлення права власності

a) Свобода розсуду

46. Завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи влади мають у принципі кращі, ніж міжнародний суд, можливості для оцінки того, що відповідає "суспільним інтересам". Отже, створена Конвенцією (995_004) система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок початкової оцінки як існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і проблеми необхідності заходів з усунення несправедливості (див., mutatis mutandis, рішення у справі Хендісайда від 7 грудня 1976 року, серія A, N 24, с. 22, п. 48). Це означає, що в цій сфері, як і в інших сферах, на які поширюються гарантії Конвенції (995_004), національні органи влади мають певну свободу розсуду.

Крім того, поняття "інтересів суспільства" необхідно розуміти широко. Зокрема, як зазначила Комісія, рішення з прийняття законів щодо експропріації майна, як правило, ухвалюється після розгляду політичних, економічних та соціальних питань, стосовно яких у демократичному суспільстві можуть існувати досить різні думки. Суд, визнавши природним, що свобода розсуду, якою користується законодавчий орган у здійсненні соціальної та економічної політики, має бути широкою, поважатиме рішення такого органу у визначенні того, що відповідає "інтересам суспільства", лише тоді, коли таке рішення має відповідне обґрунтування. іншими словами, хоча Суд не може підмінити оцінку національних органів своєю власною оцінкою, він зобов'язаний перевірити законність оскаржених заходів у світлі статті 1 Протоколу N 1 (995_004) і при цьому проаналізувати факти, з посиланням на які діяли національні органи влади.

b) Чи була законною, у принципі та з погляду фактів, мета оскаржуваного законодавства

47. Мета Закону 1967 року, чітко викладена в "білій книзі" 1966 року, полягала в усуненні несправедливості, якої, як вважалося, завдавала система довгострокової оренди стосовно осіб, які проживали в орендованих за довгостроковими договорами будинках (див. пункт 18 вище). Закон був покликаний реформувати існуюче право, яке, як вважалося, було "несправедливим стосовно орендаря", і забезпечити втілення в життя так званого "морального права" орендаря, що мешкає в орендованому ним будинку, володіти цим будинком (див. там само).

Усунення того, що вважається соціальною несправедливістю, є свідченням функціонування демократичної законодавчої системи. Якщо говорити конкретніше, сучасне суспільство розглядає забезпечення населення житлом як найважливішу соціальну потребу, регулювання якої не можна цілком покладати на ринкові механізми. Свобода розсуду є достатньо широкою для того, щоб поширюватися на законодавство, спрямоване на забезпечення більшої соціальної справедливості в житловій сфері, навіть коли таке законодавство втручається в існуючі договірні відносини між приватними сторонами і не надає державі чи суспільству загалом безпосередньої вигоди. Тому в принципі мета, поставлена перед законодавством про орендну реформу, була законною.

48. Заявники стверджували, що Закон 1967 року було ухвалено не з метою забезпечення суспільної вигоди, а справжнім його мотивом були суто політичні міркування тогочасного лейбористського уряду, який за рахунок цього намагався завоювати голоси.

Проте Суд зазначає, що орендна реформа в Англії та Уельсі була питанням, яке становило суспільний інтерес протягом майже століття і що на момент прийняття Закону 1967 року переведення орендного майна у власне було визнане як принцип усіма основними політичними партіями, хоча вони висловлювали різні погляди щодо того, яким чином це має здійснюватися (див. пункти від 15 до 19 вище). Заявники не заперечували, що наведені ними в Суді головні аргументи критики стосовно матеріально-правових положень законодавства наводилися в той час і, після всебічного обговорення в парламенті, були відхилені (див. пункт 19 вище). Суд вважає, що такі політичні міркування, які, можливо, і впливали на законодавчий процес (адже прийняті соціально-економічні закони обов'язково більшою чи меншою мірою відображають політичні настрої), не завадили втіленню в Закон 1967 року мети, яка є законною і відповідає "інтересам суспільства".

Такі самі аргументи можна висунути стосовно скарги заявників на те, що поправка, запроваджена консервативним урядом у 1974 році, завдяки якій у сферу застосування даного законодавства вперше потрапив незначний відсоток більш цінних будинків (див. пункти 19 у кінці та 21 (b) вище), "породжена лише політичними міркуваннями".

49. Заявники також заперечували наявність будь-якої проблеми, що виправдовувала б запровадження такого законодавства. За їхніми словами, система довгострокової оренди, а саме - у випадку преміальної оренди (див. пункт 12 вище), насправді не допускає жодної несправедливості, і не можна стверджувати, що орендар має якесь "моральне право" на власність орендованого будинку лише на тій підставі, що він мешкає в будинку, який збудували, ремонтували чи поліпшували попередні орендарі згідно з умовами орендного договору.

Як було зазначено вище (у пункті 46), Суд має юрисдикцію вивчити фактичні матеріали, наведені Урядом як підстава для запровадження законодавства. Однак при цьому Суд має обмежитися з'ясуванням, чи входила оцінка законодавчим органом відповідних соціальних та економічних умов у межі свободи розсуду держави (див. там само). Уряд вважав, що позиція, на підставі якої прийнято Закон 1967 року, була, безперечно, загальновизнаною; підтвердження цього міститься в "білій книзі" 1962 року (див. пункт 17 вище). Як зазначила Комісія у своїй доповіді, справедливість або несправедливість орендної системи і наявність в орендарів та орендодавців відповідного "морального права" - це питання, стосовно яких обов'язково існуватимуть протилежні думки. Погляди заявників не можна кваліфікувати як безпідставні. Проте існують достатні факти на підтримку протилежних поглядів. При оренді землі під забудову перший орендар має побудувати будинок, а за преміальної оренди він сплачує початкову основну суму, в якій, як правило, враховано вартість будівництва, і в обох цих випадках орендар несе відповідальність за будь-який поточний ремонт (див. пункт 12 вище).

Це означає, що особа, яка орендує будинок за умовами довгострокової оренди, та її правопопередники мають протягом років інвестувати значну суму грошей у цей будинок, який є їхнім домом, тоді як орендодавець, від першого моменту здачі будинку в оренду, як правило, не надає допомоги в підтриманні його експлуатаційного стану.

З огляду на це, Суд погоджується з висновком Комісії: упевненість парламенту Сполученого Королівства в наявності соціальної несправедливості не можна було вважати явно безпідставним.

c) Засоби, вибрані для досягнення мети

50. Однак цей висновок не вирішує спору. Захід, яким особу позбавляють права власності, має не лише ставити - як за фактами, так і в принципі - законну мету "в інтересах суспільства", а й забезпечувати при цьому належне пропорційне співвідношення між використаними засобами та поставленою метою (див., зокрема, mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі Ашінідейна, серія A, N 93, с. 24-25, п. 57). У рішенні у справі Спорронґа і Льоннрот ця остання вимога сформульована іншими словами - через поняття "справедлива рівновага", яка має забезпечуватися між вимогами загальних інтересів суспільства та вимогами захисту основних прав людини (серія A, N 52, с. 26, п. 69). Необхідну рівновагу не буде забезпечено, якщо при цьому на дану особу покладається "особистий і надмірний тягар" (див. там само, с. 28, п. 73). Незважаючи на те, що в зазначеному рішенні Суд виходив із контексту загальної норми мирного володіння майном, проголошеної в першому реченні частини першої, він зазначив, що "пошук цієї рівноваги ...відбиває структура статті 1 Протоколу N 1" у цілому (там само, с. 26, п. 69).

