«Коли вони прийшли ...» або чому пошук податкових відьом в комірках чиновників і депутатів - загроза для кожного

04 Вересня 2017 (0) 46 Переглядів Данило Гетманцев

Розміри тексту:

Аа Аа

Податковий блок української влади, незалежно від її політичних кольорів і програмних переваг, завжди відрізнявся особливою винахідливістю. Будь-який платник податків, особливо не замислюючись, може на спір згадати 5-10 способів щодо правомірного спонукання до певної поведінки платника податків з боку контролюючого органу. Згадаймо хоча б відмови в прийнятті податкових декларацій як спосіб спонукання платника податків до дотримання «коефіцієнта податкового навантаження», згадаємо відмови в реєстрації податкових накладних, згадаємо анулювання реєстрації особи платником ПДВ. У більш розвинених країнах зловживання державою своїми правами називається «поліцейської шиканою», незалежно від того, якими пристойними слоганами держава прикриває свої фіскальні (і не тільки) наміри.

Однак у нас подібні дії держави, спрямовані проти бізнесу, неугодних чиновників і політиків, супроводжуються, як мінімум, байдужим схваленням, а, як максимум - підбадьорювальним гулом ураженої вірусом заздрості натовпу, в якому тонуть відчайдушні крики жертв державного свавілля. Натовп, що живе почуттями і геть позбавлений інтелекту, не може усвідомити всю згубність такої практики і загрозу для кожного члена суспільства, незалежно від його статусу і рівня матеріального добробуту, яка таїться у ній.

Очевидно, що в ряду подібних зловживань своє особливе місце вже встигло зайняти останній винахід фіскалів, що полягає в залученні до кримінальної відповідальності за ухилення від оподаткування чиновників, які задекларували свій дохід в «деклараціях осіб, уповноважених на виконання функцій держави», в разі невідповідності таких доходів сумі сплачених особою за аналогічний період податків.

Технологія механізму проста. Береться сумарний дохід, зазначений в декларації, опублікованій публічною особою за попередній податковий період, до нього додається сума задекларованого ним майна в різних формах. Від зазначеної суми обчислюється податок на доходи фізичних осіб і отриманий результат звіряється з сумою податків, що була фактично сплачена особою за аналогічний період. Різниця – є сума недоїмки, яка, з одного боку, підлягає стягненню в бюджет, а з іншого - є підставою для притягнення особи до юридичної, в т.ч. кримінальної, відповідальності.

З дитячою безпосередністю податкове відомство задає всім декларантам одне і теж запитання про походження їх майна (доходів). Передбачувані пояснення про те, що це накопичення декларанта за все його довге життя (в тому числі і за період до публічної служби) не береться до уваги через відсутність документального підтвердження. Неофіційно податківці нагадують: дайте хоч щось – договір позики, дарування, купівлі-продажу – хоч щось, що підтвердить походження коштів, а вже зовсім пошепки радять –  якщо документа немає, то намалюйте, адже це в ваших же інтересах ...

І дійсно, при відсутності підтвердження джерела походження коштів (а, отже, факту сплати податків), чиновник, який мав необережність їх задекларувати, за новим методом УКРІНФОРМ має всі шанси бути залученими під оплески народних мас до фінансової, адміністративної (тобто фактично позбутися посади), а якщо сума передбачуваної «недоїмки» досить велика – і до кримінальної відповідальності за ухилення від оподаткування.

Тонкість ситуації, про яку замовчує і фіскальне відомство, і прокуратура, полягає в тому, що декларант міг отримати доходи як в формі, яка підлягала оподаткуванню на момент отримання, так і в формі, яка або звільнялася від податку, або просто за своєю економічною природою не була об'єктом оподаткування. Форма, в якій платник податків, скажімо в далекому 1997 році, отримав свій дохід, ставлення такого доходу до оподатковуваної бази, як і сума недоплаченого податку, - все це те, що повинен довести на підставі конкретних документів згідно чинного ПК України саме контролюючий орган, а НЕ платник податків.

