Додаток
Форма 1
Додаток
Форма 2
Додаток
Форма 3
Додаток
Форма 4
Розширений пошук
Тарифна політика
Вхід|Реєстрація

Ru

En

Ua

Постанова Верховного Суду України від 26.01.2016 у справі № 21-4781а15
Пошук у тексті
Знайти
Вверх из Вниз
...

http://zakonst.rada.gov.ua/images/gerb.gif

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 січня 2016 року  м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенди О.В.,

суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О.,

при секретарі судового засідання Ключник А.Ю.,

за участю представників:

товариства з обмеженою відповідальністю «Інбуд-ХХІ» (далі – ТОВ) – Сапронова О.В.,

державної податкової інспекції у Солом'янському районі Головного управління Державної фіскальної служби України у м. Києві (яка є правонаступником державної податкової інспекції у Солом'янському районі м. Києва Державної податкової служби України; далі – ДПІ) – Павловича Д.М., –

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ТОВ до ДПІ

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

...

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2012 року ТОВ звернулося до суду з позовом до ДПІ, у якому просило: визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення від 24 жовтня 2012 року №№ 0005502208/0, 0005482206, 0005492208/0 (далі – спірні рішення), прийняті на підставі акта від 17 жовтня 2012 року № 6777/22-817/303/10563 «Про результати документальної планової виїзної перевірки товариства з обмеженою відповідальністю «Інбуд-ХХІ» з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 1 жовтня 2009 року по 30 червня 2012 року, валютного та іншого законодавства за період з 1 жовтня 2009 року по 30 червня 2012 року» (далі – Акт).

Суди встановили, що ДПІ провела документальну планову виїзну перевірку ТОВ з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 1 жовтня 2009 року по 30 червня 2012 року, валютного та іншого законодавства за період з 1 жовтня 2009 року по 30 червня 2012 року, за результатами якої склала Акт, згідно з яким позивач порушив вимоги, зокрема:

- підпунктів 7.2.1, 7.2.3, 7.2.6 пункту 7.2, підпункту 7.7.2 пункту 7.7, підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (чинного на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 168/97-ВР) та підпунктів 198.3, 198.6 статті 198, пунктів 201.4, 201.6, 201.10 статті 201 Податкового кодексу України (далі – ПК), що призвело до заниження податку на додану вартість (далі – ПДВ) на суму 888 802 грн;

- пункту 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 року № 88, статей 2–4, 9 Закону України від 16 липня 1999 року № 996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК, в результаті чого занижено податок на прибуток підприємства на загальну суму 954 899 грн.

В Акті ДПІ, посилаючись на статті 203, 215, 216, 228 Цивільного кодексу України, зазначила, що угоди, укладені контрагентами позивача, є нікчемними.

На підставі Акта 24 жовтня 2012 року ДПІ прийняла спірні рішення.

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 14 грудня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2013 року, позов задовольнив частково: визнав протиправними та скасував податкові-повідомлення рішення від 24 жовтня 2012 року №№ 0005502208/0, 0005492208/0, в іншій частині позову відмовив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 24 червня 2015 року рішення судів попередніх інстанцій залишив без змін.

У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), ДПІ зазначає, що в доданому до заяви рішенні Вищого адміністративного суду України від 14 квітня 2015 року (справа № К/800/58142/14) по-іншому, ніж в оскаржуваній постанові, застосовано положення статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139, пунктів 198.3, 198.6 статті 198, пунктів 201.4, 201.6, 201.10 статті 201 ПК, підпунктів 7.2.1, 7.2.3, 7.2.6 пункту 7.2, підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР.

Просить скасувати всі ухвалені у справі судові рішення та прийняти нове – про відмову у задоволенні позову.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР (який регулював порядок формування податкового кредиту до 1 січня 2011 року) податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду, зокрема у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно з підпунктом 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 пункту 7.2 цієї статті).

У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами.

Підпунктом 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 зазначеного Закону встановлено, що податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту.

Аналогічні за змістом положення містяться й у ПК.

Так, за змістом пункту 198.1 статті 198 ПК право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Відповідно до пункту 198.3 цієї ж статті ПК податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 ПК, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

За правилами пункту 198.6 статті 198 ПК не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

На час виконання спірних господарських операцій порядок формування валових витрат був врегульований Законом України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (чинного на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 334/94-ВР), а з 1 січня 2011 року – статтями 138–143 ПК.

Так, відповідно до підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 зазначеного Закону до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3–5.7 цієї статті.