За твердженням заявників, законодавство про орендну реформу не задовольняє цих умов. Згідно з їхнім поданням, навіть якщо припустити наявність соціальної несправедливості, засоби, обрані для її усунення, були настільки невідповідними та непропорційними, що це дає змогу стверджувати, що, приймаючи таке законодавство, законодавчий орган вийшов за межі свободи розсуду.

Суд вважає, що захід має бути як відповідним поставленій меті, так і пропорційним їй. Чи це справді так, буде з'ясовано нижче при розгляді різних аргументів заявників.

(i) Принцип переведення орендної нерухомості у власну

51. За словами заявників, гарантії проти виселення, якими орендарі вже користувалися згідно з чинним законом (див. пункти 11 у кінці та 16 вище), забезпечували їх належний захист, а драконівські засоби, призначені втілити в життя стверджуване моральне право, а саме - здійснити позбавлення права на власність, зайшли дуже далеко. Вони заявляли, що підтвердженням цього служить відсутність у муніципальному законодавстві інших Договірних держав, і навіть загалом у демократичних країнах, будь-якого реального відповідника Законові 1967 року. Тому, стверджували заявники, надзвичайні заходи з експропріації, спрямовані на усунення очевидної несправедливості, можуть задовольнити вимоги статті 1 Протоколу N 1 (995_004) лише тоді, коли немає іншого, менш суворого засобу.

Отже, ця стаття тлумачиться як така, що містить критерій суворої необхідності. Але Суд вважає, що таке тлумачення невиправдане. Наявність альтернативних рішень сама по собі не є підставою вважати законодавство про орендну реформу невиправданим; це становить лише один із факторів, який має враховуватися при з'ясуванні того, чи можна вважати вибрані засоби прийнятними і придатними для досягнення законної мети, зважаючи на необхідність забезпечення відповідної "справедливої рівноваги".

Якби законодавчий орган дотримувався критерію суворої необхідності, Суд не з'ясовував би, чи було це законодавство найкращим розв'язанням проблеми, чи законодавчі повноваження треба було здійснити в інший спосіб (див., mutatis mutandis, рішення у справі Класса та інших (980_093) від 6 вересня 1978 року, серія A, N 28, с. 23, п. 49).

Парламент вважав, що орендар, який мешкає в орендованому ним будинку, має "моральне право" мати цей будинок у своїй власності і це право в існуючому законодавстві не враховувалося належним чином (див. наведені у пункті 18 вище уривки з "білої книги" 1966 року). Завдання законодавчого органу полягало не просто в забезпеченні більш справедливого регулювання відносин між орендодавцем та орендарем, а в усуненні очевидної несправедливості, яка торкалася самого права власності. Забезпечення механізму примусового передання орендареві фригольдної частки в будинку та в землі, з наданням при цьому фінансової компенсації орендодавцеві, не може саме по собі, за цих обставин, кваліфікуватися як метод виправлення правового регулювання, не відповідний чи не пропорційний виконанню такого завдання.

(ii) Межі оцінної вартості

52. Що стосується умов, встановлених для порядку переведення орендованої нерухомості у власну, заявники стверджували, що обмеження сфери застосування законодавства будинками з оцінною вартістю, нижчою за певну величину (див. пункт 21 (b) вище), породжує умови для свавілля і не відповідає основним принципам, на яких ґрунтується законодавство, оскільки, незалежно від вартості нерухомості, в орендаря виникає те саме моральне право.

Суд зазначає, що, за розрахунками уряду, яких сторони не оспорювали, всі, за винятком одного чи двох відсотків, житлові будинки, орендовані за довгостроковими договорами в Англії та Уельсі, підпадали під дію Закону 1967 року (див. пункт 19 вище). Пояснення, наведені від імені уряду під час обговорення цього законопроекту, стосовно необхідності запровадження меж оцінної вартості (див. там само), не можна відкинути як нерозумні.

Зокрема, незважаючи на те, що, з погляду логіки, аргумент "морального права" може застосовуватися до будь-яких випадків, не можна стверджувати, що дії парламенту були необґрунтованими, коли він обмежив, як предмет судового розгляду, право орендаря на фригольд, згідно із Законом 1967 року, будинками з меншою оцінною вартістю - з метою виправлення становища тих орендарів, яке вважалося особливо обтяжливим. Також Суд не може погодитися з тим, що, прийнявши поправку до Закону 1974 року, якою порядок перетворення орендованої нерухомості на власну було поширено на категорію більш цінних будинків (див. пункти 19 у кінці та 21 (b) вище), держава вийшла за межі своєї свободи розсуду.

(iii) Компенсація

53. Заявники також заперечували проти передбачених законодавством умов компенсації.

a') Право на компенсацію

54. Першим постає питання, чи міркування щодо наявності та розміру компенсації мають суттєве значення в контексті другого речення частини першої статті 1 Протоколу N 1 (995_004), оскільки у тексті цього положення нічого з цього приводу не зазначено. Комісія, з якою погодилися і Уряд, і заявники, тлумачить цю статтю як таку, з якої загалом випливає вимога виплати компенсації, що має виконуватися при переданні права власності від однієї особи до іншої в межах юрисдикції Договірної держави.

Як і Комісія, Суд зауважує, що, згідно з правовими системами Договірних держав, відчуження майна в суспільних інтересах, без виплати при цьому компенсації, може бути виправданим лише за наявності виняткових обставин, розглядати які в цій справі сенсу немає. Що стосується статті 1 Протоколу N 1 (995_004), передбачений нею захист права власності, у разі відсутності того чи іншого відповідного принципу, був би ілюзорною і недієвою гарантією. Певна річ, умови компенсації мають суттєве значення для оцінки того, чи забезпечує оспорюване законодавство справедливу рівновагу між різними залученими в справу інтересами, і особливо для з'ясування, чи не покладає це законодавство непропорційний тягар на заявників (див. згадане вище рішення у справі Спорроніа і Льоннрот, серія A, N 52, с. 26 і 28, п. 69 і 73).

Суд також погоджується з висновком Комісії щодо норми компенсації: передання права власності від однієї особи до іншої без сплати суми, яка більш-менш відповідає вартості майна, звичайно становить непропорційне втручання, яке не можна вважати виправданим у контексті статті 1 Протоколу N 1 (995_004). Однак ця стаття не гарантує права на повну компенсацію за всіх обставин. Законні цілі забезпечення "інтересів суспільства", які передбачаються заходами економічної реформи чи заходами, призначеними забезпечити більшу соціальну справедливість, можуть диктувати необхідність неповного відшкодування ринкової вартості такого майна. До того ж, здійснюючи свій нагляд, Суд лише уповноважений встановити, чи виходить вибір умов компенсації за межі широкої свободи розсуду, яка надається державі у цій сфері (див. пункт 46 вище).

b') Скарги заявників стосовно фактів

55. Стосовно компенсації, заявники скаржаться за двома пунктами. По-перше, база оцінки 1967 року не надає заявникам оцінку повної ринкової вартості будинків, які передаються за фригольдом (див. пункт 23 (a) вище). По-друге, як згідно з базою 1967 року, так і згідно з базою 1974 року, нерухомість оцінюється станом на дату повідомлення орендаря про намір придбати фригольд (див. пункт 26 вище). При цьому скарга полягає в тому, що орендодавець зазнає збитків внаслідок затримки платежу, який робиться не в день оцінки, а із завершенням операції.