Однак держава навмисне зміщує тягар доведення, «забуваючи», здавалося б, очевидні для всіх речі. Влада в черговий раз створює вкрай небезпечний прецедент неузгодженості офіційних дій з проголошеним законом, порушуючи тим самим одну з основних desiderata Лона Фуллера, що становлять внутрішню мораль права. Не хочеться очевидних аналогій, але подібна державна політика занадто часто визначала життя нашого народу в минулому.

Аналізуючи правову сторону даної проблеми відзначимо, що судова практика в свій час вже зіткнулася з пошуком шляхів пояснення «раптового» збагачення в рамках розгляду позовів про скасування висновків за результатами перевірок доходів, витрат і майна на підставі Закону України «Про очищення влади». Однак в своїх поясненнях перші жертви пильної уваги до свого податкового минулого не відзначилися особливою винахідливістю. Так, класикою жанру і лідером за частотою згадування в судовій практиці стали заощадження - адже ніхто не забороняв сидіти на воді та хлібі, змінюючи при цьому гривневу зарплату на валюту. Почесне друге місце по виправданню наявних активів належить щедрості батьків / подружжя / дітей, які дарують своїм публічним утриманцям значні розміри грошових сум. Однак обмеження щодо форми договору дарування посприяли (хоч і не відразу) розвитку іншої досить поширеною легенди - це позики, адже ніхто не забороняє брати в борг по розписці і повертати отримані суми роками. Разом з тим, при розгляді діючого податкового законодавства навіть без лукавства, начебто заощаджень і оформлених заднім числом позик, абсолютно логічно напрошується цілий ряд можливих ситуацій, що ставлять платника податків в глухий кут.

Давайте розберемося детальніше. Навіть якщо не брати до уваги темне радянське минуле платника податків, а провести аналіз податкового законодавства починаючи з часів незалежності України, то неважко відшукати цілий ряд доходів, які або не обкладалися прибутковим податком взагалі, або не підлягали декларуванню, а утримувалися і перераховувалися в бюджет особами, які виплачували такі доходи (податковими агентами), що автоматично знімає з платника податків «головний біль» з приводу можливих претензій податківців в даному контексті.

Наприклад, за всю історію існування Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян і до цього дня» (вступив в дію 06.01.1993) ніколи не включалися до загального оподатковуваного доходу такі види доходів як успадковані суми, виграші за облігаціями державних позик і державними лотереями, суми, отримані громадянами за результатами розміщення особистих заощаджень на депозитних рахунках в банках, доходи від продажу продукції, вирощеної на власній ділянці - ці та багато інших видів доходів, прямо виписані в статті 5 Декрету не підлягали ні оподаткуванню, ні декларуванню. Даний перелік неодноразово розширювався - наприклад, починаючи з 1994 року можна було поїхати в село і заробляти на свій стартовий капітал, виконуючи сільськогосподарські і будівельні роботи, ймовірність наявності документального підтвердження яких викликає сумніви навіть у момент їх виконання, а не те що через 20 років. При цьому такі доходи без обмежень звільнялися від оподаткування, в тому числі виходячи з класичного принципу «закон не піклується про дрібниці» (de minimis non curat lex) - тоді не дбав, а зараз, як бачимо, це намагається зробити податкове відомство.

Відзначимо, що до 2001 року обмеження по подарункам від юросіб були встановлені в розмірі 12 мінімальних заробітних плат на рік, тобто по суті «подарунок» міг прирівнюватися до мінімального річного заробітку, який не підлягає оподаткуванню і декларуванню, через що з часом така пільга була урізана до однієї мінімалки.

