Додаток
Форма 1
Додаток
Форма 2
Додаток
Форма 3
Додаток
Форма 4
Розширений пошук
Тарифна політика
Вхід|Реєстрація

Ru

En

Ua

Податкова судова практика
Пошук у тексті
Знайти
Вверх из Вниз

ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг»   звернулось до суду з адміністративним позовом до Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області, в якому просило скасувати постанову Державної служби з питань праці про накладення штрафу №334/4.7-03/196 від 26.09.2016 року. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що акт перевірки додержання суб'єктами господарювання законодавства про працю та загальнообов'язкове державне соціальне страхування №344/4.7-03 є таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства та містить дані, що не відповідають дійсним обставинам справи. Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 8 грудня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 9 березня 2017 року, в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з оскаржуваними судовими рішеннями, ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просить їх скасувати та задовольнити позов.

Платником податку (компанія А) було укладено ліцензійну угоду з контрагентом-нерезидентом (компанія Б) щодо використання прав інтелектуальної власності на території України. Контрагент-нерезидент (компанія Б) виступав у ролі субліцензіара відносно українського резидента (компанія А), оскільки право на використання цього об'єкта права інтелектуальної власності було надано йому власником прав інтелектуальної власності – нерезидентом (компанія С). Остання обставина послугувала підставою для висновку податкового органу, що компанія Б не може вважатися бенефіціарним власником роялті, виплачуваних платником податку (компанією А). Відтак, податковий орган наполягав, що платник податку-резидент  не має права на застосування зниженої ставки податку під час виплати доходу (роялті) нерезиденту. Не погодившись з такими висновками податкового органу, платник податку звернувся до суду. Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою суду апеляційної інстанції, позов задоволено. Не погодившись з висновками судів, податковий орган подав касаційну скаргу.

Особа звернулась до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов'язати відповідача звільнити її за згодою сторін. Свої вимоги позивач обгрунтовувала тим, що рішенням апеляційного суду Донецької області від 04 липня 2013 року визнано незаконним наказ  про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення. 11 лютого 2015 року підприємство виконало рішення апеляційного суду та наказом № 02-01/08 скасувало наказ про звільнення. Оскільки її звільнення виявилося незаконним та скасовано наказ про звільнення, вважає, що були порушені її права та вона має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розмір якого підлягає збільшенню на індекс інфляції відповідно до Порядку № 159, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року. Після скасування наказу та запису в трудовій книжці про її звільнення з роботи вона 02 вересня 2016 року звернулася до відповідача із заявою про звільнення на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України за згодою сторін, оскільки вважається такою, що знаходиться в трудових відносинах з КП «КК ЖКП Вугледарської міської ради» та відноситься до зайнятого населення, однак у задоволенні її заяви було відмовлено.

Платником податку-страхувальником було укладено договір добровільного страхування фінансових ризиків, предметом якого були майнові інтереси страхувальника, пов'язані із збитками або витратами, понесеними ним при здійсненні комерційної діяльності. Страховим випадком, згідно з договором, визнавалося виникнення збитків або витрат страхувальника внаслідок невиконання або неналежного виконання контрактових зобов'язань його контрагентами. Фактично платником податку страхувався ризик несплати його контрагентами лізингових платежів. За результатами перевірки податковим органом було виявлено, що за період, що перевірявся, страхові випадки не наставали. Крім того, фіскалами було проаналізовано, що сума отриманих платником податку лізингових платежів за період, що перевірявся, була меншою, аніж сума страхового платежу за укладеним договором добровільного страхування фінансових ризиків. Зазначене стало підставами для висновку податкового органу про відсутність розумної економічної мети у страхуванні фінансових ризиків платником податку на таких умовах, а відтак, про неправомірне завищення ним витрат в частині сум коштів, сплачених страховику. Не погодившись з такими висновками податкового органу, платник податку звернувся до суду. Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою суду апеляційної інстанції, позов задоволено. Податковий орган подав касаційну скаргу.

Декларант мав намір ввезти на територію України транспортний засіб приватного використання, обравши митний режим тимчасового ввезення. Митниками було встановлено, що він є громадянином України і проживає на її території. При цьому у митній декларації особа зазначив Республіку Польщу як місце свого проживання. Також було виявлено, що на території Польщі громадянин мав право тимчасово перебувати лише протягом певного періоду. Транспортний засіб, що ввозився, був зареєстрований у Республіці Польща на його ім'я. Як визначено пунктом b статті 5 Додатка С до Конвенції, для того, щоб можна було скористатись правами на пільги, що передбачені Конвенцією, авто приватного використання повинно бути зареєстроване не на території тимчасового ввезення, на особу, що постійно проживає за межами такої території і ввозитись та використовуватись особами, які постійно проживають поза межами території тимчасового ввезення. Митниками було зроблено висновок, що декларант не має права на тимчасове ввезення автомобіля на умовах Конвенції, оскільки постійно проживає на території тимчасового ввезення, тобто в Україні. Не погодившись з висновками митного органу, декларант звернувся до суду. Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою суду апеляційної інстанції, у задоволенні позову відмовлено. Декларант подав касаційну скаргу.