Абзацом четвертим підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону № 334/94-ВР передбачено, що не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

За змістом підпункту 138.1.1 пункту 138.1 ПК витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із витрат операційної діяльності, які включають, зокрема, собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг.

Згідно з пунктом 138.2 статті 138 ПК витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

За правилами підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

На думку колегії суддів Судової плати в адміністративних справах Верховного Суду України, надання податковому органу належним чином оформлених документів, передбачених законодавством про податки та збори, з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, якщо податковий орган не встановив та не довів, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні та (або) суперечливі, є наслідком укладення нікчемних правочинів або коли відомості ґрунтуються на інших документах, недійсність даних в яких установлена судом.

Про необґрунтованість податкової вигоди можуть також свідчити підтверджені доказами доводи податкового органу, зокрема, про наявність таких обставин:

- неможливість реального здійснення платником податків зазначених операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або послуг, нездійснення особою, яка значиться виробником товару, підприємницької діяльності;

- відсутність необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності у зв'язку з відсутністю управлінського або технічного персоналу, основних коштів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів;

- облік для цілей оподаткування тільки тих господарських операцій, які безпосередньо пов'язані з виникненням податкової вигоди, якщо для такого виду діяльності також потрібне здійснення й облік інших господарських операцій;

- здійснення операцій з товаром, що не вироблявся або не міг бути вироблений в обсязі, зазначеному платником податків у документах обліку;

- відсутність первинних документів обліку.

Таким чином, докази, на які послалися суди на обґрунтування своїх рішень, є обов'язковими, але не вичерпними, оскільки предмет доказування у справі, що розглядається, становлять обставини, що підтверджують або спростовують реальність здійснення самої господарської операції (поставки товару), а відтак і обґрунтованість визначення податкового кредиту та валових витрат позивача.

У справі, що розглядається, суди встановили, що надані позивачем первинні документи підтверджують реальність господарських операцій позивача з його контрагентами, зокрема з товариством з обмеженою відповідальністю «РІП» (далі – ТОВ «РІП»), тому на підставі отриманих податкових накладних та інших первинних документів ТОВ обґрунтовано віднесло суми до податкового кредиту та до складу валових витрат для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток. Крім того, суди встановили, що придбаний товар та отримані послуги від контрагентів, у тому числі і ТОВ «РІП», позивач в подальшому реалізував у господарській діяльності.

Жодних дефектів у правовому статусі позивача або його контрагентів ані відповідач, ані суд не встановили.

Водночас 29 жовтня 2012 року, тобто на момент розгляду справи в суді першої інстанції, набрав законної сили вирок Шевченківського районного суду міста Києва від 12 жовтня 2012 року (справа № 2610/18145/2012), яким встановлено факт фіктивності господарської діяльності ТОВ «РІП». І ця обставина не може залишитися неврахованою судами, оскільки статус фіктивного підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю, навіть за формального підтвердження її первинними документами.

Зазначене вище, на думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, дає підстави для висновку про те, що первинні документи, які стали підставою для формування податкового кредиту та валових витрат, виписані контрагентом, фіктивність господарської діяльності якого встановлена вироком суду, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення відображених у них сум ПДВ до податкового кредиту є безпідставними.

Отже, суд першої інстанції, з рішенням якого погодились апеляційний і касаційний суди, без належного з'ясування фактичних обставин справи передчасно дійшов висновку, що викладені в позовній заяві вимоги позивача є обґрунтованими.

Згідно зі статтею 241 КАС справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу IV цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 227 КАС порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, є підставою для скасування судових рішень і направлення справи на новий судовий розгляд.

Верховний Суд України позбавлений можливості установити необхідні обставини у цій справі та усунути допущені порушення, а тому, на думку колегії суддів, постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

...

п о с т а н о в и л а:

Заяву державної податкової інспекції у Солом'янському районі Головного управління Державної фіскальної служби України у м. Києві задовольнити частково.

 Постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 14 грудня 2012 року, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2013 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 24 червня 2015 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий: О.В. Кривенда

Судді: О.Ф. Волков М.І. Гриців В.Л. Маринченко  П.В. Панталієнко О.Б. Прокопенко О.О. Терлецький

Інформація про документ
Дата ухвалення
26.01.2016
ПІБ судді:
Кривенда О.В.
Реєстраційний № рішення
21-4781а15
Резолютивна частина
Заяву контролюючого органу задоволено частково, рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Подальше оскарження
Рішення Верховного Суду України є остаточним і оскарженню не підлягає.