Практично ніяк не можна довести (підтвердити) доходи щасливчиків, яким вдалося зірвати куш і виграти в державній лотереї. Так, на зорі незалежності, в першій половині 90-х років, в Україні працювало понад 90 операторів лотерей (нагадаємо, що сьогодні працює тільки 3) - саме тут обриваються ниточки, які нехай навіть теоретично могли б допомогти довести платнику податків джерело отриманого доходу і його законність. Зате запеклому гравцеві в казино при всьому своєму бажанні навіть зберігати нічого - тільки рідкісний оператор гральних закладів, які активно працювали в лихі 90-ті, замислювався про дотримання законодавства, тим більше податкового, тим більше щодо утримання податку на доходи фізичних осіб. Однак хоч і податок на такі доходи підлягав утриманню в момент його виплати, слід зазначити, що, на відміну від доходів з виграшу в державну лотерею, платник податків не звільнявся від обов'язку включити до річної декларації отримані в казино та інших гральних закладах виграші за вирахуванням витрат, понесених у зв'язку з їх отриманням.

Інший приклад - отримання коштів на банківську картку від, припустимо, родича, який виїхав на заробітки. З точки зору Декрету з метою оподаткування - це подарунки, які не декларуються, а єдина вимога - це дотримання форми договору дарування (а завдяки інфляції 50 неоподатковуваних мінімумів в 2003 році і зараз - абсолютно різні суми). А якщо такі кошти не тільки надходили, а й зберігалися в валюті, яка приносила дохід у вигляді курсової різниці - то це взагалі окрема розмова. І знову-таки - де закріплено обов'язок по зберіганню платником податку підтверджуючих документів? Ніде!

Звичайно, з 2004 року правове регулювання оподаткування фізосіб здійснювалося положеннями досконалішого Закону України «Про податок на доходи фізичних осіб», однак навіть тут були можливі варіації на тему. Але озираючись назад до самих витоків, неможливо не приділити хоча б кілька рядків самому казковому і неймовірного періоду існування інституту оподаткування фізичних осіб в Україні, яким був період дії Закону України «Про прибутковий податок з громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства» - період недовгий (півтора року - від середини 1991 до 1993 року), але дозволив дати свого роду поштовх для розвитку нових економічних відносин в країні шляхом звільнення від податку величезного обсягу доходів громадян. Тоді держава контролювала підприємства і фізичних осіб-підприємців при виплаті ними доходів на користь фізичних осіб. При цьому, обов'язок декларування для фізичних осіб був зведений до мінімуму і поширювався на доходи суб'єктів підприємництва, авторські винагороди, доходи іноземців та осіб без громадянства, а також доходи, отримані за договорами підряду щодо робіт систематичного і тривалого характеру.

Таким чином, з поля зору податкової просто випав величезний пласт цивільних правовідносин, в яких фізична особа отримувала доходи від іншої фізичної особи (роботи, товари, послуги, цінні папери, бартер і т.д.), яка не є суб'єктом підприємницької діяльності. За рахунок подібної нехай і невеликої, але більш ніж достатньої прогалини, для тих хто народжений до 1975 року і що володіють кмітливістю і фантазією співгромадян відкриваються небачені можливості для побудови абсолютно законною позиції щодо походження своїх «зайвих» доходів. А тому, в своїх сьогоднішніх спробах розворушити цю безодню двадцятип'ятирічної давності податкова не має жодного шансу довести розпочате до логічного (принаймні законного) завершення, так як присутній значний ризик того, що під одну гребінку підпадуть як особи, які намагаються зараз приховати свої гріхи шляхом використання недосконалості податкового законодавства періоду його становлення, так і особи, які цілком правомірно продавали цінні папери інших фізосіб, просто «шабашили», отримували дохід від іноземців за допомогу в перекладі, знайшли скарб у себе у дворі і багато-багато інших, які, врешті-решт, часом просто прагнули вижити і не загубитися в запаморочливій водоверті змін того часу ...

Зрозуміло, що проста заява платника податків про те, що він отримав один із зазначених вище видів доходів досить для припинення будь-яких розглядів про факт несплати податку. Але навіть при відсутності такої заяви, наприклад, якщо платник податків просто відмовляється від будь-яких пояснень з посиланням на ст. 63 Конституції України, контролюючий орган сам повинен довести отримання платником податку доходу саме в тому вигляді, який підлягав оподаткуванню в момент отримання. Не вимагати у декларанта документи, які, до слова, він не зобов'язаний зберігати за межами трирічного терміну давності, а самостійно відшукати і пред'явити документальні докази ухилення платника податків від оподаткування. До слова, тягар доведення лежить на фіскалів і в суді відповідно до чинної редакції КАС України. Перекладення тягаря доказу на платника податків «заднім числом» є крайнім проявом ретроактивності, яке прямо суперечить Конституції.