Податковий орган провів податкову перевірку, за результатами якої зробив висновки про те, що певні операції платника податку мали фіктивний характер. Свою позицію фіскали аргументували тим, що контрагенти платника податку не могли виконати роботи, що становили предмет укладеного з ним договору, оскільки останні не є їх основним видом діяльності (відповідний вид діяльності відсутній у статутних документах юридичних осіб). Не погодившись з такими висновками податкового органу, платник податку звернувся до суду. Постановою суду першої інстанції позов задоволено. Постановою суду апеляційної інстанції в задоволенні позову відмовлено. Не погодившись з рішенням апеляції, платник податку подав касаційну скаргу.

Платник податку звернувся до суду з позовом про оскарження податкового повідомлення-рішення, прийнятого контролюючим органом на підставі висновку перевірки, в якому йдеться про неправомірність заявлення до бюджетного відшкодування сум ПДВ, сформованого до 01.02.2015. Суд апеляційної інстанції, скасувавши рішення першої інстанції, задовольнив вимоги платника. Контролюючий орган звернувся до суду касаційної інстанції.

Платник податку звернувся до суду з позовом про оскарження податкових повідомлень-рішень, прийнятих контролюючим органом на підставі висновку перевірки, в якому йдеться про відсутність реального здійснення господарських операцій з контрагентами. Суд першої інстанції відмовив у задоволені вимог платника. Суд апеляційної інстанції, скасувавши рішення першої інстанції, задовольнив вимоги платника. Контролюючий орган звернувся до суду касаційної інстанції.

Платник податку звернувся до суду з позовом про оскарження податкових повідомлень-рішень, прийнятих контролюючим органом на підставі висновку перевірки, в якому йдеться про відсутність реального здійснення господарських операцій (наявні ознаки безтоварності) з контрагентом, а тому формування платником за такими операціями витрат та податкового кредиту є неправомірним. Суд першої інстанції задовольнив вимоги платника. Суд апеляційної інстанції, скасувавши рішення першої інстанції, відмовив у задоволені вимог платника. Платник податку звернувся до суду касаційної інстанції.

У червні 2016 року позивач звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Донецькій області про визнання недійсною податкової консультації. Постановою Донецького окружного адміністративного суду, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду, позов задоволено, оскаржувану податкову консультацію визнано недійсною.

Контролюючий орган призначив документальну позапланову виїзну перевірку платника податку. Постановою суду першої та апеляційної інстанції наказ про проведення позапланової документальної перевірки було визнано протиправним та скасовано. Після цього до наказу про проведення перевірки на виконання вимог ухвали слідчого судді новим наказом були внесені зміни щодо дати початку її проведення, а також було змінено склад ревізорів-інспекторів. Таким чином за результатами податкової перевірки було прийнято податкові-повідомлення рішення, якими платнику було збільшено суму податкового зобов’язання з ПДВ, зменшено розмір від’ємного значення суми ПДВ. Платник податку оскаржив податкові повідомлення-рішення до суду. Суди першої та апеляційної інстанції задовольнили позов платника податку.

Платник податків звернувся до суду з вимогою визнати бездіяльність контролюючого органу щодо не анулювання свідоцтва платника єдиного податку після несплати платником податкового боргу протягом двох послідовних кварталів та скасувати податкову вимогу про сплату боргу з єдиного податку. Суд першої інстанції задовольнив вимогу платника податку, в той час як суд апеляційної інстанції змінив підстави задоволення позову в частині скасування вимоги про сплату податкового боргу.