56. Що стосується першого пункту скарги, база оцінки 1967 року, яка передбачає сплату орендарем суми, що приблизно дорівнює вартості ділянки, без плати за будинки на цій ділянці, явно і спеціально призначена для того, щоб підтримати орендаря. Ця база призначена втілити в життя принцип, на якому ґрунтується все законодавство, яке оспорюють заявники, а саме: "за правом справедливості, цегла та будівельні матеріали належать правоможному орендареві". Адже останній (чи його правопопередники) спочатку виплатив основну суму, а згодом роками витрачав гроші на ремонт, підтримання будинку в експлуатаційному стані та на конструктивні поліпшення в ньому (див. уривки з "білої книги" 1966 року, наведені в пункті 18 вище). По суті, орендар та його правопопередники вже вважаються особами, які сплатили вартість будинку. Суд визнав, що парламент мав право саме на таку оцінку фактичної ситуації та на відповідні дії в інтересах суспільства (див. пункт 49 вище). Із прийнятого парламентом принципу випливає, що, "за правом справедливості", орендодавця можна зобов'язати оплатити лише ту частину нерухомості, вартість якої він ще не виплатив, тобто вартість земельної ділянки. База оцінки 1967 року, хоч і не враховує "вартості злиття" (див. пункти 13 і 23 (a) вище), не забезпечує компенсації орендодавцеві за існуючу реальну вартість його частки в цій ділянці. Мета законодавства про орендну реформу полягає в тому, щоб запобігти відчутній можливості несправедливого збагачення орендодавця при поверненні йому майнових прав. З огляду на цю мету, яку Суд вважає законною для цілей статті 1 Протоколу N 1 (995_004), не було доведено, якщо враховувати широку свободу розсуду держави-відповідача, що база оцінки 1967 року не забезпечує справедливої рівноваги між інтересами даних приватних сторін і, отже, між загальними інтересами суспільства та майновим правом орендодавця.

57. Що стосується другого пункту скарги, то, як свідчать обставини передання фригольдів від заявників (див. пункт 29 (v) вище), виплата вартості фактично може затримуватися, не відбувшись у день оцінювання, і іноді така затримка може бути тривалою. З іншого боку, орендодавець, який вважає, що процес передання фригольда умисне чи без необхідності затримують, має право порушити це питання в компетентному органі (див. пункт 25 вище). Не можна вважати похибкою у цій системі те, що орендодавцеві слід утримуватися від використання такого засобу правового захисту і, таким чином, дати орендареві можливість затягування переговорів. Закон також містить положення стосовно недопущення затримок та покарання за них (див. там само). Отже, Суд дійшов висновку, що передбачена в оспорюваному законодавстві компенсаційна процедура за своєю суттю не створювала підґрунтя для затримок тією мірою, в якій це становило б порушення статті 1 Протоколу N 1 (995_004).

c') Загальні принципи міжнародного права

58. Обґрунтовуючи альтернативну аргументацію, заявники стверджували, що посилання в другому реченні статті 1 Протоколу N 1 (995_004) на "загальні принципи міжнародного права" означає, що, згідно з міжнародним правом, як вони вважають, вимога негайної, адекватної та реальної компенсації за експропріацію майна іноземців також стосується громадян даної країни.

59. Комісія завжди визнавала, що зазначені принципи не застосовуються до випадку експропріації державою майна своїх громадян. Уряд підтримав цю думку. Суд також погоджується з ним, виходячи з таких міркувань.

60. По-перше, становлячи лише предмет загального міжнародного права, ці принципи стосуються виключно осіб, які не є громадянами даної держави, і їх розроблено саме на благо таких осіб. Як такі, ці принципи недоречні при розгляді заходів, які держава застосовує до своїх власних громадян.

61. На підтримку свого аргументу заявники послалися на фактичний текст зазначеної статті 1. За їхнім твердженням, оскільки друге речення починається словами "No one" ("ніхто"), то неможливо тлумачити це речення так, начебто воно означає, що, тимчасом як кожен має право на гарантії, передбачені формулюванням "в інтересах суспільства" та "на умовах, передбачених законом", лише іноземці мають право на гарантії, сформульовані виразом "на умовах, передбачених... загальними принципами міжнародного права". Вони також зазначали, що в тих місцях Конвенції (995_004), у яких її автори намагалися встановити відмінність між громадянами та особами, які не є громадянами, вони чітко сформулювали це в тексті, прикладом чого є стаття 16.

Хоча в аргументах заявників є певна слушність, якщо зважати на граматичну конструкцію тексту, але існують переконливі підстави для іншого тлумачення. На думку Суду, при дослівному аналізі природніше було б тлумачити посилання в статті 1 Протоколу N 1 (995_004) на загальні принципи міжнародного права як таке, що означає, що такі принципи інкорпоровані в цю статтю, але тільки стосовно тих актів, до яких вони, як правило, застосовні, тобто актів держави по відношенню до осіб, які не є її громадянами. Крім того, формулювання міжнародного договору слід розуміти згідно із звичайним змістом вжитих слів (див. статтю 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів (995_118), отже, тлумачення згаданого формулювання як такого, що розширює застосовність загальних принципів міжнародного права поза межі звичайної сфери їхнього застосування, менш узгоджується із звичайним змістом вжитих термінів, незважаючи на їхній контекст.

62. Заявники також стверджували, що, стосовно тлумачення Комісії, посилання в статті 1 Протоколу N 1 (995_004) на загальні принципи міжнародного права було б зайвим, оскільки в ній уже містяться гарантії захисту для іноземців.

Суд не поділяє такої думки. Включення в статтю цього посилання можна розглядати як засіб, який служить щонайменше двом цілям. По-перше, він дає іноземцям змогу вдаватися безпосередньо до механізму Конвенції (995_004) для здійснення своїх прав на підставі відповідних принципів міжнародного права, тоді як в іншому разі вони б мусили шукати захисту через дипломатичні канали або домагатися застосування інших наявних засобів урегулювання спорів. По-друге, це посилання надає гарантії захисту становища іноземців, виключаючи будь-яку можливість твердження, що набрання Протоколом N 1 чинності призвело до обмеження їхніх прав. З цього приводу також варто зазначити, що в статті 1 цього Протоколу чітко сказано, що позбавлення майна має здійснюватися "в інтересах суспільства": оскільки така вимога завжди була елементом загальних принципів міжнародного права, таке чітко сформульоване положення було б саме по собі зайвим, якби згадана стаття означала застосовність цих принципів як до громадян, так і до осіб, які не є громадянами даної держави.

63. Нарешті, зазначали заявники, якщо загальні принципи міжнародного права тлумачити як незастосовні до експропріації державою майна своїх власних громадян, то це означало б диференціацію за ознакою громадянства. За їхніми словами, це не відповідало б двом положенням, інкорпорованим у Протокол N 1 статтею 5 цього Протоколу: статті 1 Конвенції (995_004), яка зобов'язує Договірні держави гарантувати кожному в межах своєї юрисдикції передбачені Конвенцією права та свободи, і статті 14, яка проголошує принцип недопущення дискримінації.

Що стосується статті 1 Конвенції, то фактично, згідно з більшістю положень Конвенції та Протоколів до неї (995_004), громадяни та особи, які не є громадянами, мають однакові гарантії, але це не виключає наявності винятків, якщо це зазначено в конкретному формулюванні (див., наприклад, пункт 3 (b) статті 4, пункт 1 (f) статті 5 та статтю 16 Конвенції, статті 3 та 4 Протоколу N 4).

Що стосується статті 14 Конвенції (995_004), Суд завжди постановляв, що різні підходи до осіб не становлять дискримінації, якщо вони мають "об'єктивне і справедливе виправдання" (див., з останніх прецедентів, рішення у справі Абдулазіза, Кабалеса та Балкандалі від 28 травня 1985 року, серія A, N 94, с. 35-36, п. 72).