Що ж стосується можливості витребування податковим органом документів у юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців (податкових агентів) для підготовки доказової бази, то такі суб'єкти зобов'язані зберігати документи про суми виплачених доходів на користь фізосіб і утриманих з них податків протягом п'яти років, після закінчення яких спроби податківців зібрати доказову базу (на жаль, так само як і аналогічні спроби самих платників податків) приречені на невдачу.

Звідси виникає ще одне питання - це терміни давності. Відповідно до пункту 102.1 ПК України контролюючий орган має право провести перевірку і самостійно визначити суму грошових зобов'язань платника податків не пізніше завершення 1095 дня, що настає за останнім днем строку, встановленого для подання податкової декларації або сплати податкового зобов'язання. І це все при тому, що до 1997 року дані самої податкової про доходи громадян України досить поверхневі.

З іншого боку, практика ЄСПЛ свідчить про більш ніж високі шанси платників податків для захисту своїх інтересів. Так, відсутність передбаченої законодавчим актом прямого обов'язку про зберігання документів про доходи на протязі більш тривалого, ніж 1095 днів, періоду одночасно з існуючою практикою податкової «копатися» в минулому платника податків, пропонуючи йому самому піднімати з архівів документи на свій захист, - є грубим порушенням принципу юридичної визначеності, на якому ґрунтується практика ЄСПЛ. Найбільш повно взаємозв'язок строків давності та принципу юридичної визначеності була розкрита в рішенні по справі Stubbings and Others v. the United Kingdom, в якому Суд зазначив, що терміни давності служать декільком важливим цілям, а саме: забезпечення юридичної визначеності і остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлені вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, і запобігти будь-якої несправедливості, яка могла б виникнути , якби від судів вимагалося виносити рішення про події, що мали місце в віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними і неповними.

Відносно України, суперечки про неприпустимість залучення до відповідальності за відсутності розумних строків давності вже мали місце - з найбільш гучних можемо навести приклад (хоч і не про податки, але вельми показовий) справи Олександра Волкова проти України, в ході розгляду якого ЄСПЛ в черговий раз підтвердив свою позицію, згідно з якою такий підхід, коли термін притягнення до відповідальності є невизначеним, становить серйозну загрозу для принципу юридичної визначеності. Від себе додамо, що безумовно, такий стан речей порушує і ряд інших основоположних вимог, в тому числі гарантії захисту власності, передбачені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, концепція якої передбачає такий рівень якості закону, щоб він був доступним для зацікавлених сторін, чітким і передбачуваним у своєму застосуванні (Beyeler v. Italy). Але про яку ж передбачуваність податкового закону може йти мова, якщо платника податків неждано-негадано змушують по суті звітувати про доходи, отриманих понад 5, 10, 20, 30 років тому? .. І численні гучні справи, які кочують з одного судового рішення ЄСПЛ проти України в інше (Щокін проти України, Серков проти України), так нічому і не вчать.

Здавалося б, у фіскалів немає ніяких шансів в нормальному суді довести факт ухиляння від оподаткування кого б то не було за межами трьох, а тим більше десятирічного терміну давності. Однак все не так просто. І тут ми переходимо безпосередньо до питання зловживання правом з боку держави. Для ідеологів нового механізму не так важливий результат у вигляді притягнення до відповідальності платника податків, як сам процес розслідування «злочину», в ході якого можна, якщо мова йде про політику, здійснювати безперешкодний тиск на опонента, перешкоджання роботі пов'язаних з ним підприємств, посилити свою позицію в торгах, а також просто збирати інформацію в ході обшуків і заходів негласного спостереження. Якщо ж мова йде про простого чиновника, факт наявності «відкритого питання» такого роду може забезпечити його повну лояльність і зговірливість у всіх без винятку питаннях. І не важливо вже, чи дійде розслідування «злочину» до кінця, адже в нашій системі правосуддя політична і державна кар'єра може бути знищена ще задовго до того, як вступить в силу виправдувальний вирок суду.