Між товариством з обмеженою відповідальністю та фізичними особами підприємцями було укладено договори щодо надання останніми агентських послуг. Згідно з домовленістю сторін, комерційний агент повинен був здійснювати активний пошук потенційних покупців товарів товариства, проводити відповідні переговори з покупцями. Крім того, агент зобов'язувався надати послуги по виконанню посередницьких функцій, а саме по підготовці, укладанню та контролю за виконанням існуючих та нових договорів купівлі-продажу або поставки товару товариства та забезпечити найліпший рівень продажу товарів замовника. За результатами перевірки платника податку податковий орган дійшов висновків про те, що витрати на оплату агентських послуг не пов’язані з господарською діяльністю товариства. Такі твердження фіскалів ґрунтувалися на аналізі звітів комерційних агентів, наданих платником податку. Як вказував податковий орган, з цих документів випливало, що покупці, зазначені у них як такі, що залучалися за допомогою комерційних агентів, вже були покупцями товариства, яке до того ж мало департамент збуту, до складу якого входили працівники, обов'язки яких збігаються з обов'язками комерційних агентів, з якими укладалися угоди. Не погодившись з такими висновками податкового органу, платник податку звернувся до суду. Постановою суду першої інстанції позов платника податку задоволено. Постановою суду апеляційної інстанції у задоволенні позову відмовлено. Не погодившись з рішенням суду, платник податку подав касаційну скаргу.

Товариство з обмеженою відповідальністю здійснило продаж нафтопродуктів через АЗС юридичним особам та фізичним особам-підприємцям за відомостями та талонами на відпуск пального. Платник податку не включив вартість зазначених товарів до об’єкта оподаткування акцизним податком. Доводи платника податку ґрунтувалися на положеннях підпункту 14.1.212 Податкового кодексу України, згідно з яким, роздрібним вважається продаж підакцизних товарів безпосередньо громадянам та іншим кінцевим споживачам для їх особистого некомерційного використання. За твердженнями платника, умови продажу (статус покупців, безготівковий спосіб розрахунку) свідчили про подальше комерційне використання нафтопродуктів. Відтак, такі операції не можуть вважатися роздрібною торгівлею та відповідно становити об’єкт оподаткування акцизним податком. Однак фіскали наполягали, що через АЗС здійснюється роздрібний продаж пального, незалежно від умов реалізації нафтопродуктів та форми розрахунків (готівкова, безготівкова) під час здійснення розрахункових операцій. Платник податку звернувся до суду. Постановою суду першої інстанції адміністративний позов задоволено. Постановою апеляційного адміністративного суду рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове про відмову у задоволенні позовних вимог товариства. Платник податку подав касаційну скаргу.

Товариство з обмеженою відповідальністю в спірній угоді виступало в якості продавця продукції. Платник податку наполягав, що поставка товару реально відбулася, а натомість на його рахунок були зараховані кошти від контрагента. За здійсненою операцією товариство сплатило податок на прибуток та сформувало податкові зобов’язання з ПДВ. Однак податковий орган зробив висновок про фіктивність взаємовідносин платника податку з контрагентом. Фіскали посилалися на вирок суду, яким було встановлено факт придбання фізичною особою фіктивних суб’єктів підприємницької діяльності, зокрема, контрагента платника податку, з метою здійснення фіктивного підприємництва. Не погодившись з висновками податкового органу, платник звернувся до суду. Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою суду апеляційної інстанції, позов задоволено. Податковий орган подав касаційну скаргу.

За результатами перевірки податковий орган дійшов висновку, що платник податку неправомірно оподаткував податком на прибуток дохід нерезидента за меншою ставкою, всупереч положенням Угоди між Урядом Турецької Республіки і Урядом України про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доходи і майно від 27.11.1996. Так, вказаною Угодою передбачено, що, у разі, коли дивіденди оподатковуються у країні їх виплати, розмір податку, що стягується, не може становити більше 10% валової суми дивідендів, якщо право на них фактично має компанія, якій належить не менше 25% компанії, що нараховує виплату. При цьому угода застерігає, що ставка податку у такому розмірі застосовуватись не може, якщо дивіденди виплачуються на користь «товариства». Для решти випадків Угодою передбачено оподаткування за ставкою у розмірі 15 %. Податковий орган наполягав, що платник податку неправомірно застосував меншу ставку, оскільки дивіденди виплачувалися ним на користь нерезидента акціонерного товариства. Платник заперечував: фіскали безпідставно вирішили, що організаційно-правовий статус нерезидента як акціонерного товариства, виключає поширення на нього наведеного у статті 3 Угоди визначення «компанія». Платник податку звернувся до суду. Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою суду апеляційної інстанції, позов задоволено. Податковий орган подав касаційну скаргу.

Платник податку — фізична особа-підприємець — звернувся до суду з позовом про скасування рішення контролюючого органу, яким платника було притягнуто до відповідальності за несвочасне перерахування єдиного внеску. На думку платника, рішення контролюючого органу є протиправним, оскільки платником було вчасно і правильно перераховано кошти на єдиний казначейський рахунок, а помилкове визначення працівником банку у квитанціях розрахункового рахунку не є правовою підставою для висновку про несплату необхідної суми грошового зобов'язання у визначений Податковим кодексом строк, а відтак і для застосування штрафних (фінансових) санкцій. З позицією платникою погодились як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції. З огляду на це контролюючий орган подав касаційну скаргу.