Можуть існувати досить вагомі підстави для встановлення відмінностей у компенсаційному законодавстві стосовно громадян та іноземців, особливо у випадку експропріації майна, здійснюваного в контексті соціальної реформи. Перед національним законодавством найбільш уразливими виявляються передусім іноземці: на відміну від громадян країни, вони здебільшого не беруть участі ані у виборах, ані в призначенні нормопроектувальників, ані в прийнятті законодавства. По-друге, хоча позбавлення майна має завжди здійснюватися в інтересах суспільства, компенсаційні підходи при цьому до громадян та іноземців можуть бути різними і, безперечно, можуть існувати законні підстави вимагати від громадян нести більший тягар у суспільних інтересах, ніж несуть іноземці.

64. Розглядаючи формулювання, при тлумаченні якого виникли такі розбіжності, Суд вважає за доцільне звернутися до матеріалів з підготовки Конвенції (995_004) " " як додаткового засобу тлумачення (див. статтю 32 Віденської конвенції про право міжнародних договорів (995_118).

При вивченні цих матеріалів виявляється, що пряме посилання на право компенсації, яке містилося в попередніх проектах статті 1 Протоколу N 1, було вилучено, передусім у зв'язку з протидією Сполученого Королівства та інших держав. Посилання на загальні принципи міжнародного права було згодом включене і стало предметом кількох заяв про те, що ці принципи захищають лише іноземців. Наприклад, коли Уряд Німеччини заявив, що він погодиться з таким формулюванням, якщо буде прямо визнано, що ці принципи означають зобов'язання виплачувати компенсацію в разі експропріації, делегація Швеції зазначила, що ці принципи застосовні лише до відносин між державою та особами, які не є її громадянами. і згодом сторони погодилися, на прохання делегацій Німеччини та Бельгії, що із "загальних принципів міжнародного права, в їхній теперішній конотації, випливає зобов'язання виплачувати особам, які не є громадянами держави, компенсацію у випадках експропріації" (підкреслено Судом).

Передусім у своїй резолюції (52) 1 від 19 березня 1952 року, якою Комітет міністрів ухвалив текст Протоколу і відкрив його для підписання, він прямо зазначив, що "у статті 1 Протоколу N 1 загальні принципи міжнародного права, в їхній теперішній конотації, означають зобов'язання сплачувати особам, які не є громадянами держави, компенсацію у випадках експропріації" (підкреслено Судом). Беручи до уваги всю історію цих переговорів. Суд вважає, що ця резолюція має розглядатися як явне свідчення того, що посилання на загальні принципи міжнародного права було включено не для застосування його до громадян даної держави.

Отже, матеріали " " не містять підтвердження стосовно тлумачення, на якому наполягали заявники.

65. Нарешті, немає свідчень того, що з часу набрання Протоколом N 1 чинності Договірні держави практично вже розглядають посилання на загальні принципи міжнародного права як застосовні до законодавчого режиму, який вони встановили для своїх власних громадян. Наведені факти свідчать про протилежне.

66. Виходячи з усіх цих міркувань, Суд дійшов висновку, що загальні принципи міжнародного права не застосовні до випадку, коли держава здійснює експропріацію майна своїх власних громадян.

d') "Умови, передбачені законом"

67. Ще одна альтернативна аргументація заявників полягала в тому, що позбавлення майна без виплати компенсації або з компенсацією, яка є недостатньою чи несправедливою, не забезпечує виконання передбаченої статтею 1 Протоколу N 1 вимоги, згідно з якою таке позбавлення має здійснюватися "на умовах, передбачених законом". При цьому заявники тлумачили цей вираз як положення, яке стосується не просто внутрішньодержавного права, а основних принципів права, які є чинними для всіх Договірних держав. Згідно з аргументами заявників, експропріація майна, у цьому контексті, становитиме свавілля і, отже, не відповідатиме "передбаченим законом умовам", якщо, як це мало місце в даній справі, сума, виплачена як компенсація за таку експропріацію, не відповідає достатньою мірою вартості майна.

У своїй практиці Суд постійно визнавав, що терміни "закон" або "законний" у Конвенції (995_004) "стосуються не просто внутрішнього права держави, а якості закону, вимагаючи його відповідності принципові верховенства права" (див. з останніх прецедентів рішення у справі Мелоуна від 2 серпня 1984 року, серія A, N 82, с. 32, п. 67). Але факти та міркування, наведені в пунктах 56 і 57 вище, не дають підстав вважати, що передання фригольда на будинки від заявників до орендарів було свавіллям через умови компенсації, передбачені законодавством про орендну реформу. Що стосується решти таких вимог, які, на думку Суду, можуть випливати із формулювання "на умовах, передбачених законом", то, зважаючи на обставини експропріації майна заявників, їх було задоволено (див. пункти 141-143 доповіді Комісії та, mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі Мелоуна, с.32-33, п. 66-68, і згадані в цьому рішенні прецеденти).

(iv) Відсутність незалежної оцінки того, наскільки переведення орендованої нерухомості у власну в кожному окремому випадку є розумною необхідністю

68. Заявники стверджували, що законодавство про орендну реформу пропонує огульний підхід, оскільки не передбачає будь-якого механізму, за допомогою якого в кожному окремому випадку, одразу після визначення застосовності даного законодавства, орендодавець міг би отримати незалежну оцінку підстав, які виправдовують викуп орендарем фригольда на орендовану нерухомість, або принципів, згідно з якими має розраховуватися відповідна компенсація. Вони вказували на очевидну різницю між орендарями скромних будинків у Південному Уельсі та орендарями нерухомості в їхньому маєтку в Бельгрейвії, які, як матеріально забезпечені представники середнього класу, не можуть вважатися такими, що потребують чи заслуговують захисту. За твердженням заявників, щоб уникнути несправедливості як стосовно орендодавця, так і стосовно орендаря, треба було передбачити в законодавстві можливість судового нагляду щодо конкретних фактів та прийнятності кожного конкретного випадку передання фригольда на орендовану нерухомість.

Можливості для запровадження такого порядку були, і фактично при обговоренні проекту закону лунала відповідна пропозиція (див. пункт 19 вище). Однак натомість парламент вирішив включити в закон широкі та загальні категорії, у межах яких виникало право на придбання фригольда. Як стверджує Уряд, парламент вирішив саме так для того, щоб усунути можливості для виникнення невизначеності, вчинення судових позовів, грошових витрат та затримок, яких би неминуче зазнавали як орендарі, так і орендодавці, якби в кожному з багатьох тисяч випадків здійснювався такий окремий розгляд. Законодавство про експропріацію з широким діапазоном дії, особливо якщо воно служить виконанню програми соціальної та економічної реформи, навряд чи може забезпечити повсюдну справедливість, коли у кожного з великої кількості різних осіб своя специфічна ситуація.

Насамперед парламент має оцінити переваги та недоліки низки наявних законодавчих альтернатив (див. пункт 46 вище). З огляду на той факт, що дане законодавство могло, за попередніми розрахунками, торкнутися від 98 до 99 відсотків одного із чвертю мільйона житлових будинків в Англії та Уельсі, орендованих за довгостроковими договорами (див. вище пункт 19 у кінці), обрану парламентом систему не можна відкидати як таку, що сама по собі є нерозумною і недоцільною.