До слова, якщо платник податків припустився помилки і дозволив закрити кримінальне провадження за ст. 212 КК України за нереабілітуючими підставами (витікання дворічного терміну з дня вчинення злочину невеликої тяжкості дозволяє скористатися ст. 49 КК України для звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням терміну давності), в такому випадку грошове зобов'язання донараховується без дотримання строків давності згідно п. 102.2. 2 ПК України, а суди трактують згоду платника податків на закриття кримінального провадження як автоматичне визнання протиправності дій[1], що не вимагає додаткових доказів зі сторони представників податкового органу.

І тут ми підходимо до ще однієї сторони цієї багатосторонньої медалі. До вибіркового правосуддя (якщо термін «правосуддя» тут взагалі доречний). Лихі дев'яності і корупційні нульові створили ситуацію, при якій у 99% українських громадян є доходи (заощадження, капітал), походження яких пояснити, м'яко кажучи, складно. Це необхідний наслідок неявній взаємності (згадаємо Георга Зіммеля) між державною владою і суспільством, на якій ґрунтувалися суспільні відносини під час тієї не простої епохи нашої історії. І зрозуміло, що всі (крім, можливо, випадкових депутатів а-ля Гаврилюк) публічні службовці мають заощадження, походження яких в рамках правового і особливо податкового поля не зможуть пояснити. Однак інтерес правоохоронців викликають далеко не всі. І в цьому випадку безглуздо питати «чому?».

Відзначимо, що практично в цьому ж контексті лежать і деякі звинувачення, висунуті за унікальною, що викликає сумніви в конституційності статті 368-2 КК України (незаконне збагачення). Точно також доходи, отримані понад десять років тому без підтверджуючих документів, але задекларовані тільки зараз, викликають питання вже у іншого органу - НАБУ, хоча тут використання такого «механізму» поки не набуло ознак масовості.

Зовсім по-іншому йшли б справи, якби правоохоронні органи пред’являли повідомлення про підозру такого ж роду після проведеної в країні податкової амністії, в ході якої не тільки чиновники, а й усі платники податків змогли б легалізувати свої сірі капітали і особи, які мають такий капітал, змогли б підвести риску під темним податковим минулим. В такому випадку, будь-які питання про походження капіталу в сумі, що перевищує легалізовану, були б розумними і обґрунтованими, а відсутність відповіді на них цілком виправдано тягло б за собою заходи юридичної відповідальності. Однак для податкової амністії поки не час. Війна, розчарування у владі і її слабкість в сукупності з перманентною економічною кризою заздалегідь прирікають будь-яку податкову амністію, проведену у нас сьогодні на невдачу, що, мабуть, і змусило владу звично запрягати віз попереду коня, перейти до другого етапу реформи оподаткування доходів, так і не провівши перший.

Ми насправді переконані в тому, що читач розуміє всю згубність нового податкового інструменту і всі загрози, які він в собі несе. Справа, звичайно, не в чиновниках, справа не в депутатах. Справа в нас з вами. У черговому небезпечному прецеденті, який може торкнутися всіх нас. Ми переконані, що основою будь-якої, нехай навіть самої недосконалої, демократії є право. Право, яке стоїть над державою. Право, яке не робить винятків для своїх і чужих. Право, яке, нехай і недосконале, але так само поширює свою дію на все суспільство і не має зворотної сили. Право, яке неможливо безкарно викривити волею навіть самого високопоставленого чиновника.

Ми переконані, що існують питання, в яких неможливі компроміси. І це один з них. А якщо хтось все-таки вважає, що іноді закон може бути застосований з застереженнями до окремих нехай і не самим порядним або популярним членам суспільства на догоду встановлення виборчої, індивідуальної справедливості, нехай згадає Мартіна Німеллера і його знамениту цитату, що починається словами «коли вони прийшли…".

[1] http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62722350