Платник податку звернувся до суду із позовом про визнання протиправним і скасування наказу контролюючого органу про проведення позапланової виїзної перевірки. Суди першої та апеляційної інстанції відмовили платнику у задоволенні позову.

Державною Податковою інспекцією було проведено позапланову перевірку та  були прийняті ППР, згідно з якими платнику податків були нараховані суми грошових зобов’язань з ПДВ, у зв’язку із  заниженням податкових зобов’язань з податку на прибуток . Платник податків оскаржив рішення до Окружного та Апеляційного суду, його позовні вимоги були задоволені частково. ДПІ, у свою чергу, не погоджуючись з рішенням обох інстанції, звернулась до ВАСУ.

Платником податку засобами електронного зв'язку направлено податкові декларації з податку на додану вартість за декілька звітних періодів. Податковим органом було прийнято рішення про невизнання податковою звітністю поданих платником декларацій з податку на додану вартість. Вказане рішення було мотивовано тим,  що в порушення вимог пункту 45.2 статті 45 Податкового кодексу України в декларації не вірно зазначені обов'язкові реквізити, а саме не зазначено країну та адміністративний район міста. Не погодившись з такими висновками податкового органу, платник податку звернувся до суду. Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою суду апеляційної інстанції, позов задоволено. Не погодившись з рішеннями судів, податковий орган подав касаційну скаргу.

Контролюючий орган провів документальну позапланову виїзну перевірку платника податків, за результатами якої контролюючий орган прийняв рішення про збільшення платнику податків суми грошового зобов’язання з ПДВ. Підставою для прийняття такого рішення став висновок контролюючого органу про завищення платником податкового кредиту з ПДВ та відсутність документального підтвердження реальності господарських операцій. Платник податку не погодився із податковим повідомленням-рішенням і оскаржив його до суду. Суд першої інстанції відмовив платнику у задоволенні позовних вимог, в той час як суд апеляційної інстанції задовольнив позовні вимоги платника.

Платник податку звернувся до суду з позовом про визнання протиправними та скасування рішення контролюючого органу. Платник, на думку контролюючого органу, повинен був включити до складу доходів суму кредиторської заборгованості перед ліквідованим кредитором за векселями, які не було пред“явлено до платежу протягом одного року від дати складання. Контролюючий орган вважав, що така заборгованість стала безнадійною та набула статусу безповоротної фінансової допомоги. Крім того, щодо окремих господарських операцій було зробено висновок про відсутність факту їх реального вчинення. На підставі таких висновків контролюючий органів прийняв податкові повідомлення-рішення з донарахування по ПДВ та податку на прибуток. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, у задоволенні позовних вимог відмовив, але внаслідок касаційного оскарження справу направлено до суду першої інстанції на новий розгляд. Цього разу суди (як першої, так і апеляційної інстанції) позовні вимоги платника задовольнив, а касаційну скаргу подав вже контролюючий орган.

Контролюючий орган провів фактичну податкову перевірку платника податків з питань додержання вимог щодо здійснення оптової і роздрібної торгівлі алкогольними напоями таабо тютюновими виробами. Під час перевірки контролюючим органом було виявлено, що сума акцизного податку, сплачена за одиницю маркованої продукції, не відповідає суми визначеній з урахуванням чинних на дату розливу ставок акцизного податку. За результатами податкової перевірки контролюючий орган прийняв рішення про застосування до платника податків штрафних санкцій. Платник податків, не погоджуючись із діями контролюючого органу щодо проведення перевірки та із прийнятим рішенням, оскаржив рішення контролюючого органу до суду.

Державна податкова інспекція звернулась до ВАСУ,  щодо оскарження постанови Окружного адміністративного суду м. Києва  та ухвали Київського апеляційного адміністративного суду. Товариство оскаржило  податкове-повідомлення рішення, згідно з яким платнику податків було збільшено суму грошового зобов’зання з податку на додану вартість. Посилаючись на те, що відносно їхнього працівника відкрито кримінальне провадження, товариство звернулося до суду. Суди першої та другої інстанцій задовольнили скаргу, не звернувши увагу на те, що кримінальне провадження було порушено не безпосередньо до посадової особи товариства, а відносно посадових осіб його контрагентів. Цей факт ДПІ оскаржила у касаційній інстанції

Товариство з обмеженою відповідальністю звернулось до окружного адміністративного суду з позовом до ОДПІ, в якому просило суд визнати нечинним та скасувати наказ ОДПІ «Про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки з питань дотримання податкового законодавства з податку на додану вартість по взаємовідносинах». Постановою окружного адміністративного суду, яка залишена без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду, у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Позивач звернувся до суду касаційної інстанції.