(v) Конкретні операції

69. Нарешті, заявники стверджували, що навіть якби порядок придбання фригольда міг у принципі відповідати "інтересам суспільства", то 80 окремих операцій, які вони оспорюють (див. пункт 27 вище), не були виправданими. Заявники привертають увагу до факторів, перелічених у пункті 29 вище, як приклад того, що орендарі цих 80 будинків у Бельгрейвії, які звернулися з проханням придбати фригольд, жодним чином не нагадували людей, які заслуговують на захист і в інтересах яких, як сказано в "білій книзі" 1966 року, було прийнято це законодавство (див. пункт 18 вище). Стверджується, що, незважаючи на свою можливу відповідність статті 1 Протоколу N 1, законодавство про орендну реформу, застосоване в конкретних обставинах цих операцій, порушило принцип пропорційності, оскільки призвело до наслідків, які виходять далеко за межі того, що вимагалося для досягнення його очевидної мети. Для прикладу, вони згадали про один з їхніх колишніх будинків, який майже перед закінченням строку оренди був викуплений орендарем за низьку ціну ще до набрання Законом 1967 року чинності. Орендар отримав значний і зовсім "незаслужений" прибуток за рахунок перепродажу цієї нерухомості після придбання фригольда (див. пункт 29 (x) вище).

Принцип, яким керувався парламент стосовно "морального права" орендаря мати даний будинок у своїй власності і який, за висновком Суду, перебуває в межах свободи розсуду держави (див. пункт 49 вище), однаковою мірою застосовується до будинків, які мали заявники в Бельгрейвії. Неминучий наслідок законодавства, на підставі якого втілюється такий принцип, полягає в тому, що той чи інший орендар, який після придбання фригольда продає його стосовно нерухомості (яка включає будинок і земельну ділянку), не зв'язаної заставою, обов'язково мав отримати очевидну вигоду, оскільки ціна фригольда, принаймні згідно з оцінкою на підставі бази 1967 року, не включала вартості будинку і орендар отримував зиск із так званої вартості злиття (див. пункти 13 і 23 вище). Крім того, при широкому діапазоні і масштабі перерозподілу інтересів внаслідок реформи неможливо уникнути певних аномалій, як-от отримання "несподіваних прибутків" орендарями, викуп якими орендованих будинків наприкінці строку оренди виявився дуже вчасним. Парламент вирішив, що орендодавців, яких торкається це законодавство, слід позбавити можливості збагачення, навіть допускаючи ризик отримання "несподіваних прибутків" певною кількістю орендарів, які не заслуговують на це. Вважалося, що було б несправедливим надати орендодавцям таку змогу завдяки спливу строків чинності орендних договорів. Таке політичне рішення парламенту Суд не може визнати настільки необґрунтованим, щоб стверджувати про те, що воно виходить за межі свободи розсуду держави. Практичні наслідки цього законодавства, зокрема приклад згаданих 80 операцій, які стосувалися заявників, також не свідчать про набуття аномаліями такого масштабу, який уже не дає змоги говорити про відповідність законодавства статті 1 Протоколу N 1. До того ж у всіх окремих операціях, що їх оспорюють заявники, навіть у тих, в яких орендарі одержали "несподівані прибутки" завдяки продажу нерухомості одразу після придбання фригольда, заявники отримали призначені їм компенсації за те, що, як вважав парламент, належало їм як орендодавцям за правом справедливості (див. пункт 28 вище). У будь-якому випадку, неприємності через "несподівані прибутки" орендатора, який продав нерухомість після придбання фригольда, зазнавали не заявники, матеріальному стану та компенсації яких це жодним чином не зашкодило, а правопопередники такого орендаря.

Ці 80 операцій, що їх оспорювали заявники, не виходили за рамки законодавства, яке Суд визнав відповідним другому реченню статті 1 Протоколу N 1. Вони не спричинили покладення на заявників надмірного тягаря, що перевищував би тягар несприятливих наслідків, які здебільшого випливали для орендодавців із застосування процедури, встановленої законодавством про орендну реформу. Отже, згадану рівновагу, що мала бути забезпечена згідно зі статтею 1 Протоколу N 1, порушено не було.

4. Підсумок

70. Суд підсумував, що стосовно оспорюваного позбавлення заявників права власності кожну з вимог другого речення було задоволено.

C. Перше речення частини першої ("норма мирного володіння своїм майном")

71. Як альтернативний і додатковий аргумент, заявники стверджували, що їхнє право, гарантоване першим реченням статті 1 Протоколу N 1, на мирне володіння майном було порушено.

Норма (у другому реченні), згідно з якою позбавлення особи майна може здійснюватися лише на певних умовах, стосується певної категорії втручання (фактично, найбільш радикального) у право на мирне володіння своїм майном (див. вище пункт 37 у кінці); друге речення доповнює та уточнює загальний принцип, проголошений у першому реченні. Це унеможливлює висновок про те, що, застосовуючи цей загальний принцип до даної справи, Суд має дійти іншого висновку, ніж той, якого він дійшов при застосуванні норми другого речення.

D. Висновок

72. Ані положення та умови Закону 1967 року про орендну реформу із внесеними до нього поправками, ані конкретні обставини операцій з викупу орендованої у заявників нерухомості не спричинили порушення статті 1 Протоколу N 1.

II. СТАТТЯ 14 КОНВЕНЦІЇ, ВЗЯТА У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 1 ПРОТОКОЛУ N 1 (995_004)

73. Заявники стверджували, що вони постраждали внаслідок дискримінації при здійсненні права на захист власності, передбаченого статтею 1 Протоколу N 1. За їхніми словами, було порушено статтю 14 Конвенції (995_004), в якій зазначено:

"Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин".

Згідно з аргументами заявників, законодавство про орендну реформу призводить до дискримінації за ознакою майна ("property") ("fortune" у французькому тексті), оскільки, поперше, воно становить захід із перерозподілу майна, що здійснюється лише стосовно обмеженої категорії власності, тобто щодо будинків, які орендовані за довгостроковими договорами і в яких проживають орендарі; і, по-друге, чим менша вартість орендованої нерухомості, тим суворіший цей захід по відношенню до орендодавця.

A. Застосовність

74. Уряд доводив, що в оспорюваному законодавстві будь-яких відмінностей за ознакою "майна", про які йдеться в статті 14, не встановлено, оскільки воно не ґрунтується і не застосовується на підставі критерію матеріальних статків.

Перелік у статті 14 заборонених ознак, на підставі яких може здійснюватися дискримінація, не є вичерпним (див. з останніх прецедентів рішення у справі Расмуссена від 28 листопада 1984 року, серія A, N 87, с. 13, п. 34 в кінці). Але, судячи з фактів, законодавство допускає різницю в підходах до різних категорій власників майна при здійсненні права, гарантованого статтею 1 Протоколу N 1. На думку Суду, підстави, на яких ґрунтується така різниця в підходах, доречно розглянути в контексті статті 14 Конвенції (995_004), а отже, стаття 14 застосовна в цій справі.

B. Дотримання статті 14

75. Для цілей статті 14 різниця в поводженні становить дискримінацію, якщо така різниця не має об'єктивного і достатнього виправдання, тобто якщо вона не має законної мети або якщо не забезпечено належного пропорційного співвідношення між використаними засобами та поставленою метою (див. найостанніший прецедент - згадане вище рішення у справі Абдулазіза, Кабалеса та Балкандалі, серія A, N 94, с. 35-36, п. 72). Як і стосовно засобів втілення в життя права на захист власності, Договірні держави мають право на певну свободу розсуду в оцінці того, чи дають змогу - і якою мірою - відмінності в ситуаціях, які в інших аспектах подібні, застосовувати до них різний правовий режим (див. там само).