Окружний адміністративний суд постановою від 05.04.2013  позовні вимоги Товариства до ОДПІ про визнання протиправними дій задовольнив частково. Визнав протиправними дії ОДПІ щодо викладення в акті перевірки висновків про порушення Товариством з обмеженою відповідальністю вимог пункту 185.1 статті 185, пункту 188.1 статті 188, пункту 187.1 статті 187, пунктів 198.1, 198.2, 198.6 статті 198 Податкового кодексу України. Апеляційний адміністративний суд прийняв нову постанову у якій позовні вимоги задовольнив частково. ОДПІ звернулася до суду касаційної інстанції.

Платник податку звернувся до суду з позовом про оскарження податкових повідомлень-рішень, прийнятих контролюючим органом на підставі висновку перевірки, в якому йдеться про відсутність реального здійснення господарських операцій (наявні ознаки безтоварності) з контрагентом, а тому формування платником за такими операціями витрат та податкового кредиту є неправомірним. Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили вимоги платника. Контролюючий орган звернувся до суду касаційної інстанції.

Платник податків звернувся до суду з позовом про оскарження податкових повідомлень-рішень, прийнятих контролюючим органом на підставі висновку перевірки, в якому йдеться про неправомірне формування витрат та податкового кредиту за операціями з контрагентом. Контролюючий орган стверджує про нікчемність правочину платника податків із контрагентом, оскільки неможливо провести зустрічну звірку третьої особи (контрагент контрагента платника), адже така третя особа відсутня за своїм місцезнаходженням, у неї відсутні необхідні умови для виконання операції, зокрема: відсутні основні фонди (складські приміщення, виробничі потужності, транспортні засоби), трудові ресурси. Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили вимоги платника. Контролюючий орган звернувся до суду касаційної інстанції.

Платник податків звернувся до суду з позовом про оскарження податкових повідомлень-рішень, прийнятих контролюючим органом на підставі висновку перевірки, в якому йдеться про неправомірне формування бюджетного відшкодування та податкового кредиту на підставі податкових накладних, номери та дати складання яких відрізняються від тих накладних, що надані платником податку контролюючому органу під час податкової перевірки. При цьому, реальність господарських операцій, за наслідками яких були виписані податкові накладні, надані платником під час перевірки, контролюючий орган у судовому процесі не оспорює. Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили вимоги платника. Контролюючий орган звернувся до суду касаційної інстанції.

Платник податків звернувся до суду з позовом про оскарження податкових повідомлень-рішень, прийнятих контролюючим органом на підставі висновку перевірки, в якому йдеться про неправомірне формування витрат та податкового кредиту за операціями з контрагентами. Контролюючий орган стверджує про нікчемність правочинів платника податків із контрагентами, оскільки такі контрагенти мають ознаки фіктивності: відсутність за своїм місцезнаходженням, відсутність основних засобів (виробниче обладнання, складські приміщення, транспортні засоби) та трудових ресурсів, показання засновника та керівника цих товариств, надані у межах кримінального провадження, щодо його непричетності до їх діяльності та їх державну реєстрацію за винагороду. Суд першої інстанції відмовив у задоволені вимог платника. Суд апеляційної інстанції, скасувавши рішення першої інстанції, задовольнив вимоги платника. Контролюючий орган звернувся до суду касаційної інстанції.

Платник податків звернувся до суду з позовом про оскарження бездіяльності контролюючого органу щодо неподання висновку про повернення з Державного бюджету України помилково та/або надмірно сплачених зарахованих до бюджету митних та інших платежів до органів Казначейства, а також вимагає зобов’язати контролюючий орган підготувати відповідний висновок та подати до органів казначейства. Сплата митних платежів була здійснена при постачанні програмної продукції у 2012-2013 роках. Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволені вимог платника. Платник податків звернувся до суду касаційної інстанції.

Платник податку звернувся до суду з позовом про визнання дій по неприйняттю до реєстрації в ЄРПН податкових накладних контролюючого органу протиправними та зобов’язання вчинити дії по їх реєстрації. Певні податкові накладні не були зареєстровані в ЄРПН на підставі «не укладено Договір про визнання електронної звітності». Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили вимоги платника. Контролюючий орган звернувся до суду касаційної інстанції.

Платник податку звернувся до суду з позовом про оскарження податкових повідомлень-рішень, прийнятих контролюючим органом на підставі висновку перевірки, в якому йдеться про відсутність реального здійснення господарських операцій з контрагентом, а тому формування платником за такими операціями витрат та податкового кредиту є неправомірним. Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили вимоги платника. Контролюючий орган звернувся до суду касаційної інстанції.