76. Що стосується першого пункту скарги заявників, неминучою обставиною було те, що згадане законодавство, спрямоване на усунення очевидного дисбалансу у відносинах між орендодавцями та орендарями, які проживали в їхніх будинках на підставі довгострокових орендних договорів, мало торкнутися орендодавців, які належали до цієї вузької категорії, а не всіх інших власників нерухомого майна. Суд визнав, що поставлена законодавством мета є законною і відповідає суспільним інтересам (див. пункти від 47 до 49 вище). Однак, за словами заявників, такий аргумент недостатній для виправдання цієї відмінності, оскільки законодавство не враховує особистих обставин і, особливо, відповідних ресурсів та потреб орендодавця й орендаря. Це, по суті, така сама скарга, хоч і подана в іншому ракурсі, яку вже було розглянуто у світлі статті 1 Протоколу N 1. У цьому контексті відсутність механізму перевірки кожного відповідного випадку конкретних фактів та обставин викупу фригольда орендарем Суд не розглядає як чинник, внаслідок якого застосування законодавства є недоцільним (див. пункт 68 вище). Суд не вбачає підстав для іншого висновку стосовно статті 14 Конвенції (995_004): якщо взяти до уваги свободу розсуду Сполученого Королівства, законодавчий орган цієї держави не порушив принципу пропорційності. Отже, на думку Суду, оскаржувана заявниками різниця в законодавчому режимі достатньо та об'єктивно виправдана.

77. Другий пункт скарги необхідно також розглянути в контексті висновку, якого Суд дійшов, розглядаючи справу у світлі статті 1 Протоколу N 1, а саме - що парламент Сполученого Королівства мав право вважати встановлений законодавством про орендну реформу порядок виправданим і прийнятним засобом досягнення поставленої мети. Як зазначила Комісія, відмінності Закону 1967 року від Закону 1974 року стосовно наявності в орендаря права на придбання фригольда та стосовно рівнів компенсації (див. пункти 21 і 23 вище) об'єктивно випливають з оцінної вартості відповідного нерухомого майна. Запровадження лімітів оцінної вартості та двох рівнів компенсації свідчать про намір парламенту виключити можливості вигідного викупу фригольда для незначного відсотка заможніших орендарів, які, як вважалося, не потребують економічного захисту. При цьому також планувалося забезпечити сприятливіші умови такої процедури для переважної більшості орендарів, для яких існуюча орендна система, найімовірніше, була обтяжливою (див. пункт 19 вище). З огляду на законні цілі, що ставилися в суспільних інтересах, та зважаючи на надану державі свободу розсуду, таку політику різних підходів не можна розглядати як невиправдану або таку, що поклала на заявників непропорційний тягар (див., mutatis mutandis, такий самий висновок Суду в контексті статті 1 Протоколу N 1, пункти 52 та 56 вище). Положення законодавства, які означають, що чим менша вартість нерухомого майна, тим невигідніші наслідки їхнього застосування для орендодавця, мають розглядатися як достатньо та об'єктивно виправдані і, отже, не дискримінаційні.

C. Висновок

78. Отже, Суд, як і Комісія, дійшов висновку, що факти цієї справи не свідчать про наявність порушення статті 14 Конвенції (995_004), взятої у поєднанні зі статтею 1 Протоколу N 1.

III. ПУНКТ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ (995_004)

79. Заявники також стверджували, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції (995_004), в якому сказано:

"Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків ... має право на ... розгляд ... незалежним і безстороннім судом, встановленим законом ..."

80. Ця скарга розглядається вперше, оскільки в Комісії її не заявляли. Проте вона має очевидний зв'язок зі скаргами, які розглядалися в Комісії. Фактично заявники формулюють її в іншій формі, висуваючи свої аргументи з посиланням на статтю 1 Протоколу N 1 та статті 13 і 14 Конвенції (995_004) (див. пункти 68 та 76 вище, а також пункт 83 нижче); вона стосується тих самих фактів, що були предметом заяви, яку Комісія оголосила прийнятною, і жодного попереднього заперечення стосовно прийнятності цієї скарги не подавали ані Комісія, ані Уряд. З огляду на це, Суд вважає, що він має юрисдикцію розглянути це питання (див., зокрема, mutatis mutandis, рішення у справі Делкорта від 17 січня 1970 року, серія A, N 11, с. 20, п. 40; у справі Беніша від 6 травня 1985 року, серія A, N 92, с. 17, п. 37).

81. Заявники скаржилися, що порядок, встановлений законодавством про орендну реформу, позбавляє орендодавців, що перебувають під загрозою втрати свого майна, будь-яких засобів оспорити, одразу після задоволення закладених у законодавстві критеріїв, право орендаря на викуп орендованого нерухомого майна. За їхніми словами, факт відсутності можливості перевірки судом чи органом з розгляду скарг будь-якого питання конкретних обставин, потреби в захисті даного орендаря спричиняє порушення пункту 1 статті 6.

Пункт 1 статті 6 поширюється лише на "предмети спору" (спори) щодо (цивільних) "прав та обов'язків", які можна вважати - принаймні на таких, що потребують доказу, підставах - визнаними згідно з національним законодавством; він сам по собі не гарантує будь-якого конкретного наповнення (цивільних) "прав та обов'язків" у матеріальному праві Договірної держави.

Підтвердженням цього аналізу служить той факт, що пункт 1 статті 6 не вимагає наявності національного суду, правоможного визнати недійсним національний закон чи позбавити його юридичної сили. У справі, що розглядається, безпосередній наслідок даного законодавства Сполученого Королівства полягає в тому, що орендодавець не в змозі оспорити право орендаря на придбання нерухомості в примусовому порядку, якщо таке придбання відповідає положенням цього законодавства.

У справі Спорроніа і Льоннрот, на яку часто посилалися заявники, Суд визнав, по-перше, застосовність пункту 1 статті 6, оскільки існувала спірна скарга про недотримання шведського закону (серія A, N 52, с. 30, п. 81) і, по-друге, наявність порушення, оскільки не було засобу правового захисту, за допомогою якого можна було б порушити цю скаргу в "суді, правоможному вирішити всі аспекти цієї справи" (у французькому тексті: " ") (див. там само, с. 31, п. 87). На відміну від цього, якби у справі, що розглядається, заявники вирішили, що існують підстави стверджувати про недотримання положень законодавства про орендну реформу, вони мали б усі можливості звернутися до суду, правоможного вирішити будь-яке питання такого характеру (див. пункти 24 та 25 вище).

82. Отже, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (995_004) у цій справі допущено не було.

IV. СТАТТЯ 13 КОНВЕНЦІЇ (995_004)

83. Заявники також стверджували, що було порушено статтю 13 Конвенції (995_004), в якій зазначено:

"Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи".

84. Згідно зі статтею 13, "у разі, якщо особа має доказові підстави стверджувати, що вона постраждала від порушення гарантованих Конвенцією (995_004) прав, вона повинна мати засіб правового захисту в національному органі, щоб можна було або вирішити її вимогу, або, якщо необхідно, надати їй відповідне відшкодування" (див. рішення у справі Сілвера та інших від 25 березня 1983, серія A, N 61, с. 42, п. 113). Однак "ані стаття 13, ані Конвенція загалом не пояснюють Договірним державам, яким чином у даному випадку вони мають забезпечувати в рамках свого внутрішнього права ефективне виконання будь-якого положення Конвенції" (див. рішення у справі Шведської спілки машиністів від 6 лютого 1967 року, серія A, N 20, с. 18, п. 50). Попри те, що це не означає обов'язку інкорпорувати Конвенцію (995_004) в національне право, стаття 1 Конвенції вимагає від Договірної держави забезпечення, у тій чи іншій формі, в її національному правовому порядку неодмінного виконання конвенційних гарантій прав і свобод кожного, хто перебуває під її юрисдикцією (див. рішення у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства" від 18 січня 1978 року, серія A, N 25, с. 91, п. 239). За умови дотримання застереження, яке пояснюється в наступному пункті, стаття 13 гарантує надання в національному правопорядку ефективного засобу правового захисту, який забезпечує здійснення конвенційних прав і свобод, при цьому форма забезпечення такої гарантії не має значення.