Платник податку звернувся до суду з позовом про оскарження податкового повідомлення-рішення, прийнятого контролюючим органом на підставі висновку перевірки, в якому йдеться про відсутність реального здійснення господарських операцій з контрагентами, за якими платник включив сплачені суми ПДВ до податкового кредиту. При складанні акту перевірки та прийнятті податкового повідомлення-рішення контролюючим органом не було взято до уваги фактичні обставини, оригінали документів бухгалтерського та податкового обліку. Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили вимоги платника. Контролюючий орган звернувся до суду касаційної інстанції.

Державна податкова інспекція звернулась до ВАСУ,  щодо оскарження постанови   Окружного адміністративного суду м.Києв та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду. ДПІ провела документальну позапланову виїзну перевірку на підставі якої прийняла ППР де визначила суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість. Підконтрольний суб’єкт оскаржив дії контролюючого органу до суду, посилаючись на те, що стосовно посадової особи платника податків було порушено кримінальне провадження. Окружний суд задовільнив скаргу контролюючого органу, а Апеляційний залишив постанову без змін. ДПІ звернулась до ВАСУ з касаційною скаргою.

Державна податкова інспекція звернулась до ВАСУ,  щодо оскарження постанови   Львівського окружного адміністративного суду та ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду. ДПІ посилаючись на ст.78.1.1 ПК України здійснила позапланову документальну невиїзну перевірку, за наслідками якої надіслала податкове повідомлення-рішення. Підконтрольний суб’єкт оскаржив рішення до суду першої інстанції, посилаючись на те, що фактів, які б свідчили про можливі порушення податкового, валютного та іншого законодавства за наслідками перевірок інших платників податків або отримання податкової інформації, підконтрольним суб’єктом не виявлено; ДПІ оскаржила рішення да суду, до апеляційної та касаційної інстанцій.

Платник податків звернувся до суду з вимогою зобов’язати контролюючий орган (митницю) підготувати висновок про повернення з бюджету надмірно сплачених митних платежів (мито та ПДВ) та направити його до органу казначейства. Зокрема, платник податку посилається на судову справу, у якій суд касаційної інстанції раніше визнав протиправним та скасував рішення митниці про коригування митної вартості товарів. Митниця, заперечуючи вимоги платника у цій справі, посилається на раніше розглянуту справу і вказує на те, що у ній питання про повернення коштів не було предметом розгляду. Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили вимоги платника. Контролюючий орган звернувся до суду касаційної інстанції.

ДПІ було проведено перевірку відповідача з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податку на доходи фізичних осіб з отриманих доходів, за результатами якої складено акт. Відповідно до висновків контролюючого органу, викладених у акті перевірки, позивачем порушено вимоги пп. 49.18.4 п. 49.18 ст. 49, пп. 162.1.1 п. 162.1 ст. 162, пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164, п.179.1, п. 179.9 ст. 179  Податкового кодексу України, що полягало у не поданні декларації про майновий стан та доходи та недекларуванні суми доходу, отриманого у вигляді додаткового блага (анулювання банком заборгованості по кредиту) у результаті чого донараховано суму грошового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб. Вказаний висновок контролюючий орган обґрунтовує тим, що позивачем не задекларовано дохід у вигляді додаткового блага (анулювання (прощення) боргу) за договором фінансового кредиту від 24.10.2012 року №221 та не сплачено з такого доходу податок на доходи фізичних осіб. На підставі вказаного акта перевірки ДПІ прийнято податкове повідомлення-рішення, яким  донараховано грошове зобов'язання за платежем податок на доходи фізичних осіб, що сплачується за результатами річного декларування за основним платежем та за штрафними санкціями. Суди першої та апеляційної інстанції у задоволенні позову відмовили.

Платник податку звернувся до контролюючого органу з позовом про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, яким платнику було збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток. Контролюючий орган встановив, що платник несвоєчасно сплатив узгоджену суму податкового зобов'язання з податку на прибуток. Платником згідно платіжних доручень здійснено платежі за призначенням податок на прибуток підприємств на підставі акту перевірки. Проте сплачені платником кошти контролюючим органом, керуючись п. 87.9 ПКУ, було самостійно зараховано на погашення податкового боргу минулого періоду, а саме податкових зобов'язань з податку на прибуток за попереднім терміном сплати. Суд першої інстанції у задоволені позову відмовив. Апеляційний суд задовольнив позов. Контролюючий орган звернувя до суду з касаціною скаргою. 

Фізична особа-підприємець звернулась до суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення ОДПІ про застосування фінансових санкцій (реалізація алкогольних напоїв та тютюнових виробів за відсутності відповідних ліцензій) у вигляді штрафу на загальну суму 34 000,00 грн. Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою суду апеляційної інстанції, позов Підприємця задоволено, оскаржуване рішення про застосування фінансових санкцій скасовано. Не погодившись із судовими рішеннями, відповідач до Вищого адміністративного суду України подав касаційну скаргу.

Публічне акціонерне товариство звернулось в суд з позовом до Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників про визнання протиправним та скасування з  моменту прийняття наказу відповідача «Про призначення документальної позапланової невиїзної перевірки». Постановою суду першої інстанції позов задоволено: визнано протиправним та скасовано наказ «Про призначення документальної позапланової невиїзної перевірки». Аргументував суд першої інстанції своє рішення тим, що встановив, що у запиті на адресу позивача відповідач не просив платника податку надати письмові пояснення та їх документальне підтвердження  щодо виявленої недостовірності  даних податкових декларацій, що позбавляє відповідача права проводити позапланову документальну перевірку позивача на підставі підпункту 78.1.4 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України. Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, вважав, що правовою підставою призначення перевірки  на підставі спірного наказу був підпункт  78.1.1 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України. При цьому суд зазначив, що окремі дефекти оформлення наказу про призначення податкової перевірки, зокрема, відсутність або неповнота посилань на конкретні пункти чинного законодавства, в даному випадку  підпункт 78.1.4 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України замість підпункт 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України, як вбачається зі змісту наказу, не повинні розглядатися як підстава для визнання спірного наказу протиправним, якщо зі змісту такого наказу видається за можливе ідентифікувати передбачену законодавством фактичну підставу для призначення відповідної перевірки.

Публічне акціонерне товариство звернулось в суд з позовом до Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників про визнання протиправним та скасування з  моменту прийняття наказу відповідача «Про призначення документальної позапланової невиїзної перевірки». Постановою суду першої інстанції позов задоволено: визнано протиправним та скасовано наказ «Про призначення документальної позапланової невиїзної перевірки». Аргументував суд першої інстанції своє рішення тим, що встановив, що у запиті на адресу позивача відповідач не просив платника податку надати письмові пояснення та їх документальне підтвердження  щодо виявленої недостовірності  даних податкових декларацій, що позбавляє відповідача права проводити позапланову документальну перевірку позивача на підставі підпункту 78.1.4 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України. Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, вважав, що правовою підставою призначення перевірки  на підставі спірного наказу був підпункт  78.1.1 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України. При цьому суд зазначив, що окремі дефекти оформлення наказу про призначення податкової перевірки, зокрема, відсутність або неповнота посилань на конкретні пункти чинного законодавства, в даному випадку  підпункт 78.1.4 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України замість підпункт 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України, як вбачається зі змісту наказу, не повинні розглядатися як підстава для визнання спірного наказу протиправним, якщо зі змісту такого наказу видається за можливе ідентифікувати передбачену законодавством фактичну підставу для призначення відповідної перевірки.

ДПІ вернулась до суду першої інстанції із позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю боргу з податку на прибуток приватних підприємств та з податку на додану вартість. Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду, адміністративний позов задоволено частково, стягнуто з Товариства за рахунок коштів на рахунках у банках, обслуговуючих такого платника податків та готівки, що належить такому платнику податків податковий борг з ПДВ на користь Державного бюджету України, в задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Суди мотивували свої рішення тим, що Товариство має податковий борг, який у добровільному порядку не сплачено, а тому наявні підстави для його примусового стягнення. Посилання відповідача на пропущення позивачем встановленого п. 102.4 ст. 102 Податкового кодексу України строку звернення до суду з позовом про стягнення податкового боргу є необґрунтованим, оскільки, рішення судів першої та апеляційної інстанції не могли бути реалізовані щодо стягнення податкового боргу протягом періоду їх касаційного оскарження у зв'язку із зупиненням Вищим адміністративним судом України їх виконання. Відповідач подав касаційну скаргу.

Державна податкова інспекція звернулась до ВАСУ,  щодо оскарження постанови  Запорізького окружного адміністративного суду та ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду. ДПІ здійснила документальну позапланову перевірку та надіслала підконтрольному суб’єкту ППР, згідно з яким  позивачу збільшено суму грошового зобов'язання за штрафними санкціями на 510 грн. Платник податків оскаржив дії контролюючих органів до суду, який постановив рішення на користь такого платника. У свою чергу ДПІ звернулась у апеляційну, а згодом касаційну інстанції з вимогою скасувати рішення суду першої інстанції.