85. Конвенція (995_004) не є частиною національного права Сполученого Королівства, також не існує і будь-якої конституційної процедури, яка давала б змогу оспорювати чинність законів з огляду на недотримання основних прав. Таким чином, не було і не могло бути національного засобу правового захисту стосовно скарги заявників про те, що законодавство про орендну реформу саме по собі не відповідає нормам Конвенції та її Протоколів. Проте Суд погоджується з Комісією, що гарантії статті 13 є не настільки широкими, щоб допускати оспорювання в національному суді законів Договірної держави як таких, що суперечать Конвенції чи відповідним нормам національного права. Отже, Суд не може погодитися з аргументом, висунутим заявниками з цього приводу.

86. Спираючись на ті самі факти, що подавалися в контексті пункту 1 статті 6, заявники також посилалися на статтю 13 у зв'язку з наслідками для них застосування законодавства про орендну реформу. Суд уже визнав, що це законодавство, і, зокрема, наслідки його застосування у справі заявників, не суперечить матеріально-правовим положенням Конвенції (995_004). У такій ситуації вимоги статті 13 задовольнятимуться, якщо існує національний механізм, за допомогою якого особа може забезпечити дотримання відповідних положень (див. згадуване вище рішення у справі Сілвера та інших, серія A, N 61, с. 44, п. 118). Ефективні засоби правового захисту в цьому сенсі були і залишаються доступними для заявників. Зокрема, спори стосовно права орендаря придбати фригольд згідно із законодавством про орендну реформу та стосовно пов'язаних із цим питань належать до юрисдикції суду графства; а ціна, що сплачується при придбанні фригольда, має визначатися, у разі відсутності угоди, місцевим судом з оцінки орендованої нерухомості (або, як це було раніше, земельним судом) (див. пункти 24 та 25 вище).

87. Отже, факти цієї справи не свідчать про наявність порушення статті 13 Конвенції (995_004).

На цих підставах Суд одноголосно п о с т а н о в л я є,

що у справі не було допущено ані порушення статті 1 Протоколу N 1 (995_004), взятої окремо чи в поєднанні зі статтею 14 Конвенції (995_004), ані порушення пункту 1 статті 6 або статті 13 Конвенції.

Вчинено англійською та французькою мовами і повідомлено на відкритому слуханні у

Палаці прав людини, Страсбург, 21 лютого 1986 року.

Підпис: Рольф Рюссдаль, Голова

Підпис: Марк-Андре Ейссен, Секретар

Відповідно до пункту 2 статті 51 Конвенції (995_004) та пункту 2 правила 52 Регламенту Суду (980_067), до цього рішення додано окремі думки, які збігаються з позицією більшості, а саме:

- окрема думка судді Тора Вільялмссона (стаття 1 Протоколу N 1 (995_004);

- окрема думка судді Біндшедлер-Роберт, суддів Ґьольчюклю, Матчера, Петтіті, Руссо та Шпільманна (стаття 1 Протоколу N 1);

- окрема думка судді Біндшедлер-Роберт, суддів Ґьольчюклю, Матчера та Шпільманна (стаття 13 Конвенції (995_004);

- окрема думка судді Пінейро Фарінья (стаття 13 Конвенції);

- окрема думка суддів Петтіті та Руссо (стаття 13 Конвенції).

Парафовано: R. R. Парафовано: M.-A. E.

ОКРЕМА ДУМКА судді Тора Вільялмссона, яка збігається з позицією більшості

(СТАТТЯ 1 ПРОТОКОЛУ N 1)

У цій справі я голосував разом з іншими членами Суду. Проте я не можу погодитися з тим, що в рішенні визначається як компенсація (див. пункти від 53 до 57). На жаль, я дійшов висновку, що стаття 1 Протоколу N 1 не містить у собі права на компенсацію в разі експропріації майна особи.

У тексті цієї статті немає ніякої згадки про компенсацію. На мою думку, вона б там була, якби її мета включала право на компенсацію. Отже, зміст цього формулювання у тексті в його звичайному розумінні не стосується компенсації.

Втім, якби нам потрібно було знайти підтвердження цього в додатковому засобі тлумачення - у збірнику " ", то знайшли б там такий самий висновок, а саме - те, що стаття 1 не гарантує права на компенсацію. Аргументи з цього приводу такі.

У листопаді 1950 року Комітет міністрів розглянув низку поправок, запропонованих Парламентською консультативною асамблеєю стосовно проекту Конвенції про захист прав людини (995_004). Коли стало очевидним, що не можна одразу досягти згоди щодо певних питань, було вирішено вилучити ці поправки з проекту і передати їх до експертного комітету для подальшого вивчення. Одним із цих питань було право власності. У поправці, запропонованій Асамблеєю, не йшлося про право на компенсацію. Незважаючи на це, більшість держав - членів Ради Європи вважала, що воно потребує гарантії, і тому експертний комітет вніс у текст відповідне формулювання (див. збірник " ", т. 7, с. 208 та 223-224). Проте деякі уряди не могли погодитися із включенням у Конвенцію принципу компенсації, і згодом посилання на нього було вилучено з тексту. У коментарі Генерального секретаря від 18 вересня 1951 року стисло розповідається про те, як текст змінювався під час проектування (див. у цитованому місці, т. VIII, с. 4-10).

З огляду на все наведене вище, я можу лише зробити висновок, що предмет і мета статті 1 Протоколу N 1 (995_004) не такі широкі, щоб містити також гарантію права на компенсацію. Навіть якщо Конвенцію тлумачити у світлі умов сьогодення, я не вважаю, що відбулися зміни, які могли б тепер служити підставою для іншого тлумачення цієї статті.

ОКРЕМА ДУМКА суддів Біндшедлер-Роберт, Ґьольчюклю, Матчера, Петтіті, Руссо та Шпільманна, що збігається з позицією більшості

(СТАТТЯ 1 ПРОТОКОЛУ N 1)

У пункті 66 рішення підтверджується, що загальні принципи міжнародного права не застосовні до випадку експропріації державою майна своїх громадян.

Однак треба визнати, що наведена в пунктах 60-65 аргументація, якщо її брати загалом, зовсім не переконлива, навіть попри низку досить суттєвих аргументів (наприклад, наведені в пункті 64 посилання на протоколи з підготовки Конвенції). У будь-якому випадку, треба пам'ятати про ризик, який часто існує при надмірному використанні такої історії в аргументації.

Адже з прийнятої в рішенні тези випливає, що стосовно громадян країни та іноземців Конвенція (995_004) передбачає різний правовий режим. Але це явно суперечить як духу, так і загальній меті, на яких ґрунтується Конвенція (див. статтю 1). Поодинокі винятки із цього принципу завжди або вкладені в окремі спеціальні положення (порівняйте, наприклад, статтю 16 Конвенції та статті 3 і 4 Протоколу N 4), або сформульовані у спосіб, який не залишає підстав для сумніву (наприклад, підпункт (f) пункту 1 статті 5 Конвенції).