Платник податку звернувся до суду з позовом про оскарження податкових повідомлень-рішень, прийнятих контролюючим органом на підставі висновку перевірки, в якому йдеться про відсутність реального здійснення господарських операцій з контрагентами, а саме про те, що первинні документи є неналежно оформленими та не підтверджують факт транспортування товару та його подальшого використання у власній господарській діяльності, а тому не є підставою для формування спірних даних податкового обліку платника податків, оскільки не фіксують факт реального здійснення спірних операцій з контрагентами. Суд першої інстанції відмовив у задоволені вимог платника. Суд апеляційної інстанції, скасувавши рішення першої інстанції, задовольнив вимоги платника. Контролюючий орган звернувся до суду касаційної інстанції.

Платник податку звернувся до суду з позовом про оскарження податкового повідомлення-рішення, прийнятого контролюючим органом на підставі висновку перевірки, в якому йдеться про неправомірне формування платником податку податкового кредиту на підставі податкових накладних за попередній податковий період. Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили вимоги платника. Контролюючий орган звернувся до суду касаційної інстанції.

Платник податку звернувся до суду з позовом про оскарження дій контролюючого органу щодо складання та направлення на адресу реєстраційної служби повідомлення про відсутність платника за місцезнаходженням за формою №18-ОПП, прийняте за результатами відповідної перевірки платника, при цьому просить визнати протиправним та скасувати в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запис «Внесення інформації щодо відсутності підтвердження відомостей про юридичну особу», а також – скасувати рішення контролюючого органу про анулювання реєстрації товариства платником ПДВ. Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили вимоги платника. Контролюючий орган звернувся до суду касаційної інстанції.

Протягом 2015 року платник податку здійснював операції з контрагентом, зареєстрованим в Об’єднаних Арабських Еміратах.  Впродовж  2015 року діяло декілька затверджених Кабміном переліків держав (територій), у яких ставки податку на прибуток (корпоративний податок) на 5 і більше відсоткових пунктів нижчі, ніж в Україні, а саме: перелік, затверджений розпорядженням від 25 грудня 2013 року № 1042-р та перелік, затверджений розпорядженням від 14 травня 2015 року № 449-р (до обох з яких входили Об’єднані Арабські Емірати). Однак з 16 вересня 2015 року набрало чинності розпорядження Кабміну від 16 вересня 2015 року № 977-р, згідно з яким, ця держава була виключена з переліку. Таким чином Об’єднані Арабські Емірати належали до низькоподаткових юрисдикцій, зокрема, в період з 1 січня 2015 року і до 16 вересня 2017 року. В процесі проведення перевірки податковий орган виявив, що платник податку не подав звіт про контрольовані операції за 2015 рік, незважаючи на господарські відносини з контрагентом, зареєстрованим в Об’єднаних Арабських Еміратах. Однак, товариство заперечувало необхідність направлення звіту.  Платник податку наполягав, що станом на передбачену ПК України дату його подання  була відсутня підстава для визнання операцій з його контрагентом контрольованими, а відтак, - і обов’язок подати звіт. Платник податку звернувся до суду. Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою суду апеляційної інстанції, у задоволенні позову відмовлено. Платник податку подав касаційну скаргу.

Контролюючий орган провів планову виїзну перевірку фізичної особи-підприємця -платника єдиного податку, за результатами якої дійшов до висновку, що платник податку перебував на загальній системі оподаткування і здійснював господарську діяльність без реєстрації платником ПДВ. Як наслідок контролюючий орган донарахував платникові грошові зобов’язання. Платник не погодився із рішенням податкової і оскаржив його до суду. Суди першої і апеляційної інстанції частково задовольнили позовні вимоги платника.

Товариство з обмеженою відповідальністю подало документи для митного оформлення товару. За результатами перевірки правильності класифікації товару митний орган прийшов до висновку, що декларант неправильно визначив код товару, згідно з УКТ ЗЕД. Не погодившись з таким висновком митного органу, декларант звернувся до суду з вимогою визнати протиправними дії митного органу щодо визначення коду товару та зобов'язати вчинити дії по розмитненню цього товару за кодом УКТ ЗЕД, визначеним декларантом. Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою суду апеляційної інстанції, позов задоволено. Митний орган подав касаційну скаргу.

◄◄ 1 2 3 4 5 6 7... 61 62 ►►
Інформація про документ
?Поставте своє запитання
Популярні податкові теми
Запитання можуть ставити лише зареєстровані користувачі
Вхід/Реєстрація
Поставте Ваше запитання, і ми відправимо відповідь Вам в особистий кабінет найближчим часом.
Відправити