Рішення не дає задовільної відповіді на це питання, яке, на нашу думку, має фундаментальне значення для тлумачення Конвенції (995_004). Ми навіть вважаємо, що аргументи, наведені в пунктах 61 та 63, слабкі і що взагалі принципи тлумачення, на яких ґрунтується рішення, застосовуються просто несерйозно.

Крім того, не можна забувати, що в деяких Договірних державах серед юристів побутують великі розбіжності в поглядах на це питання і що нині зростає підтримка на користь тих, хто вважає, що загальні принципи міжнародного права застосовні до громадян даної країни в контексті статті 1 Протоколу N 1.

Гнучкість загальних принципів міжнародного права в цій сфері можна також бачити на прикладі низки міжнародних арбітражних рішень, у яких вони гнучко застосовані до націоналізації в країнах "третього світу", що розвиваються.

З огляду на ці обставини, ми вважали б за краще не включати вирішення цього питання в судове рішення, особливо зважаючи на те, що це питання не є вирішальним для остаточного висновку, до якого дійшла більшість. З іншого боку, визнається, що загальні принципи міжнародного права (зміст яких до того ж не визначений), очевидно, вимагають не більше ніж адекватної компенсації в разі експропріації, яка здійснюється для цілей соціальної та економічної реформи. Водночас загальновизнано, що стаття 1 Протоколу N 1 у принципі вимагає вжиття певного компенсаційного заходу, який би забезпечував справедливу рівновагу між інтересами суспільства і тим, чим вимушені жертвувати заради них приватні особи.

ОКРЕМА ДУМКА суддів Біндшедлер-Роберт, Ґьольчюклю, Матчера та Шпільманна, яка збігається з позицією більшості

(СТАТТЯ 13 КОНВЕНЦІЇ (995_004)

Нам відомо, що стаття 13 є однією із найбільш неоднозначних статей у Конвенції (995_004) і що Суд ще досі не випрацював тверду концепцію її застосування. Незважаючи на це, у своїх попередніх рішеннях Суд уже намагався визначити сферу застосування цієї статті (див. рішення у справі Класса та інших (980_093), пункт 63 і наступні; у справі Сілвера та інших, п. 113; та у справі Спорроніа і Льоннрот, п. 88).

Одна з найскладніших проблем, що виникає при її тлумаченні, стосується сторони, яка, як стверджується, винна у порушенні матеріально-правового положення Конвенції (995_004) і проти якої стаття 13 гарантує засіб правового захисту в національному органі. Ця стаття не містить будь-якого обмеження у цьому відношенні. Буквально це формулювання означає, що такий засіб правового захисту має існувати навіть тоді, коли стверджуване порушення є наслідком дії законодавчого акта, а це означає, що, згідно зі статтею 13, дана приватна особа має право вчинити позов у національному органі навіть щодо національного законодавства, яке вважається несумісним із Конвенцією. Цю думку вже було висловлено в кількох нещодавніх рішеннях Суду (див. рішення у справі Сілвера та інших, пункти 118 та 119; у справі Кемпбелла і Фелла, п. 127; у справі Абдулазіза, Кабалеса і Балкандалі, п. 93).

Втім, досить неймовірно, щоб ті, хто готував Конвенцію (995_004), мали намір зробити сферу застосування статті 13 настільки широкою. Адже, коли Конвенцію було ратифіковано, лише кілька Договірних держав запровадили законодавчі положення, які передбачають можливість перевірки конституційності законодавчого акта (або його відповідності Конвенції) на підставі заяви приватної особи, і сьогодні ситуація в цьому плані не змінилася. Тому правильним видається висновок у рішенні Суду (у пункті 85) про те, що гарантії статті 13 не є настільки широкими, щоб допускати оспорювання в національному суді законів Договірної держави як таких, що суперечать Конвенції. Однак таке зауваження, що означає обмежувальне тлумачення статті 13, не можна зводити до простого судження, не навівши, бодай на виправдання, підтверджувальних підстав, особливо з огляду на те, що в деяких попередніх рішеннях уже пропонувався протилежний принцип, який узгоджується з буквою положень статті 13.

Стисла окрема думка не є засобом виправлення такого недогляду. Тому ми обмежимося окресленням основних підстав, які слід пояснити докладніше в майбутньому судовому рішенні, коли з'явиться така нагода.

1. Як ми вже зазначали, в існуючому законодавстві більшості Договірних держав підтримується обмежувальне тлумачення сфери застосування статті 13.

2. Із формулювання самої статті 13, в якому йдеться про порушення, вчинені особами, які діяли як посадові особи, також може випливати, що це положення передусім має на увазі можливі порушення Конвенції (995_004), допущені суб'єктами, які належать до виконавчої або судової влади.

Наведена в рішенні аргументація збігалася з нашою позицією, тому ми також погодилися з висновком, який більшість зробила при розгляді справи у світлі статті 13.

Зрештою, хочемо наголосити, що нас зовсім не переконує той аргумент, що було б несумісним із суверенітетом парламенту, якби його закони підлягали розгляду в порядку нагляду іншим національним органом. Адже, з одного боку, з погляду міжнародного права, немає жодних сумнівів у тому, що держава несе відповідальність саме за закони, ухвалені її законодавчим органом. З іншого боку, законодавство деяких держав передбачає судовий нагляд за законами парламенту з боку конституційного суду.

ОКРЕМА ДУМКА судді Пінейро Фаріньї

(СТАТТЯ 13 КОНВЕНЦІЇ (995_004)

1. Я погоджуюся з висновками більшості, наведеними в рішенні Суду. Я також погоджуюся з наведеною в ньому аргументацією, за винятком пункту 85.

2. Деякі права в Конвенції (995_004) передбачені у формі колективної гарантії, як, наприклад, у статті 13, в якій зазначено:

"Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи" (підкреслення моє).

Порушення гарантованих Конвенцією прав може спричиняти сам закон, а оскаржені дії можуть при цьому відповідати національному праву. Іншими словами, порушення може виникати не внаслідок неправомірного застосування даного закону. У такому випадку (і я не вбачаю підстав робити виняток для дій законодавчого органу) має існувати національний орган, який повинен мати юрисдикцію розглядати такі порушення.

Сам Суд зайняв таку позицію у справі Сілвера та інших, Абдулазіза, Кабалеса і Балкандалі, а також у справі Кемпбелла і Фелла.

3. У цій справі, оскільки "Суд уже визнав, що [оспорене] законодавство ... не суперечить матеріально-правовим положенням Конвенції та її Протоколів", те, що я тільки-но зазначив, не позбавляє мене права підсумувати, що, виходячи з міркувань, викладених у пункті 86 рішення, "факти цієї справи не свідчать про наявність порушення статті 13 Конвенції".

ОКРЕМА ДУМКА суддів Петтіті та Руссо

(СТАТТЯ 13 КОНВЕНЦІЇ (995_004)

Ми визнаємо труднощі, пов'язані з тлумаченням статті 13; фактично такі труднощі свідчать про розбіжність у позиціях членів Суду. Незважаючи на це, ми й далі підтримуємо традиційний принцип Суду в тлумаченні статті 13 (див., зокрема, рішення у справі Сілвера та інших, у справі Кемпбелла і Фелла та у справі Абдулазіза, Кабалеса і Балкандалі). Якби Суду було необхідно змінити цей принцип (у чому, на нашу думку, необхідності немає), тоді треба було б навести детальнішу аргументацію, ніж та, що міститься в цьому рішенні Суду.

Переклад - Український Центр Правничих Студій.

"Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі", N 4, 2002 р.

Інформація про документ
Дата ухвалення
21.02.1986
ПІБ судді:
R. Ryssdal
Реєстраційний № рішення
3/1984/75/119